Новини :: Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»

С П А Д Щ А Н С Ь К И Й З А П О В І Т

(замість післямови)

Може зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крови,
Чистої, святої!!!

Т. Шевченко. Чигрине, Чигрине...

Так завершилася остання спроба людей Краю відновити на своїй землі притаманний їм від Природи устрій, заснований на бажанні самостійно розпоряджатися своєю долею і продуктами своєї праці. Вільний спосіб життя був справжньою релігією українців – без облуди й підступу, священників і храмів, Вірою Правди народу, який не хотів нікому у світі коритися і тому захищав свої права до останнього подиху. Війна тривала у повній самотності, адже ніхто із сусідніх народів та братів-слов’ян уже не міг простягнути руку допомоги – їх цілком упокорили тваринні інстинкти, національна гординя та стадне бажання щодня мати повним своє корито. Це очевидний доказ того, що людство, у переважній більшості, ще не було готове сприйняти принцип свободи за основу свого соціального устрою. Але прагне, хоч і підсвідомо, тому що таким буде наступне завдання еволюції, справжньої еволюції, а не тієї, яку нам підсовують хижі істоти, що стали керувати планетою. Для того, щоб якось задовольнити це природне бажання людей, було навіть створено контрольоване хижаками “царство свободи” – Сполучені Штати Америки, де під маскою демократії капіталістичний спосіб економічного примусу людей досяг свого найбільшого розквіту, створивши видимість добробуту і благоденства.
Тепер, після сімдесяти років радянської деспотії, у масову свідомість краян активно втовкмачують ідеї побудови держави вільного ринку, системи, яка буцімто довела свою перевагу над командно-адміністративними методами управління економікою. На заміну державному капіталізму та диктату ідеології повертається капіталізм ринковий з його періодом початкового накопичення капіталу зразка 30-х років в Америці. Тому якщо на Заході раніше боялись КДБ, то тепер бояться лише “російської мафії”. Олігархія партійних бонз міняється на плутократію найбільш сильних і спритних індивідуумів, названу економічною демократією. Влада радянського номенклатурного працівника знову переходить до рук комерсанта, купця, не виробника матеріальних цінностей, а їх розподілювача, старого паразита, який звик харчуватися з чужої праці ще за часів виникнення землеробства. Адже що таке комерція та підприємницький хист? Перепродаж та здатність переконати в необхідності придбати певну річ. Не так важливо, що людині ця річ, можливо, зовсім непотрібна. Товар слід продати, інакше прибутку не буде. Тому виграє той, хто не шкодує коштів на рекламну кампанію, внаслідок якої обиватель переконується, що товар просто необхідно купити. Те саме “промивання мізків”, як і за радянських часів. Якщо тоді людей переконували в непомильності курсу партії й уряду, то тепер переконують у необхідності мати речі престижного вжитку та інші “блага цивілізації”, і не менші, ніж у сусіда.
Звісно, однозначно таврувати товарно-ринкові відносини як соціальне зло було б повторенням уже пройденого шляху. Практика довела, що приватновласницький інтерес виявився сильнішим за будь-яку ідеологію, навіть таку досконалу, як більшовизм. Особливо це стосувалося селянства, яке в ті часи становило основну частину народу. Потяг мати особисту власність завжди переважав в українського селянина над колективізмом і, особливо, розподільчою зрівнялівкою, яку намагалися впровадити в життя російські комуністи. Навіть працюючи артільно, коли, здавалося б, зрівнялівки не передбачалося, члени виробничого кооперативу часто виходили з нього, тільки-но їм вдавалося поліпшити матеріальне становище. Дослідники кооперативного руху зазначають, що “приватновласницькі інтереси брали гору над артільними” [138; 37–38], оскільки були зрозуміліші для селян; їх приваблювала не сама ідея справедливого розподілу продуктів праці, а реальна можливість швидко розбагатіти чи отримати позичку. Саме тому В. Ленін спершу так скептично поставився до ідеї кооперативного руху, оскільки бачив у ньому лише засіб поширення ідеї приватної власності, яку слід було однозначно викорінювати. І лише через масові виступи селян за право виробляти й самостійно реалізовувати свою продукцію вождь дійшов висновку, що кооперація – це, насамперед, шлях до соціалізму.
За часів “розвинутого” соціалізму приватну власність так само не вдалося ліквідувати. Вона просто пішла в тінь, рятуючись від тиску карально-репресивних органів партійно-державного апарату. Так формувався так званий “чорний ринок” – позашлюбне дитя нелегального капіталізму в Росії. Ринок не було знищено, його лише загнали в підпілля, зробили солодким “забороненим плодом”, всіляко перешкоджаючи спробам покращення свого матеріального благополуччя навіть шляхом особистої трудової активності. Унаслідок цього найсвітліша ідея соціалізму – звільнення праці – перетворилася на звільнення від праці, в країні було створено умови для появи поколінь нероб і п’яниць, абсолютно здекласованих елементів, нездатних самостійно мислити й діяти. Тому, коли внаслідок перебудови М. Горбачова народ дізнався, нарешті, страшну правду про себе, питання совісті та соціальної справедливості, на яких так довго спекулювали комуністичні верховоди, стали для пострадянських людей просто “в западло”. Суспільство неначе провалилось на нижчий щабель еволюції, де звірячі інстинкти й жадоба відірвати кращий шматок здобичі стали необхідними передумовами для виживання. Усі раптово кинулися в ту сферу, яку так старанно від них приховували, – можливість особистого збагачення, відкинувши якнайдалі будь-яке почуття міри, вже не кажучи про совість і сумління. Запанував закон Дикого Заходу – перерозподілу колишнього радянського майна за принципами “кожен сам за себе” і “хто сильніший” – країна за кілька років перетворилась у непролазні нетрі дикого капіталізму.
Деякі апологети капіталістичного шляху розвитку України наполягають, що цей період мине й тоді настане такий самий рай споживачів, який сьогодні демонструють нам розвинуті країни Європи та Америки. Маю сумнів. Відомо, що капіталізм з “людським обличчям” виник тоді, коли ділки на Заході зрозуміли, що слід піти на значні поступки своїм робітникам, значно обмежити свої апетити в сфері отримання надприбутків, інакше на них чекає та сама доля, що й на їхніх колег у Радянській Росії. Тому було скорочено робочий день до восьми годин, проведено низку соціальних реформ, спрямованих на реальне покращення життя простого трудівника. До того ж важливою передумовою для запобігання “червоному кошмару” стала орієнтація на витворення середнього класу – прошарку людей з достатнім рівнем доходів, залежних від економічного статку, який би своїм існуванням перешкоджав появі революційно налаштованих членів суспільства.
Унаслідок цього за кілька десятків років було досягнуто значного рівня матеріального добробуту, який ми й спостерігаємо в наш час, що, вочевидь, нічого спільного не має з тими жахами капіталістичної експлуатації, які змалювали свого часу Маркс та Енгельс. Водночас для України я поки що не бачу жодного стримуючого чинника для безмежного розвитку капіталістичного визиску. Якраз навпаки, століття заборон і обмежень призвели до того, що ми фактично приречені на розквіт найбільш нелюдських проявів капіталізму, які бозна-скільки ще триватимуть. Та й розвинуті країни Заходу навряд чи будуть раді появі нових та сильних конкурентів для своїх суспільств, що знемагають від благ соціального забезпечення.
Та навіть якщо припустити неймовірне, тобто що ми таки побудували щось на зразок омріяної за роки “совка” західної демократії, що на нас чекає? Варто прожити кілька років в одній з країн Заходу, щоб зрозуміти, що за зовнішнім добробутом ховаються глибинні соціальні протиріччя і кризові явища, вирішити які поки що неможливо. Насамперед індивід стає заручником споживацької філософії – бажання мати речі й користуватися різноманітними послугами, яких стає дедалі більше, перетворюючись на машину, яка лише заробляє та витрачає гроші. Звісно, тут не йдеться про товари першої необхідності, якими зараз уже є телевізор і пральна машина. У своїх домівках люди почали накопичувати гори непотрібних речей, оскільки похід до магазину давно перетворився на своєрідну розвагу, необхідну насолоду для компенсації важкої праці на підприємствах, та веселе проведення часу для молоді. Фахівці з маркетингу знають, що в основі процесу купівлі товару лежить не нагальна потреба в ньому, а імпульсивне бажання мати, володіти річчю. Тому більшість покупок реалізуються не за планом, а через миттєве почуття – “я це хочу, тому що мені воно подобається”.
Нам після радянщини так і хочеться вигукнути: “Дайте нам цю систему, й ми там наведемо порядок!” Ні, панове, ми навіть не уявляємо собі всю підступну силу цієї системи, основа якої – не в швидкоплинному революційному ентузіазмі мас, а десь у глибині. Люди на Заході, дедалі глибше занурюючись в атмосферу постійної гонитви за товарами й послугами, навіть не помітили, як повністю відокремилися від Природи й Духу, зосереджуючись лише на своїй персоні. Суспільство почало швидко деградувати – морально й фізично. Не лише твори мистецтва – література та історія стали нецікавими й непотрібними. Люди просто перестали мислити, звертати увагу на навколишній світ, їм байдуже, що з ними буде завтра, аби сьогодні було добре. Спустошення душі, втрата інтересу до життя примушують шукати виходу в наркотичних речовинах та алкоголі, щоб якось розважити себе. Такою є реальність життя простої людини в сучасному капіталістичному суспільстві, економіка якого давно перетворилася на демонічну самодостатню потугу, яка замкнена на самій собі, завдання якої – підкорення людей.
Механізм упокорення людини капіталом можна поділити на три стадії. Спочатку вона починає працювати для того, щоб прохарчуватись та мати дах над головою, потім – щоб збільшити кількість грошей для забезпечення запитів, які швидко зростають. Третій, найвищий ступінь настає тоді, коли людина може дозволити собі купити майже все, чого побажає. Але навіть тоді вона не перестає працювати. Рушійною силою тут є інтерес накопичення заради самого накопичення. У кого більше? При цьому такі люди часто втішаються “благородною” думкою про те, що вони працюють для дітей та онуків, не розуміючи, що давно потрапили в пастку. Адже такою є психіка людини, що дитина, звикаючи змалечку мати все, що побажає, коли виростає, перетворюється на споживача, байдужого до всього і слабкого як особистість. Так з’являється покоління, у якого все починається й закінчується грошима, виховане на думці, що все купується й продається...
Отже, думка про те, що ми капітал поставимо на службу людям не може мати під собою підґрунтя. Природа його така, що він примушує людину не зупинятися на першій стадії, коли, здавалося б, забезпечені життєві потреби. Залежність від накопичення грошей перетворюється на справжній наркотик, що, безумовно, базується на економічній необхідності. Капіталіст, власник засобів виробництва, отримуючи прибуток, не може його використати на особисті потреби, а вимушений знову й знову вкладати його в розширення й покращення виробництва. Або ж обіг зменшиться, а товари можуть втратити свою привабливість, і тоді його задавлять інші капіталісти, конкуренти на ринку. Через це в капіталістичному суспільстві не вщухає жорстока боротьба за місце під сонцем, яку жваві теоретики, починаючи з Адама Сміта, намагаються виставити за рушій цивілізованого суспільства.
Але чи влаштовує нас така цивілізація рабів капіталу, таке майбутнє? Якщо свого часу люди на Заході зробили правильні висновки перед обличчям радянської загрози, то чому ми тепер не можемо зробити те саме для уникнення повторення їхніх помилок? Насамперед, слід визнати раз і назавжди, що приватна власність є необхідною передумовою для розвитку суспільства. Тому ідея соціалізму, який, як відомо, ґрунтується на знищенні приватної власності, довела свою нежиттєздатність. Однак, тільки-но приватна власність шляхом експлуатації засобів виробництва перетворюється на капітал, тобто перестає слугувати лише для задоволення життєвих потреб людини, а перетворюється на самоціль, джерело накопичення грошей, вона стає хазяїном людини так само, як до того її хазяїном був поміщик, князь чи імператор. Вихід, вважаю, у тому, щоб поставити під громадський контроль процес експлуатації засобів виробництва та зосередження великої кількості грошей у руках окремої людини. Тут не йдеться про насильницьке “розкуркулювання”, гадаю, від таких грубих помилок ми вже застраховані. Необхідно, щоб роль податкової інспекції виконував сам народ, об’єднаний в організаційні структури за місцем проживання.
Лише Україна, з її тисячолітніми традиціями громадського самоврядування, які ми простежили з самого початку народження людей, що заселили Європу, має шанс втілити в життя таку систему. Адже для того, щоб стати вільними, необхідно мати таке бажання і знати, що таке свобода. Тоді як російський брат усе своє життя хотів лише знайти собі доброго господаря, тому й поводився відповідно, давши світові приклад того, як не слід шукати звільнення. Намагаючись збудувати царство справедливості, він ніяк не міг осягнути того, що царство справедливим не зможе стати ніколи. Тепер настав час Україні сказати своє слово. Лише українець швидше від усіх зрозуміє, що проблема не у знищенні приватної власності як джерела нерівності. Проблема в тому, що приватну власність так само, як до того ідеологію чи релігію, використовують на свою користь хижі й спритні індивідууми, щоразу діючи під новою маскою. На нашій планеті хижаки воюють проти хижаків, називаючи себе при цьому як завгодно: комуністами, фашистами, націоналістами, соціалістами, консерваторами, республіканцями, демократами тощо. Відмінність лише в тому, що одні агресивніші за інших. Спільне в них одне – використовувати загал у своїх інтересах і жити з праці людської.
Складність у тому, що вони добре маскуються, тому окрема людина не має сили їм протистояти. Лише весь народ, який ще не втратив почуття справедливості, здатний розпізнати хижака і зробити так, щоб він не міг шкодити суспільству. Але народ без організації є масою, і досить аморфною, яку легко переконати улесливими словами, а коли люди починають здогадуватися, у чому річ, зазвичай буває вже пізно. Хоча українців тепер дуже складно в чомусь переконати – даються взнаки десятки років, прожитих у задушливій атмосфері тотального словоблудства. Та воно й на краще. Правда не вимагає адвокатів чи пропагандистів. Психічно здоровій людині не слід пояснювати, що таке справедливість або як чинити по совісті, хіба що в ранньому дитинстві, коли особистість тільки формується. А в дорослих це або є, або його немає і не буде ніколи. Принаймні, тепер створено необхідні умови для появи справді народного правління. “Підстави” не буде з тієї причини, що вона вже була. І більше закликам “все поділити” народ не повірить, бо знає, хто за ними може стояти.
Основа справжньої народної влади – баланс інтересів колективного та індивідуального. Тільки-но рівновага порушується – одразу починаються викривлення в бік капіталізму або комунізму. За часів ранньої козаччини, як знаємо, ця проблема з успіхом розв’язувалася. Козаку дозволялося мати власне господарство та землю у приватному користуванні за умови, щоправда, що він мав залишити січове товариство. Заборонялося лише використовувати найману працю, оскільки серед країнців споконвіку вважалося негідним примушувати одну людину працювати на іншу (несприйняття зверхності над собою та в собі) та купувати-продавати землю – святу Матір усіх людей, початку нашого буття. У козацькому суспільстві багатим можна було стати лише за рахунок власної праці або артільно, шляхом кооперації зусиль рівноправних власників. Українці, як порубіжні мешканці між Сходом і Заходом, витворили таку систему господарювання, яка уникала крайнощів, притаманних обом світам, поєднуючи в суб’єкті економічної діяльності обидва фактори – підприємця й виробника. Громадська артіль, виробляючи продукцію, сама ж її реалізовує, розподіляючи прибуток між виробниками згідно із затраченою кожним працею.
Тим часом на Січі завжди зберігався стародавній родовий лад. Аж до ХVІІІ ст., він був справжнім соціальним взірцем, еталонним варіантом лицарських чеснот, яких прагнули досягнути десятки тисяч юнаків з усієї України. Крім того, січове братство було живою книгою Звичаю Скупи Краю, невичерпною скарбницею скрижалів Заповіту, що передавала знання наступним поколінням від своїх попередників. Та, незважаючи на це, січовики ніколи зумисне не намагалися накинути свого устрою усім мешканцям Краю, розуміючи, що це справа вибору кожного. Слову навчити не можна – воно повинно погукати тебе. Тому завданням козаків було стежити за дотриманням належного контролю за використанням приватної власності з метою запобігання неминучим зловживанням.
Глибину їхньої моральності й поваги до особистості до кінця розуміємо тільки тепер, після століття апофеозу диктату ідеї кількох шизофреників. Козаки взагалі нічого не забороняли a priori, без попереднього розгляду всіх позитивних і негативних моментів, намагаючись до всього підходити творчо та зі здоровим почуттям гумору, що знищувало будь-яку догматизацію та формальний підхід до справи. Якщо якась річ могла стати в пригоді, її брали на озброєння, незважаючи на те, що іншим це могло здаватись мало не святотатством. Згадаймо Сіркове: “Якби й дідько допомагав людям у крайній їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда і закон зміняє” [90; 226]. Однак така позиція можлива лише тоді, коли є чітке усвідомлення, точніше, знання на рівні підсвідомості, що є людським, а що від лукавого. Інакше людина сама стає на службу нечистому, втрачає здатність розрізняти методи для досягнення своєї мети.
На жаль, ми з вами перебуваємо в ситуації, коли з винищенням живих носіїв предківського Звичаю таке знання народ Краю майже втратив. Наші батьки є останнім поколінням, яке з малих літ ще могло усвідомити деякі речі. Моє покоління – порубіжне, після нього прийдуть люди, яким усе стане байдуже, крім їхніх особистих інтересів. Усе залежить від того, чи ми дозволимо егоїстичним устремлінням хижацької наживи взяти гору над справжніми інтересами людини, народу й людства загалом. Адже зараз у світі, крім українців, майже не залишилося жодного народу, здатного пронести крізь тисячоліття основу свого природного існування, інакше ми просто не читали б ці слова. Те саме писав і Т. Шевченко:

Яка правда
У людей, мій сину.
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні.
Т. Шевченко. Москалева криниця

Колись роль природного бар'єру на шляху хижацьким устремлінням виконувало братство січовиків. Для воїна питання честі й справедливості завжди стояли вище над особисту вигоду землероба та хапальні рефлекси торгаша. Тому в цьому питанні Д. Донцов також був правим. Спроба збудувати державу на основі лише селянської верстви зазнала нищівної поразки, прикладом чому є махновщина. У батька просто не було часу на утворення елітарної групи професійних військових, яка б виконувала функції січовиків, та на відповідне осмислення спадщини предків. Натомість використовували все, що було напохваті. Зрештою, покоління, яке могло стати основою майбутнього відродження нації, було винищено, а народ був вимушений прийняти ідеал комунізму, замість свого власного, та піти на службу новим тиранам.
Однак намагання утворити державу на основі власної шляхти за козацьких часів та “провідної еліти” за часів ОУН-УПА так само виявилися невдалими, що підтверджує штучність ідеалів націоналізму та його зверхницьку природу. Поборники націократії закликали до побудови могутньої держави, все економічне життя якої буде підпорядковане інтересам щільнішого скріплення національної цілости. Державний капіталізм і плановість, яка, на відміну від більшовиків, не спинятиметься на обмеженні приватнокапіталістичного елементу, а в багатьох випадках і сприятиме йому, завжди спрямовуючи його розвиток у річище, відповідне інтересам нації. Такий собі китайський варіант української Піднебесної, коли, ховаючись за інтересами нації (або народу в комуністів), правляча верхівка сіла б на голову трудовим верствам населення. Адже діючих механізмів, які б передбачали здійснення належного контролю за “паразитарними маніпуляціями”, націоналісти просто не бачили, наївно гадаючи, що заклику до “національної свідомости” та “етики праці” виявиться достатньо. Та з плином часу високий пафос минає і колишні борці за ідею у владних структурах, дещо охоловши, перетворяться (в душі, звичайно) на простих обивателів, які не проти час від часу спробувати всіх радощів земних. А оскільки вони – влада, освячена попередньо “світлими ідеалами”, то хто ж їм заперечить?
Проте січовики, як свідчить історія, упродовж кількох сотень років так і не стали на службу “золотому тельцю”, незважаючи на те, що перебували в оточенні агресивних і жадібних до чужого добра державних потуг (гадається, тому й пішли на угоду з росіянами, у яких справа особистого збагачення ніколи не стояла за соціальний взірець для всього народу). Дехто намагається це пояснити тим, що козаки жили за умов війни, збройного конфлікту, який не давав можливості розбудувати власні державні структури. Війна мобілізує людину, не дає змоги їй думати про сім’ю, побутові справи, власне господарство, вважають ці дослідники. Що ж, вони праві рівно наполовину. Військове протистояння дійсно виховує в людині низку відповідних рис, одну з яких можна охарактеризувати як зневажливе ставлення до тлінного, швидкоплинного, всього матеріального. Натомість починаєш розуміти, що таке взаємопідтримка і справжня дружба, а також справжня віра. Та все це стосується лише людей. Хижак на війні стає ще агресивнішим, відкриваючи для себе безкрайні можливості для виявлення своєї насильницької натури або збагачення, продаючи всіх і вся. Звісно, найменше хотілося б виправдовувати війну. Як уже зазначалося, війну розв’язують хижаки, а змушені вести люди. Просто війна розкриває людям очі на життя, допомагаючи розпізнати, що є істинне, а що таким лише здавалось. Устрій козаків, як тепер знаємо з переказів, не виник у ХІV–ХV ст. унаслідок необхідності забезпечення охорони південних кордонів Литовсько-Руського князівства, а був притаманний мешканцям Краю з давніх-давен, відомий у науці за назвою “родовий лад”.
Не комунізм, бо задарма ніхто не працює і відповідає сам за себе; не соціалізм, оскільки всі власники; не націоналізм – людина будь-якої національності, визнаючи Звичай, може приєднатись; не капіталізм, бо заборона найманої праці; не анархізм – а повнота влади в руках обраних представників народу; не демократія, оскільки відсутнє делегування владних повноважень; не охлократія – є усвідомлення необхідності боротьби за свої права та беззастережна дисципліна; не аристократія, оскільки дотримується постійна змінність керівного складу. Але... комуністичне за духом, соціалістичне за змістом, справді демократичне, націоналістичне за спрямованістю, зовні анархічне козацьке суспільство годі намагатися утиснути в рамки якоїсь певної ідеології чи відомої досі форми організації. Такою є характеристика природного (не створеного на основі певної доктрини) способу життя, мета якого – захист інтересів людей та вироблення адекватної стратегії поведінки з урахуванням мінливих умов навколишнього середовища. Тому стороннім дослідникам (за деяким винятком) на основі отриманої освіти завжди було нелегко зробити правильний висновок щодо справжнього походження козацького устрою.
Нині головною проблемою України є втрата прошарку людей, для яких духовне цінніше за матеріальне. Прошу правильно зрозуміти поняття духовності. Це не ходіння в церкву по неділях та свячення паски. Дух починає говорити, коли замовкає шлунок, і не тому, що він наповнений, а тоді, коли він знає своє місце на шкалі загальнолюдських цінностей – забезпечувати життєдіяльність людини і не більше! Тоді лише людина стає сама собою. Таким чином, відродження нації слід почати з відродження її лицарської компоненти – духу воїна-захисника рідного краю, для якого честь і свобода будуть важливішими за гроші й вигоду. Саме це мали на увазі і Д. Донцов, і В. Липинський, лише не знали, де шукати, тому були вимушені спиратися на зверхницькі ідеології сусідніх країн. Отруєні чужинським вихованням, вони вважали козаччину деструктивним анархічним рухом, навіть не підозрюючи, що цим самим лише озвучують думки одвічних ворогів вільного народу – панства різних мастей і відтінків. Адже лише серед козаків існував обряд святого побратимства – найвищого виявлення людськості та основи їх непереможності в бою.
Розглянемо докладніше механізм дії мазки братчикової (побратимів по крові – мазці), оскільки часто побратимство уявляють дещо примітивно, як просту взаємодопомогу в битві, виявлену згодом у народних висловах на зразок “сам загибай, а братчика виручай”. Мазка складалася з трьох козаків: один, високий, із довгою зброєю по центру – його завданням був нищівний наступ, прокладання дороги в лаві ворогів. Високий не звертав уваги на все, що діялося по боках і ззаду. То була сфера дії двох інших козаків, які, озброєні кожен двома колодачами (великий, із закругленим кінцем ніж із коси), забезпечували належну оборону наступаючої мазки. Леонід Безклубий розповідав, що кілька таких мазок “прошивали” військо противника від одного кінця до іншого, діючи як самостійні бойові одиниці, вносячи справжній хаос у його лави. Однак, за таких умов лише військової майстерності, хоробрості та знання спасу було недостатньо. Не вистачає ще чогось для того, щоб зрозуміти, як вдавалося успішно використовувати такий ризикований маневр. Це “щось” і є дух, усвідомлення того, що від тебе залежить доля іншого, так само, як ти залежиш від того, чи вийде живим із бою твій побратим. Так виховується самовідданість і самопожертва – без високих слів і переконливих теорій, природним, натуральним шляхом, як і все інше в українців.
Недарма до наших днів дійшов у недоторканому вигляді словозаповіт пороговий, єдине, що збереглося від давнього Слова-договору Скупи, у якому викладена сама його суть, 40 слів (коліно – із роду в рід себто):

До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхності над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою... (КАРБ)

...Помираючи, заповідаю:
постійно народжуючи звичаєві мазки, будете вічно й сильно панувати.

Можливо, саме це було сховано в Розритій Могилі нашої культури? Те, що не можна було пограбувати, спотворити, зганьбити, понівечити... Що там схоронили старі батьки від чужих і недобрих очей? Дух незнищенності традиції Скупи Краю – взаємодія на основі взаємопідтримки: виграє той, хто допомагає спершу не собі, а своєму товаришеві, не очікуючи від нього обов’язкового кроку у відповідь – типово альтруїстична стратегія поведінки людей, а не тварин. Варто лише кільком відважитися так чинити – і відбувається ланцюгова реакція, люди неначе прокидаються від тяжкого сну егоцентричної зацикленості. Помаранчева революція в Україні – перша ластівка цього процесу. І не суть важливо, хто їй допомагав і що нова влада може припускатися помилок. У такій ситуації вони неминучі. Важливо інше. До влади нарешті прийшли люди. А це вже перемога. Значить, є надія, що народ скине віковічні пута рабства й неволі. Адже казав колись знаменитий Мішель Нострадамус:
Гряде новий, стократ привабніший Звичай,
Старому, бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух, там Борисфенів край
Початок здвигам покладе, злама рутину.
“Центурії” (ІІІ, 95)
А він, кажуть, ніколи не помилявся. Цілком закономірно і справедливо, що саме Україна започаткує новий виток еволюційної спіралі, коли тваринним інстинктам і бажанням, нарешті, не буде місця серед людей на цій Землі.
І наостанок за давньою країнською традицією, пісня. Адже так колись відбувалося навчання в козаків, а не шляхом нудних та великомудрих повчань. Характерною особливістю українського воїна завжди була неагресивність, що, проте, ніколи не переходила у слабкість духу, як інколи люблять наголошувати хижаки. Однак, коли зникло козацтво, було втрачено розуміння рівноваги, чуття міри в застосуванні насильства і необхідної оборони. Народ було упокорено, без перебільшення кажучи, кастровано з метою запобігання появі дужих і сміливих особистостей. Наш сучасник Є. Маланюк, з сумом писав про “елліністичну (жіночу, замріяну) сутність України і брак мужеських державотворчих, римських первнів в її психіці” [136; 13]. Тож у відповідь йому, а також усім тим, хто з радянських часів звик уявляти українців мирними плугатарями з волячою терпимістю, пісня:

Слабого сусіда, козаче,
На користь врага не рубай!
Як зраду побачиш у хаті,
Того паразита кінчай.
Така наша вищая Воля,
Не раз повставав за це Край.
Тримать міцно долі чепіги –
Такий наш Вкраїнський Звичай.
У вир відліта наше птаство,
Вже в синьому небі блакить.
А я, як сиднюк найупертий,
Отак собі й буду сидіть.
Бо я нерубай незнищенний,
Шаную Вкраїнський Звичай,
Як тільки підставився ворог –
То вже не сиди, а рубай.
Я землю свою не покину,
Як і мої кляті діди,
Як треба – у бою загину,
Але наша буде завжди!
Тіснити і денно і нощно,
Майна і душі не здавай!
Спокійно карати і довго –
Такий наш Вкраїнський Звичай.
Нехай фарисейські химери
І уряди різні гундять.
Ми вічнії є й незнищенні
І нас не по силі зламать.
Вертай нікудишнєє птаство,
Щоб битися люто за Край.
Бо з хати як ти відлетіло,
То ти вже не є нерубай.

Київ – Одеса – Віторія,
1995 – 2005