на головну

Яке над нашою Вкраїною
Чудове небо мерехтить
Усе повитеє таїной,
Що нас ярує і живить
І моріжок квадрату Січі,
І Ворохта, і Коктебель,
І Костянтинівка одвічні
Поштовху нашого щабель
Поштовху нашого щабель

Гей, гей було боїв і буде
Та що на теє нам зважать
Були людьми і будем Люди,
А справа в тім щоб не схилять
Ні голови, а ні достатку
Бо наші Бог - Життя і труд
Навік ударив цю печатку
У наше серце рідний кут
У наше серце рідний кут.

То не кобза - "акеем", хочемо сіємо, хочемо жнем.
Як паї позабирали - українець став вождем.

Сам собі і вождь, і воїн - долучайся хто герої.
Буде військо із вождів, бо ні кузні, а ні жнив.

Є Сірко у нас, Трясило і Махно, і пан Гатило,
І Міхновський і Чупринка от з елітою - заминка.

Видно ми собі еліта - однодумці заповіту
Од Трипілля породілля яре мамонтове зілля!

Хто схотіли - прозріли, до мене зійшли
Он орел степовий вже кружляє помалу
Більш нікого не треба, хіба що смоли,
Вже нічого хіба що Старезне Кресало.

День і ніч над бекетом валують дими
У траві степовій зачаїлись до бою
Суховії над степом несуть куряву
Що піднята маланоросійською ордою.

Гей, у лаву збивайся, ставай, козаки
Вже дівчата співають і кричить дитина,
Та хіба ж вам Вкраїну узять, слизняки,
Коли гнів наш без межі і не знає упину.

Роби не що хочеш, роби те що треба
Тоді ти завжди на коні
Потішиш ти предків, то наша удача,
А не ворогів у борні.
В час іспиту хлопці, дівчата - молодці
Обсіялись житом цупким
Мабуть уже, браття, одягнемо шмаття
Достойне у році оцім.

На власну помилку не маємо права
Й на предківську - ні, то є гріх!
Так само нащадки за наші нестатки
Не мають вже права платить.
Підкидуй, сатано, свого капкана
Нікого із нас не вщемить
Бо ми і нащадки, і предки - то Лава,
Яка нерозривною мчить.

Стоїть на Інгулі церковка, стара як нескорений край
Висить на притворі підковка
Стара, як вкраїнський Звичай

В ній бачу капище родове, абетку і слово, і Спас,
І клятву, і карби, ... знову, Супойський переказ про нас.

Незламні жагучі трударі батьки під покровом твоїм
Несхибні у передружжі, козацький наш - Прадавній дім.

Слабого сусіда, козаче, на користь врага не рубай,
Як зраду Звичаю побачиш - того недоробка - одкрай.
Така наша вища доля, не раз повставав за це край.
Тримати міцно долі Чепіги - такий наш вкраїнський Звичай.

Ми землю свою не покинемо, як і наші кляті діди,
Як треба на врагах загинемо, але наше буде завжди.
Тіснити і денно, і нощно - майна і Душі не здавай,
Платити за лихе і добре - такий наш вкраїнський Звичай.

Нехай фарисейські химери й самозвані "еліти" гундять,
Ми вічні є і незнищенні, і нас не купить, не зламать.
Вставай пирієве Вкраїнство, щоб битися люто, - за край.
Бо з хати як ти відлетіло, то ти вже чужий, - вибачай.

Іди, сину, пріч од мене, гей, не хочу рідна нене,
Пріч од мене, неслухняне, нехай тебе орда втягне
Нехай тебе орда втягне.

Мене, мамо, орда знає, в чистім полі об'їжджає
Дуже добре орда знає, в чистім полі об'їжджає
В чистім полі об'їжджає!

Іди, сину, пріч од мене, гей, не хочу рідна нене,
Пріч од мене, неслухняне, нехай тебе роський втягне
Нехай тебе роський втягне.

Мене, мамо, москаль знає, підлу пику одвертає
Дуже добре роська знає, підлу пику одвертає
Підлу пику одвертає

Іди, сину, пріч од мене, гей, не хочу рідна нене,
Пріч од мене, неслухняне, нехай тебе шляхта втягне
Нехай тебе шляхта втягне.

Мене, мамо, шляхта знає, пивом-медом напуває
Дуже добре шляхта знає, пивом-медом напуває
Пивом-медом напуває

Іди, сину, пріч од мене, гей, не хочу рідна нене,
Пріч од мене, неслухняне, нехай тебе турок втягне
Нехай тебе турок втягне.

Мене, мамо, турок знає, сріблом-златом наділяє
Дуже добре турок знає, сріблом-златом наділяє
Сріблом-златом наділяє

Та вже піду, що робити, на Лиманах буду жити
Тавромором буду жити, сіль по-старому глядіти,
Та на щуку ніж гострити.

Нащо,синку, ті Спадщини, ляж омию твої рани.
Мене, мамо, дощі вмиють, буйні вітри чуб обвіють,
А розчешуть густі терни.

Гей, там у лузі при березі
Червоні ружі зацвіли
Гей, там три браття козацькії
За Україну бої вели.

Враги боївку обступили
Кричать: "вкраїнці - рукі ввєрх"
Хтось гаркнув: "Квітни Україно!"
Не нам здаватись, скаже смерть.

І три брати поцілувались,
Уміло битись поклялись.
Вони не знали хто там зрадив
Катам проклятої Москви.

В серцях нема у нас розпуки
Наш карк Москві не осідлать
Бо й на могилах наші внуки
Будуть козацької співать.

На трьох братів важка граната
Та ще добрячі ручняки,
І не одна душа пархата
Потнулась рилом навіки.

Шле кулемет наш гнів ісправно
Граната честь уберегла
І нескоренна наша слава
До молодих сердець пішла.

Зі степу снігу накрутило, а з моря впав туман
Скажи, скажи про що задумавсь, повстанський Отаман?

Діди не все одвоювали, запікся кров'ю лан
Скажи, скажи про що задумавсь, повстанський Отаман?

Коли живеш у нашім краю, святого не чіпай
Бо нищить хитру й підлу душу український звичай.

Добряче фуга вибухає, строчить з рук кулемет
Слизота прудко ізслизає, УРПА іде вперед.

Вперед, вперед за щастя й долю, своїми грудьми,
Бо за неї життя своє клали запорожці - славні козаки.

Упав товариш убієнний, товариш дорогий
Тебе ми з честю поховаєм і знову підем в бій.

Вперед, вперед за щастя й долю, своїми грудьми,
Бо за неї життя своє клали запорожці - славні козаки.

І знову снігу накрутило, як і колись - туман,
Скажи, скажи Махна нащадок, хто нині Отаман?

Квіт багаття накида багряним
Крутим зіллям чай запарував
Зморений ти з розвідки вернувся,
Пив багато й стільки ж мовчкував.

Пам'ятаєш, друже, хуги завиття
Зле в лице: "Здавайся!" ворога виття.
Пам'ятаєш - харкнув їм в зуби карабін,
Повернулись, друже, все-таки в загін.

Там, де верховіттям вітер править,
Навіть сірим скелям стужно там
Ви прикрили серцем перевали
Звеселиться не дали скотам.

Знов таких хлоп'ят життя народить
Ними Україну окропить
Стежка їх зведе, шлях напоумить
Як од пустоцвіту одрізнить.

Рій у зграї ярить і збивається чітко,
На крило ватажок в розвороті ляга,
І уже струменить над Вкраїною нитка
Тих, хто жаб на болоті уміє клювать.

Гнів любові до краю стискає все дужче
Степ незкорений тьмою у відлунні краси
Бавить баба онуків, промовляє урочно:
Повертають з походу вже ваші діди.

Я собі не сумую, чом мені сумувать?
Треба, чоботи взую і піду воювать
За свою Україну і за свій інтерес
Діло робиться, братця, із прадавніх Небес.

Вже снага підморилась свого часу чекати.
Вороги знавіснілі вже не знають, що брати.
Зачекайте ще трошки, вам підкажуть сини
Брати треба лиш ложки в концентрат-табори.

Стоять на Cаксаганського доми
Затишні і такі якісь сумні
Вже пилом сизим шиби занесло
Але життя провісники вони

Багацько поруйновано – нащо?
Їм ще стоять би і стоять віки
ГУРКОЧЕ НОВИЙ ШАЛ УЖЕ ДАВНО
ТРИМАЙСЯ КОРНЯ БРАТІЯ КИЙКИ

А не забудь киянин то є Кий
Гнучкий, цупкий ти на малюнок глянь
І не журися знизу і з гори
Вулиця-річка наша Саксагань

Місячна доріжка по воді біжить
Коник б’є копитом, не ірже – мовчить
Догоряє свічка, догорить до тла
Спи моє серденько, а у нас діла

Діло невелике, діло так собі
Край наш оповитий, ворог на горбі
Ні горба ні врага ні до чого нам
Невелике діло – врізать тим панам

В срібнім сяйві листям сад наш шелестить
Наче проводжає за Вітчизну бить
Бить і не питати, бо закон життя
Тим хто напросився нема вороття

Я п'ю за вас, мої звитяжці
Хто духом крові не змалів
Хто не колотить пальцем в чашці
І хижих, - розумом - зустрів

Хто на Звичаї предковічнім
Не дався в злидні запрягти
Хто не покинув Україну
І не продався у світи

Хто б'є врага так, як потрібно
А щир душі... У час Розплат
Діждемось - славно погуляєм
І буде Лад, Сестра і Брат!

Нам покладе на плечі руки
Наш вдячний предок чрез віки
Що не забулися науки
Бути людьми! Не навпаки.

Недостигла ягода-малина
На морській мілині…
Березанська Могила
Ти наснилась мені…

Он Козак із наш-часу
З-за верби вигляда
На Баняк із припасу
Що приніс Коляда

Не дивись довго Друже
Ви потрібні собі
Прокажи нужне слово
Та брататись іди

Звичай-віра спадщанська
Вам поможе в бою
В цім житті за добробут
Слава Вам! Пирію.

Привичку до праці мій Дід передав,
Наснагу до шаблі від Брата я взяв.
Від Батька пізнав я народу Звичай,
В Степу я навчився любити свій Край.

Пісень я наслухавсь у шумі Лісів,
Га, як незабутній і грізний куль спів!
Вони породили в мені ту любов,
Що в венах несе полум'яную кров.

Пошану до Правди я черпав з життя,
Як велич постійну, як сутність буття,
Як міру найвищу всіх вартостей тих,
Що ділить людей на добрих і злих.

Тож праці для мене є завжди вдосталь,
Аж тріскають руки, аж тупиться сталь.
Та все ж я горджуся за ті мозолі,
І знову на Спаса свячу я шаблі.

Жив-був Анрі четвертий
Французький корольок
Був при дівках постійно
І п’яний, як чопок

Боєць він був відважний,
Як півень налітав,
У бійці рукопашній
Він двох спокійно клав

Понад усе жіноцтво
На світі полюбляв
Й вони його кохали
І він щасливо спав

Коли ж то смерть-бабуся
За ним прийшла з косою
Її вперіщив в вухо
Він рицарськой рукою

Та смерть в любов не грає
Його підстерегла
Удар свій невідпорний
З-за рогу нанесла