на головну

Розділ 14. “Люди армії”

У “Повісті врем'яних літ” згадуються слов'янські племена у л и ч і в  і  т и в е р ц і в, які внаслідок спроб київських князів Олега та Ігоря упокорити їх, залишили батьківські землі Подніпров'я та вирушили на південь, у межиріччя Дністра й Дунаю. Тут, до приходу печенігів, вони перебували у відносному спокої, живучи за старим Звичаєм, засновуючи власні міста й селища. Однак життя в Степу тих часів потребувало дечого більшого, аніж просто господарювання на присадибній ділянці. Тому прихід кочових орд печенігів завдав болісного удару слов'янським поселенням Подунав'я; багато селян були змушені покинути щойно здобуте майно та багатющі землі, що так раптово стали малогостинними. Згодом за печенігами прийшли й половці – пострах Русі, - які остаточно унеможливили мирне існування слов'янських племен на півдні Краю. Вижити серед них могли лише ті, що приймали військовий, напівкочовий спосіб життя, часто без постійної домівки, майна та власної родини, об'єднуючись у збройні групи, здатні протистояти раптовим наскокам кочовиків. Це була справа вибору кожного – заводити сім'ю та селитися десь у спокійних землях полян або деревлян і просити милості від князя чи перетворитись на вільного воїна Степу, життя якого залежало лише від власної спритності та спроможності жити в групі з собі подібними – одвічна дилема, актуальна і дотепер.

Так поступово, на базі войовників слов'янських племен Степу формується прошарок населення Київської Русі, що його в літописах називали б р о д н и к а м и, наголошуючи на їхньому кочовому, несталому способі життя. Крім бродників, літописи оповідають про існування у ХІІ – ХІІІ ст. значної кількості осілої слов'янської людності на річці Бирлаті, лівому притоку Дунаю, через що їх називали б е р л а д н и к а м и . Вони займалися переважно рибними промислами та брали участь у воєнних походах проти київських князів. Для оборони своїх поселень берладники робили своєрідні заборола з загострених з одного боку стовбурів дерев – засіки. М. Грушевський наводить свідчення про існування навіть цілої “Берладської Січі” як “збіговища різних неприкаянних людей” на кшталт пізніших запорозьких козаків.

Згідно з літописами, бродники також часто виступали разом з половцями як професійні військові, беручи участь у міжкнязівських суперечках, які стали дуже частими після смерті Володимира, котрий посадив своїх синів князювати над слов'янськими племенами. Так, наприклад, у 1147 році на допомогу чернігівському князю Святославу Ольговичу, який вів запеклу боротьбу проти київського князя Ізяслава Мстиславовича, прийшло, за свідченням Никонівського літопису, чотирнадцять тисяч осіб. Бродників також запросили в 1216 році жителі боярської республіки – Вільного Новгорода - на допомогу в боротьбі проти надміру знахабнілого Суздаля.

Нарешті, під час першого татаро-монгольського приходу на Русь (а точніше, у донські степи) у битві на річці Калка, бродники стали на бік монголів проти половців та руських князів, що виступали разом з ними. Після кількаденного запеклого бою татари запропонували руським князям здатися в полон. Послом від монголів був ватажок бродників Плоскиня, який, цілуючи хрест, присягнув київському князю Мстиславу, що руській дружині буде збережено життя. За це літописне оповідання клене Плоскиню проклятим, “окаянним” , оскільки татари не дотримали обіцянки, а, поклавши на полонених колоди, сіли на них зверху, таким чином святкуючи свою перемогу.

М. Грушевський, зокрема, висуває гіпотезу, за якою татаро-монголи, воєначальники Чінгіз-хана Джебе та Субудай, прийшли до Краю, переслідуючи половців-кипчаків, які воювали як найманці на боці хорезмського шаха проти них у Середній Азії, а тепер, рятуючись від загибелі, втікали аж до берегів Азовського моря. Донські бродники, які постійно ворогували з половцями, вирішили скористатись із зручного випадку та уклали угоду з монголами виступити спільно проти половців, не знаючи, що половці вже вмовили руських князів долучитись до них. Монголи, проте, попередили Русь не втручатись у їхні справи з і своїми “хлопями й конюхами – поганими половцями”, як каже літопис. Судячи з усього, зазначає далі Грушевський, громадська думка була проти того походу, однак князі вирішили по-своєму. Бродники, знаючи, як половці допікали Русі, не сподівалися приходу княжих дружин, а тому свій договір з монголами рушити не стали. А оскільки серед бродників християнська віра не була дуже поширеною, їм було нескладно переступити клятву, складену чужинському богові.

Однак не слід гадати, що лише мешканці нижнього Подунав'я були тим народом із слов'ян, що не хотів коритись варязькій державі Рюриковичів. Літописи повідомляють про бродників, які мешкали на півдні Чернігівського князівства, тобто на території сучасної Полтавщини; вільні люди жили також у Північному Приазов'ї, у сармато-аланському середовищі, на прикордонні з половецькими кочовищами. Найвідомішим з-поміж таких поселень був Саркел, або Біла Вежа, як його називали слов'яни, розкопане археологами біля станиці Цимлянської у нижній течії Дону. Склад неселення Саркелу був досить строкатим. Протягом століть тут проживало степове населення останньої Скупи, що складалося з нащадків Степовиків часів сармато-антського союзу; слов'яни, які залишили землі Русі, донські бродники та власне сармати-алани. Гарнізон у місті складався з тюркомовних печенігів та торків, чиї кочовища містилися поруч, що також належали до цього синкретичного степового симбіозу етносів та культур. Однак у 1117 році його зруйнували половці, внаслідок чого населення Саркелу, разом з печенігами та торками, скориставшись запрошенням київських та чернігівських князів, вирушило на Русь.

Проживали слов'яни й у алано-сарматських містах Шарукань, Балин, Сугров , у донецьких степах, до того, як їх захопили половц і, та в Тмуторокані на Кубані. Останнє було дуже давнім, його на території сучасного Таманського півострова ще у VI ст. до н. е. заснували греки під назвою Гермонасса. Вісімсот років греки жили тут спокійно, займаючись торгівлею з народами Скупи, аж доки в IV н. е. гуни не спалили це античне місто. Слідом за гунами донські степи колонізували іраномовні сармати, які, як ми знаємо, утворили протягом ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. Скупу зі слов'янськими племенами, представленими в ті часи зарубинецькою археологічною культурою. Після навали готів, що так невчасно зруйнувала цей союз, сарматські племена к а с о г і в та я с і в ( які належали до аланської групи племен) відійшли на Кубань та Північний Кавказ, де заснували свої поселення і перебувають тут досі як предки сучасних адигейців та осетин. Поруч і з ними на місці зруйнованої Гермонасси тюркські племена хозарів, які прийняли іудаїзм, збудували місто Таматарха як південний форпост і торговий центр Хозарського каганату. Слов'янизована назва цього міста і лягла в основу Тамані й Тмуторокані.

Однак Тмуторокань ніколи не належала до суто тюрксько-іудейського світу. Каганат тримав тут лише купців та інших людей, пов'язаних з торгівлею. Військовими залогами ж у місті були касоги-алани (предки сучасних адигейців), до складу яких могли входити і слов'янські воїни. Матвій Любавський, посилаючись на свідчення угорського монаха, який побував у Тмуторокані 1237 року, оповідає, що господар і населення цього міста називають себе християнами. Хоча, які це були християни, бачимо далі: “ Кажуть, що князь має сто жінок, усі чоловіки бриють голови, а бороди мають невеликі, за винятком благородних, які на знак свого благородства над лівим вухом залишають трохи волосся, причому вся голова залишається голеною” (130; 124-125). Як бачимо, перед нами типовий опис людей степу, а також своєрідної зачіски, притаманної лише колишнім Степовикам, хоч вона й передана в дещо спотвореному вигляді.

Християни вперше прибули до Тмуторокані за 200 років до того: коли син Володимира Мстислав, на прізвисько “Хоробрий”, організував воєнний похід проти населення Кубані в 1022 році. Коли військо русі наблизилося, вождь касогів Редедя за благородним степовим звичаєм звернувся до Мстислава, викликаючи його на чесний поєдинок: “что ради губив дружину межы собя, но снидевася сами бороти, да аще одолееши ты, то возьмешь имение мое, и жену, и дети, и землю мою; аще ли аз одолею, то возьму твое все” (127; 103). І запропонував боротися без зброї, очевидно, сподіваючись обійтися без зайвої крові. Однак під час рукопашу Редедя почав долати Мстислава і той, побачивши, що програє, вихопив ножа й зарізав ватажка касогів. Такий “християнський” (а точніше, візантійський, що ховався за його личиною) підхід до справи допоміг Мстиславу захопити землі касогів та накласти на них данину. А на знак подяки візантійським натхненникам та на честь своєї “хороброї” перемоги руський князь спорудив церкву Пресвятої Богородиці в Тмуторокані – цілком у дусі доби початку нової ери.

Після Мстислава, який заснував у Тмуторокані руське князівство, слов'яни знову, як і тисячу років тому, вступили в тісний контакт з сарматами-касогами і їхня присутність на Подонні різко зросла. Касоги разом зі слов'янами почали виступати проти половців. Літописи оповідають, що багато слов'ян породичалося з касогами, навіть руські князі частенько заглядалися на касозьких дівчат. Унаслідок такого взаємообміну культур, у степах Дону виник досить значний прошарок воєнізованої людності спільного слов'яно-адигейського походження. Згодом у літописах слово “касоги” спочатку частково, а потім і повністю витісняє більш відома назва ч е р к е с и , яка відтак переходить на всю верству збройного населення степів Лівобережної України у значенні “люди армії” (чири-киси, за версією шановного О. П. Знойка) і збереглася аж до XVIІ століття, ставши синонімом до слова “козак”.

У етимологічному словнику російської мови М. Фасмер виводить походження етноніму “черкеси” від осетинського слова “чаркас” – “орел”, яким адигейці та осетини називали своїх воїнів. Скорочена (викривлена) форма цього імені потрапила в перші літописні оповідання як назва народу, яку, однак, з часом виправили на більш повну. М. Грушевський, натомість, додає, що осетини і дотепер адигейців називають “касаг”. Цілком вірогідно, що орлами адиги могли називати і своїх слов'янських побратимів, яким ця назва сподобалась, і вони почали вживати її в своєму середовищі для позначення одноплемінників – вільних воїнів Степу.

Досить швидко ім'я “черкеси” у цьому значенні поширилося у Краї, доживши навіть до наших днів у видозміненій, щоправда, назві міста Черкаси. З виникненням останньої тісно пов'язана історія так званих “Чорних клобуків” – слов'яно-тюркського об'єднання племен на Пороссі та Переяславщині. Никонівський літопис називає Чорних клобуків черкесами: “ все Черные клобуки, еже зовутся Черкасы ” (126; 230). Відомо, що до цього об'єднання належали різні племена тюркського походження – печеніги та торки, які попросили дозволу в київського князя оселитися на річці Рось й охороняти південне порубіжжя Русі від половців.

А починаючи з середини ХІІ століття, територія Поросся в літописах почала виступати вже як окрема частина Київської землі й навіть як окрема громада, де присутня руська людність. Літописні джерела наводять назви деяких племен, що входили до чорноклобуцького союзу на Росі: б е р е н д е ї, б а с т і ї, м о г у т и . По інший бік Дніпра, в охороні Чернігівської землі, стояли к о в у ї, т у р п е ї, к а є п и ч і , які також входили до союзу Чорних клобуків. Припускаємо, що останній був не чим іншим, як тюрко-слов'янською Скупою, утвореною за принципом симбіозу культур, тобто взаємовигідної спілки між різними народами, яких доля звела разом на одній землі. Доказ цьому в наступному.

У “Слові о полку Ігоревім” Святослав, князь київський, докоряє своїм синам, Ігорю і Всеволоду, за те, що вони не чесно кров погану пролили , тобто підступом, а не батьківською хоробрістю воювали половецьких князів. З журбою згадує князь Святослав часи минулі: “ а уже не вижду власти сильнаго, и богатаго, и многовоя брата моего Ярослава съ черниговьскими былями, съ могуты, и съ татраны , и съ шельбиры , и съ топчаки , и съ ревугы , и съ ольберы. Тии бо бес щитов съ засапожникы кликомъ плъкы побеждають, звонячи въ прадеднюю славу ” . Знаємо, що Святослав був видатним і благородним воїном, єдиним з усіх київських князів, який не гордував носити старовинну зачіску воїнів Степу Краю – вистрижене пасмо волосся (косу) на голові, що свідчить на користь його контактів зі степовим населенням, зберігачами давніх традицій. Брат же його, Ярослав, прямо вступив у союз з нащадками Степовиків та Межовиків, які жили дещо південніше від сучасного Переяслава, на прикордонні степу й лісостепу й уже тривалий час контактували з тюркськими кочовиками – половцями, печенігами та торками.

Згадані татрани, шельбири, топчаки, ревуги та ольбери називаються у переказах козацькими, тобто військовими, родами, бойову майстерність яких і підтверджує “Слово...” кажучи, що вони без щитів, лише з ножами перемагали цілі полки. Щодо ножів (а саме, колодачів) поговоримо окремо, оскільки це стосується давньої методики ведення бою. Відомо, що козаки (як і до того Степовики) у бій йшли з кличем “Слава!”. Як бачимо, це й пояснює давній літературний вислів: “ звонячи въ прадеднюю славу ”, який сучасні перекладачі вважають просто красивим фразеологічним зворотом, оскільки не знають його справжнього змісту. До речі, місцезнаходження згаданих козацьких родів розташоване недалеко від річки Супой – прабатьківщини найперших слов'янських племен, а також відомого переказу з такою самою назвою. Звідси можна зробити висновок, що переказ складали люди, які згодом вступили до складу Скупи Чорних клобуків і мали завдання охороняти кордони Русі від кочовиків.

Археологічні дані також свідчать на користь існування тюрко-слов'янської федерації військових родів на річці Рось. Російський археолог М. Є. Бранденбург, розкопуючи курганні поховання Чорних клобуків у Пороссі, виявив там поруч з торками та печенігами значну кількість слов'янських поховань, декотрі з яких були спільними, тобто тюрко-слов'янськими. В одному з таких курганів (біля с. Таганча) було виявлено тіло чоловіка слов'янського походження з булавою, похованого за степовим обрядом, тобто з конем та шаблею, якою руська дружина, як знаємо, не користувалась (мал. 22). Слов'янськими вважаються також поховання біля села Степанці, де виявлено чудові зразки шабель (мал. 23), які на той час ще були слабковигнутими, в ескізі дещо нагадуючи самурайський меч-катану.

Мал. 22. Деталі поховання слов’янського воїна-Степовика, виявлені у кургані біля с.Таганча.

Мал. 23. Шаблі і ніж слов’ян – воїнів чорно-клобуцької спілки племен на Поросі. Курган біля с.Степанці.

Як відомо з літописів, власне тюрки, тобто печеніги та торки, вперше осіли на Росі, зайнявши напівпорожні слов'янські фортеці-міста, десь у проміжку між 1093 та 1097 роками й утворили там свою столицю Торчеськ (карта 9). Разом з ними виступали берендеї, яких дослідники через відсутність додаткових свідчень за аналогією називають одним із тюркських племен і які, проте, виявляли найбільшу активність у боях проти половців, натомість як печеніги поводилися дуже мляво, переважно, відсиджуючись у своїх фортецях. Однак уже після 1146 року літописи, як за командою, починають називати пороських переселенців Чорними клобуками. Якраз напередодні цього пустіє Біла Вежа на Дону, інші згадані сармато-слов'янські міста: Шарукань, Балин, Сугров, населення яких, переслідуване половцями, вийшло на землі Русі. Італійський історик Плано Карпіні згадує, що напередодні приходу татаро-монгол на чолі одного з слов'янських поселень нижче Канева був алан.

Звісно, той, хто звик жити вільно, нелегко зможе прийняти чиюсь зверхність. Тому адиго-слов'янська людність Дону й Покубання вирішила залишитися на Росі як прикордонна сторожа, принісши сюди, в тюрко-слов'янське середовище, свою культуру й деякі звичаї, передовсім, військової організації. З іншого боку, не припинявся потік ратного люду Русі на прикордоння – з метою захисту своєї землі та набуття необхідних бойових навичок. Іпатіїв ський літопис пише, що на Поросся йшли “ мужи лутши от Словен, и от Кривич, и от Чудий, и от Вятич... ” (127; 83). Так на Україні виникають черкеси, видозмінюючись згодом у черкаси, “люди армії”, а разом із ними поліетнічне об'єднання племен, охоронців Русі, Краю, правонаступників культури давніх Межовиків – посередників між кочовим і хліборобським світами, зберігачів одвічної традиції самоорганізації краян.

Аж до Переяславської угоди з москвинами (які, відтак, отримали можливість переписувати історію країнців, як їм заманеться) у договорах козаків із сусідніми народами звучав відгомін давньої Сарматської Скупи: “Предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати й Руси...” – це із звернення Б. Хмельницького до реєстрових козаків з закликом полишити польських зверхників і стати в оборону рідного краю; з Універсалу Хмельницького 1648 року: “Поляки, подлуг їх же хронікерів Польських свідчення, од нас, Савроматів і Русів уродившись...” (90; 104), де бачимо далі ще й таке: “...завоювавши їх своєю неситістю, привлащали і підкорили істинні і прадавніх часів землі і провінції Сарматські, альбо Козацькі, наші Руські...” (90; 111) – коментарі, як то кажуть, зайві.

Завершуючи тему Чорних клобуків, слід додати, що назва їх походить від високого головного убору, ковпака, який носили печеніги та торки і який був, очевидно, чорного кольору. Проте степових слов'ян, які проживали з ними, а також тих тюрків, які родичалися з слов'янами, в народі прозвали “безклубими”, тобто такими, що скинули кочові ковпаки, “злізли з коня”, цим самим прийнявши більш сталий устрій життя. Гадається, рід Безклубих, який зумів зберегти й донести до нас давні традиції українців, якраз і міг походити від слов'ян-Межовиків, що у Х – ХІІ століттях входили до чорноклобуцької спілки степових племен на Пороссі та Супою.

Таким чином, можна зробити висновок про синкретичний характер української культури, утворення її внаслідок впливів інших народів та культур, які входили до складу української як рівноправні складові. Узагалі, якщо заглибитися в історію Краю, то складається враження, що десь на території України існував (та й існує) такий собі “центр українізації”, завдання якого - магічним чином перетворювати всіх чужинців, що прибували сюди, на українців, змінюючи менталітет, спосіб мислення та життя згідно з відповідним еталоном, закладеним свого часу Батьками-прародителями краян. Різні за походженням народи, прибуваючи на землю України, ставали часткою єдиного етносоціального організму, утвореного на основі спільних домовленостей, а не домінанти одного народу над іншими, принципу “старшого брата”, за яким розвивалася сусідня російська нація.

Та й самі тюркомовні, як вважається, народи степу не завжди були тими, ким їх хочуть бачити. Низка арабських та вірменських джерел (Аль-Марвазі, Матвій Едеський), що їх наводить С. Плєтньова, свідчать про те, що половці були різними. Серед власне смаглявих та темнооких вихідців з Азії зустрічалось багато світлооких та білявих. Слов'янське слово “половці”, вважає дослідниця, походило не від слова “поле”, а від слова “полова”, “солома”, тобто вказувало на колір прибульців – світло-жовті. Аль-Марвазі повідомляв, що каі (народ змій) і куни потіснили плем'я шари (жовті), а ті зайняли землі туркмен, гузів та печенігів. Вірменський історик Матвій Едеський додає, що народ змій потіснив “рудих”, а ті рушили на гузів, які разом з печенігами напали на Візантію. Не виключено, що під “рудими” або “жовтими” мали на увазі країнських Степовиків.

Така сама ситуація з так званими “кам'яними бабами”. Вважається, що цей вид монументального степового мистецтва цілком належав кочовикам, які прийшли зі сходу. Проте С. Плєтньова зазначає, що азіатські половці, а точніше, кипчаки, ставили не статуї, а грубо обтесані кам'яні стовпи, які нічого спільного не мали з тими мистецькими витворами, що залишили половці на землях Краю. Очевидно, традиція обтесування кам'яних статуй належала місцевому компоненту, а таким могли бути лише Степовики. Поворотним моментом у розвитку монументального мистецтва, вважає науковець, була поява “рук з посудиною”, після чого половецькі кам'яні зображення стали справжніми витворами художньої майстерності (мал. 24) . Дослідники вважають, що посудина в руках кам'яного стоса використовувалася для якихось пожертв або “пригощань”. Однак Леонід Безклубий розповідав, що посудина називалась братиною і використовувалась для завершення обряду святого побратимства (мазепства):

На Святій Могилі, біля Матері чи Радетеля, як сходить Батько Коло Ярило, один до одного, один на шаблю руку, на пояс другий, надрізують коло кістяшок кулака і змішують мазку (кров) – повертаючись на вісім сторін та приказуючи: бережем Край Звичаєм, одне одного обичаєм, свідок Бог наш Батько та степ гайний. Після кроплять у келих з вином та одноразово випивають.

Як бачимо, в обряді брали участь обидва види монументального мистецтва – чоловічі й жіночі. До того ж у чоловічих зображень можна помітити характерну зачіску тих часів – косу, яка пізніше набула вульгаризованої назви “оселедець”. Місцем контакту культур Степу зі слов'янами стала територія Поросся та сучасної Черкащини – землі давніх Межовиків-антів, де у Х-ХІ столітті почав складатися побут, характерний згодом для козацтва. Чоловіки завжди були готові до бойових дій, а діти змалечку виховувались у дусі вершництва та бойової звитяги.

“Поросся, – пише дослідниця степових культур України С. Плєтньова, – з його своєрідним воєнізованим побутом, можливістю відзначитись у боях, здобути надійних союзників-побратимів у середовищі чорноклобуцького населення, притягувало руських воїв усіх рангів... Потрапляючи в оточення язичників, навіть руські князі легко знову перетворювались на язичників, тому їх чорноклобуцькі товариші (а, можливо, і дружини?) ховали їх у відповідності до свого язичницького світогляду” (167; 88-89). Звісно, таке тісне та тривале співіснування тюркських народів зі слов'янськими ( з огляду на відомості, згідно з якими подунайські бродники й половці неодноразово брали участь у спільних походах на Балкани) не минуло безслідно, а виявилося згодом у військовій термінологіі запорозьких козаків.

Приміром, половецьке слово “курінь” спершу означало об'єднання кількох родів, а вже потім стало назвою бойової одиниці козаків; кілька половецьких родів об'єднувались у “кіш”, або орду, на чолі якої стояв кошовий – найвидатніший та найдосвідченіший воїн. С. Плєтньова зазначає, що в літописах кошових половців називали “погани кощеи” (не будемо забувати, що слово “погани” використовувалось для позначення нехристиян). Таким чином, казковий Кощій Безсмертний, що в билинах є антиподом руських богатирів, був уособленням половецької загрози руським городам, яка, до того ж величалась “безсмертною”, тобто незнищенною...

А такі слова як “отаман” (від ата – батько), “бунчук”, “тулумбас”, “барабан”, “куртас”, були прямо запозичені з тюркомовного середовища. З іншого боку, українська мова зберегла помітні сліди свого тривалого спілкування з сарматами. Наприклад, О. Гуцуляк свідчить, що всім відоме слово “пиріг” було запозичене з адигейської мови, де воно означає “жар” (у багатті), “каплун” адигейською – “тигр”, звичне українське прізвище Бадзьо походить від черкеського “бадзе” – “муж” тощо. До того ж адиго-абхазьке плетене та обмазане глиною житло з чотирипокатною солом'яною стріхою (уне), за свідченням етнологів, має багато спільного з українською хатою. Взагалі, більшість етнографічних матеріалів свідчать на користь того висновку, що найближчими до слов'ян серед кавказьких народів можна назвати саме адигів. Цікаво, зазначає О. Гуцуляк, що в “Повчанні” В. Мономаха господар садиби названий адигським словом “унеин” .

Елізе Реклю, який описував переселення українських козаків на Кубань наприкінці Х V ІІІ ст., відзначав рідкісну красу та вишуканість волелюбних адигів, їхню мужність та ввічливість. “Черкеси, - пише Роман Коваль, коментуючи працю Е. Реклю, - були народом лицарським, у гени якого шляхетність і чистота були закладені, здається, від народження. Про це свідчить їхнє неписане зібрання законів, т. зв. Адизький етикет [Звичай – О. К.], який тисячі років регламентував стосунки адигів між собою та з людьми інших народностей” (99; 105). В основі життєвої філософії адигів була повага до предків, старших, жінок та дітей. Обов'язком адига був захист не тільки своїх, а й чужих дітей – навіть із ризиком для власного життя. Адиг вважав за ганьбу не відвідати хворого, не допомогти тому, хто потрапив у біду, чи відмовити в проханні жінці. Великого значення надавалося вірності у шлюбі.

Карта 9. Чорні клобуки на Поросі.

а – міста Київської Русі ХІІ ст.
б – кочівницькі вежі
в – землі печенігів за археологічними даними
г – ліси
д – походи половців

(Карта 9 подана за: Плетнева С.А. Древности Черных Клобуков. – М.,1973).

© О. Косуха 2008
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua