на головну

Розділ 17. Нерозв’язане питання

Однак недовго судилося існувати вольниці козацькій. Уже в 1569 році згідно з Люблінською унією Литва й Польща об’єдналися в одну державу – Річ (Жечь) Посполиту, внаслідок чого всі землі Краю, що раніше належали Литві, перейшли до польського регіментства. Польська держава, що, як і Київська Русь, виникла під безпосереднім впливом прийшлого варязького елементу, на відміну від останньої не зникла, а видозмінилася, чудово пристосувавшись до нових умов. Проблемне питання наслідування влади в ній з самого початку було розв’язано напрочуд просто – воно перейшло під безпосередній контроль аристократичної верстви – шляхти, яка володіла величезними маєтностями й від того фактично керувала державою.

Свавілля шляхти, яка, відтак, ставала господарем українських земель, було легендарним. Так, знаменитий магнат Потоцький у відповідь на присуд польського суду відповісти за його безчинства, звелів своїм гайдукам покласти суддів зверху на щойно ухвалений вирок, зняти штани й висікти. І ніхто навіть рота не розтулив, щоб йому заперечити. Була ще така забавка ясновельможного, коли сільських жінок заганяли на дерева і веліли їм кричати “ку-ку!”, зображуючи таким чином пташок, а пан Потоцький з компанією стріляли з рушниць дрібним шротом, намагаючись поцілити “пташкам” нижче спини. Звісно, це не порівняти з іграми російського поміщика Струйського, гості якого розважалися тим, що примушували кріпаків бігати по двору і стріляли по них з усіх видів зброї, що мали. Та все ж.

Ще раніше, у 1520 році, польська шляхта постановила прив’язати, “закріпити” селян до землі й наклала на них повинність: один день на тиждень працювати на пана – яка від того стала зватись панщиною, а самі селяни кріпаками. Шляхті дозволялося скуповувати землі разом з населенням, касуючи, таким чином, громадське самоуправління, яке проникло за литовських часів далеко на північ і захід українських земель. Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією.

У 1596 році в місті Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України й польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у рамках Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії. Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала влада Жечі Посполитої і протегувала на них слухняних їй людей. Будучи в тяжкому становищі, церква шукала захисту й допомоги в самому громадянстві, мусила “йти в народ” тобто у покозачені маси населення, у яких знайшла собі доброго охоронця й заступника.

Козаки на Низу не лише воювали. Дуже швидко в середній течії Дніпра виникла ціла низка поселень, де втікачі з кріпацької України почали засновувати своє господарство. Запорозька економіка визнавала дві форми власності – колективно-січову та паланково-індивідуальну. За першої земля належала всьому товариству, а військовий січовий реманент був розписаний по куренях. Щорічно між куренями жеребкуванням Кіш перерозподіляв найприбутковіші угіддя – рибні водойми, пасовища та сіножаті, де січовики, працюючи артільно, заготовляли собі провіант. Крім того, Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами, а також займався виробництвом власного військового спорядження. Індивідуальною трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися лише поза межами Січі, в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях, підконтрольних козакам. Для цього слід було вийти з громадського курінного господарства, позбувшись статусу січовика, та завести на військовій землі власний хутір (зимівник). Якщо курінь був універсальним підрозділом, який поєднував у собі одночасно адміністративно-бойові й побутово-господарські функції, то хутір-зимівник був лише господарським поселенням.

При виході козаків на зимівники досі неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на пай, розмір котрого відповідав дійсному внеску кожного до курінної скарбниці. Відтак, усе залежало від особистих підприємницьких якостей кожного козака та, звісно, кількості пайового капіталу. Люд, що масово сунув на Запоріжжя, був неоднорідний за своїм складом. Поряд з бідняками (голотою), що не мали жодних заощаджень, на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство й навіть дрібна українська шляхта. Це створювало передумови для виникнення соціальної нерівності. Не на Січі, звісно, де воєнна здобич, як і кілька тисяч років тому, завжди розподілялася між курінним товариством. А у навколишніх хуторах, у середовищі покозачених переселенців, які приймали зі Звичаю лише його зовнішню форму, а у справах орієнтувалися на конкретні обставини. Голота не мала грошей, початкового капіталу для того, щоб почати самостійно господарювати. Це примушувало брати в борг або йти у найми до багатших сусідів. Так поступово почала утворюватися заможна козацька верхівка – старшина, яка дедалі більш відділяла себе від основної маси козаків, намагаючись запровадити серед козаків пансько-шляхетські відносини за польським зразком.

Занепокоєна чисельним зростанням козацтва й поширенням антифеодального руху в Україні верхівка Литви та Польщі намагалася розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від п'ятого червня 1572 року король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьманові Ю. Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Прийнятих на державну службу козаків вносили до реєстру (списку), через це вони отримали назву “реєстрових козаків”. Зведені в реєстр козаки мусили слухатися призначеного старшину, тобто створювалося щось подібне до колишньої княжої дружини, члени якої мали за відповідну плату служити тепер королю й державі, а не стояти в обороні Краю та народу від усяких захребетників. З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, кого внесли до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, залишалися поза його межами. Так розпочався процес одержавлення козацтва, поділу його на січовиків та реєстровиків, що й стало згодом причиною Великої Руїни козацької державності, яка, не встигнувши до ладу сформуватися, зникла, поглинута сусідніми агресивними та жорстокими державними потугами.

Водночас широкі права отримала і власна, українська, шляхта, за принципом “ворон воронові...”, яка, як і польська, була звільнена від сплати податків. Можна лише уявити, які багатства почали зосереджуватись у її руках. Унаслідок цього в XVІ столітті основні земельні володіння України опинилися в руках незначної групи великих феодалів. Головним центром великого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина. Саме на Волині були володіння князів Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Найвпливовішими землевласниками Київського воєводства стали боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині – князів Глинських. Кожен з панів, звісно, волів обзавестися власною гвардією для забезпечення свого безперешкодного панування, для чого у пригоді ставав королівський реєстр козаків.

Бенкетує шляхта,
Іграючи в карти,
А козаки-лейстровики
Додержують варти.
Поскидала шляхта
Панцирі й шишаки,
Бо козаки-лейстровики
Вірні, як собаки.

П. Куліш. Солониця

Та при всьому бажанні козацької старшини зрівнятись у маєтностях з польськими та галицькими феодалами, вони не могли цього зробити, оскільки Звичай забороняв продаж землі у приватні руки. В основі економічного устрою Запоріжжя, як зазначають дослідники, лежала ідея володіння, а не право власності на землю як головне джерело суспільного багатства. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному, хто був до нього зарахований. Але й саме Військо Запорозьке, як юридична особа, не було приватним власником, бо тодішня військова власність вважалася тотожною сучасній державній власності. Тобто Січ визнавала лише колективну, “загальнонародну”, власність, відбиту у ворога або здобуту спільними зусиллями. Проте колективна власність на землю не забороняла індивідуальне користування нею як членам військового товариства, так і паланковими одруженим “гніздюкам”. Особисте господарювання на військовій землі визначалося правом вільного займання земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожен запорожець там, де хотів, де встигав першим і скільки брався її обробляти.

Отже, давні, первісно-комуністичні, принципи родового ладу були змінені для тих, хто виходив за межі товариства. Для них Звичай дозволяв мати приватне господарство та користуватися громадською землею у власних потребах. Здобуте в процесі праці майно тепер не підлягало обов’язковому роззосередженню, що сприяло утворенню досить значних паланкових (подвірних) господарств з певною кількістю найманих працівників. Незважаючи на наявність достатніх передумов для глибокого класового розшарування – сусідська громада, чіткий поділ праці та появу приватної власності, - на Запоріжжі не виникла держава-паразит класичного типу. Люди з хижацькими нахилами не мали тут достатньої свободи для своїх дій, оскільки продовжували перебувати під громадським контролем, основним економічним чинником якого була заборона купівлі-продажу землі.

Так, наприклад, за схожих умов на Дикому Заході Північної Америки, де переселенці користувалися тим самим правом вільного займання нових територій, з самого початку було проголошено хижацьке “право сили”. Корінних червоношкірих мешканців знищували, як скажених собак, та заганяли у відведені резервації. На відібраних у індіанців землях скваттери засновували свої поселення, у яких розв’язання суперечок залежало лише від особистої майстерності володіння зброєю; право й законність кожен встановлював, як йому заманеться. Згодом, на основі подібних “чеснот” постала всім відома “американська мрія” – життєва філософія необмежених можливостей, індивідуальної свободи й успіху, основа якої у принципі життя на Дикому Заході – вбивай першим, якщо не хочеш, щоб убили тебе. Якщо в Дикому Полі право вільного займання обмежувалося суто людським усвідомленням того, що інший має таке саме право, то на Дикому Заході керувалися тваринним, егоїстичним принципом “хапай, скільки зможеш”, поки не нагодився інший претендент на твій шмат землі – типова поведінка тварини, яка намагається “помітити” свою територію.

Однак, попри всю людяність козацького підходу до життя, воно мало і свої недоліки, які виявилися тоді, коли на основі запорозьких порядків Богдан Хмельницький зробив спробу побудувати козацьку державу. Відсутність сімейних стосунків, власних шкіл та чітко сформульованої власної ідеології всередині Січі не давали можливості належним чином застосувати Звичай до всього народу, створити на його основі відповідні державні інституції. Приходячи на Січ, козак, передовсім, шукав свободи особисто для себе, не ставлячи собі за мету змінити основи існуючого суспільства. “Запорожці сповідували культ свободи як істинну і єдину мету свого існування... для запорожця важливішою була свобода не в її соціальній функції, а як умова особистої самозначущості” [10; 44-45]. Така соціально невиразна позиція січовиків призвела до того, що ініціативу у створенні власної держави перехопила козацька старшина, яка, на відміну від простих козаків, ясно уявляла свою мету – захоплення й перерозподіл суспільних багатств на свою користь.

Визвольна війна, розпочата Богданом Хмельницьким у 1648 році, довершила процес соціального та майнового розшарування серед козаків. Низка визначних перемог козацьких військ над поневолювачами призвела до очищення від польської присутності більшої частини території України. Однак основна маса народу батьківської землі, омріяної віками, так і не побачила. Польське панство-шляхту на місцях швидко замінили козацькі старшини з “лейстровиків”, кількість яких за часи війни різко зросла. Запис у козаки автоматично надавав певні імунітетні права – на володіння землею, звільнення від податків та право обирати й бути обраним на певний уряд. Але більшість цих козацьких керівників, як і, зокрема, значний контингент нової української знаті, яка утворилася на основі реєстрового козацтва, мала більш ніж неясне уявлення про Звичай, на основі якого й виникло, власне, козацтво. Звичай не можна було опанувати, навчаючись у вищих навчальних закладах, де домінувала загальновідома класична концепція держави, у кращому разі антично-римського зразка. Деякі звичаєві норми, які інколи зауважувалися старими козаками, не сприймалися більшістю серйозно, оскільки були малозрозумілими, бо, як знаємо, окремий звичай у його безпосередньому застосуванні до якогось випадку мало що пояснював при цьому. Нова старшина та гетьмани намагалася не звертати уваги на Звичай, ігноруючи його як такий, що заважає їм постійно перебувати при владі та привілеях. Піднімаючись на повстання, вони насамперед прагнули вигнати ненависну польську шляхту, замінивши її собою, і аж ніяк не створити суспільство рівноправних людей, як могли б.

Оскільки українські гетьмани часто були вихідцями із старшини та знаті й спиралися на її широку підтримку, вони не лише не запобігали зосередженню в її руках влади та багатства, а всіляко сприяли цьому, щедро роздаючи їй землі та посади, перетворюючись на справжню олігархію. Зміцнюючись, ця нова верхівка поглиблювала поділ українського суспільства на стани й дедалі агресивніше зазіхала на вольності селянства та простого козацтва. Останні відповідали на спробу позбавити їх завоювань 1648 року ворожістю й навіть відкритим опором. Архівні матеріали підтверджують наявність збройних сутичок між козаками і старшиною. На початку квітня 1657 року запорожці вирішили йти “на гетьмана и на писаря и на [пол]ковников и на иные начальных... за то, что они со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборы большие и тем самым они [бога]теют, а им, козакам, ничего не дают” [15; 799].

В архівах також збереглись дані, що Б. Хмельницький відправив на Низ каральну експедицію, щоб придушити виступ незадоволених козаків. Проте влітку стихійні повстання козаків відбулися вже серед самого гетьманового війська. Фатальний розкол новонародженої спільноти козацької України завершився, розпочавши велику добу Руїни, яка майже безслідно поглинула останні спроби відтворити давній лад народу Краю. За період існування так званої Нової Січі (1734–1775) на базі козацьких зимівників, у яких у перерві між походами перебували козаки, постали дрібні індивідуальні капіталістичні господарства на кшталт фермерських у США. Замкнута спільнота козаків поділилася на безліч осілих груп, які почали виробляти продукцію й товари на продаж.

Усе це відбувалося на фоні соціальних перетворень у міцніючій Російській імперії, у створенні якої головну організаційно-консолідуючу роль відіграли нащадки князівсько-дружинної знаті Русі, яка, рятуючись від монголо-татарського нашестя, дременула у північні лісові нетрі. Поєднавшись тут з місцевим фінно-угорським населенням, вони витворили зовсім нову, хоч і малокультурну, зате вельми життєздатну расу, добре пристосовану до існування в суворих умовах Півночі. Оскільки вихідці з України були представниками переважно князівсько-управлінського складу, створена система державного управління була майже тотожною попередній, унаслідувала навіть її назву, з урахуванням лише місцевих особливостей, що згодом стали визначальною рисою російського абсолютного самодержавства. Останнє після відомого акту “возз’єднання” України з Росією отримало право на власну експансію та приєднання “заблудшей овцы”, Малої Росії, до “материнського лона” Великої.

На жаль, низове січове козацтво ніколи не трималося виразної політичної стратегії та не мало належним чином оформленої соціальної програми, спираючись на яку можна було б розбудовувати власну державу. Це, а також нехтування старшиною предковічними традиціями звичаєвого народоправства, не дало змоги реалізуватися можливості створення унікального суспільства вільних воїнів та хліборобів, як того підсвідомо хотіли селяни й рядові козаки. Натомість козацька старшина, скориставшись загальною невиразністю прагнень власного народу, просто зайняла місце шляхти, таким чином реанімувавши старий, майже зруйнований суспільний устрій знаті, що цілком відповідало духу тієї епохи. Правду казали старі запорожці: не Мамай був страшний, а розбрат Звичаю – кленіть же старшину до тих пір, доки не згине вона разом з кріпацтвом їхнім. Так і сталося. Не Мамай, тобто зовнішній ворог, завдав фатального удару козацькій державі, а численні суперечки та міжусобиці всередині самого козацького руху, який поділився на неоднакові в майновому та соціальному відношенні класи-стани.

Намагаючись заснувати в Україні династію козацьких правителів, Хмельницький допустив, щоб після нього гетьманом обрали його шістнадцятирічного сина Юрка, що було цілковитим зневажанням мудрих січових традицій. І, як результат, – руїна України, яка розчахнулася за гетьманування цієї нездібної і, загалом, глибоко нещасної людини. Справу довершило об’єднання козацької України з Московським царством. Адже знали, що в народі московському владарює найнеключиміше рабство й невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема й бути не може; і людей, на їхню думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати. Проте старшина наполягала на тому, що це є народ єдиновірний і, бачиться, ще не завдавав кривди народу руському (тобто українському), а приймати протекторат польського короля чи турецького султана, було “що самогубство”.

Тяжко, тату,
Із своєї хати
До турчина поганого
В сусіди прохатись.
...Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!...
А москалі і світ Божий
В путо закували.

Т. Шевченко. Невольник

Звісно, це було лише прикриття. Насправді, мріючи про встановлення державного устрою за польським зразком, козацькі пани в особі генерального писаря І. Виговського вже давно таємно від Б. Хмельницького домагалися від московського уряду маєтків і тому сподівалися таким чином прискорити розв’язанняння цього питання. Хоча вихід у цій ситуації був. Щоправда, непростий. Його й висловили рядові козаки, не старшина: “...ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі” [90; 144]. Однак керівництво вирішило по своєму: акт злуки підписали, поділивши й до того неоднорідне козацьке середовище на кілька ворогуючих таборів.

Та апофеозом свавілля козацько-старшинської еліти стало правління Івана Мазепи. Відверто глумлячись над будь-якими звичаєвими нормами, він купив собі булаву гетьмана в російського князя Голіцина за десять тисяч рублів. З небаченою послідовністю цей гетьман сприяв розбещенню старшини щедрими дарами земельних угідь разом з “прикріпленими” до них селянами та іншими подачками. За гетьманування Мазепи старшина повністю витіснила простих козаків з вищих урядів, перетворених на посади, та усунула їх від участі у прийнятті будь-яких рішень. Натомість значно розрослася Генеральна канцелярія, персонал якої часто набирався з розумників-спудеїв Київської Академії, знавців Римського та інших прав, крім власного, які обожнювали Мазепу, свого покровителя. Саме на базі цієї канцелярії виховувалась і міцнішала майбутня українська бюрократія. Проведення політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку, а тим паче “зрада” кату України Петру І, дали можливість сучасним дослідникам створити Мазепі імідж такого собі поборника прав і вольностей українського народу та будівничого української державності.

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.

Т. Шевченко. І мертвим, і живим, і ненарожденним...

Мазепа був фактично останнім гетьманом, за час перебування якого при владі про українців можна ще було говорити як про культурно та політично самостійний народ. Опісля Україна повністю перетворилася на провінцію Російської імперії. На землях Краю розпочався небачений досі процес асиміляції культурних особливостей його мешканців з новим імперським етносом, самосвідомість якого визнавала українців лише як представників “южнорусской народности”. Завданням російського самодержавства було якомога швидше ліквідувати “политическое уродство” Запоріжжя, цілком справедливо вбачаючи в ньому смертельну загрозу своєму устроєві. Катерина ІІ небезпідставно остерігалася, що козаки можуть створити серед монархії самостійну область, абсолютно незалежну під своїм власним шаленим керівництвом. Та росіяни не були першими у своїй неприязні до свободолюбних жителів Краю. Ще польський король Стефан Баторій, високо цінуючи запорожців як полководець і воєначальник, зізнався у своїй ненависті до них як правитель держави та намагався знищити Запорозьку Січ у 1578 році.

Навіть новітні українські дослідники – В. Л. Андрущенко та В. М. Федосов, часто цитовані в цій роботі, разом із І. Мазепою стоять за панство як єдину соціально-творчу силу, здатну побудувати власну державу, вважаючи похідне табірне запорозьке життя “пережитком варварства, лихом України, джерелом неспокою. Адже державні устремління козака-гетьманця нерідко зосереджувались на його хуторі, леваді, пасіці, а громадянські почуття запорожця не виходили за межі його особистої свободи від пана й урядовця”. Тому-то Мазепа особисто вважав запорожців свавільними й од того шкідливими для України. А церковний історик М. І. Коялович прямо називав козаків “зіпсованою силою, хоч захоплюючою, але фальшивою ієремідою, перешкодою до «правильного розвитку країни», звинувачував козацтво в прагненні до створення чисто військової держави” [108; 322, 326, 329].

У чому ж полягає отой “правильний розвиток країни”? Згадані автори пропонують таку відповідь: “регламентована свобода західного взірця: твердий правопорядок, приватна власність, матеріальна вигода. На Заході (який завжди ставиться нам у приклад) буржуазна етика виховувала в людях невгамовне прагнення прагматичної діяльності, бажання мати, збирати, зберігати гроші та речі” [108; 330]. Натомість “товариству довго не прививались насолода роботою, прибутком і власністю... грошолюби складали в Січі меншість... вони [козаки] охочіше воліли утримати свободу, ніж досягти добробуту”. Військовий устрій козаків економістами протиставляється споживацькій філософії (яка з певних часів запанувала у західноєвропейських країнах): “на Запоріжжі ще переважали воєнні поривання, коли на Заході соціальну поведінку все владніше диктували гроші та егоїзм” [10; 46-47]. А ви не замислювалися, чому?

Чи не тому, що постійно озброєна людина завжди почувається й поводиться інакше, аніж неозброєна? Саме тому держава намагалася завжди відібрати зброю у своїх громадян, називаючи це основною запорукою громадянського послуху. Звісно, одна річ управляти беззбройними людьми, яких можна вести куди завгодно, погрожуючи застосувати силу та перетворюючи їх з часом на слухняне стадо – постійне джерело харчу. І зовсім інша – керувати колективом, який будь-якої миті може поцікавитися, куди його ведуть, а в разі незгоди позбавити такого керівника його повноважень. Отже, головною запорукою свободи в суспільстві людей є наявність зброї, за допомогою якої можна відстояти свою позицію.

Натомість у сучасному супільстві хижого диктату справу контролю над людьми було вирішено “цивілізованим” шляхом – силу зброї замінили силою грошей. Сама їх поява була пов’язана з необхідністю економічного визиску хижаками виробництва й виробника, який з часом довів свою перевагу над прямим збройним примусом автаркічної деспотії. Адже значно легше контролювати людину, яка зосереджена на своєму “хуторкові, левадці, пасіці” та мріє лише про те, як засіяти побільше збіжжя, ніж несамовитого воїна Степу, якому абсолютно байдужі прагнення “мати, зберігати та примножувати” осілого хлібороба. Різниця між обома типами суспільної поведінки фундаментальна й полягає, як ми вже зазначали, у принципово відмінному погляді на світ, характерному для давніх землеробів та мисливців. Так сталося, що у світі перемогла цивілізація, заснована на землеробському типі економіки, яка виявилася достатньо вразливою для згубного впливу хижаків, оскільки з самого початку поставила людського індивіда в залежність від довкілля та сприяла розвитку в ньому егоїстичного інстинкту наживи, вміло маніпулюючи яким, можна було керувати юрбою, зацікавленою лише жадобою до накопичення власного багатства, оголошеною головним рушієм соціального прогресу.

В Україні ж до кінця ХVІІІ століття паралельно з цивілізацією хліборобів, яка першою потрапила під вплив тваринних інстинктів, мирно вживався відмінний тип цивілізації козаків, джерела якого – у мисливських суспільствах перших індоєвропейців басейну Прип’яті та Середнього Подніпров’я. Тисячоліттями мисливці та скотарі Краю, незважаючи на безперестанні війни з чужинцями за право існування на своїй землі та хижацькі гасла боротьби за гроші, життєві блага й соціальний статус, продовжували залишатися людьми – жорстокими лише з нагальної потреби вижити самому та забезпечити виживанння своєї сім’ї та роду.

У загальнопланетарному значенні козацтво було намаганням людства жити за своїм природним устроєм та спротивом хижацькому способу життя й мислення. Єдиним недоліком козацтва можна вважати лише недостатній рівень самоусвідомлення свого статусу й місії та твердої волі змінити соціальне середовище на основі давніх принципів людського співтовариства. Але назвати це хибою чи прорахунком теж не можемо – Род-час для таких масштабних соціальних зрушень ще не настав. Очевидно, що розв’язання цього питання є завданням майбутніх поколінь, коли новий щабель еволюційного розвитку дасть змогу людям відстояти свою гідність і спосіб мислення та збудувати свою, а не чужу цивілізацію на основі справжніх людських рис – справедливості, співпраці та взаємодопомоги.