І.Панченко
А. Завгородній

на головну

У нашому місті стоїть пам `ятник «Ленінградським курсантам». Цим іменем названа також головна вулиця. Настав час розібратися до кінця в цій історії…

Як відомо 20 листопада 1917 року ІІІ-й Універсал Української Центральної ради проголосив Українську Народну Республіку. А 22-го січня ІV-ий Універсал проголосив самостійність і незалежність УНР. Таким чином територія України проголошувалась суверенною державою. Звідси і «де факто» і «де юре» ми повинні розглядати всі військові формування інших держав, що опинилися на нашій території без згоди й дозволу уряду України (УНР) як окупаційні.

Опинилася бригада курсантів, що до речі називалися тоді Петроградсько-Московськими курсантами, в Запорізькому краї по волі російського більшовитського уряду, так само як і 13 Червона Армія, яку вона підсилила в боротьбі з Врангелем. Бригада складалася з різних частин – Петроградські курсанти дали піхоту, кавалерію та зв`язок, Московські – піхоту та кулеметників, Тверські та Орловські – кавалеристів. Всього 1200 «штыков».

На фото, зробленому 5 грудня 1921 року зображені Петроградські курсанти в парадній формі уланського зразка, в уланських шапках, замість царського герба впаяна червона зірка.

Ця добре вишколена частина мала особливі завдання. Крім участі у боях вона здійснювала каральні функції. Саме на неї було покладено завдання після розгрому Врангеля оточити й знищити підступно й підло Кримську групу Армії батька Махна, що виконуючи союзницькі домовленості з більшовиками взяла Перекоп і забезпечила перемогу над білогвардійцями.

З попередніх публікацій читачам вже відомо з яким неперевершеним цинізмом «Ленінградські курсанти» виконували цю «чорну роботу». І під Євпаторією, і в Мелітополі, і в Малій Токмачці. Отже, одержали відплату від батька Махна цілком заслужено.

Але не тільки цими «подвигами» уславились курсанти. Як стало відомо, З України їх перекинули в Петроград на придушення Кронштадтського повстання проти диктатури більшовиків (березень 1921р.), а потім – на придушення Тамбовського селянського повстання у серпні 1921 року. Там селяни чинили особливо мужній , відчайдушний опір, справжні козацькі нащадки, але проти них більшовики під начальством Тухачевського застосували гази, заборонені Гаагською конвенцією. В.А. Вержбицький – командир полку Петроградських курсантів в складі зведеної курсантської бригади у своїх спогадах відзначає: «Удивительным человеком был М.Н. Тухачевский. На него положительно нельзя было обижаться. Всегда вежлив, корректен, скромен, он покорял своей обаятельностью и был всеобщим любимцем… » На превеликий жаль ця « обаятельность » не завадила М.Н. Тухачевському по-звірячому розправитися з селянами і запровадити перші концентраційні табори… Тут на думку одразу спадає інший « обаятельный человек », який, кажуть, дуже любив дітей, але який і заварив всю оцю страхітливу і безглузду, криваву кашу під назвою « Великая Октябрьская Социалистическая революция » і наслідки якої ми зараз пожинаємо повною мірою, проклинаючи і той день, і той час коли Лєнін виліз на броньовик… Не будь його, - історія пішла б еволюційним шляхом, так, як це ми бачимо в Європейських країнах.

Але вернімось до курсантів.

Документи того часу яскраво засвідчують той факт, що більшовитська влада була однаково ворожою не тільки для українських селян, але й для «своїх», російських: «В районах прочно вкоренившегося восстания приходиться вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прочной оккупацией восставшего района, насадить в нем разрушенные органы советской власти и ликвидировать самую возможность формирования населением бандитских отрядов. Словом, борьбу приходиться вести, в основном, не с бандитами, а со всем местным населением. Советской власти в деревне не существовало, - и в сознании крестьянства господствовала прежняя мысль о необходимости борьбы с советской властью, борясь с продразверсткой … ».

Б.Сенников «Тамбовское восстание 1918-1921гг».

Після, того як Тухачевський отримав «добро» від усіх із Москви і навіть згоду ЦК РКП(б) він віддає наказ, що прирікає народно-селянське повстання на поразку.

Приказ.

Командующего войсками Тамбовской губернии №0116/оперативно-секретный г.Тамбов 12 июня 1921г.

1. Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами, точно рассчитывать, чтобы облако удушливых газов распространялось полностью по всему лесу, уничтожая все, что в нем пряталось.

2. Инспектору артиллерии немедленно подать на места потребное количество баллонов с ядовитыми газами и нужных специалистов.

3. Начальникам боевых участков настойчиво и энергично выполнять настоящий приказ.

4. О принятых мерах донести.

Начальник штаба войск Генштаба Какурин

Наказ Тухачевського було виконано на всій території тамбовської губернії. Про це свідчать накази, телеграми, рапорти, донесення та показання очевидців. Так засобами масового знищення було ліквідовано опір народу .

Велику заслугу Петроградсько-Московських курсантів у цій справі згадали в 1929 році – ЦВК СРСР нагородив курсантську школу революційним Червоним прапором за бойові відзнаки на фронтах Громадянської війни і за придушення селянського повстання на Тамбовщині.

Щоб виправити й поглибити наше уявлення про те, яким чином прийшла до нічим і ніким необмеженої влади маленька й непопулярна в масах ленінська більшовистська партія, варто навести матеріал із книжки Б.Сенникова «Тамбовское восстание 1918-1921гг»:

"Русская армия после ухода государя-императора с политической сцены некоторое время, по инерции хорошо сражается с противником, а потом, подверженная анархии, разваливается, как карточный домик, и начинает разбегаться, бросая фронт, где усиленно работают по разложению армии большевики. Немецкие войска теперь имеют возможность продвигаться вперед в Польше и Прибалтике. Во время прибытия в Россию Ленина, одновременно с ним в страну приезжают офицеры германского генерального штаба с инструкциями к военнопленным поддержать коммунистов во время их захвата в стране государственной власти и оказывать им всяческое содействие. По всей необъятной России, где в лагерях содержались военнопленные, эта инструкция была распространена при помощи самих коммунистов, а также других агентов Германии. Летом 1917 года коммунисты делают попытку государственного переворота в Петрограде. Она провалилась, и Ленин во избежание ареста вынужден бежать в Финляндию, где ему приходится вместе со своим другом Г.Е. Зиновьевым прятаться в шалаше, чтобы избежать суда по обвинению в уголовно-государственном преступлении. Генеральный штаб Германии разрабатывает новый план переворота, который намечается на декабрь 1917 года. Но события подталкивают сделать переворот раньше почти на полтора месяца. Австро-Венгрия была вконец разорена войной и больше не могла находиться в состоянии войны. 25 октября 1917 года она была готова капитулировать перед Россией. И чтобы Австро-Венгрию удержать от подобного шага, немцы отдают Троцкому приказ о начале государственного переворота. Из Финляндии прибывают Ленин и Зиновьев. Переодетые в рабочую одежду и русскую солдатскую форму, немецкие военнопленные при поддержке моряков-балтийцев, сплошь состоящих из анархо-коммунистов, разведя на Неве мосты и введя в нее военные корабли, совершают в России государственный переворот, арестовав Временное правительство, которое отправляют в Петропавловскую крепость. Коммунисты самозвано создают так называемое "Рабоче-крестьянское правительство", в которое не вошло ни одного рабочего, а тем более крестьянина. Захват государственной власти коммунистами вылился в Петрограде в грандиозную пьянку с разгромом винных погребов и складов, с массовыми убийствами жителей и насилием над женщинами, с ограблением государственного банка России, казначейства и монетного двора, а также многих частных банков. На украденные оттуда деньги большевики склоняют на свою сторону латышский стрелковый корпус и формируют из китайских рабочих, занятых на строительстве Мурманской железной дороги и нанятых еще царским правительством, 65-тысячный стрелковый корпус. Таким образом, первой опорой советской власти были немцы, латыши и наемники-китайцы, а также выпущенные из тюрем уголовники. Так Временное правительство уступило свою власть в России политизированным уголовникам-коммунистам, преступным путем захватившим государственную власть. В женском Смольном институте работала группа немецких офицеров генерального штаба над разработкой плана государственного переворота и ходом дальнейших событий в России, где для них было отведено несколько комнат, которые охраняли военно-пленные-"интернационалисты".29 октября 1917 года Ленин решил устроить во дворце Смольного института парад военнопленных – участников государственного переворота в России – они по-прежнему были переодеты в одежду рабочих и шинели русских солдат. Приветствуя их на немецком языке, он прокричал им: "Да здравствует мировая революция!", на что они ему дружно прокричали на немецком языке: "Да здравствует император Вильгельм!" Все еще только начиналось."

Як бачимо розв`язали криваву бійню чужинці, а далі втягли всіх… Повернімося знову до курсантів і поміркуємо далі разом – були вони героями чи ні? Хоча б у боях за Оріхів? За браком газетної площі не будемо переповідати всіх подій у боротьбі за місто між «білими» і «червоними». Відомо, що протистояння було запеклим. Оріхів кілька разів переходив з рук в руки. З точки зору військового обов`язку і одні й другі були хоробрими й самовідданими солдатами своїх армій, просто молодцями! Як, наприклад, сміливо, безстрашно десять разів піднімалися курсанти в атаку на «дроздовців», а в одинадцятий раз психологічно здорово – з піснею, «Інтернаціоналом!» Але ж і дроздовці були на висоті – відбивали атаки і самі в них ходили теж безстрашно та вміло , використовуючи для зручності бою все, навіть кладовище, на якому покоїлись й покояться наші прадіди. Ось тільки в зв`язку з цим чомусь виринають з пам`яті слова Т.Шевченка :

«…І могили мої милі

Москаль розриває…

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?... »

Вся Україна в той час була як розрита могила, кладовище… А особливо наш край На нашій землі, яка проголосила свою незалежність, на наших кладовищах з`ясовували стосунки між собою дві російські армії і по великому рахунку «наших», тобто українських громадян, які боролися за незалежність своєї землі, там не було.

Були лише насильно демобілізовані врангелівцями селяни, що розбігалися при першій-ліпшій нагоді. А серед курсантів і тих не було.

Це зауваження до речі стосується книжки Т.А.Курочкіної «Серед таврійських степів зеленіє Оріхів», де автор називає «нашими» червоних. Тамара Андріївна свою другу книжку (перша – «Орехов», 1986р видання) писала, в цілому, з позицій сьогодення, але, на жаль, не змогла позбутися звичних радянських стереотипів у трактуванні подій революції, «громадянської» війни та «Великої Вітчизняної війни». В описі цих подій вона повторює старі ідеологічні проросійсько-комуністичні штампи. Є великі сумніви і щодо достовірності самого опису подій. Так, зокрема, про 16-х курсантів, які потрапили в полон до врангелівців, оповідається, що всю ніч їх жорстоко катували: випалювали зірки п`ятикутні на спинах, втикали під нігті розжарені шпильки, били батогами… а на другий день, 30 липня вивели на цвинтар де їх змусили рити собі могилу. Риючи могилу, вони заспівали «Інтернаціонал» і одразу були розстріляні.

В описах цього епізоду, що зберігаються в Оріхівському краєзнавчому музеї, один автор, колишній курсант 6-ї Катеринославської (Дніпропетровської) військово-інженерної школи А.Рєзніков 8 травня 1973 року розповідає майже так, як подано у обох книжках Т.А.Курочкіної, але немає зовсім опису катувань, що відбувалися всю ніч. Другий автор, невідомий, бо немає під текстом ніякого підпису, подає нам явно художньо оброблений перший текст з яскравими красивими героїчними подробицями, яких він ніколи не міг бачити й чути, в іншому випадку був би зрадником, бо уцілів, або ж забрав би з собою в могилу. Але й у цьому тексті немає опису катувань.

І ще є свідчення конкретних учасниць цих кривавих подій Анни Єгорівни Василини і Тетяни Миколаївни Дорофєєвої (дівоче - Єлізарової).

Анна Єгорівна пише: «… я работала в 1920 году в Ореховской больнице санитаркой, были сильные бои… после боя к нам перевезли пятнадцать (?!) человек петроградских курсантов раненых, но они лежали у нас усего три дня. Заступили белогвардейцы- забрали их как ни сражался врач, но их забрали и их порубили возле больницы, меня заставили их выносить, а кого и выводить – я отказалась, я сказала : У нас лежали белые – их лечили, красные не брали их. Был офицер чеченец – как ударил меня плеткой по плечу: Замолчи, а то голову срублю!... Вот так мы работали…. Эти курсанты лежали двое суток ( порубані! ) их нельзя было хоронить, шли сильные бои, потом выгнали людей их похоронили. »

Тетяна Миколаївна, яка працювала санітаркою в Оріхівській лікарні доповнює: «… потом белые заняли город, бои шли дней пять, убитые наши лежали по улицам и потом белые приказали жителям убрать трупы и их свезли на кладбище, а была жуткая жара – трупы начали разлагаться, так белые приказали за ноги и волоком до кладбища возили. Помню, что белых называли дроздовцами, вот и все, что помню. »

То кому можна більше вірити? Чи не маємо ми справу зі звичайною для радянської доби фальсифікацією пропагандистською героїзацією поведінки червоноармійців? Висновки – за вами, шановні читачі.

Нам залишається розглянути те, чим обернулося описане протистояння між «червоними» і «білими» для мешканців Оріхова та всього нашого краю. Уявіть собі для початку чим і як можна було прогодувати на нашій території таку кількість військ:

•  13-а Червона Армія – 9000 штиків

3500 шабель.

•  Петроградсько-Московські курсанти:

1200 штиків.

•  Армія Врангеля - 27000 штиків,

4500 шабель

При 108 гарматах і 630 кулеметах, а також 8 бронепоїздів, 7 бронемашин, десятки літаків, автомашин.

Питання риторичне: все це звалилося на голови й спини українських селян. Прийдуть червоні - грабують, прийдуть білі – грабують. Хліба, м`яса, овочі, фураж, коні. Коней до речі одні білі забрали у селян Оріхівщини 5000, а всі разом !? А нерідко забирали і саме життя, бо доведені до відчаю селяни повставали. Ніхто не рахував скільки загинуло оріхівців під час запеклих боїв на вулицях міста, ніхто не рахував скільки сільського люду розорилося і розпрощалося з життям, скільки сіл згоріло, в яку руїну перетворився край.

В боях за Оріхів прославилися – «дроздовці», названі на честь 38-річного генерал-майора Дроздовського, який очолював цей полк та помер від отриманих ран у 1919 році.

Для історії залишився щоденник Дроздовського, де описані події весни 1919 року. Щоденник фіксує тривожний запис про стан дисципліни у військовій частині: «… пьянство офицеров, попытки насилия, самочинные аресты, сепаратические течения … непривычка, точнее отвычка повиноваться… », «… о нас ходят самые дикие вести: .. буржуи, нанятые помещиками, старорежимни к и. Жители разбираются вообщем слабо; нередко спрашивали «Вы украинцы?» «Нет,» «Австрийцы?» - «Нет», «Большевики?»- «Нет,» «Так кто же вы?»- «Мы- русские», «Значит большевики – русские же все большевики » Вот такой посвященный народ. Но когда, взъярившись от репрессий и реквизиций тот же народ, убивает фуражиров или квартирьеров, то тут держись. Народ объявляется большевиками и далее действует простой апробированный принцип расчета… «два ока за око, все зубы за зуб…»

…оцепили деревню Малеевку конницей; помешали попытке удрать, поставили орудия и пулеметы на позицию и послали им (селянам) ультиматум в 2-х часовый срок сдать все оружие, пригрозив открыть огонь химическими снарядами, удавив газами всю деревню… » Погроза подіяла. І « … Кормился отряд как хотел от жителей даром, в карательных целях… »

«Впрочем, народ грабят не только белые. В села идут из голодающих городов и красные. К грабежам так привыкли, что если не грабят сразу, то … К интенданту привезли, собрав по дворам, три воза хлеба и очень удивились, что он заплатил. Посылали в виде откупного, так привыкли, что проходящие части грабили и отбирали даром. »

«… Это углубление революции после большевистского переворота гастролерами, наезжающими в деревню – грабежи имений… Самое зло – пришлые матросы и солдаты - красноармейцы » . Деревню, единственный источник пищи , а следовательно, и жизни, грабят все. От грабежей и налетов стон стоит.»

«… Белым удалось пустить под откос специальный поезд «ЧК» с высшими комиссарами. С.Мамонтов так описывает происходящее : «Мы опоздали. Казаки были уже на месте и захватили чудные бинокли, револьверы, бумажники, кольца, портсигары, часы, кожаные куртки и сапоги. Человек пятьдесят высших комиссаров было захвачено. Всюду валялись разорванные партийные билеты. Комиссаров расстреляли. Сотня сопровождавших их солдат была отпущена. Очевидно генерал Топорков не хотел создать впечатления, что мы расстреливаем всех без разбора.» Впрочем, и расстрелянные комиссары оказываются далеко не святыми. Ехали они с комфортом, по тем голодным временам, народным служителям непростительным: «В поезде было несколько вагонов конфет, сахару и инжиру, мы взяли, что могли…» ».

Подібні приклади з компроматом на обидві конфліктуючі сторони можна наводити предостатньо…

Сподіваємося шановні читачі, ви вже зрозуміли якого «демона» випустив із пляшки жовтневий більшовистський переворот. А щоб краще відчути, що відбувалося в нашому краї тоді, уявімо, пофантазуймо – адже чи добре, чи погано ми зараз живемо, але в Україні зберігається мир. А могло бути, наприклад, в разі перемоги ГКЧП у Москві таке: на наших просторах (як і на просторах всього колишнього СРСР) зійшлися б дві російські армії, одна за капіталізм, а друга за комунізм і почали б щосили гамселити одна одну, до того ж сучасним озброєнням! Гадаємо, що читачам ясно, що все повторилося б, але було б іще жахливішим, до того ж, ставлення до українців з боку російської еліти ніскільки не змінилося. Воно таке саме як описано у щоденнику Дроздовського : « … Немцы – враги, но мы их уважаем, хотя и ненавидим… Украинцы - к ним одно презрение, как к ренегатам и разнузданным бандитам. Немцы к украинцам – нескрываемое презрение, третирование и понукание. Называют бандой, сбродом… ». Ось так. Отже ми – українці, і для «білих», і для «червоних», і для німців, словом для всіх окупантів , загарбників та заброд – « бандиты », «ренегаты », «сброд» - тільки тому, що захотіли бути вільними, бути не рабами, а господарями на своїй землі!

Не дарма, ох не дарма, їх усіх бив батько Махно!!!

А тепер запитаймо самих себе: Так на біса нам після цього всього здався їхній героїзм? (і червоних, і білих,і німців – кажуть у Сталінграді, в оточенні, німецькі солдати відстрілювались із автоматів, якщо у них залишався хоча б один не відморожений палець).

Навіщо нам здалися їхні пам`ятники? Адже з дуже благородними намірами і красивими гаслами нас грабували, принижували і вбивали вони всі . А ми повинні носити вінки і молитися на них? Тільки за те, що вони всі називали себе визволителями? (Червоні визволяли нас нас від білих, білі від червоних, німці – від усіх разом і т.д.)

Що ж до «Ленінградських курсантів», то навіть самі росіяни давно зійшлися на тому, що в громадянській війні героїв бути не може, так само як і переможців, бо страшний кривавий слід такої «перемоги» тягнеться із одного століття в друге. Для тих же, хто цього й досі не розуміє є пам ` ятник Петроградсько-Московським курсантам на їхній батьківщині - у Москві, в Кремлі (у сквері між Арсеналом та сенатом) з написом:

Слава! Командирам и курсантам,

Павших в боях против контрреволюции

Под Ореховом и Синельниковом.

В Україні ж, в місті Оріхові, пам`ятник «Ленинградским курсантам» стояти не має морального права і не тільки тому, що освячує братовбивство за утопічні примарні цілі між самими росіянами (а ми проти братовбивства з усіх боків), а ще й тому, що це братовбивство супроводжувалось окупацією нашої території і цілеспрямовано спровокувало таке саме братовбивство вже на нашій землі, між самими українцями. А це найтяжчий злочин! Кривавий конфлікт в середині нації завжди руйнує цілісний національний організм і робить його легкою здобиччю будь-якого агресора. Саме тому ми категорично стоїмо на тому, щоб всі конфлікти в середині нашого суспільства розв`язувати мирним шляхом і без сусідів. Подібні ж чужі пам`ятники затуманюють розум, будять агресивні, криваві інстинкти, бо наштовхують на ідеологічний фанатизм, на маніакальну самовпевненість у власній виключності й непогрішності, словом, на все чим хворіють і сучасні ортодоксальні комуністи. Ці пам`ятники продовжують залишатися ідеологічною фішкою «для воспитания молодого поколения в духе…». Відомо в якому дусі – безбатченківства, де «пупи» землі «Ленин», «Сталин», Москва і «мой адрес не дом, и не улица – мой адрес Советский Союз! ».

До речі, давно видано Указ президента про зняття всіх пам ` ятників, що несуть ідеологію комуністичного тоталітарного режиму, але як обласна так і районна наша влада не реагує і тим самим себе «засвічує» як не українська, а чужа й ворожа самій ідеї незалежності України влада.

Більшого цинізму, годі й придумати. Так і напрошуються слова з пісні В.Висоцького: «Королей я путаю с тузами и с дебютом путаю дуплет.»

Зате майже щороку відзначаються комуністичні й проросійські за своєю глибинною сутністю свята: Визволення району від німецько – фашистських окупантів (визволення від німецького окупаційного режиму, але зате повернення сталінського окупаційного режиму із черговим голодомором 1946 -1947р.р., і новим валом репресій), Утворення області, утворення району, утворення комсомолу (!).

Це вже, як кажуть, без коментарів… Сюди, хіба що, так і напрошується свято «триста лет граненному стакану.»!

Для всіх, хто має здоровий розум, щире серце і не мислить себе поза Україною із усього вище вказаного може бути лише один висновок: справжніми священними героями для нас є всі, хто боровся за вільну незалежну Україну, всі ті хто протистояли і «білим», і «червоним», і австрійцям, і німцям! Це і воїни УНР, і «січові стрільці», і воїни Скоропадського, і «петлюрівці», і «холодноярці» і українська революційна повстанська армія батька Махна, і українська повстанська армія Романа Шухевича («бандерівці») пізнішого часу!

Але де їм пам`ятники?!!!

P . S . Слід також зауважити, що в книжці Т.А. Курочкіної жодним словом не згадано про «махновців». В той час як Оріхів дав 700 добровольців до армії батька Махна, що визволяла місто, а весь край був у епіцентрі махновського руху…