Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь.

Т. Шевченко. Неофіти

Розділ 1. Культура людей

Українська, тобто слов'яно-індоєвропейська традиція воїнів-охоронців рідного краю виникла в тісному взаємозв'язку з тими формами організації суспільства , які в науковому вжитку дістали назву родовий лад , а в Україні серед козаків називалися Звичай . Це універсальний устрій колективної організації, в якому головною ланкою суспільства є родова громада – власник відповідної території та засобів виробництва, які вона охороняє від зазіхань чужинців. Спочатку існувало дві форми власності – родова, що належала кожному роду, та особиста власність окремого члена роду. Згодом, після об'єднання багатьох родів, що входили до громади, власність перерозподілилася на сімейну та колективну (загальногромадську), що становить класичний поділ власності всередині громади й дотепер. Оскільки земля була колективною власністю, яку не можна відчужувати (продавати чи віддавати будь- яким чином), громада надавала її на довгострокове користування своїм членам доти, доки господар чи його рід могли її обробляти. Якщо не було кому обробляти землю, вона знову потрапляла у фонд громадського користування. Шлюб був парним, за взаємною згодою, міг розриватися за бажанням однієї сторони. У разі розлучення обидві сторони мали однакове право на свою частку майна .

Усі члени роду – чоловіки й жінки – на зборах обирали, а в разі потреби і знімали свого вождя та обраного на час війни воєначальника. Родові громади об'єднувались у плем'я, яке мало свою територію, самоназву і спільний культ. Верховною владою була племінна рада, що складалася з вождів окремих родів та громад. Племінна рада мала право оголошувати війну й укладати мир, причому для вирішення питання необхідною умовою була згода всіх її членів. Кожен жив із того, що заробляв своєю працею, до того ж мусив віддавати певну частину на громадські потреби. Заборонялося використовувати у своїх інтересах працю іншої людини та примушувати когось працювати на себе. Особисте багатство не відповідало традиціям родового ладу і на перших порах підлягало роззосередженню. Торгівля перебувала під громадським контролем. Першим релігійним культом, що сформувався серед людей сучасного типу, був культ предків, який прийшов на зміну культу тварини (тотема), характерному людству часів його переходу від напівтваринного існування до людського . Предки були тією частиною роду, яка відійшла в інший світ, але не зникла безслідно. Застосовуючи шаманські методи, живі налагоджували цілком реальний контакт зі своїми померлими родичами.

Отже, родовий лад був природною демократією , яка у процесі життя склалась у людському середовищі внаслідок самоусвідомлення кожної окремої особистості як члена суспільства разом із відповідними правами й обов'язками. “Родова організація, – визнає сучасна наука, – була цілком демократичною: тут усі були вільні й рівні... участь у колективному процесі виробництва, у зборах, у воєнних походах – усе це було такою ж мірою правом, як і обов'язком” [91; 35] . В економічному плані така система була не експлуататорською, трудовою, тобто покликаною передовсім захищати інтереси працівника, а не того, хто використовував працю іншого з метою особистого збагачення. Звісно, такий устрій життя не є унікальним надбанням лише українців чи слов'ян, він був притаманним усім народам Земної кулі на певному етапі їх розвитку. А у багатьох так званих “примітивних” народів він залишається й дотепер. До них належить , насамперед , корінне населення обох Америк, чорні племена Африки, народи Кавказу та майже всі численні острови та архіпелаги Тихого океану – всюди , де рука “цивілізатора” не встигла створити державних структур для забезпечення панування окремої групи людей над своїми співвітчизниками.

Проте українці заслужили на повне право називати сьогодні родовий лад своїм надбанням. Не лише тому, що вони є чи не єдиним народом серед великої індоєвропейської сім'ї, якому вдалося зберегти його основу у майже недоторканому вигляді. Заслуга українців полягає в тому, що вони модернізували давній устрій родових громад згідно з вимогами часу, назвавши його Звичаєм, на основі якого почали розбудову власної, вільної від панського поневолення (тобто, козацької) держави. Слава козаків прогриміла на весь світ не лише завдяки їхнім військовим подвигам, а передусім через створення зразкової демократії, яку неодноразово наводили для прикладу всі суспільні реформатори Європи. Але козаки нічого “свого” не вигадували. Вони лише адекватно використали ті надбання, які дістались їм у спадок від попередників, вільних воїнів Степу – “чорних клобуків” (половців, печенігів тощо), а також населення, яке одвічно, скільки себе пам'ятає, мешкало у степах Наддніпрянщини, зберігало родові перекази про колишню славу Скуфії – Скупи, федерацію племен-родів українців, утворену ще за часів славнозвісної трипільської культури.

Достовірні відомості про старовинний устрій суспільної організації українців – Звичай - довгий час залишалися поза увагою широких верств населення з огляду на те, що його засади “з покон-віків” передавалися лише в усній формі. Результатом цього стало побутове уявлення про Звичай як складову культової обрядовості дохристиянських вірувань слов'ян та українців, а його козацьке розуміння як системи самоорганізації народу завжди відступало на другий план. На нашу думку, це було пов'язано із загальною домінантою розгляду слов ' ян передусім як хліборобського народу, не здатного самостійно створити власні форми державної організації, а лише через посередництво інших, більш спритних народів. Звісно, якщо розглядатимемо державу як систему забезпечення панування однієї верстви над іншими, то так воно і є. Слов'янське, точніше, власне українське, розуміння суспільного життя в самій основі своїй не сприймає принципу “правди сильного”, на якому збудували свої державні структури навколишні народи.

Цей принцип утвердився серед людей з часів розпаду первісного людського стада, коли одна його частина прийняла людський спосіб життя, утворивши родову громаду, а інша продовжувала вести напівтваринний, який, за влучним висловом Петра Єремчука, можна назвати стадним ладом . Усі тварини на планеті живуть за принципом стада – ієрархічно організованої системи, яка керується стадним інстинктом виживання, згідно з яким кожній особі відведено певне місце в соціумі. Особи з нижчим рангом повинні повністю підкорятись тим, хто має вищий ранг. Вищий статус надає більше переваг у розподілі їжі, території, а також вибору кращої самки для продовження роду. І навпаки, інстинктивно самка схильна обирати самця з вищим рангом з метою успадкування його якостей для нащадків.

Чим визначається стадний ранг? Окрім грубої фізичної сили, велику роль відіграє вміння правильно її застосувати, а також такі якості, як нахабність та спритність, що допомагають особі самоствердитись серед інших шляхом упокорення своїх родичів. Необхідна саме нахабність, а не впевненість у собі, що часто плутають, оскільки під час зустрічі з особою вищого рангу вона одразу зникає, змінюючись безумовною покорою та підлабузництвом. Тобто все відбувається згідно з біологічним інстинктом ієрархії стада – бета має підкорятися альфі, tercium non datur .

Стадний лад передбачений Природою для тварин, які через відсутність розуму мали покладатися на інстинкт як на своєрідну програму дій, спрямовану на виживання виду, а точніше, високорангових осіб, які, згідно з природним добором, накопичили найкращу частину генетичного видового матеріалу. У чистому вигляді інстинктивний вид діяльності досліджено в сірих щурів, середовище яких характеризується граничною агресивністю; і навпаки - з розвитком інтелекту у тварин (наприклад, дельфінів ) агресивність зникає, даючи місце таким “людським” якостям , як взаємодопомога й дружелюбність. Дослідники визначають інстинктивний стиль поведінки як егоїстичний. Він передбачає стратегію вчинків, орієнтовану на забезпечення особі максимального виживання навіть ціною завдання шкоди іншим особам. Такий тип поведінки є складовою індивідуального природного добору, мета якого - будь-що забезпечити виживання окремого виду. Головною біологічною відмінністю людської поведінки є наявність альтруїзму , який безпосередньо не сприяє виживанню особи, натомість є стратегією, спрямованою на виживання її генетичних нащадків. Ця лінія поведінки підтримується груповим природним добором, який має на меті забезпечення виживання всієї популяції, людства загалом.

На початку свого відокремлення від тваринного існування люди однаково користувались як егоїзмом, успадкованим від тварин, так і альтруїзмом, який щойно почав розвиватись як характерна риса людської поведінки. Але це тривало недовго. Зростання продуктивності праці з розвитком засобів виробництва створило спокусу для окремої персони стати власником суспільних багатств, якими до того розпоряджалась уся громада. Вигода була очевидною – замість того, щоб частину своєї праці віддавати на загальні потреби, індивідуаліст почав її використовувати лише для задоволення особистих потреб, тобто для додаткового збагачення понад усяку міру. Для цього, звісно, треба було повернутися до звірячих правил “поділяй та владарюй” і права сильного, інакше здобути та втримати бажане було неможливо. Відтак природний баланс егоїзму та альтруїзму людської популяції було порушено, природу оголошено ареною двобою індивідуалів за кращий соціальний статус, а людство мусило повернутися до тваринних інстинктів виживання.

Розглянемо найсучасніший - капіталістичний - варіант розвитку подій. Для забезпечення свого подальшого розвитку господарство потребувало додаткових робочих рук. Для цього винахідливий індивідуаліст починає пропонувати членам громади можливість додаткового заробітку, якщо вони працюватимуть, виробляючи для нього необхідну кількість продукту. Звісно, господарем засобів, за допомогою яких робітник вироблятиме продукт, буде сам підприємець. А це дає йому повне право обмінювати готовий продукт як йому заманеться, не ставлячи до відома своїх робітників, які відтак ставали його найманою робочою силою. Вищеописаний процес називається експлуатацією , визиском людини хижаком для отримання своєї вигоди, матеріальної чи духовної.

Охоплені жадобою накопичення багатства, індивідуалісти почали об'єднуватися в ієрархічні структури за стадним принципом: хто сильніший (хитріший, спритніший тощо). Нормованою формою поведінки (мораллю) стала хижість індивідуума, “воля до влади” вожака над своїм стадом, що вплинула на появу соціальних форм пригнічення особистості, або хижого диктату – нав'язування волі більшості правлячою меншістю, юридично закріплене у формі спеціально вироблених правових норм, законів, та організаційно – у вигляді держави. Котитися донизу, назад, до тваринного світу, виявилося значно легше, аніж підніматися сходами еволюції.

Поступово суспільство поділяється на дві верстви – меншість хижаків (тобто тих, які володіють засобами примноження багатства або користуються їх підтримкою) і більшість тих, які ними не володіють, а отже, змушені найматися за незначну винагороду до тих, хто є володарем ситуації. Оскільки людей-хижаків було значно менше, для панування над іншими вони створили спеціальний апарат контролю за людьми та здійснення необхідного примусу – державу. Додатковий суспільний продукт спершу почав використовуватися для найманих власних озброєних загонів, які внаслідок розвитку цивілізації хижаків перетворилися на армію та міліцію – основний інструмент, за допомогою якого правляча верхівка тримає в покорі своє населення. Так виникла альтернативна родовому ладу - нелюдська (хижацька) система організації суспільства , яка була поступальною ознакою рецесії людства, тобто повернення його до первісного, напівтваринного існування.

Стадний інстинкт виживання примушував людей знищувати один одного у безкінечній боротьбі за владу й пов'язані з нею привілеї. За такої системи вгорі соціальної ієрархії утримувалася людина, яка спромоглася знешкодити всіх конкурентів і не втрачати пильності у завчасній ліквідації можливих претендентів на свій соціальний статус. Однак ранг особи в стаді визначається не стільки особистими якостями та вміннями, які підносять особу над загалом, скільки наявністю особи з нижчим рангом, яку можна принижувати, тим самим піднімаючи свій соціальний статус в очах родичів. Тобто хижаку для самоствердження в соціумі необхідно мати власне стадо, покірну масу, здатну забезпечити всі його потреби. Але якщо у тваринному світі стадо необхідне як джерело різноманітного генетичного матеріалу, який стає у пригоді, коли умови проживання виду різко змінюються й необхідно змінити напрямок природного добору, то перетворення людського суспільства на стадо призводить до виродження виду, оскільки є антиприродним шляхом розвитку. Доказ цьому – поява соціалістичних ідей, знаменитий лозунг: “свобода, рівність, братерство”, які примусили хижаків суттєво обмежити свої апетити й піти на значні поступки людям , щоб урятувати своє становище.

Це відбувається тому, що людське стадо, яке контролюють хижаки, на відміну від тваринного, не згодне зі своїм підневільним становищем і постійно намагається змінити status quo на свою користь, народжуючи бунтарів та будителів народних мас. Тоді як уявити бунт за свободу серед тварин – просто неможливо . Кожна тварина спокійно приймає свій ранговий статус у стаді як щось належне, нормальне і притаманне своїй природі. І лише серед людей не припиняється люта боротьба за “місце під сонцем”. Дехто, щоправда, може нам заперечити, сказавши, що саме в цьому й полягає рушійна сила цивілізації – у наданні здібним членам соціуму всіх умов для самовиявлення та законодавче оформлення їх в окрему верству населення з особливими правами. Ми з вами є свідками того, як така ідея досягла свого апогею й найбільшого розвитку в середовищі Сполучених Штатів Америки.

Однак ми також бачимо, куди веде нас цей тип цивілізації – безкінечна гонитва за прибутком призводить до повного виснаження природних ресурсів та поступового знищення довкілля. Знаючи це, США провадять політику захоплення неоколоній, передовсім , тих, що володіють достатньою кількістю стратегічних ресурсів (приміром, Ірак). Це допомогло б на деякий час запобігти їхньому неминучому занепаду. Тоді як на території тих самих США існувала етнокультурна спільність, позбавлена ідеї фікс про збагачення за будь-яку ціну, що жила у цілковитій гармонії з природою. Я маю на увазі американських індіанців, добре відомих нам з вестернів та книжок Ф. Купера. Світ індіанців був позбавленим жадоби наживи, натомість існував культ воїна-охоронця рідного краю, згідно з яким не допускалися хижацькі щодо своїх одноплемінників способи накопичення суспільного багатства.

Про існування родового ладу знає кожен науковець, який вивчає давню історію, його принципи зрозумілі й відкриті всім, хто сам захотів би дослідити це відповідне природі надбання соціальної культури людства (що ми, власне, і робимо). Однак, хай як це дивно, майже ніхто з дослідників не ставить питання про соціальну організацію, про те, що ховається за цією назвою. Навіть сучасні інтерпретатори давньої історії, які як гриби після дощу з'явилис я за часів української незалежності, обмежуються лише згадуванням бога Рода та Рожаниць і пов'язан ого з ними Різдва , тобто ухиляються від соціального тлумачення на користь релігійно-культового. Чому? Гадаю, що дослідження в цьому напрямку можуть завдати нищівного удару тваринам при владі і з привілеями, оскільки головними для них є не колір прапора чи народне гасло, а збереження хижого диктату – головної запоруки їх нього майбутнього панування за будь-якої ідеології, віри чи релігії, які одразу підлаштовуються для забезпечення особистих потреб.

Таким чином, історія постає перед нами не як боротьба класів , як це уявляли собі Маркс і Енгельс, а як боротьба видів . Чий спосіб життя переможе – людський чи тваринний? Саме це питання лежить в основі всіх конфліктів на планеті, а поділ людей на класи завжди відбувається внаслідок боротьби хижака за своє панування над людьми. У процесі спостереження боротьби ідеологій, якою прикривалися хижаки, гризучи горло один одному, ми зовсім забули про існування іншого, справедливого ладу на Землі, до того ж притаманного нормальній людській природі, заснованого на Правді, себто на тому, як каже совість . Якщо людина завжди співвідносить свої вчинки з совістю , їй стають непотрібними боги – тоді Бог є у ній самій і він керує її діями . У такому суспільстві гріхом вважається чинити не по Правді (тобто не по совісті) . Цим пояснюється фактична відсутність в українців якоїсь визначної міфології та ієрархізованого пантеону богів. Вони не були потрібними суспільству, що у своїй діяльності керувалося совістю – Звичай-Вірою родовою, яка каже: духовна сутність, вічна й незмінна національна Ідея українців – це

Віра Правди гордої непокори совісті од повоювання , за якою

бути праведним – жити по Правді, по совісті, значить – не приймати зверхності над собою та самому зверхником не бути; жити лише з праці своєї; волею, свободою своєю не поступатися навіть ціною життя свого.

Зверхність допускалася лише в бою з ворогом-загарбником, який прийшов на твою землю, і тоді вона називалас я звитягою . Зараз це слово слугує простим синонімом до слова “подвиг”, оскільки втрачено його первісне значення. Звитяга ж, як мені пояснював Леонід Безклубий , - це коли ти , навіть переможений ворогом, знаходиш у собі сили востаннє плюнути йому у вічі, цим самим неначе вивищуючись ( витягуючись ) над ним.

Отже, дух воїна принижує дух свого ворога й тому перемагає. Бо згідно карбу, що не зберігся, славна смерть – це перемога, хоч і він побитий ворогом. Бо ворог не переможе, він приречений, бо смерть родить нових богів . Варто одному відважитись, як слідом за ним виступить други й і третій... Не встигнеш озирнутися , як ціле військо, натхненне прикладом звитяжців, свідоме того, що воно захищає своїх дідів, жінок та дітей – те, для чого варто жити, йде у люту січу, забуваючи про смерть. Це є запорукою непереможності українців, відчуття Правди за собою, яке завжди дає нам силу прадідів долати не лише ворогів, а й усі перешкоди та негаразди повсякденного життя.

У найширшому розумінні зверхність означає будь-яке нав'язування чиєїсь сторонньої волі будь-якій особі або групі осіб без її (їхньої) усвідомленої згоди на те або без належного контролю всієї громади у разі потреби, як, наприклад, це робиться під час виборів керівника, якому громада на певний час надає чітко визначені права зверхника над усіма та наглядає за їх неухильним дотриманням.

Зверхність багатолика й може виявлятися по-різному: у суспільно-політичній сфері вона являє собою одноосібне захоплення влади неправедним шляхом – несанкціонованим громадою або внаслідок обману чи підкупу деяких її членів; у сфері соціальних відносин – як перевищення загальнообраним керівником своїх повноважень, що може, зокрема, виявлятись у примушенні до виконання дій, несумісних з людською гідністю, честю або навіть просто зневажливо-принизливим ставленням до своїх співгромадян.

Тому правило означає: з одного боку, чинити опір будь-яким спробам закабалити особистість, тобто приневолити до вчинення дій, які вона вважає неприйнятними для себе – нехай це буде економічний визиск (примус працювати на когось за незначну, хоч і достатню для підтримання існування, плату), агресивні дії іншої людини або вплив чужорідної ідеї, що, проникаючи у свідомість, призводила б до зміни світосприйняття, а відтак – до підміни понять і способу життя. Однак така стійкість, що межує з упертістю, одразу ж регулювалась іншою шалькою терезів – не лише не приймати зверхність, а й самому зверхником не бути – тобто не допускати вищезазначених дій щодо інших своїх співвітчизників. Лише тоді спрацьовував механізм саморегуляції життя українського суспільства. А коли це залізне, без перебільшень, правило порушувалось, наш народ отримував великі проблеми, вирішити окремі з яких він не може й дотепер.

Це правило, засноване на досвіді тисяч поколінь, бере до уваги психологічні особливості українця, якому складно підкоритися чиїйсь волі (бо ...горда непокора совісті од повоювання ), погодитися з думкою свого опонента, що навіть позначилося на такому вислові: “де є два українці, там три гетьмани” – про що це свідчить? Лише про те, що не виконується друга умова Віри Правди , яка діє за принципом терезів, коли одна шалька врівноважує іншу. Але стан спокою дуже хисткий – достатньо лише легенького поштовху, щоб система вийшла зі стану рівноваги. Інколи навіть мимоволі кинуте образливе слово призводило до кривавих сутичок. Постійна озброєність людей виховувала звичку до взаємоповаги, сприяла формуванню неписаного кодексу честі воїна, подібного до того, що регулював взаємини японських самураїв, чи того, що існує в горців Кавказу. Тому так важливо було завжди контролювати баланс примусу-покори в суспільстві, нагадуючи про нього нащадкам. Хто поступається Звичай-Вірою родовою – стає у чергове між'ярем'я наймитом...

Що й сталося , як закономірний результат цілковитого забуття предківських законів – майже докорінне знищення нашої культури. Тут я вважаю культурою не шаровари, не глиняні хати під солом'яною стріхою й навіть не писанки, а те, що нам дає змогу жити як самодостатній, ні від кого не залежній одиниці. Тому-то ми стільки років плекаємо мрії про самостійність і не знаємо, про що говоримо, перебираючи різні варіанти й соціальні моделі: яка б личила Україні. Адже ми оперуємо лише тими культурними надбаннями, які нам залишили, про які дозволяли говорити й думати, натомість знищуючи інше – носіїв справжнього знання – радетелів, волхвів, характерників , які, проте, ніколи не афішували своєї діяльності, не були об'єднані в єдину структуру – кожне плем'я-рід мало свого служителя культу, яким було не до самозвеличення й створення пам'ятних згадок про себе.

Це могли робити лише хижі істоти, які, керуючись стадним інстинктом самоствердження, створювали ціною життя тисяч невільників величні монументальні споруди або інші пам'ятки, оздоблені золотом чи сріблом, завдання яких – увіковічнити ім'я вожаків-тиранів у пам'яті поневолених ними народів. У нашій культурі аж до варязького упокорення такі явища, імпортовані від сусідів, не лише не приживалися, а й усіляко висміювалися як такі, що принижують людину. Чеснотами завжди була чистота душі й помислів, а їх не треба доводити (рекламувати) – громаду не обдуриш порожніми словами та зовнішнім “респектабельним” виглядом. Тому-то, пише Кобзар, що культура українців була “...без золота, без каменю, без хитрої мови...”, натомість “...голосна та правдива, як господа слово...”.

Але таке лицарське ставлення до своєї спадщини мало, як усе в цьому світі, й інший бік медалі. Ідеї наших предків упродовж останнього тисячоліття зазнали нищівного й подекуди вже невідворотного впливу мороку забуття. А інформацію, яка все-таки завжди просочувалася , зацікавлені особи намагались подавати у вигляді народних оповідок, казочок та байок, на які справжній фахівець не став би й уваги звертати у своїх студіях. Ми й не помітили, як нас позбавили квінтесенції власної культури – українського способу життя , підсовуючи замість нього різні сурогати, щоб інтелігенція не скніла.

Поки сліпі люде,

треба його поховати,

а то лихо буде!

Так казав Батько нації - Тарас Шевченко - душа і совість народу. От і ховали... Але все знищити неможливо. Може, пам'ятаєте відоме всім радянське оповідання про селянина, який пішов на пошуки Правди, питав про неї у всіх, кого зустрічав дорогою, зневірився її знайти, аж доки зустрів лисого дядька на ймення Ленін, який йому пояснив, де “правда”? Маємо вдалий маневр використання пам'яті колективної підсвідомості партією більшовиків з метою впливу на широкі маси населення. І маневр їм удався – незважаючи на шалений спротив сотень тисяч озброєних загонів – народ у масі своїй прийняв сторону більшовиків, спрацював механізм, який упродовж тисячоліть спонукав шукати справедливості та приставати на її бік. Такий заклик ще раз використали під час Великої Вітчизняної, і народ розпочав священну війну. Не за Сталіна чи комуністичну партію, а за рідну землю, за Правду святую , за якою вони так вдало сховалися.

Хижаки не втомлюються нас переконувати, що устрій, який вони нам накинули, є природним для нашої натури; що тваринна боротьба видів за існування є рушієм людського суспільства, у якому мають панувати найбільш пристосовані до такої боротьби – “найкрутіші”, тобто найбільш умілі, спритні, передбачливі, розумні, хитрі, словом, сильні люди. Внаслідок такої масштабної маніпуляції суспільною свідомістю в людей на цьому ґрунті міг сформуватися відповідний комплекс неповноцінності. Адже якщо століттями тобі втовкмачують, що ти простолюдин, бидло, лайно, “тормоз”, словом, “тупий фраєр”, то на підсвідомість накладається відбиток, який згодом принижує народ до стану слухняного стада, необхідного хижакам для панування. Взявши на озброєння передові досягнення науково-технічного прогресу, хижий диктат став для людства взірцем для наслідування, закріпленим свого часу духовно та ідеологічно: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога... Тому то й , хто противиться владі, противиться Божій постанові... бо володар Божий слуга, тобі на добро” ( Послання апостола Петра Римлянам ; 13, 1 – 4 ) .

Однак, як каже Іван Богослов, “хто має вухо, хай чує” (Об'яв. 3; 22). Недарма його твір у Біблії називається “Об'явлення” (грецькою — “Апокаліпсис”), оскільки у ньому відкривається прихована від людей правда, а не лише події кінця світу, як нам тлумачить церковна наука.

Іван Богослов розповідає, що бачив звіра, якому “...змій дав свою силу, і престола свого, і владу велику. ...І вся земля дивувалась, слідкуючи за звіриною. І вклонилися змієві, що дав владу звірині. ...І їй дано провадити війну зо святими, та їх перемогти. І їй дана влада над кожним племенем, і народом, і язиком, і людом”(Об'яв. 13; 2, 3, 4, 7) . Вважається, що Іван тут описує події, які трапляться в майбутньому. Однак хіба звір у подобі людській не має зараз влади над всіма народами? Звір, якому дав владу дракон, – “князь мира сего”, головний ієрарх сатанинської піраміди примусу й покори – чи не тут приховано корінь зла? Може, вся влада – від диявола, який накинув людству свій принцип життя? “ І дано їй вкласти Духа образові звірини, щоб заговорив образ звірини, і зробити, щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були ” (Об'яв. 13, 15). Як бачимо, цілком прозоре попередження. Воістину, хто має вухо...

Експериментально доведено: тільки-но особа обирає індивідуалістичну тактику для виживання в кризовій ситуації, вона одразу змушена приймати й стадні правила поведінки – принижувати слабших і запобігати перед сильними. На цьому й базується знаменита “дєдовщина” в армії , коли більш досвідчені солдати, користуючись тим, що новачки незгуртовані, “ламають” кожного поодинці. Найбільше це стосувалось призову зі слов'янських країн. Проте тільки-но серед новачків опинялися два-три кавказці, ситуація могла змінитися в інший бік. Це пояснюється тим, що серед гірських народів Кавказу родові принципи взаємодопомоги досі відіграють велику роль. Це добре розуміє й держава, яка за принципом divide et impera ( “розділяй та владарюй” ) стежить, щоб у жодній військовій частині не було надто багато кавказців, оскільки знає, що це може закінчитися формуванням альтернативних органів влади й управління. Однак потяг до самоорганізації притаманний не лише горцям, він властивий кожній нормальній людині. Варто лише домовитися між собою щодо колективної стратегії виходу з скрутної ситуації - і виграють усі разом і кожен зокрема.

Дон Хуан, індіанський маг, повчав свого учня, Карлоса Кастанеду, що Всесвіт хижий, але це не означає, що ми маємо також перетворюватися на хижаків, щоб у ньому вижити. Завдання людини – протистояти тирану так, щоб після перемоги самій ним не стати. Тобто є інші, людські способи протистояти хижакам та їх прагненню нас пожерти. Один із них – принцип самоорганізації народу на засадах взаємоповаги й взаємодопомоги, надбання цивілізації людей, а не тварин, про який ітиметься в цій книжці. Завдання нашого дослідження – якомога краще відтворити історію споконвічної традиції українських воїнів (захисників Краю і Звичаю – способу життя країнців) на основі переказів козацьких родів Гладких та Чорних, та переданих нам через їхнього нащадка Леоніда Безклубого. Це ми робимо на противагу хибній та згубній думці про нездатність більшості українців до витворення власних форм суспільної організації. Гадаю, така думка могла виникнути лише внаслідок “промивання мізків” , здійсненого в інтересах ворожої людям паразитарної цивілізації. Якраз навпаки, українська культура дала світові найкращі зразки справедливого соціального устрою, властивого людській природі.

Оскільки головною темою наших розвідок будуть давно минулі часи, про які не залишилося письмових згадок, для відтворення загального плину подій нам доведеться широко залучати дані археології та тісно пов'язаних із нею антропології й палеолінгвістики. Археологія вивчає історію народів за рештками матеріальної культури, виявленої під час проведення розкопок на території умовного проживання певного давнього етносу. Межі його розміщення визначаються за наявністю групи споріднених культурних пам'яток – уламків посуду, зброї, спорядження тощо, які дають підстави говорити про певну етнокультурну спільність – плем'я чи групу племен (народність), що тут колись мешкала.

За науковою класифікацією така група споріднених пам ' яток називається археологічною культурою і є, передусім, етнічною категорією, тобто передбачає наявність великої групи культурно та етнічно споріднених осіб – носіїв даної культури. Досить часто археологічна культура дістає свою назву випадково або за одним із видів ознак, як-то: назви місцевості, де її було вперше відкрито й досліджено (трипільська, черняхівська), за типом поховань (ямна, катакомбна, зрубна), за формою або орнаментом кераміки (гребінцево-накольчата) тощо. Однак не слід забувати, що при цьому ми оперуємо умовними поняттями, називаючи той чи інший етнос “археологічною культурою”, оскільки нам не відома його справжня назва, окрім деяких випадків, коли самоназва народу доходить до нас крізь тисячоліття, закарбована в пам ' яті народній.