на головну

Розділ 7. Егалітарна цивілізація Євразії

Феномен виникнення трипільської культури у працях В. О. Сафронова й особливо в публікаціях його популяризатора Ю. О. Шилова, тісно пов'язується з історією загадкової Аратти, про яку згадується у чотирьох міфах-переказах шумерського епосу “Енмеркар та верховний жрець Аратти”, що була десь у гірській місцевості, де видобували золото, срібло, лазурит, свинець, камінь, дерево. Згадані корисні копалини справді виявили на Іранському нагір'ї, особливо лазурит, який могли видобувати лише тут та в горах Афганістану. Однак, річ у тому, що Аратта, про яку йдеться в шумерському епосі, існувала дещо пізніше від початків утворення трипільської культури на Україні, а саме у ІІІ тис. до н. е. Незважаючи на це, Ю. Шилов наполягає на можливості утворення Аратти, попередниці Трипілля, значно раніше, а саме у V ІІ тис. до н. е. в Малій Азії (культура Чатал-Гуюк), тобто регіоні, що безпосередньо прилягає до Іранського нагір'я. Приймемо de momento цю версію як робочу гіпотезу, хоча до назви “Аратта” ми ще повернемося.

До речі, традиція розпису фарбами посуду виникає, як свідчить наука, у V – IV тис. до н. е. серед племен, які займалися струмковим землеробством у горах Ірану та Передньої Азії, і зберігається там аж до захоплення семітами цього регіону та утворення держави Елам. Найхарактернішим і найуживанішим сюжетом серед малюнків еламської кераміки було зображення дрібної рогатої худоби – кози або цапа - в оточенні групи собак (мал. 5), що цілком відповідало культурно-господарським реаліям тієї місцевості, де їх малювали, – випасу худоби на гірських пасовиськах. Спускаючись з гір у долини, річкові землероби переходили під вплив жерців Чатал-Гуюка та освяченого ними культу бика та Матері урожаю, які відтак стають головними символами трипільців, а через них - і сучасного українського народу, видозмінившись у добре відомий нам Тризуб та образ Оранти.

Мал. 5. Глиняний посуд з Еламу (культура Сузи І). Нижче, для порівняння, елементи кераміки трипільського типу. Очевидно, що еламський варіант є пізнішою стилізацією того самого методу зображення тварин на візерунку.

Однак чи була Аратта індоєвропейською? Більшість учених вважає, що ні. Останнім часом у патріотичних колах української інтелігенції запанувала думка, що історія починалася в Трипіллі – Кукутені, а Україна-Русь починалася з Трипілля. Спадкоємцями трипільської культурної традиції стали українці. В українців і хати, і вбрання, і посуд, і орнамент – трипільські. І головне: українці, як і трипільці, - хлібороби . Твердження знайоме, чи не так? Біда в тому, що сучасні українські патріоти у пошуках витоків свого народу цілковито перебувають у полоні етнографії. Ця наука в нас виникла під патронатом Російської академії наук в наслідок узагальнення даних, зібраних дослідниками, які йшли в народ: збирали предмети побуту, розпитували старих людей про минуле, записували пісні й обряди тощо. Унаслідок такого колекціонування та класифікації матеріалів, що характеризували , насамперед , побут українського селянина кінця ХІХ ст. , виникає ціла наука, що в перекладі з грецької означає “пишу про народ”. На нашу думку, назва неточна, навіть шкідлива, оскільки обкрадає культуру народу, зводячи її виключно до генотипу хлібороба, тим самим позбавляючи його права на іншу частину свого генотипу – воїна, або козака.

На превеликий жаль, за часів Запорізької Січі ще не було етнографії, як і не існувало її за часів Київської Русі, інакше ми б по-іншому ставили питання про походження українського народу. А таке бажання існує: В. Черняк у книзі «Трипілля – вікно у початок історії», стверджує, що якщо копнути ще глибше, то корені Трипілля треба шукати в палеолітичних стоянках України, зокрема Кирилівській (Київ), Мізині (Чернігівська область) та Межирічах (Черкаська область). У Мізині на дивовижно витонченому браслеті з кістки мамонта знайдено найдавніший у світі меандровий орнамент, з яким споріднений трипільський орнамент та українські вишиванки й писанки . Хочеться запитати автора: що, творцями Мізинського браслету теж були хлібороби? Або інше твердження В. Черняка про те, що започаткований трипільцями радіальний метод забудови і дотепер використовується у містобудуванні .

А куди поділи три тисячі років традиції, сформованої ще мезолітичними мисливцями, яку було виявлено в Осокорівській балці? Однак, зрештою, це не настільки важливо. Незнання основи своєї справжньої традиції, а не її зовнішніх культурних проявів - орнаментів писанок та рушників із вишиванками - призводить і до серйозніших помилок.

Натомість Ю. Мосенкіс у роботі «Мова трипільської культури: Джерела, методи, результати реконструкції» висловлює думку про те, що життя великих протоміст трипільців неможливе без наявності чіткого адміністрування. Існувало кілька рівнів організації громади; крім загальних зборів жителів поселення мав бути спеціальний адміністративний орган, відповідальний за розв'язання всіх поточних питань організації життя міста, а значить, була неминучою ієрархія вождів і управлінців . Через нестачу справжньої інформації, що стосувалася суспільної організації українців (адже етнографія її надати не може), автор автоматично переносить сучасні проблеми організації колективу на давноминулі часи. Уявлення про контрольний орган, який управляє народною стихією, засіло в нас після століть перебування під російським ярмом і є сучасною формою російської віри в «доброго батюшку царя» , що на українському ґрунті обернулось майже повною деградацією української культури.

Побудова ієрархії вождів і управлінців, тобто тих, які “лише тим і зайняті, щоб керувати”, яку автор приписує трипільцям з метою наблизити їх суспільство до цивілізованого типу, не лише не підносить українську культуру на світовий рівень (як того прагне автор), а ставить її в один ряд з тими нелюдськими формами суспільної організації, що свого часу запанували на Близькому Сході. Існування жорсткої владної вертикалі не властиве суспільству вільних людей, якими були на той час трипільці. Вона виникає тоді, коли народ приймає стадний спосіб життя отари, якій необхідний добрий пастир, і відмовляється самостійно вирішувати свою долю, чим одразу користаються нелюди, створюючи для такого народу стійло, тобто державу.

Вільна людина є, передусім, людиною гордою, тобто свідомою того, що вона - господар ситуації, який самостійно приймає рішення щодо свого майбутнього. Таким чином, родовий колектив вільних людей суттєво відрізняється від колективу стадного, який ліг в основу сучасних держав. Відповідно, відрізняється і спосіб управління, який ґрунтується на тому, що людина необхідна колективу настільки, наскільки людині необхідний колектив. Взаємини будуються на паритетних умовах, натомість член стадного колективу завжди почувається не більш ніж дрібним гвинтиком соціального механізму. Однак повернімося до Аратти Ю. Шилова. Якщо вона не була індоєвропейською, то це не означає, що вона була неукраїнською, як це, можливо, уявляють собі всі щирі захисники “українськості” Трипілля, а тим більше, семітською, проти чого так завзято бореться шановний археолог. Адже кожному уважному дослідникові відомо, що до ІІІ тис. до н. е. семітів у Малій Азії ще не існувало . А насправді й семіти, які збудували державу Елам, не мають жодного відношення до того народу, який Мойсей вивів з Єгипту... Але це вже окрема тема. Втім, прагнення долучити Трипілля до української культури, має достатньо підстав.

Досліджуючи мовну типологію та етимологію слов'янських мов, український дослідник-лінгвіст Ю. Л. Мосенкіс, автор “Трипільського прасловника української мови”, виявив у слов'янських мовах потужний доіндоєвропейський субстрат, паралелі до якого існують у давньокритській писемності та шумерській мові. На основі проведеного ним порівняльно-етимологічного аналізу кількох мов, учений робить висновок щодо його приналежності до (того) кола землеробських культур, що передували індоєвропейцям у Європі, а такими можуть бути лише малоазійська культура Чатал-Гуюк та її різновиди на Балканах і Наддніпрянщині (трипільська культура): мова трипільської культури – це доіндоєвропейська мова з відкритими складами, на яку наклалися індоєвропейські мови (скоріше за все, балтійські), внаслідок чого утворилася праслов'янська мова з її специфікою у фонетиці та лексиці. Отже, саме своєму трипільському мовному пращурові має завдячувати українська мова за свою милозвучність, тобто гармонійне поєднання голосних та приголосних звуків, чим забезпечується її висока вокалічність. Таким чином, висновки Ю. Л. Мосенкіса опосередковано підтверджують гіпотезу Ю. Шилова про заснування Шумеру мешканцями древньої Анатолії, водночас остаточно спростовуючи ймовірність їхнього індоєвропейського походження.

Досить швидко гірським землеробам Малої Азії забракувало місця й вони почали поступово заселяти Середземномор'я, особливо його східну частину – Егеїду та Балкани, де сприяли утворенню цілої низки культур “мальованої кераміки” – Вінча, Лендель, Тиса-б'юкка, Гумельниця, Кукутені тощо. У IV тис. до н. е. центр культур з мальованою керамікою зміщується на Правобережну Україну, де під впливом перших індоєвропейців та місцевих землеробів буго-дністровської культури утворюється справжня цивілізація протоміст – поселень-гігантів, окремі з яких сягали за площею 400 га з населенням понад 10 тис. осіб. Наддніпрянські трипільці налагодили культурні зв'язки мало не з усіма сучасними їм культурами – Критом, Месопотамією, Індією, навіть Китаєм. У 1921 році у печерах провінції Ганьсу (північний Китай) було виявлено мальовану кераміку з орнаментом у вигляді подвійної спіралі. Подібний орнамент разом із глиняними жіночими статуетками, прикметними для трипільців, виявлено також у культурі Дзьомон (Японія), носієм якої були загадкові айни. На основі цих знахідок дослідники роблять припущення про існування єдиної макрокультурно-етнічної спільності, що простягалася у ІV тис. до н. е. від країн Середземномор'я до Далекого Сходу з центром в Україні, де відбувався контакт балканських землеробів із праіндоєвропейськими мисливцями-скотарями, внаслідок чого виникли індоєвропейські народи.

Єдиним мовним реліктом часів пан'євразійського ареалу розповсюдження доіндоєвропейської людності в Європі, що зберігся до наших днів, є грузинська та баскійська мови. Гірське розташування обох народів допомогло їм зберегти свою мову та культуру, захистивши їх від неминучої асиміляції внаслідок навали всюдисущих індоєвропейських переселенців. Філологи звертають увагу на значну подібність мови басків до грузинської, незважаючи на те, що їх розділяє майже чотири тисячі кілометрів абсолютно відмінного від них мовного середовища. Проїжджаючи Біскаю (регіон Еускаді – Країни Басків в Іспанії), мимоволі звертаєш увагу на такі назви містечок: Басаурі, Атаурі, Безі, Енекурі, Ларраурі, Мухіка, Негурі тощо. У столиці Країни Басків, Віторії, є вулиця Кутаїсі, трапляються назви Сосоага, Мугарік, прізвище Мікелена... Водночас кидається в очі явно “полінезійське” звучання таких назв: Тертанга, Іру-іру, Куартанго, Ермуа, Лемоа, Міома, Муруа, Арамбуру... На думку спадає одразу висновок фахівця щодо участі відкритоскладових мов полінезійців у створенні мови шумерів і трипільців. Вважається, що полінезійці мають у своєму антропологічному складі значний європеоїдний компонент...

Однак якщо залишити в спокої топонімію і взяти до уваги таку любу нашим дослідникам етнографію, одразу наштовхуємося на тотожність одного з головних символів трипільців і басків (мал. 6). Останні цей символ називають “lauburu”, що означає у перекладі “чотири голови”, який в Еускаді є загальновживаним і по сьогодні. Людина, яка хоче підкреслити свою національну приналежність, носить його замість хрестика на шиї. Часто можна помітити lauburu на кладовищах басків, де він зображається як орнамент на шматку каменя, встановленому замість християнського хреста (мал. 6.2). В загалі, вся культура басків і досі “дихає архаїкою”, чим помітно вирізняється серед загальної культури іспанців, вже достатньо знерухомлених благами європейської цивілізації. Часто проводяться різні спортивні змагання, корені яких у глибокій давнині: хто швидше зрубає сокирою стовбур дерева, підніме або кине якнайдалі кам'яну брилу чи зрушить із місця навантаженого воза тощо. На узбережжі Біскайської затоки влаштовують змагання на великих човнах майже як у Новій Зеландії. Значний прошарок населення з достатніми матеріальними статками, незважаючи на наявність сучасних засобів пересування, на вихідні дні влаштовує перегони на велосипедах, інколи на великі відстані.

	(а)
	(б)

Мал. 6. Lauburu басків (а) і ...трипільців (б).

Таким чином, якщо слідувати логіці подій, описаних В. О. Сафроновим, через чотири тисячі років мешканці Малої Азії нанесли “візит у відповідь”. Свого часу пращури індоєвропейців, племена свідерської культури, прибули до Анатолії, започаткувавши тут ряд фундаментальних перетворень у культово-господарській сфері предків афроазійських народів, що, зрештою, призвело до зміни самої концепції землеробства. Тепер же землероби прибувають на батьківщину своїх “реформаторів” для того, щоб узяти участь у створенні індоєвропейської сім'ї народів. У неоліті протоіндоєвропейці були репрезентовані відомою нам дніпро-донецькою культурою, що виникла в районі сучасної Полтавської та півдня Київської областей наприкінці V тис. до н. е. серед мисливських племен мезоліту, і швидко розростаючись, витісняла землеробські племена буго-дністровської культури на південь.

Нагадаємо, що остання виникла у VІ тис. до н. е. внаслідок схрещення місцевого мезолітичного населення з жителями Малої Азії та Балкан, які постійно прибували, та землеробами Середземномор'я та Надчорномор'я.

Досягнувши стадії етнічного насичення у V тис. до н. е., буго-дністровський субстрат припиняє активний наплив людності Півдня та відокремлюється від неї, стаючи цілком самостійною та самобутньою культурно-господарською єдністю. Наступ дніпро-донецьких племен спричинив не лише деформацію загального ареалу розселення буго-дністровців, але й значно послабив їхнє племінне об'єднання. Цим одразу скористались інші землеробські народи Наддунав'я та Балкан, які знову посунули звичним для себе шляхом на північний схід, відновлюючи старі культурні контакти та налагоджуючи нові в середовищі вже досить відмінного від них етносу.

Нова людність, яка почала з південного-заходу рухатись у напрямку Дніпра , сформувалася на межі V – ІV тис. до н. е. у Південно-східній частині Трансильванських Карпат на основі місцевої культури дунайських риболовів за активної участі частини населення культури Боян, виявленої на території Румунії. Області поширення новоутвореної етнокультурної спільності на території Молдови та середньої течії Дністра об'єднуються археологами під назвою Прекукутені або раннього Трипілля західного типу . У ранніх трипільців Наддністрянщини на той час уже сформувались основи релігійно-космогонічних уявлень, які отримали вираження в орнаменті у вигляді спірального зображення “змія-дракона” – найхарактернішого образу всього подальшого Трипілля . Міграція ранньотрипільських племен на початку ІV тис. до н. е. не була масштабним дійством, а навпаки – повільним , поступовим і безперервним рухом окремих груп трансильвано-дністровського населення на північний схід.

Основна його маса залишалась на місцях попереднього проживання – в зоні формування Прекукутені.

Відхід з корінних етнічних територій, нове середовище проживання, образ життя, звичаї й обряди, нові сусіди – усе сприяло швидкій трансформації та реорганізації груп прибульців. Заселяючи райони, де мешкало буго-дністровське населення, трипільці (точніше, тоді ще “прекукутенці”) всотували тутешні традиції: методи ведення господарства, елементи орнаментації кераміки і, головне, звичай радіально розміщувати будинки в поселеннях, які виростали до велетенських розмірів. До цього ранні трипільці такого звичаю на знали – їхні житла розміщувалися в ряд, до того ж переважали землянки, у яких спочатку тіснилися на нових землях переселенці, доки почали зводити добре відомі глинобитні одно- та двоповерхові будівлі .

Культурне злиття ранньої трипільської та пізньої буго-дністровської культур, загальна схожість їх генетичних зв'язків дали підстави першим її дослідникам вважати, що трипільська культура постала з буго-дністровського середовища, яке вона асимілювала, ставши з часом автохтонною (В. М. Даниленко, В. В. Хвойка). Однак пізніше було помічено схожість як керамічного комплексу, так і початкових типів жител раннього Трипілля – Прекукутені з посудом та будинками нео- та енеолітичних культур Балкан, Нижнього Подунав'я й Карпатського басейну, що дало змогу зробити висновок про генетичний зв'язок Трипілля саме з цими культурами, а не з буго-дністровським неолітом. Хоча, водночас, дослідники наголошують на цілковитій оригінальності антропологічної пластики пізніх трипільців (глиняних жіночих фігурок), своєрідність якої дає змогу говорити про культурну самобутність та відмінність пізніх трипільців від своїх етнічних попередників.

Народження Трипілля як самостійної історико-археологічної індивідуальності на території України археологи датують серединою І V тис. до н. е. У цей час також остаточно відбувся поділ колись єдиної культури на два великі ареали: західний, що охоплював територію сучасної Румунії, Молдови та Карпат, найменований Кукутенею, на основі якого пізніше виникли фракійці, і східний – власне Трипілля, що зайняв усю лісостепову зону Правобережної України. Кордон між обома ареалами пролягав у Пруто-Дністровському межиріччі. Групи населення, що входили до цих ареалів, мали певні розбіжності у сфері культури та господарства, які з часом ставали все більш виразними та усталеними. Так, наприклад, уже в ранньому українському Трипіллі, крім традиційного розведення овець та корів, характерних, передовсім, для гірського типу господарства, було помічено також розвиток свинарства (поселення Лука-Врублевецька на Дністрі) , тоді, як у культурі Кукутені, незважаючи на те, що її райони розміщені в тому самому агро-кліматичному поясі, що й трипільські, розводили лише велику рогату худобу. Та найхарактернішою рисою матеріальної культури східною ареалу стали так звані біноклевидні посудини, аналогів яким не виявлено в культурах Прекукутені та Кукутені. Це свідчить про те, що ідея їх виготовлення належала етнічному субстрату, який міг утвердитися винятково на місцевому ґрунті .

Етнокультурні перегрупування в межах буго-дністровської частини трипільського ареалу кардинальним чином не змінювали місцевої етнічної ситуації, оскільки антропологічно трипільське населення Подністров'я, як і до того буго-дністровське, має належати до того кола форм, яке за тих часів охоплювало землі Південної Європи та Середземномор'я. Зовсім інша ситуація простежується на північному сході цього ареалу, де трипільське населення потрапило в чужорідне для себе середовище носіїв дніпро-донецької культури на середньому Дніпрі, з якими воно починало асимілюватися, утворюючи окремі культурно-етнічні варіанти, дещо відмінні від основного загалу, що утворився внаслідок поглинення буго-дністровців. Але, незважаючи на це, як зазначає антрополог М. Великанова, етнічний компонент таких місцевих варіантів був значно меншим від основного і суттєво не змінив “середземноморської” основи трипільського населення. Отже, можна зробити висновок, що хоча трипільці й зазнали значної асиміляції, перебуваючи на території України, їх антропологічний склад у своїй основі продовжував бути тим самим, що й до приходу в Край.

В історії населення України, зауважує в свою чергу Д. Я. Телегін, це був перший випадок, коли праслов'янське населення увійшло в безпосередній контакт, що тривав не менш ніж півтисячоліття, з прафракійцями, з чим слід пов'язувати також встановлення слов'яно-фракійської мовної схожості, про яку говорять лінгвісти. Унаслідок цього, крім звичайного фізичного змішування обох етносів, відбулося масштабне взаємопроникнення культур та утворення нової цілком самобутньої високої культури, яка й досі не перестає дивувати всіх, хто її вивчає.

І хоча, як ми бачимо, трипільці расово не були тотожні з місцевими мешканцями деяких областей Центральної, Східної та Північної України, проте внаслідок перебування на Подніпров'ї їхня культура зазнала значних змін (зокрема, кераміка й будівництво), що, зрештою, дає вагомі підстави називати культурне надбання (хоч і не етнос) трипільської археологічної культури автохтонним, тобто витвореним цілком на українському ґрунті, як і зазначав свого часу її першовідкривач В. В. Хвойка.

Тобто відбулося щось подібне до прийому новака на Січі. Козаком, як відомо, могла бути людина майже будь-якої національності, якщо вона визнавала Звичай Запорізький, тобто приймала спосіб життя й мислення козацького середовища як власний. Звичайно, середовище також мало визнати цю людину за свою, прийняти її до товариства, а в умовах війни – бойового братства, з відповідним статусом і обов'язком боронити Край. Таким чином , українське суспільство з давніх-давен характеризується наявністю природної демократії й відсутністю різних виявів расової нетерпимості завжди, коли представник чужої раси (чи етносу) інтегрувався в громаду й водночас був нещадним до тих, хто приходив із наміром скористатися з людей у власних інтересах.

Трипільське землеробське суспільство, зазначають науковці, перебувало на межі виникнення цивілізації, тобто досягло такого рівня соціально-економічного розвитку, коли починають виникати власні міста й писемність. Саме поняття “цивілізація” означає вищу стадію суспільного розвитку, яка виникає у середовищі міської культури, про що говорить, зокрема, й термін, утворений від латинського civitas – “місто” (синонім до urbs).

Гігантські поселення трипільців – Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші - налічували до трьох тисяч жителів кожне і займали площу 200-400 га , утворюючи разом із сусідніми поселеннями справжні племінні центри-поліси, чисельність населення яких перевищувала десять тисяч осіб, які цілком можна було назвати містами. А складна знакова система орнаментів і наявність предметів для лічби свідчать про те, що трипільці стояли на порозі виникнення й поширення власного письма. Тоді чому цим людям так і не вдалося створити класичної цивілізації на кшталт міст-держав Давнього Шумеру?

Для того, щоб правильно відповісти на це питання, слід іще раз повернутися до терміна “цивілізація”. Науковці розглядають його як предметну форму структури суспільства поділеної праці, яка матеріалізувала свої соціально-інтегративні інтереси у формі міста. Саме місто виникає внаслідок розпаду родової громади на сусідську, яка утворилася з розрізнених патріархальних сімей, інтереси яких уже не повністю відповідали інтересам усього роду. Це призводило до їх відособлення та утворення громади сусідів, тобто самостійних власників, які вже не були пов'язані родовими стосунками. Це стало можливим завдяки значному підвищенню продуктивності праці внаслідок неолітичної революції , що дало змогу окремим сім'ям самостійно вести власне господарство. У сусідській громаді одразу виник поділ праці: одні сім'ї займались лише обробітком землі, інші – вирощуванням худоби, треті – ремісництвом тощо. З'явилася експлуатація, коли власник засобів виробництва почав використовувати найманих робітників для розширення свого виробництва.

В наслідок такого поділу праці та виникнення приватної власності надлишковий суспільний продукт перетворився на додатковий, кількість якого різко зростала. Це сприяло утворенню нового, не властивого родовому ладу прошарку людей, який, не беручи ніякої участі у виробництві, захоплював керівництво виробництвом і економічно підпорядковував собі виробників, ставав неминучим посередником між кожними двома виробниками і експлуатував їх обох. Під приводом звільнення виробників від труда і ризику, зв'язаних з обміном , виникає клас паразитів, клас справжніх суспільних дармоїдів, який у винагороду за свої насправді дуже незначні послуги знімає вершки як з вітчизняного, так і з іноземного виробництва, швидко здобуває величезні багатства і відповідний їм вплив у суспільстві. Такі висновки Ф. Енгельса досі дуже точно описують сутність процесу виникнення торгівлі й торгашів і, водночас, цивілізації й держави як організації, що покликана забезпечити існування нових, паразитарних відносин у людському суспільстві.

Згодом з'явився універсальний еквівалент товару – гроші - цей засіб панування невиробника над виробником і його виробництвом, оскільки той, хто володів грошовою масою, міг тримати під контролем усі процеси суспільного життя. Було відкрито товар товарів, який у прихованому вигляді містить у собі всі інші товари, чародійний засіб, що може, коли цього хочеться, перетворюватися в будь-яку принадну й бажану річ. Хто його мав, той владарював над світом виробництва. А хто насамперед мав його? Купець. Культ грошей був у його надійних руках. Він узяв на себе турботу провістити, що всі товари, а з ними і всі товаровиробники, повинні з побожністю впасти ниць перед грішми. Він довів на практиці, що всі інші форми багатства є лише тінню перед цим втіленням багатства як такого. Таким чином , додатковий супільний продукт обумовив появу економічних можливостей для товарообміну і привласнення результатів чужої праці, виникнення приватної власності та поділу суспільства вже не лише за професійними ознаками, а й за майновим станом – на бідних та багатих. Соціальна диференціація примусила правлячу верхівку власників суспільних багатств створити державну організацію для підтримки свого привілейованого статусу.

Цього всього у трипільців не було. Будуючи свої міста, вони продовжували жити в них родовими, а не сусідськими громадами. Поділу праці, цього початкового етапу утворення цивілізації (за класичним визначенням), тією мірою, яка би припускала виникнення окремих професійних станів зі своїми інтересами й прагненнями, у них не існувало. А головне, здійснювалася основна вимога родового ладу – накопичені суспільні багатства підлягали обов'язковому роззосередженню, перешкоджаючи, таким чином, розшаруванню суспільства на багатих і бідних. Однак цивілізація все-таки існувала, лише не в тому розумінні, яке надавали їй класики історичного матеріалізму. Давні перекази дають нам змогу зробити висновок про існування в наших пращурів егалітарного суспільства людей, на противагу ієрархічному, або стратифікованому, стадному суспільству, на основі якого хижаки побудували всі інші держави світу. Тобто суспільства вільних людей, які з презирством ставилися до спроб однієї людини збагатитися за рахунок інших, як і до самого багатства. “На той світ його з собою не потягнеш”, - казали колись козаки, даючи всьому світові приклад ставлення до соціального статку.

Січовий козак, як писав Яворницький у «Історії запорозьких козаків», зовсім не хлібороб і не торгаш; обробляти землю під час безперервної війни він не міг; займатися торгівлею вважав ганебною справою для себе, тому слово «крамар», тобто дрібний торгаш, у нього було навіть лайливим словом, образливим для «рицарської» честі. Після бойового походу придбане майно з успіхом пропивалось у шинках. А потім, спостерігаючи, як шинкарі, набравши того добра, згідно з ринковою кон'юнктурою підвищували ціни, козаки накидалися на них і відбирали все назад, для того, щоб через кілька днів... знову пропити його вже в іншому шинку. Серед запорожців пошук багатства зовсім не поважали , шануючи потреби свої у військовому ремеслі, не знали вони розкоші ні в одязі , ні в прикрасах, ні в їжі.

Трипільське суспільство, звісно, не було ідеальним, таким собі первісним раєм для давніх людей. Науковці вважають, що екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а потім цілковите виснаження трипільцями всіх придатних чорноземів Правобережної України. Зростання посушливості (аридизація) клімату довершила остаточний колапс трипільського суспільства, для якого поняття рекультивації територій було просто незнайомим. Звичайно, цей процес відбувався не одразу, він міг тривати століттями. Зникнення лісів на значних площах, які перетворювалися на величезні пасовиська, поширення степів далі на північ від узбережжя морів у ІV – ІІІ тис. до н. е. стимулювали розвиток відгінного скотарства у південних трипільських племен і знаменували собою кінець існування в останній чверті ІІІ тис. до н. е. споживацької за своєю суттю трипільської землеробської економіки.

Однак трипільська егалітарна цивілізація відіграла величезну роль в історії не лише України, а й усього Євразійського континенту. Потужний вплив Трипілля сприяв швидкому розвитку прогресивного відтворюючого господарства у мисливсько-рибальських племен ранніх індоєвропейців лівобережжя Дніпра – дніпро-донецької та інших культур, об'єднаних ареалом поширення гребінцево-накольчатої кераміки. А відокремлення скотарства зі змішаної землеробсько-скотарської економіки трипільців у самостійну галузь сприяло утворенню в азово-чорноморських степах окремих етносів, головним заняттям яких до часів Великого переселення народів стала ця галузь первісної економіки.

Запозичені від трипільців навички розведення рогатої худоби – овець та корів - швидко поширилися серед індоєвропейської за походженням людності півдня Лівобережної України, нижньої течії Дону й Волги, а також передгір'їв Кавказу. Стада овець та корів постійно пересувалися у пошуках нових пасовиськ, що потребувало від їхніх господарів відповідного рухливого способу життя. Це стимулювало винайдення та значне поширення колісного транспорту, а також приручення коня у ІV тис. до н. е. Постійні переходи в пошуках кращих пасовиськ призводили до військових сутичок із сусідами, що мілітаризувало суспільство та сприяло розвитку культу воїна, зброї та коня .

Упродовж дуже короткого часу, що обіймав період життя кількох людських поколінь, степові обшири між Волгою та Дніпром були заселені народами, які займалися скотарством. У археологічних розвідках європейських дослідників вони стали більш відомі під загрозливою назвою культури “бойових сокир” (мал. 7), яким судилося стати авангардом великого розселення індоєвропейських народів. Це вони під іменем арійців заполонили території сучасного Ірану та, пересуваючись землями Афганістану й Пакистану, вийшли до берегів Індійського океану й заснували тут одну з найдавніших та найвеличніших цивілізацій світу. Утворившись у азово-волго-донських степах унаслідок зіткнення нащадків пізніх трипільців та місцевого населення степів з людністю дніпро-донецької культури, воїни-скотарі перейняли від сусідніх землеробів традицію скорчених поховань, а від мисливських племен - звичай посипання вохрою померлих, заснувавши, крім того, власний курганний обряд, сліди якого й досі знаходять на величезних рівнинних просторах від Східної Пруссії до Уралу й навіть північних областей Китаю.

Мал. 7. Бойові сокири скотарів-аріїв з поховальних комплексів Надчорномор’я.

Найдавнішими скотарями півдня України були племена середньостогівської археологічної культури, виявленої вперше біля села Середній Стіг (від чого й назва), які в середині І V – другій половині ІІІ тис. до н. е. мешкали в степах між Дніпром і Доном. Вони першими в Європі почали використовувати коня для верхової їзди, а також були першими, хто вдерся туди зі зброєю в руках . Навала середньостогівських вершників на Південну та Центральну Європу завдала нищівного удару місцевій культурно-історичній спільності “мальованої кераміки”, сприявши, натомість, появі багатьох дрібних культур, що поєднували характерні риси балканської та “курганної” спільностей. На думку сучасних дослідників, середньостогівських мігрантів можна ототожнити з протокельтами, а також із предками сучасних італійців. Разом із середньостогівцями на Нижній Дунай і Балкани вирушили представники нижньомихайлівської степової культури, стоянки якої розкопані археологами на території сучасної Херсонщини. На території України рух степових племен на захід деформував південну гілку розселення трипільських племен, ініціювавши утворення синкретичної “курганно-трипільської” усатівської культури в Північно-Західному Причорномор'ї, в системі якої стали домінувати риси індоєвропейської ідеології, а також новоданилівської культури на Нижньому Подунав'ї та Південному Прикарпатті.

У той час, коли передові загони середньостогівських вершників досягли Апеннін та вийшли до атлантичного узбережжя, їхні родичі на батьківщині, прихильно сприйнявши споріднене населення, яке прибуло з волго-донських степів, утворили на початку ІІІ тис. до н. е. у степовій частині Лівобережної України ямну культуру (карта 7), яка відіграла основну роль у розселенні індоєвропейців. Одразу за своїми попередниками ямні племена розпочали масовий похід на захід долиною Дунаю, що призвело до остаточного занепаду всього Балканського неоліту, тісно пов'язаного з цивілізаціями Середземномор'я та Малої Азії. Відтак у Європі на зміну середземноморському антропологічному типу з досить темною пігментацією шкіри, великим носом, круглою головою, невисоким зростом і тендітною будовою тіла, прийшов так званий північний європеоїдний тип, що вирізнявся високим зростом, масивним кістяком і мав широке обличчя з видовженим черепом .

Дещо згодом войовничі скотарі степів України просунулися на південь Балканського півострова, заселяючи береги Егейського моря, – пізніше греки назвуть їх пеласгами; форсувавши Боспор, заснували на його узбережжі легендарну Трою; проникли в Малу Азію й настільки міцно її окупували, що створили у Х V І–Х V ІІ ст. до н. е. у Північній Месопотамії арійську державу Мітанні, яка впродовж тривалого часу домінувала в регіоні, контролюючи важливі торгівельні шляхи з Європи в Азію та з Вавилонії в Єгипет і Африку.

© О. Косуха 2008
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua