Частина п’ята

Ч е р в о н и й  б у н т

на головну

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в
огні
Її, окраденую, збудять...

Т. Шевченко. Мені однаково, чи буду...

Розділ 18. Звичаєва політекономія

Знищення козацької вольності зовсім не означало остаточної поразки людей у їхній боротьбі з хижацькою психологією егоїстичного індивідуалізму. На зміну степовим прагматикам Краю прийшли наукові спроби пошуку нового, справедливого устрою для людського суспільства, внаслідок чого виникли такі поняття, як соціалізм та комунізм. Прийнято вважати, що термін “соціалізм” з’явився в широкому вжитку після появи в 1834 році книги французького письменника П’єра Леру “Про індивідуалізм та соціалізм”, де було описано справедливий соціальний устрій, за якого егоїстичні корисливі інтереси долаються на основі нормативів, що не передбачають нерівності при розподілі суспільної власності й доходів; ладу, де збігаються інтереси суспільства й особистості. Появу теоретичних розробок нового устрою можна пояснити подальшим розвитком сили людського інтелекту, який уже міг осягнути світ з нових позицій, унаслідок чого прийшло усвідомлення підневільного становища людини у світі.

Стало зрозуміло, як пише видатний дослідник економічної думки професор М. І. Туган-Барановський, що “в основі всіх держав, які були до цього часу, лежить маєткова нерівність, отже-ж, разом з тим і боротьба й насильство, бо ясно, що вбогі не з доброї волі одмовляються від багацтва, а примушуються до того силою багатих” [233; 63]. А джерелом появи першого мистецтва й філософії, розкішних палаців та храмів була виснажлива праця рабів, на основі якої давні суспільства досягали вершин своєї цивілізації. Нескладно помітити, що люди Краю у своєму суспільному розвитку не знали рабства, а якщо взяти до уваги лише населення Степу, то й феодальної залежності від пана, яка прийшла на заміну рабовласництву після Великого переселення народів, коли варварські (як їх називали освічені діячі Римської імперії) племена почали розбудову в Європі своїх державних структур. До кінця існування Запорозької Січі, визнають науковці, серед козаків панувала “рівновага між колективізмом січового товариства й індивідуалізмом паланкових «гніздюків»”[10; 119], ідеологічно викладеної у вигляді звичаєвої формули: несприйняття зверхності над собою та в собі. Лише загибель Січі, цього останнього притулку природного регулюючого механізму країнців – Звичаю, призвела до остаточної втрати рівноваги між інтересами колективного та індивідуального, віднайти яку ми не спромоглися й дотепер.

Відтак головною в сільській громаді стала перевага приватних інтересів над громадськими. Занепад колишніх звичаєвих нормативів та відсутність живого прикладу лицарського ставлення до життя за наявності щедрої землі та благодатного клімату призвели до крайнього розвитку одноосібництва українців, яке виявилось у зосередженні лише на власних інтересах, появи своєрідної “філософії шлунку”, яку згодом назвали хуторянством, або провансальством (Д. Донцов). Колишні козацькі старшини, керуючись бажанням накопичення маєтностей, почали активно залучати працю найманих робітників, формуючи свої взаємини з ними на основі нової господарської системи – капіталізму. Якщо за рабського та кріпацького господарства власник засобів виробництва фізично примушував робітника працювати на себе, то за капіталістичних відносин цей примус здійснювався економічним шляхом. Роль батога наглядача спочатку відігравав голод, а згодом – прагнення людини мати речі, яких від неї вимагає соціум.

Для задоволення своїх потреб індивід укладав із хазяїном трудовий договір, згідно з яким цілком добровільно зобов’язувався виконувати певну роботу, за яку хазяїн мав виплачувати йому заробітну плату, розмір якої також обумовлювався спільною угодою. Здавалося б, усе справедливо. Однак економісти одразу помітили, що розмір заробітної плати не відповідає кількості виробленого робітником продукту. Наприклад, для відшкодування власного заробітку робітник має працювати три-чотири години; решту робочого дня, що спочатку становив дванадцять-чотирнадцять годин, він працює на хазяїна, створюючи для нього додатковий суспільний продукт. Виставляючи продукт на продаж, хазяїн отримує гроші, необхідні для подальшого розширення свого господарства та наймання більшої кількості працівників. Тобто все відбувається згідно із загадковою фразою Христа: “хто має – тому додасться, а хто не має – відберуть і те, що є”. За таким принципом діє закон капіталу, основна відмінність якого від звичайного нагромадження предметів розкошу (багатства) є здатність зростати у своїй вартості, даючи своєму власнику постійний дохід.

Захисники капіталістичного способу господарювання наголошують на природності такого устрою, за якого, буцімто, кожен має однакові можливості для збагачення – варто лише самому намагатися стати капіталістом. А якщо не можеш, значить неспроможний бути господарем, отже, твоя доля – працювати на інших. Жорстоко, але справедливо – таким є життя. Так облудно від нас ховають правду щодо походження самого капіталу та сповідуваного хижаками смислу життя за законом джунглів – “кожен сам за себе”. Адже для того, щоб розпочати господарювання, необхідно мати достатню його частку, яка в умовах суспільного володіння майном і засобами виробництва могла здобуватися єдиним способом – грабунком.

Розпад Радянського Союзу й відновлення капіталістичних відносин - наочний приклад цього. Тоді відкрити власну справу міг лише той, хто мав доступ до партійних коштів або, користуючись номенклатурними зв’язками, встиг “прихватизувати” частку спільного радянського майна. Для основної маси населення, що бажала швидко розбагатіти, був єдиний вихід – іти в рекет або вкрасти і продати щось із колишньої власності неіснуючої держави. Крім того, для успішного ведення господарства необхідно мати достатній рівень особистої підприємницької ініціативи, інстинктивне чуття ринку, а головне, вміння примусити інших працювати на себе – риси, якими більшість людей від народження не володіє, а отже, за логікою апологетів капіталізму, вони мають жити від “зарплати до зарплати”.

Звісно, така перспектива навряд чи може влаштовувати людину з почуттям власної гідності. Тому початок розвитку капіталістичних відносин у Європі одразу викликав рух спротиву. Першими, хто свідомо виступив проти влади капіталу, були представники нового суспільного класу – робітники. Так, на початку ХІХ століття в Англії виникають “тред-юніони” (з англ. “робітничі союзи”), які ставили собі за мету стати власником засобів виробництва та керувати власним підприємством. Цього разу боротьба з хижаками отримала необхідну ідеологічну підтримку у вигляді проголошення ідеї побудови соціалістичного суспільства, в якому не буде поділу людей на антагоністичні класи.

Перші теоретики справедливої соціальної системи – Роберт Оуен в Англії, Анрі Сен-Сімон та Шарль Фур’є у Франції – йменували її по-різному. Так, Сен-Симон називав її індустріалізмом, Фур’є – гармонією, а Оуен – комунізмом. Проте спільне в них було єдине – прагнення знищити експлуатацію людини людиною, усунути протилежності між індивідуумом і суспільством та поступово відмовитися від приватної власності – основного джерела нерівності в соціумі. Тобто те, що в козаків на Січі (краян) з самого початку було юридичною та моральною нормою, частиною їх життя, лише тепер почало усвідомлюватися людством як напрямок подальшого еволюційного розвитку.

Тим часом в Україні, незважаючи на нещадну політику етногенетичного викорінення, яку заповзялася втілювати потужна машина російського самодержавства, люд Краю не здавався, а намагався, як і раніше, гуртуватись у більш-менш стійкі колективи – громади. Подальший розвиток громадського самоуправління можна прослідкувати на прикладі сільської територіальної громади, що була окремою адміністративною ланкою в структурі Австро-угорської імперії, до складу якої входила західна частина Правобережної України. Громада, як і у минулі часи, була утворена й жила за Звичаєм, який тепер регулював переважно побутові взаємини між своїми членами.

Великі села становили окрему громаду, яка іноді могла об’єднувати до десяти сіл. Найменшою одиницею була окрема оселя чи домогосподарство. Кілька осель складали так званий “куток” – своєрідну громаду в громаді, на які поділялося все село. Кожен куток був цілком самостійною одиницею зі своєю історією, назвою, традиціями; представники кутків на громадських зборах-сходах відстоювали, насамперед, інтереси своїх мешканців. Така очевидна децентралізація не шкодила інтересам села, а навпаки, як зазначають дослідники, сприяла правильному розподілу й справедливому виконанню обов’язків, пошануванню окремої особи та колективу загалом.

Одна з найголовніших функцій територіальної громади – звичаєве самоврядування – у повному розумінні цього слова втратило свою дієвість ще в ХVІІІ ст., поступившись місцем постійному контролю уряду (а точніше, “правительства”), відповідно до існуючого законодавства Австро-Угорської імперії. Зокрема, у виданому 13 квітня 1784 року цісарському законі йшлося про те, що громада сама могла вибирати урядовців, а на війта лише подавати свої кандидатури на розгляд землевласнику, на території якого була громада. Хоча згідно з виданими урядом статутами для громад, вищим постановчим, виконавчим та контролюючим органом, який вирішував фактично всі адміністративні та судові справи на селі, залишався громадський уряд. Найвищою владою на селі була громадська рада. Її членів – радних – обирали прямим голосуванням, згідно з положеннями про вибори в громаді. Обраними до громадської ради могли бути всі, хто досяг 24-річного віку, окрім жінок, а також тих, кого не допускали до виборів. Як свідчать польові матеріали дослідників, у великих селах від кожного кутка обов’язково вибирали окремого радного, який потім усі свої обов’язки виконував, насамперед, на своїй території та опікувався її мешканцями. Таких радних на Гуцульщині звали ватажками. До ватажків, які становили в громаді раду старійшин, ставилися з великою повагою, цінували їхню мудрість та досвід. Газета “Батьківщина” так писала про них: “...радний не вибирається для гонору, радний не для того, щоб величався тим, а на те, щоби служив громаді” [21; 39–40]. Як бачимо, тут – знайоме нам українське звичаєве розуміння ролі керівника колективу. Але це вже була не Січ. Громада обирала радних, які лише поміж собою могли висувати кандидатуру на війта, якого, натомість, мав затвердити ще й власник села – поміщик або пан. Проте інколи ще зберігалася традиція, коли радних, як і війта, обирала громада.

Отже, у ХІХ ст. на виборах не всі сільські громади дотримувалися Звичаю: в одних – у виборах війта або отамана брали участь лише радні, в інших, як і раніше, – уся громада. А наприкінці століття було й так, як писала та сама газета: про вибори знали війт і писар та ще кілька наближених до них осіб. Під час самих виборів з’являлися підкуплені люди, а решта сиділа вдома. У середині ХІХ ст. війт часто був кандидатурою панського двору та перебував під безпосереднім відомством повітового уряду. Згідно зі статутами та звичаєвими нормами, війта могли обирати на один (Закарпаття) або три (Галичина) роки, але фактичне перебування на посаді залежало від його ділових рис та визначалось рівнем придатності війта усій громаді. Відомі випадки, коли під тиском громади війт – ставленик місцевого пана – відмовлявся від урядування в громаді. Свідомо наражаючись на незадоволення, а то й покарання з боку пана чи державців, війт здобував цим повагу серед селян.

У житті громад велику роль відігравали старійшини села, які не входили до уряду, але, добре знаючи місцеві традиції та правні приписи, брали участь у всіх важливих справах громади, і їхня думка часто мала вирішальне значення. Громада виявляла старійшинам велику довіру, уповноважувала відстоювати права селян у вищих інстанціях, називаючи їх народними посланцями. Такі народні заступники ревно служили громаді. У пошуках Правди, як писав І. Франко, роками по 20-30 разів ходили пішки до Львова та Відня. Нерідко народні уповноважені ставали в опозицію до державних адміністрацій, зазнавали зневаги та матеріальних збитків, програвали справу, але наполегливо відстоювали народні права. Траплялося, що в пошуках справедливості народним посланцям доводилося надовго залишати домівку, і тоді громада брала під опіку їхні сім’ї: допомагала в господарських роботах, забезпечувала дровами, навіть продуктами.

Війт скликав громадську раду або сход, якщо цього домагалася щонайменше третя частина всіх радних чи повітовий уряд. На сходи збиралися в міру назрілих потреб, які коригувалися громадською радою. Так, у час напружених господарських робіт обмежувалися коротким обговоренням і полагодженням справ у неділю після богослужіння, зібравшись біля церкви або в центрі села. Питання, які виносили на громадські сходи, ставило саме життя. Громада обговорювала купівлю або оренду ділянки поля чи лісу, будівництво школи, церкви, а також різні громадські повинності – з яких коштів і коли платити податок, як розділити між домогосподарствами складчину на загальні потреби тощо. Розв’язанню проблем на сході передувало їх попереднє обговорення до часу його проведення.

Під тиском державного судочинства практика громадських судів зазнавала великих утисків. Однак селяни не визнавали австрійського права і продовжували вести судочинство в себе на місці. Апелювання до громадського суду пояснювалося високою довірою до нього простих людей. Серед селянства вкоренилося переконання, що сільський суд розсуджує половини так, як каже наш народний звичай і громадське сумління.

Адже громаду, на відміну від судійських чиновників, підкупити було неможливо. Коли ухвала громади вважалася несправедливою або справа виявлялась особливо серйозною, зверталися до повітового суду, але це траплялося рідко. Зокрема, І. Вагилевич зауважував, посилаючись на бойківські традиції: “Хто був осуджений громадським судом, рідко коли насмілювався апелювати до вищої інстанції”[32;118-119]. Зазвичай громада намагалася розв’язати справу так, щоб обидві сторони були задоволеними. “Залагодження справи” добивалися тим, що різними умовляннями вели до примирення сторін. Очевидно, на цій підставі австрійський письменник К. Францоз писав, що в українців “громадська згода вважається... святішою, ніж у будь-якого іншого народу” [238; 47].

Найважливішим обов’язком громади було забезпечення належного порядку на її території, безпеки своїх членів, а також збереження рухомого та нерухомого майна селян. Для цього у громадах існувала власна служба охорони порядку й майна, яку несли самі селяни за відповідне винагородження, яке їм виплачувала громада. До безпосередніх обов’язків сільського охоронця правопорядку входили нагляд і виявлення порушень спокою, ізоляція порушника й надання його громадському урядові або війтові на суд, охорона затриманого та виряджання його при потребі до повітового уряду.

Головним інститутом охорони правопорядку залишалася нічна варта, традиція заснування якої велася ще з часів постійних нападів кочівників на поселення давніх слов’ян. Для цього села огороджували, інколи обкопуючи ще й ровом. З часом від тої огорожі залишились лише в’їзні ворота. Необхідність нічної варти у ХІХ ст. диктувалась потребою постійного нагляду й охорони громадської території від злодіїв та інших зловмисників. Обов’язки сторожів безвідмовно й сумлінно виконувало почергово все доросле чоловіче населення, і лише в окремих селах була постійна сторожа, оплачувана громадою. Для охорони своєї власності кожна громада була зобов’язана мати сторожу для лісу – лісника (їх ще можна зустріти в наших сьогоднішніх селах) і для поля – польового. До обов’язків останнього входило стежити, щоб селяни не робили самовільно стежок, ровів, не ходили й не їздили та не переганяли худоби по чужому полю. З уведенням соціалістичних колгоспів польові стали непотрібні, їх функції якоюсь мірою перебрала на себе міліція.

У громаді існувала диференційована форма власності, що поділялася на колективну (власне громадську), приватну, церковну та державну. Земля цілком перебувала у громадській власності – її, за Звичаєм, не можна було продавати. Війт або отаман села періодично перерозподіляли її для тимчасового користування між членами громади. Громада мала право розпоряджатися своєю власністю (насамперед, земельними угіддями) на свій розсуд; сама використовувала в господарських потребах або здавала в оренду (але не продавала) іншим громадам чи окремим селянам.

У карпатських селах через їх важкодоступність аж до початку ХХ ст. зберігався дуже давній звичай, що стосувався форми організації земель під пасовища, витоки якого сягають ще часів першої Скупи. На території села землі, що перебували в індивідуальній власності, періодично, за спільною домовленістю, ставали ніби спільними. Їхня частина, яка в поточному році призначалася для випасу худоби, називалась толока, а земля, призначена для посіву, – царина. Цей звичай давав змогу найбільш раціонально та ефективно використовувати землю – наприклад, одного року орали на лівому боці ріки, а наступного – на правому, “випускаючи в толоку” лівобережні землі. Однак звичай не мав примусового характеру, і якщо господар хотів користуватися ґрунтом на свій розсуд, наперекір громадському порядкові, то мусив своє поле огородити, щоб його ділянку не витоптала худоба.

Невід’ємною частиною господарського життя селян був принцип громадської взаємодопомоги, який полягав у безкорисливій, по суті, матеріальній допомозі сусідам, що могла стосуватись усіх аспектів сільського побуту. Ця традиція виявилася найбільш незнищенною в нашого народу, оскільки відповідала його внутрішній суті та принципу існування, викладеному у Звичаї. І досі в українських селах прийнято безкоштовно давати молоко, поки свого не дочекалися; заносити свіжину, якщо не різали свого поросяти; допомогти в городі або в полі перед негодою чи в разі хвороби; підсобити в час родинних подій (весілля, христини, похорон) тощо.

Основною і водночас найдавнішою формою звичаєвої взаємодопомоги при виконанні будь-яких сільськогосподарських робіт була т о л о к а, яка виникла разом з появою самої громади. Крім позначення суто громадських угідь для випасу худоби, толока означала поєднання або просту кооперацію зусиль членів громади для виконання, наприклад, якоїсь трудомісткої роботи. Сходилися на толоку найчастіше після попереднього запрошення господарями. Не піти на толоку – означало образити господаря. Інколи приходили до односельців і без запрошень, коли ті потребували допомоги. На Наддніпрянській та Лівобережній Україні толоку влаштовували найчастіше при будівництві житла. На Західній Україні та в Карпатах не обходилися без допомоги сусідів під час вивезення дерева для зрубу чи заготівлі сіна – чоловіки косили, жінки загрібали, потім разом складали у стіжки. Так працювали, переходячи з однієї ділянки на іншу.

Єдиною нагородою за працю було частування господарем учасників толоки. Для великих робіт готували запаси харчів заздалегідь; кожен, як міг, старався нагодувати працівників досхочу, особливо наприкінці дня. Під час толоки панувала особлива атмосфера, в спілкуванні: навіть у важкій праці перемагав мажорний тон, що додавав робітникам сили. Особливо привітними й люб’язними були господарі, які не дозволяли собі, навіть будучи незадоволеним якимось робітником, зробити йому зауваження, хіба лише жартома натякнути про це. Скрізь в Україні толока була пов’язана з товариськістю, пригощанням, жартами та витівками, співами й танцями після завершення робіт. Толока особливо цікавила молодь, для якої праця на людях була додатковим засобом спілкування, під час якої можна було побачити, хто чого був вартий, і водночас похизуватися перед дівчатами своєю вправністю. Нестача землі, необхідної для відтворення та успішного розвитку своїх господарств, спонукала селян до пошуку найрізноманітніших засобів для забезпечення прожиткового мінімуму сім’ї. Так почали виникати різні торговельні або заробітчанські спілки та виробничі спілки чи артілі. Така спілка могла налічувати до 600-700 бідних селян. Кожну спілку очолював керманич, якого обирали щороку в січні. Тоді ж усним договором формувався склад кожної громади, обговорювались умови праці, розподілу прибутків, порушувалися питання взаємин, інші моменти побуту та поведінки на час перебування поза межами села. Членство в торговельних спілках та артілях визначалося грошовим внеском – паєм, згідно з розміром якого отримували прибуток. До того ж оплата визначалася ще й безпосередньою працею кожного члена спілки, яку бачили всі, і тому перекладання своєї праці на когось іншого було неможливим. Ці спілки згодом стали основою для організації власне кооперативів, за природою своєю суто звичаєвих утворень – добровільних господарських об’єднань кількох осіб, головною метою яких було не отримання прибутку на витрачений капітал, а підвищення завдяки спільному веденню господарства трудових доходів своїх членів або зменшення їхніх витрат на споживчі потреби.

Кооператив, за влучним висловом М. Туган-Барановського, “є одна з форм господарської самооборони трудящих від капіталістичного визиску” [233; 221]. Для того, щоб не зазнавати експлуатації, робітник, передовсім, має бути власником засобів виробництва, якими володіє капіталіст. Є два шляхи досягнення цієї мети: прийняти “закон джунглів”, який полягає в індивідуалістичній стратегії розвитку власного господарства на основі примусової праці менш спритних особистостей, або створення асоціації вільних робітників на засадах взаємодопомоги та справедливого розподілу продукту праці. Такою асоціацією і став кооператив, перші ознаки якого можна побачити в артільному способі господарювання військово-промислових ватаг мешканців Степу часів варязького поневолення та, пізніше, уходників і запорозьких козаків. Для того, щоб почати власну справу, кілька робітників кооперуються – взаємовигідно для кожного поєднують свої зусилля й кошти для купівлі засобів виробництва та організації власного підприємства. Себто вживають той самий громадський принцип толоки, тільки тепер у суто економічній сфері, як засіб протистояння хижацьким законам капіталізму.

Головні ознаки сучасного кооперативу: добровільність членства та постійна доступність вступу та виходу з нього; рівноправність, яка полягає в однаковому праві голосу для всіх, незалежно від суми матеріального (паю) чи трудового внеску та часу вступу до об’єднання; управління вибраними особами, а не капіталами, згідно з яким рішення приймається залежно від кількості прихильників, а не кількості вкладених у кооператив коштів. Згідно з науковим визначенням, “господарська діяльність кооперативів у країнах із ринковою економікою націлена на обслуговування, як правило, тільки своїх членів. Якщо люди створюють організацію для надання послуг іншим особам, які не є членами цього об’єднання, така діяльність класифікується як колективне підприємство” [47; 54]. Однак діяльність виробничого кооперативу (артілі), типової для козацьких промислів, орієнтувалася також і на продаж виробленого продукту, що, відповідно, розширює сферу діяльності кооперативної форми господарювання до виконання функцій обміну.

Як же функціонує кооператив? Візьмемо для прикладу маслоробну артіль. Такою артіллю, що за формою є виробничим кооперативом, зветься гурт селян, власників корів, які збирають грошові внески кожного (паї) і на них будують невеличкий маслоробний завод, де переробляють здане молоко на масло, яке самі ж і продають. Отриманий таким чином виторг розподіляється серед членів артілі, але не лише пропорційно до внесеного паю, бо це вже було б капіталістичне підприємство (товариство з обмеженою відповідальністю), а за кількістю зданого молока, хоч і за паєм кожен також отримує свій відсоток. “Артіль, – пише М. Туган-Барановський, – завжди пильнує, щоб якнайнижче оплачувати пайовий капітал для того, щоб найбільше лишалося для поділу між постачальниками молока” [233; 220].

На перший погляд здається, що справедливіше було б ділити виторг згідно з участю кожного у витратах на виробництво масла загалом, тобто найперше з урахуванням витрат (паїв) на купівлю засобів виробництва, додатково зараховуючи сюди й ціну зданого молока. Але якщо діяти за таким принципом, моментально з’являється спокуса не працювати – достатньо вкласти найбільший пай і жити на проценти, живучи з праці інших. Тому громада чинить за Звичаєм, вчасно запобігаючи одноосібному нагромадженню капіталу, і діє в інтересах трудівника, заохочуючи його до більшого виробництва продукту.

Дуже швидко кооперативна форма господарювання поширюється серед селян не лише у виробничій сфері, а й у фінансово-кредитній, яку через її специфіку з давніх-давен контролювали євреї-лихварі (польською - жиди), а згодом комерційні банки – головні кредитні установи при капіталізмі. Однак банк за надання своїх послуг, тобто кредиту, вимагає собі, крім відповідної застави, ще й процент від його суми, паразитуючи таким чином на тих, кому цей кредит надається. У селянина відповідної застави могло й не бути, та й процент йому переважно завищували, як власникові банку заманеться. Тому з метою матеріальної допомоги міським та сільським громадам у критичний період, уже у другій половині ХІХ ст. повсюдно на Західній Україні починають організовуватись громадські позичкові каси. Спочатку селяни ставилися до них із недовірою, побоюючись процентів, ошуканства, тому в пресі та на сходах велась певна роз’яснювальна робота. Головною метою громадських кас було надання короткочасних позик із вигодою для селян. Поруч із цими касами взаємодопомоги почали виникати вже спеціалізовані фінансові кооперативи – кредитні спілки.

Батьківщиною кредитних кооперативів вважають Німеччину, де в середині ХІХ ст. майже одночасно виникли два види таких установ. Ініціатором громадських кас (позичково-ощадних товариств) був німець Ф. Г. Шульце-Деліч, який проповідував поєднання праці й капіталу. Основою його кооперативів було нагромадження власного капіталу через грошові внески (паї) його членів. Людина, яка не вносила свого паю до загальної каси, не могла взяти кредит у “народному банку”, оскільки пай був також і формою застави. Від того, що прибуток від надання кредитів розподілявся згідно з величиною паю кожного, такий кооператив за успішного функціонування часто переростав у капіталістичний банк. Такий процес набув широкого поширення у країнах Західної Європи, де таким чином ставала на ноги місцева буржуазія. Цілком іншим типом установ були кредитні товариства або спілки, які виникли з ініціативи Ф. В. Райфайзена і від того отримали в народі назву “райфайзенки”.

Кооператив цього типу заснований передовсім в інтересах малозаможної частини населення і ґрунтується не на пайовому капіталі, а на початковій позичці у третіх осіб, яку віддають, тільки-но кредитне товариство набирає достатню суму вкладень від своїх членів. Якщо відповідальність членів громадської каси (у разі нестачі коштів тощо) була обмежена розміром їхнього паю, то “райфайзенки” діяли за принципом необмеженої відповідальності, як наслідок того, що ця організація гуртує людей, які не мають капіталу. Його нестачу, як пише Туган-Барановський, вона доповнює круговою порукою членів один за одного. Крім того, діяльність товариства була суворо обмежена певною територією, наприклад, одного села, а його членам заборонялось одночасно брати участь у кількох товариствах. Щось нагадує, правда?

Особисто мені – Сицилію часів утворення перших організованих угруповань... Але все логічно. Таким чином навіть некредитоспроможні члени товариства могли отримувати гроші у кредит. Заставою тут було саме їхнє життя. Не у значенні засобу платежу, звичайно. Якщо обидва (той, хто дає кредит, і той, хто його отримує) є односельцями, операція здійснюється лише на особистій довірі один до одного з ефективністю не меншою, ніж якби гроші були застраховані майном. Від того й заборонялося розширювати територію кредитного товариства, бо, переростаючи певну межу, воно втрачало переваги близького знайомства, а отже, було вимушене брати майно під заставу. Нарешті урядові особи “райфайзенки”, окрім бухгалтера, не отримували заробітної платні, тобто адміністрування здійснювалось цілковито на громадських засадах через незначні розміри товариства й відсутність у його діяльності канцелярщини. Усе вирішувалося швидко й оперативно.

Ці кооперативні організації були створені за ініціативи самого народу без участі органів державного контролю й управління та були антикапіталістичними по суті, оскільки відкидали саму можливість експлуатації людини людиною. У розумінні народному з давніх-давен експлуатувати когось вважалось негідним щодо одноплемінників, а тому всіляко переслідувалось. Між лихоліттям, як тільки зовнішні обставини сприяли подальшому розвитку виробничих відносин, люди Краю завжди намагалися поновити предковічні способи господарювання на своїй землі, створюючи різноманітні звичаєві підприємства, що пристосовувалися до нових форм соціального прогресу.

© О. Косуха 2009
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua