на головну

Розділ 22. Чорний прапор волі

Чекати, доки свідома українська інтелігенція дійде певної згоди між собою й розпочне процес побудови держави, покликаної захищати інтереси всіх верств населення, далі було нестерпно. У той час, як соціалісти сперечалися з націоналістами щодо шляхів і методів управління та державної організації, німці та австро-угорці, за сприяння каральних загонів гетьмана Скоропадського – державної варти, продовжували далі свій нещадний грабунок селян. Єдині, хто відразу висловився за організацію належної відсічі окупантам, були більшовики. Проголосивши створення Радянської України, вони закликали селян створювати збройні загони, руйнувати залізничні колії, вивозити хліб і промислове обладнання. І народ відгукнувся на цей заклик, гадаючи, що таким чином позбавиться, нарешті, осоружної влади буржуїв та отримає можливість розпоряджатися продуктами своєї праці. Дуже швидко від Чернігова до Маріуполя запалали вогні – маєтки поміщиків нещадно грабувалися, кайзерівських вояків і гетьманську міліцію виловлювали й знищували без жалю. У відповідь окупаційна влада вживала репресій, масово розстрілюючи бунтівних селян. У таких умовах користуватися відібраною від поміщиків землею було неможливо так само, як і займатися будь-яким іншим мирним видом господарства.

Настав момент, коли хлібороб для забезпечення свого добробуту повинен був узяти до рук зброю й залишити рідну домівку. Так само, як за часів козаччини та гайдамаччини, стихійно формувалися повстанські загони селян на чолі з обраними ватажками-отаманами, завданням яких було проведення військових операцій проти реакційного режиму Скоропадського. Землероби знову поверталися до мисливського способу життя, тільки тепер у найбільш варварській його формі, коли грабунок і самосуд ставали загальноприйнятою нормою. У часи революцій, коли закони втрачали зміст, головним джерелом права ставала людина з гвинтівкою, відповідно, щодня меншала цінність людського життя. Кров лилася повсюдно. Сьогодні перебили гетьманську варту, завтра кулеметний загін австро-угорських солдат за вказівкою місцевих землевласників розстріляв півсела, мешканці якого підтримували повстанців. Бажання помсти ставало головним об’єднавчим чинником і стимулом у боротьбі, яким умілі та хижі політикани одразу скористалися на свій розсуд.

У ситуації братовбивчої громадянської війни більшовики почувалися неначе риба у воді, адже їхнім завданням було роздмухати світову пожежу, у вогні якої міг згоріти не один десяток мільйонів людських життів, і не лише в Росії. За роки підпілля й відповідного вишколу вони отримали необхідний революційний гарт – крім “сміливости, дисципліни й організації”, ще й психологічну готовність фанатика вбивати і бути вбитим за ідею – якраз того, чого не вистачало поміркованим українським революціонерам-соціалістам на зразок Винниченка, які щиро бажали своєму народові кращої долі, лише не знали, як краще зробити, щоб усім було добре. Але перемагає той, хто не сумнівається. Віра породжує силу, а сила веде до влади. Фанатична переконаність більшовицьких комісарів у справедливості своєї справи давала їм силу переконувати інших і запалювати маси лютим вогнем класової ненависті бідних до багатих. Залишалося лише очолити рух і повести його в необхідному напрямку, стежачи, щоправда, за появою інших претендентів на роль “авангарду” пролетаріату. А їх було чимало, особливо, на початку революції. Крім згаданих нами меншовиків та соціалістів-революціонерів, чи не основну конкуренцію більшовикам в Україні становили російські анархісти.

Теоретичні засади анархістів багато в чому нагадували програму більшовиків, відрізняючись від неї лише в головному. Якщо останні декларували знищення старих державних структур і мали на меті побудову нових, більш деспотичних, то завданням анархістів стало побудувати суспільне життя лише на основі самоуправління місцевих громад, за якого державним органам влади місця не було взагалі. “Сама государственная идея, – писав один із ідеологів цього руху в Україні Петро Аршинов, – идея принудительного управления массами, всегда была достоянием тех индивидов, в которых чувство равенства отсутствует и господствует инстинкт эгоизма и для которых человеческая масса – сырой материал, лишенный воли, инициативы и сознания, неспособный к актам общественного самоуправления” [16; 35].

Діячі анархістського руху одними з перших помітили, що більшовики, захопивши владу, будують зовсім не той соціалізм, про який ішлося в їхніх деклараціях та працях Маркса й Енгельса; їхнім основним завданням стало не запровадження влади робітників і селян, а “утверждение своей воли путем насильственного устранения воли всех остальных, абсолютное подавление личности, низведение ее до неодушевленного предмета... В нем [большевизме – О. К.] нет и тени того, что составит основную черту будущей подлинно социальной революции трудящихся – жажды работать, работать не жалея рук, плеч и спины, работать до последних сил, до самозабвения во имя народного блага... Национализация промышленности, вырвав рабочих из рук отдельных капиталистов, отдала их в более цепкие руки одного вездесущего хозяина-капиталиста – государства. Отношения между рабочим и этим новым хозяином те же, что были раньше между трудом и капиталом, с той лишь разницей, что коммунистический хозяин – государство – не только эксплуатирует трудящихся, но и карает их сам” [16; 68].

Аршинов зазначає, що історія людства ще не знала прикладу, коли б певна соціальна група, керуючись своїми класовими інтересами, приходила до трудівників із метою допомогти їм. Такі групи завжди зверталися до народу лише з метою прибрати його до своїх рук, зокрема й ховаючись під маскою демократії. Насправді “влада народу” (демо-кратія з грецької) оберталася владою буржуазії – економічним диктатом грошей і привілейованої верхівки з відповідним майновим статусом. Колосальні жертви серед трудящих під час Великої французької революції, яких підняло на боротьбу відоме гасло “свобода, рівність, братерство”, були принесені в жертву новому, “ліберальному” устрою – буржуазної республіки. І коли обурені робітники Парижу зажадали від своїх провідників справжніх соціальних перетворень, у відповідь їм пролунали постріли з рушниць – таким чином товариш Маузер утихомирював незадоволених. Отже, робить висновок теоретик анархізму, історія нам доводить, що інтереси влади й народу ніколи не збігатимуться: “народ идет к гражданскому и хозяйственному самоуправлению; демократия стремится к власти над ним. Связь между ними может держаться лишь путем хитрости, обмана и насилия, но никоим образом не естественно, в силу общности интересов. Они – враждебные друг другу” [16; 35].

Часто анархізм намагаються звести до відомої фрази М. Бакуніна: “всякий процес разрушающий есть процес созидающий”, спрощуючи цим самим його до заклику відібрати майно у багатих, повалити всі влади на світі для утвердження анархії – “матері порядку”. Така очевидна вульгаризація вигідна лише тим, хто намагається приховати справжню сутність російського анархізму – прагнення свободи. Бакунін писав: “существует только один-единственный догмат, один единственный закон, одна единственная моральная основа для людей – свобода” [18; 275]. Однак, як і все у росіян, навіть прагнення свободи виражалось у них радикально, по-максималістськи, набувши форми химерних догматів: “абсолютная свобода совести и культа с неограниченным правом для каждого строить храмы своим богам и оплачивать свое духовенство. Упразднение легальной семьи, основанной на гражданском праве и имуществе. Свободный брак. Дети не принадлежат ни родителям, ни обществу” [18; 277]. Анархісти проголошували свободу в усіх сферах життя, навіть там, де її об’єктивно не могло бути, закликаючи знищити всі тюрми на світі й катів.

Водночас звучали й досить тверезі думки: “труд наиболее производителен тогда, когда человек работает свободно, то есть владеет орудиями труда, когда за ним нет надзора, когда он знает, что он сам воспользуется результатом своего труда” [110; 156]. Так само, як і марксисти, анархісти закликали звільнити працю від експлуатації капіталом, усуспільнити предмети праці та відмінити приватну власність. Але соціалізм анархістів, на противагу централізованому чиновницько-пруському соціалізму Маркса, який закликав зосередити засоби виробництва в руках держапарату, полягав у створенні безвладного комуністичного устрою селянських громад, у якому засоби виробництва мають належати всім членам суспільства: “свободная община – такова политическая форма, которую должна принять социальная революция” [110; 317], – писав П. Кропоткін. Анархічний соціалізм визнавав лише тих, хто жив з праці своєї – добре відомий звичаєвий принцип краян: “абсолютная свобода каждого индивида, признание политических прав лишь за теми, кто живут собственным трудом, при условии, что они уважают свободу других. Абсолютная автономия общин с правом самоуправления и даже издания собственных законов” [18; 276].

Теорії анархістів не знайшли належної підтримки серед широких мас російського населення. Воно й не дивно. Адже ідея свободи в Росії завжди була, є й залишається надбанням лише жменьки прогресивних інтелектуалів. Тому звернення російських анархістів до історичних витоків традиції громадського самоврядування – українського селянства – в пошуках власної соціальної бази було неминучим. Отже, повстанський рух селян Півдня України отримав свого ідеологічного покровителя й натхненника, який, активно конкуруючи з більшовицькими комісарами, намагався залучити на свій бік якомога більше прихильників, переконуючи селян, що комуністи несуть їм лише рабство й новий тип поневолення, що цілком відповідало істині. Тоді як у промислових центрах Донбасу, Катеринослава та Олександрівська (тепер, відповідно, Дніпропетровська й Запоріжжя) з літа-осені 1917 року більшовики почали формувати з робітників загони Червоної Гвардії, на Запоріжжі, а саме в районі містечка Гуляйполе, на території споконвічної вольниці українців, під впливом анархістів виникла Чорна Гвардія. На чолі її став колишній анархіст-революціонер Нестор Іванович Махно, обраний селянами гуляйпільського повіту головою Ради робітничих і селянських депутатів.

Слід сказати, що анархісти в Україні (Аршинов, Волін, Гордєєв), потрапивши в народне середовище, на противагу своїм колегам з Москви, які займалися, переважно, теоретизуванням, слідом за революційним селянством почали підтримувати ідею побудови Влади Рад, проголошену більшовиками, з тією лише відмінністю, що вкладали в це поняття його справжній, а не декларативний зміст. Тому головна ідея російського анархізму – заперечення будь-якої влади – поступово перетворилась у селянському середовищі України на заперечення наявної реальної влади, пише один з найкращих вітчизняних дослідників махновського руху В. Верстюк. Руйнівний російський нігілізм під впливом звичаєвих традицій краян змінився закликом творчої перебудови суспільства: “народ – правитель для себе, у своєму середовищі. Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її у життя. Віднині вся земля, фабрики й заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство – господар землі, робітники – господарі заводів і фабрик” [35; 24] – із такими словами звернувся Нестор Іванович до представників усіх верств Гуляйполя.

У літературі про махновщину (особливо російських дослідників) стало звичним вважати її ватажка анархістом на підставі того, що Нестор напередодні революції входив до гуртка анархо-комуністів. Однак у вищенаведених словах Махна, крім щирого бажання стати на захист віковічних прагнень українського селянина немає й натяку на ідейний анархізм, що й підтверджує вся його подальша діяльність. До того ж безпосередні учасники тих подій неодноразово свідчили про цілу низку суперечностей і незгод, які з самого початку виникли між ватажком повсталого за свої права селянства й групою анархістів Гуляйполя. “Щонайменше Махно піклувався про чистоту анархістської ідеї і її втілення у життя” [35; 23–24], – пише В. Версток. Махна і його однодумців звинувачували в тому, що вони прагнули керувати селом та відмовлялися проповідувати ідеї анархізму, на що Нестор спокійно відповідав, що захоплює владу в інтересах революції: “у силу можливостей потрібно викидати буржуазію й займати посади своїми людьми” [35; 25]. Передати владу до рук представників народу – такою була справжня мета народного провідника, а не створення аморфного анархістського устрою, як того хотіли російські ідеалісти. Найкмітливіші з них, наприклад, Аршинов, одразу зрозуміли, що Махно може надати їхнім теоріям цілком реального практичного змісту, тому йшли на всілякі поступки селянському отаману, намагаючись сформувати на півдні України бездержавне суспільство робітників і селян.

Інший авторитетний український дослідник махновщини В. Волковинський також зазначає, що Чорна Гвардія Махна формувалася зовсім не за вказівкою анархістів. Очевидно, не маючи жодного уявлення про принципи звичаєвого самоуправління, на які із самого початку опирався Нестор Махно, дослідник пише, що “у ній діяли свої закони, які дещо нагадували «кодекс честі» запорозьких козаків, а інколи прямо дублювали правила карних банд” [39; 3]. Така позиція автора стає зрозумілішою, коли читаєш його загальну оцінку діяльності Махна: “...своєю пропагандою, настійними спробами загальмувати соціалістичні перетворення [виділення моє – О. К.], тривалою кровопролитною боротьбою проти Червоної Армії він [Махно] не лише завдав значної шкоди державі диктатури пролетаріату, а й певною мірою грав на руку її численним ворогам” [39; 3]. Готовий вислів з підручника історії часів “розвинутого соціалізму” Л. Брежнєва, перевидання 1994 року. Та повернімось до “правил карних банд”. Як же ілюструє Волковинський своє твердження? Дамо слово автору: “захопивши поліцейські архіви і дізнавшись, хто видав 1910 року членів «Спілки бідних хліборобів» [анархо-терористичний гурток – О. К.], Махно жорстоко розправився з ними, продемонструвавши тим самим свою рішучість щодо зрадників” [39; 7]. А хіба краще було б відпустити їх на всі чотири сторони? Зрада під час війни завжди вважалася найгіршим злочином, а особливо, якщо це стосувалося справи захисту своєї землі й домівки. Можливо, карні угруповання і взяли собі дещо з українського Звичаю, не заперечую. Знаю лише, що Нестор Іванович діяв за давнім моральним принципом краян: пробачити, значить знову накликати таку саму біду на свою дитину чи онука. Кріпкого ворога бити кріпко, з любов’ю і до смерті.

“Суворі закони махновської організації, – пише далі В. Волковинський, – поширювалися не лише на рядових її членів, а й на ватажків” [39; 29]. Коли в Махна з’явилась наречена, його товариші, зрозумівши, що сім’я відволікатиме отамана від справи боротьби, заарештували майбутню дружину й новонародженого сина Махна та під страхом смерті змусили їх назавжди залишити Гуляйполе. Більш виразно січовий устрій запорожців виявлявся в намірах Махна створити своєрідну військову общину, яка, маючи певні вольності й пільги, захищала б околиці новоствореної революційної держави робітників і селян. Тому, коли восени 1917 року в Петербурзі перемогли більшовики, які спочатку висунули відому демократичну програму розвитку, вона одразу отримала повну підтримку серед українських трудящих. На її фоні млява поведінка Центральної Ради, яка підтримала білогвардійський заколот отамана Каледіна, та здача України на поталу іноземним загарбникам розцінювалися не інакше як зрада інтересам соціальної революції.

Було ухвалене рішення піти назустріч більшовикам і пліч-о-пліч стати з ними до боротьби за свої права: “душити, топтати і гнобити буржуазію й офіцерів! – пронеслося над Гуляйполем” [39; 30]. Та, незважаючи на такий кровожерний заклик, махновці спочатку поводилися досить пристойно: роззброювали на Кічкаському мосту козаків, які їхали з фронту, а офіцерів, незважаючи на опір, умовляли, і лише коли справа затягувалась, викидали їх за ноги в Дніпро. Подальший наступ кайзерівських військ примусив Чорну гвардію залишити Гуляйполе. Для продовження боротьби катастрофічно не вистачало зброї та спорядження. Тому в пошуках можливих союзників і з метою детальнішого ознайомлення з більшовицькою програмою Нестор поїхав до Москви.

У столиці Радянської Росії селянський отаман зустрівся з місцевими анархістськими діячами й після низки розмов та лекцій остаточно розчарувався ставленням “наукових” анархістів, якими так захоплювався в ранній молодості, до справи революції, визволення народу з віковічних пут рабства й неволі. Він побачив їхню відособленість від життя народу, перебування у власному світі, ізольованому від реальності, що призводило до виродження самої ідеї анархізму та залучення до руху різних покидьків суспільства. Натомість глибоке враження справили на Махна красномовні промови “трибуна революції” Л. Троцького. Він зауважив, що більшовики краще, ніж будь-хто, орієнтуються в ситуації, й одразу зрозумів, що за бойовитою й дисциплінованою партією велике майбутнє. Прямий і рішучий Нестор вирішив зустрітися з В. Леніним. Вождь світової революції по-батьківськи зустрів представника повсталого селянства колишньої Новоросії, кілька разів перепитував його, як селяни сприйняли гасло: “Вся влада – Радам!” “Махно відповів, що селяни стоять за владу Рад. Вони вважають при цьому, що обрані народом і у всьому йому підзвітні Ради повинні повністю визначати політику на місцях.

– У такому разі селянство у вашій місцевості заражене анархізмом, – зазначив В. Ленін.

– А хіба це погано? – відреагував Махно.

– Я не хочу цього сказати. Навпаки, це було б відрадно, тому що прискорило б перемогу комунізму над капіталізмом і його владою, – резюмував Ленін і додав, що вважає анархізм селян тимчасовою і швидковиліковною хворобою” [35; 9].     

Як саме більшовики збирались “лікувати” українських селян, Махно побачив дуже скоро. З цього уривку добре помітно, що систему прямого народовладдя краян, коли ініціатива спрямовувалась знизу вгору, розуміли в Росії як анархічну, тобто безвладну. Очевидно, російська ментальність органічно не здатна усвідомити органи влади за відсутності тиранії зверхника, тому й державу росіяни сприймають як організм, ієрархічно побудований згори вниз, під чітким керівництвом відповідних контрольно-наглядових органів. Махно ж, чудово розуміючи давні звичаєві принципи щодо звітності й постійного переобрання урядовців, не зміг або просто не захотів дати їм належної оцінки, відділити їх від справжнього анархізму Бакуніна й Кропоткіна, тому вирішив, що краще в теоретичні дискусії не втручатись. Але вже тоді він усвідомив, що більшовики можуть стати лише тимчасовим союзником і настане час, коли доведеться зі зброєю в руках доводити їм своє право на існування. Повернувшись до рідного Гуляйполя, Махно узявся створювати бойовий загін для боротьби з кайзерівськими військами та вартою гетьмана. У цей час земля вже горіла під ногами окупантів – селяни масово піднялися “на священну війну” проти безсоромних здирників, тому охочих стати під чорний прапор волі було більш ніж достатньо.

До наших часів збереглася світлина одного з таких прапорів, де було зображено відомий символ анархії – череп із кістками в обрамленні напису, який по-народному пояснював красномовну символіку (орфографія збережена): “Смерть всім, хто на пиришкоді добутья вільності трудовому люду”. Можливо, авторові дещо не вистачало грамотності, але то була не його провина. Народ Краю звели до становища рабів, обслуги панівного аристократичного класу, без права на гідне життя й належної освіти. Таким є принцип індивідуального добору, коли особи з нижчим статусом за жодних умов не можуть претендувати на його підвищення й отримання відповідних привілеїв. Але люди, на відміну від тварин, ніколи не змиряться з наміром хижаків перетворити їх на слухняне стадо. Для цього й народжувались такі особистості, як Нестор Махно в Україні або Степан Разін у Росії. Їхнім завданням було “будити до основи козацької” інертну масу народу, коли приходив черговий Род-час, піднімати на повстання за людські права, сподіваючись позбутися ненависного іга хижого диктату. Свідомий своєї історичної місії, Нестор із самого початку закликав: “Перемога або смерть – ось що стоїть перед селянством України у цей історичний момент. Але всі ми померти не можемо, нас занадто багато, ми – людство; отже, ми переможемо. Але переможемо не для того, щоб на прикладі минулих років, передати свою долю новому начальству, а для того, щоб взяти її у свої руки і будувати своє життя своєю волею, своєю правдою” [16; 57].

Чорна Гвардія Махна влітку 1918 року ставала дедалі численнішою. До неї почали долучатися на правах самостійних бойових одиниць окремі розрізнені загони повстанців, які вже діяли в районі Гуляйполя. На їх чолі стояли обрані на раді отамани, а самі загони складалися з колишніх селян які, хоч і були обвішані з голови до ніг різноманітною зброєю, лише приблизно уявляли собі тактику ведення сучасного бою. Не мав відповідної військової освіти й Махно. Але геній його був у тому, що йому від землі і предків було багато дано. Народившись на священній території Краю (як сказав би Юрій Шилов, на місці геомагнітної аномалії), батьківщині перших ведійських курганів, він енергетично (Курганні Зорі – обереги Порогові) успадкував предківську силу, талант і досвід у справі захисту рідної землі від хижих поневолювачів. І силу цю, яка допомагала щоразу долати, здавалося б, безвихідну ситуацію, люди одразу помітили й віддали їй належне. Так, наприклад, коли загін Махна під Великою Михайлівкою оточили австрійці у Дібрівському лісі, частина повстанців, що недавно долучилися до нього, розгубилася й відмовилась вступити в бій. Тоді Махно звернувся з промовою до бійців: “проникливо говорив на користь боротьби, доводив, що краще вмерти за свободу, ніж жити під гнітом, «сидіти у лісі і чекати, коли прибудуть буржуазні синки та наймані вбивці і знищать нас». Промова вразила присутніх. Вони закричали, що згодні йти за Махном, і саме тут нарекли його «батьком»... Повстанці з таким запалом кинулися на ворога, що той, залишивши чимало зброї і полонених, безладно відступав” [35; 45].

Успішний бій у Дібрівському лісі сприяв швидкому зростанню авторитету Махна в очах селянства. Відтак він перестає бути лише військовим ватажком, а перетворюється на символ повсталого духу Запоріжжя. У Великій Михайлівці запанувало нечуване революційне піднесення. Село заповнили юрби охочих пристати до гвардії батька Махна. Люди зрозуміли, що ворога можна подолати, вони отримали віру в перемогу, яку їм передав Махно. Лише контакт із духом предків дає можливість людині стати провідником мас, перетворити сліпий натовп на грізну згуртовану силу. Саме тому Сталін у листопаді 1941 року, коли німецькі війська стояли за десяток кілометрів від Москви, звернувся під час військового параду на Червоній площі до народу словами, яких раніше від нього ніхто не чув: “пусть вдохновляет вас в этой войне мужественный образ наших великих предков – Александра Невского, Дмитрия Донского, Кузьмы Минина, Дмитрия Пожарского, Александра Суворова, Михаила Кутузова...” [102; 23]. Тільки звертаючись до духу предків, а не “єдиноправильного” марксистського (чи будь-якого іншого) вчення, можна було отримати необхідну підтримку в смертельному поєдинку.   

Так само, як “махатма” Ленін був виразником традиційного російського духу покори й самодержавства, козацький характерник Махно став єдиним на той час захисником прагнень краян до свободи й самоуправління. Очевидці згадували, що Нестор на початку розмови міг говорити невиразно, навіть якось несміливо. Проте наставав момент, коли він неначе “під’єднувався” до зовнішнього джерела енергії: слова раптово набували твердості, мова – запальності й переконливості, рухи ставали рвучкими, а очі загорались лютим вогнем і несамовитістю: “разбил кадетов, и только!”, “порубить их, и только!” – все любив додавати наприкінці Махно. Суто зовнішньо він “не справляв би ніякого враження, якби не його погляд, – згадувала гуляйпільська вчителька Н. Сухогорська. – Спочатку я думала, що лише тільки мені робиться моторошно, коли він подивиться на мене своїми сірими, холодними, крицевими, прямо якимись гіпнотизуючими очима, але потім з’ясувалося, що й найзапекліші розбійники-махновці не витримували цього погляду і починали тремтіти, як осикове листя” [39; 144].

Серед селян ширились чутки, що Махно наділений якоюсь магічною силою. Земляк Махна І. Шаповал згадував випадок, коли Нестор, перебуваючи в гостях у одного махновця, вийшов надвір подихати свіжим повітрям, і на нього кинувся пес. “А собака був такий злючий, що коли його відв’язували, не можна було пройти повз садибу без доброго ціпка або й батога. Він давився нашийником, гарчав і кидався на Махна. Тим часом вийшла з хати стара господиня й гукнула:

– Несторе Івановичу! Не підходьте близько, бо розірве!

І щойно вона це сказала, як Махно шаснув до собаки. Той раптом затих, поклав голову на передні лапи і – ані руш. Махно підійшов до нього, відв’язав і поніс просто до хати. Зайшов, посадив собаку під стіл, сам сів їсти й пити. Махно гуляв, а собака сидів і не ворушився. Десь за годину господиня попросила Махна відпустити тварину. Той намірився і з усенької сили вдарив собаку носаком чобота. Пес аж кавкнув, вихором винісся з хати і подався далеко на город. Додому він повернувся аж на третій день по весіллі...” [39; 144].

Але повернімось до подій які розгорталися після бою в Дібрівському лісі. Австрійці, швидко оговтавшись і зібравши значні сили, відбили у повстанців Велику Михайлівку. Спаливши дощенту село, окупанти почали чинити криваві розправи над його мешканцями. Нестор Махно був вимушений розпочати партизанські дії по всьому повіту. Затримуватися на одному місці було неможливо – каральні загони йшли слідом. Для підвищення мобільності зброю й боєприпаси почали розміщувати на тачанках – чотирьохколісних візках на ресорах, завезених свого часу на південь України німецькими колоністами. У цей час комусь спало на думку встановити на тачанку відбитий в окупантів кулемет – так виникла нова бойова техніка, спроможна раптово завдати блискавичного й нищівного удару й водночас швидко змінити позицію, виходячи з-під обстрілу противника. Степові простори Південної України підказували лише одну успішну тактику – перебувати постійно в русі, не давати оточити себе або примусити вести тривалі позиційні бої, під час яких супротивнику надійшла би підмога. Внаслідок цього порівняно невелика, але мобільна й сильна духом група людей могла з успіхом протистояти цілим арміям, яким просто не давали можливості застосувати свою кількісну перевагу.

За таких умов війни, які Махно нав’язував своїм супротивникам, вони не встигали будувати укріплення, оскільки просто не знали, де і в якому місці він з’явиться. Бої точилися на відкритій місцевості або в населених пунктах, де швидке зосередження в одному місці значної кількості кулеметів та кавалерії давало можливість поєднати велику щільність вогню за найменших втрат свого війська. Перед ворогом вмить з'являлися десятки кулеметних тачанок і, швидко розвернувшись, відкривали ураганний вогонь. Той, хто вцілів від цього шквалу свинцю, просто не встигав відкрити вогонь у відповідь, оскільки махновська кавалерія, вчасно скориставшись цією своєрідною артпідготовкою, вже “гуляла” на позиціях супротивника. Таким чином, Махно зі своїми тачанками розв’язав важливу тактичну проблему, яку під час Першої та Другої світових війн міг подолати лише танк. Водночас, чудове знання місцевості та проведення власної розвідувальної роботи давало додаткові переваги.

Послухаймо одного з денікінських офіцерів, учасника боротьби з махновцями, який писав восени 1918 року: “таємна й швидка розвідка за допомогою співчутливого населення, неймовірна швидкість пересування, несподівана поява там, де їх не чекають, – і така сама швидкість безслідного зникнення – проводилися ними артистично. Уся активна робота відбувалась переважно вночі чи вдосвіта. У таких випадках махновців завжди супроводжувала удача. Зате, коли ситуація змушувала розгортати великі сили і вести бій удень, вони майже завжди були битими” [35; 186]. Обмінюючи в селян коней, махновці, продовжує В. Верстюк, могли пройти за добу понад 100 верст. Похідний їх порядок відрізнявся від порядку регулярних армій. Повстанці не визнавали строю. Попереду загону завжди йшла кавалерійська лава з рідкими флангами і щільно збитим центром. За лавою на віддалі 200-400 метрів рухалась колона основних сил – кавалерія й піші на тачанках. Замикав рух колони невеликий кавалерійський загін, завданням якого було не стільки прикривати колону від несподіваного удару з тилу, скільки підганяти тачанки, які починали відставати.