Вихід антів у Візантію і просування їх на південний захід, на Дунай та Балкани, призвів до чергового запустіння Подніпров'я. Користаючись з цього, у VІІ ст. його почали заповнювати північні та західнослов'янські племена склавинів, відомі за матеріалами празько-корчацької та колочинської археологічних культур, що просувалися не лише на південь, зайнявши землі Межовиків, а й на північний схід, потіснивши фінно-угорські й балтійські племена. Згодом, унаслідок етноконсолідаційного процесу, вони набули вигляду поширення добре відомих нам з літописів племен слов'ян: кривичів, в'ятичів, дреговичів, словен, сіверян, деревлян тощо.

А в цей час степи Чорномор'я займають тюркські племена х о з а р і в, які в пониззі Волги створюють власну велику державну організацію – Хозарський каганат. Близько двох століть хозари населяли рівнини між півднем Уральського хребта та північним берегом Каспійського моря, перешкоджаючи постійним мандрівкам кочових азіатських орд на захід. Такий перепочинок дав можливість східним слов'янам зайнятися мирною колонізацією нових земель та розвитком власного господарства. Поступово провідну роль серед них стали переймати п о л я н и, які займали території від нижньої течії річки Прип'яті до річки Рось на Подніпров'ї. Піднесенню полян серед інших слов'янських племен сприяла діяльність їхнього кмітливого та хороброго ватажка Кия, який у VІІ ст. побудував городище на місці колишніх поселень Лісовиків на горах нижче від того місця, де Десна впадає у Дніпро, назвавши його власним іменем. Кий був родом із західно-слов'янських племен х о р в а т і в, які в ті часи були під владою аварів. Близько 635 року Кий організував повстання проти аварського кагана і, здобувши низку перемог, закріпився на нижньому Дунаї, де збудував городище Києвець. Однак сили були надто нерівними і йому довелося залишити свій городок разом з основною масою своїх родичів, які відходили на північ.

На землях, що їх віддавна займали слов'яни - Лісовики, панував відносний спокій. Місцеве населення, за давнім Звичаєм, жило громадами, що розселялися окремими родами, утворюючи хутори. Вони об'єднувались у село, де всі жителі були пов'язані між собою родинно-економічними зв'язками та становили єдину цілісніть. Громада тих часів називалася “вервь” і була союзом юридично та економічно незалежних господарств – дворищ, що самі розпоряджалися своїм майном на основі вільних угод. Громадою керували найдосвідченіші господарі, які у слов'ян звалися війтами, а сама рада-коло – віче.

На радах-вічах-колах розв'язували всі питання, що потребували солідарної діяльності всіх родів. Прокопій, зокрема, говорить, що в антів усякі справи, добрі чи злі, віддаються на рішення громади.

Для оборони від ворогів, переважно, кочівників, краяни будували городища ( тобто огороджені поселення), що зводилися на вигідно розташованих для цього природою місцях – узвишшях з урвищами, або у вигинах рік. Засновані для захисту, городища давали притулок населенню сусідніх сіл у разі виникнення небезпеки, та порожніли в часи спокою. Бувало, що деякі з городищ використовували для свого постійного проживання окремі ремісничі роди, які, обростаючи іншим, вільним від праці на землі людом, згодом ставали політичними та культурними центрами – городами. Стратегічне розміщення города визначало його подальшу долю. Поруч і з потребами оборони не менш важливе значення мали торговельні зв'язки – город, розміщений на роздоріжжі шляхів-сполучень між різними племенами-народами, швидко набував провідного значення не лише для одного племені, а й міг стати столицею об'єднання всіх сусідніх племен.

Надзвичайно вигідною щодо цього була горбиста місцевість, здавна заселена людьми, яка була на Дніпрі дещо нижче від устя Десни і контроль над якою давав можливість панувати над усією Наддніпрянщиною. Це одразу помітив князь Кий. Будучи сильною, амбіційною та владолюбною людиною, він, як оповідає загальновідома літописна легенда, одразу взявся будувати разом із своїми братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю укріплене місто-город Київ, наперед плануючи зробити його столицею майбутнього об'єднання слов'ян. Робилося це жорстко, з притаманною для одноосібного лідера зверхністю, силою виселяючи та потісняючи селян з батьківської землі та примушуючи їх працювати на укріпленнях, мало зважаючи при цьому на волю громади. Зберігся переказ про ті часи, який до нас донесла козачка Наталка з роду Гладких: “...А прозвали їх так: старшого Києм, за те, що киями зганяв народ городитися од нього ж огорожею ором, та Звичаю супротив. Меншого – Щеком, бо жадібним був до добра чужого, а останнього – Хоривом, бо злий та підступний був без потреби. Одну сестру їхню, Либідь, шанував народ-люд. Брати старшиною правили, а сестра – народом й жила осібно”.

Після смерті Кия та його братів започаткований ним рід продовжував, всупереч Звичаю, “держати род их княжение в Полях” , незважаючи на те, що мала робитися перерва у наданні владних повноважень представникові одного й того самого роду з метою запобігання утворенню класу зверхників – знаті. Від того слова “держати” згодом і виник термін “держава” у значенні інструмента, що забезпечував панівній верхівці збереження та безперешкодне здійснення безконтрольної влади над підлеглим їй народом, правовим чином закріплене у вигляді законів. Порушення закону в такій системі негайно каралося спеціально створеними для цього органами, завданням яких була корекція “відхилень” у відповідності до встановленого зверхниками порядку. За порушення ж Звичаю карала сама Природа, відображенням закономірностей якої він був, як правило, гармонійного співвіснування з нею, а зрештою, і ключем до схеми правильної взаємодії людини й суспільства.

Будуючи свою державу зверхництва знаті над народом, нащадки Кия , насамперед, намагалися зміцнити князівську дружину, цілком правильно вбачаючи в ній основний інструмент забезпечення їхнього панування над ним. Дружина стала прообразом сучасної професійної армії, куди за відповідну плату наймали молодих селян, які зобов'язувалися певний термін, або й усе життя, служити князеві та його старшинам і в мирний час виконувати поліційні функції. Від цього такий лад, на противагу народному Звичаєвому, М. Грушевський називає “князівсько-дружинний устрій”. А налагодження торговельних зв'язків з іншими народами, насамперед, греками, сприяло закріпленню суспільних форм нового устрою, прикладом для якого стала державна система Візантійської імперії.

Необхідність забезпечення охорони торгівельних шляхів зумовила потребу в побудові ряду городищ, у які київська династія направляла, або, говорячи мовою тих часів, саджала “своїх мужів”. Звідси в юридичній мові виникає термін “посада”, який означав керівні повноваження, надані певній особі від іншого зверхника, не опосередковані волею громади, що, відтак, стає альтернативою громадського “уряду”, повноваженням, отриманим через “згоду всіх”. Саме становище “посадженого” було повністю залежним від того, хто його “посадив”, чиї накази мали виконуватися безумовно, а ще краще, з належним острахом і шаною, відчуваючи, що будь-якої миті його можуть зняти з посади. Так починала формуватися перша вертикаль влади, без якої класична держава (тобто держава хижого диктату) не може існувати.

У той час, як позбавити уряду могла лише громада й лише в певний час, коли мала відбуватися зміна керівництва. А вертикалі влади, тобто ланцюжка залежних один від одного чиновників, у Звичаєвій державі просто не існувало – кожен з керівників мав достатньо повноважень, щоб вирішити будь-яке питання самостійно, без потреби порадитися з “начальством”, що, однак, не означало сваволі – адже на наступній Раді він мав дати повний звіт за свої вчинки, відповідаючи за все головою, тобто життям.

Після знищення козацтва, цього останнього притулку Звичаю народного, таке ставлення до керівника нині можемо побачити лише серед злочинних громад, де завжди діяв неписаний закон, Звичай злочинців, званий “понятиями”, згідно з якими авторитетом називалася людина, яка могла як слід “ответить” ( тобто відповісти ) за кожен свій в чинок перед усіма членами бандитського угруповання. Так само авторитет, який часто ставав керівником групи, не міг чинити все, що йому заманеться, а лише те, що йшло на користь загалу. Це вигідно відрізняло його від державних чиновників, яким було дозволено мало не топтати не лише своїх підлеглих, а й усіх залежних від нього. Зрештою, людина горда, сильна як особистість, яка не хоче (що повністю відповідає українському духові) коритись зовнішньому примусу зверхника, має нині єдиний вихід – стати членом “бригади” і прийняти стадний спосіб життя на свій страх і ризик, знаючи, що день завтрашній може стати днем останнім.

Мерзенну піраміду страху і сваволі державної організації, накинутої українській вільній, колись козацькій спільноті, чітко змалював Тарас Шевченко:

Так сталося, що заповіт Тараса почав виконуватися лише через сімдесят років, коли під проводом народного вождя Нестора Махна селяни Півдня України піднялися на збройну боротьбу за своє визволення. Але про це – пізніше.

Отже, користуючись зі свого недосяжного становища, “посадські мужі” київського князя – перші чиновники - чинили справи в городах на свій розсуд, відкрито зневажаючи при цьому волю громади, чим викликали цілком справедливий спротив. У відповідь посадські скаржилися князеві на “неможливість” виконання своїх обов'язків, викликаючи прихід дружини, яка збройною силою примушувала (“примучувала ”) непокірних виконувати розпорядження київського зверхника. Інколи такого “примучування” зазнавали цілі племена, що висловлювали незгоду з політикою київського князя, який уводив нову практику збору податків з населення, викликаючи справжні військові походи князів за “полюддям” у сусідні слов'янські землі.

Так, у тісному зв'язку з охороною київської торгівлі виростала нова державна система, спочатку створена для забезпечення інтересів зверхньої військово-купецької верстви, яка згодом перетворилася на самоціль та спосіб життя знаті та дружини, що все більше звикали жити за рахунок народу-люду (а не зі своєї праці, як закликав Звичай), правлячи цією системою та живучи з її доходів. На жаль, досі такий устрій заведений майже в усіх “цивілізованих” народів, знайомий сьогоднішньому свідомому українцеві як єдино можливий засіб суспільно-політичної організації народу. Не випадково українці не мають щастя й добра на своїй землі відтоді, як дозволили своїм панам диктувати волю всій громаді та примушувати слугувати своїм інтересам, що переконливо доводить нам історія.

Процес побудови князівсько-дружинної держави значно ускладнювався тим, що більшість слов'янських племен чинили активний спротив спробам Києва накинути їм своє правління, затягуючи цей процес, що було небезпечно, оскільки в будь-який момент зі сходу могли нагодитися чергові орди кочівників, які руйнували все на своєму шляху. Щоб прискорити його, була необхідна значна військова сила, яку полянські села самі не могли дати, а молодь сусідніх племен не мала бажання служити в князівській дружині. У пригоді стали вихідці зі Скандинавії – в а р я г и, чия хижацька сутність відповідала прагненням київських князів запанувати над своїм народом.

Частина варягів була розбійними авантюристами, що пускалися за грошима та славою в інші краї, інші ж були просто зайдами, яких виганяли за провинності з рідних земель, і вони йшли здобувати собі кращого життя. Певний час варяги тримали в покорі новгородські племена словен, кривичів і сусідні фінські народи та збирали з них данину. Інші їхні ватаги вирушали далі на південь, доходячи до Візантії, по дорозі наймаючись служити окремим контингентом у дружину київського князя. Київ був головним пристановищем для варягів, які, осмілівши, могли не раз тримати в руках саме правління містом, накидаючи свій спосіб політичної організації та поширюючи його на навколишні землі.

Першими з відомих варязьких за походженням князів-конунгів Києва були, як оповідає літопис, варязькі бояри Аскольд і Дір, які відпросились у новгородського конунга Рюрика вирушити на підбій Царгорода (Константинополя), столиці Візантії. По дорозі вони побачили город Київ, “що стояв без князів” і вирішили зайняти його. Швидше за все, у 860 році київська знать сама запросила їх для зайняття керівної посади, оскільки місцеві старшини не могли поділити між собою князівській стіл. Помітивши це, другий воєвода Рюрика, Олег, який після його смерті став новгородським конунгом, у 882 році вирушив до Києва, де, підступно забивши Аскольда й Діра, зайняв посаду київського князя. Разом з Олегом до Києва прибув і син Рюрика Ігор, над яким Олег опікувався та правив від його імені. Після смерті Олега, за однією з версій, у 914 році, в Києві почав княжити Ігор, розпочавши панування династії варязького роду Рюриковичів.

Держава, яку почали розбудовувати Рюриковичі, отримала назву Русь. Слово “Київська” до неї додали російські історики ХVІІІ – ХІХ століть, щоб мати можливість відрізнити її від Русі Московської, яка виникла внаслідок консолідації земель навколо города Москви після монголо-татарського нашестя. Ще й досі патріотично налаштовані українські та російські дослідники ведуть безглузду суперечку: кому має належати термін (етнонім?) “русь” – російській чи українській традиції державотворення. З самого початку виникла норманська теорія, що базувалася на дослідженнях академіка О. Шахматова, який пов'язував походження русі з неслов'янськими (балтськими та фінно-угорськими народами) з огляду на подібність етнонімічної побудови цього слова (з прикінцевим -ь) з такими назвами угро-фінських племен як либь, чудь, мерь, весь, пермь, ямь, сумь тощо.

О. Шахматов слушно зауважував, що форма Русь так відноситься до Ruotsi, як давньоруське Сумь до фінського Suomi. Тобто елементарні методологічні уявлення не дадуть змоги відділити сучасне фінське Ruotsi від імені Русь. Відомо, що фіни себе називали suomi, тоді як слов'яни називали їх сумь. Так фіни-suomi своєю мовою називали шведів ruotsi, а їхню країну - Ruotsalsinen, “Швеція”; в естонській мові Roots – “шведи”, Rootslane – “Швеція”, по-литовськи Швеція – Ruoli тощо. Однак пізніше було помічено, що коренева основа roo-, ruo- в угро-фінському мовному середовищі використовувалася не лише для позначення шведів, а й норвежців і навіть самих фінів та слов'ян, що були сусідами фінів на півночі.

Слов'янські літописи, зокрема “Повість врем'яних літ”, неодноразово відокремлюють Русь від інших слов'янських племен: “пішли за море до варягів, до русі. І звалися-бо ті варяги русь, інші так само звуться свої , інші - урмани , анъгляне, інші - готи , от так і ці ” (168; 63). У знаменитому оповіданні про підкорення Константинополя та прибиття Олегом свого щита на воротах цього міста, прямо протиставляється русь слов'янам: “ і рече Олег: «Пошийте русам паруси паволочитії, а словінем шовковії», і було так. І повісили щити свої на воротях на знак перемоги. І пішли до Цареграда” (168; 82). І далі, в іншому місці: “ І звалися-бо ті варяги Русь...” (168;74). Іпатіївський літопис послідовно доповнює “Повість...”: “від варягів-бо прозвалися руссю, а раніше були словіни; хоч і полянами називалися, але мова була словінська” (168; 80). Не менш послідовно розрізняють русь і слов'ян арабські та візантійські джерела.

Абу Алі Ахмед у своїй книзі “Коштовні цінності” дає інформацію, що ар-Русійя знаходиться на острові, оточеному озером. Острів, на якому живуть руси , завдовжки у три дні шляху, вкритий лісами й болотами, нездалий і вогкий настільки, що варто лише людині ступити ногою на землю, як та трясеться від надміру вологи в ній. У русів є цар, що називається хакан русів. Руси нападають на слов'ян, під'їжджаючи до них на кораблях, висаджуються, забирають їх у полон, везуть у Хазаран і Булкар і там продають. Землю не орють, харчуються лише тим, що привозять їм з землі слов'ян. Єдине, чим займаються, – торгівлею соболями, білками та іншим хутром, яке вони продають покупцям. Серед них є група слов'ян, яка їм служить. Ще одну характеристику русів у творі “Природа сельджуків” пропонує Тахіра аль-Марвазі Шараф аз-Замана. Він оповідає, що руси народ сильний і могутній, і ходять у далекі місця з метою нападу, а також плавають вони на кораблях у Хазарське море, нападають на кораблі й захоплюють товар. Хоробрість і мужність їх добре відомі, так що один із них дорівнює багатьом із інших народів. Якби у русів були коні й вони були вершниками, то вони були б найстрашнішою бідою для людства.

З огляду на таку “характеристику”, дану русам арабськими істориками, більшість дослідників схильні вважати за краще згадки про “острів русів” просто вигадкою, однак останнім часом з'являються нові думки з цього приводу. Наприклад, відомий український дослідник О. П. Знойко припускає, що острів був у Черкаській області, утворений давнім руслом річки Ірдинь, який дослідник вважає місцем проживанням перших українських козаків – черкасів (чири киси у перекладі з тюркської – “люди армії”). Проте вказана О. Знойком місцевість, попри можливу наявність заболочених ділянок, аж ніяк не може претендувати на вкритий лісами болотистий край, до того ж оточений великим озером, якого, звісно, немає на Черкащині.

Натомість, вовчий спосіб життя русів – кусати руку того, хто годує, напади на слов'ян та на сусідні землі, здійснені на кораблях, відсутність кінноти, характерної для південних територій, та промисли, пов'язані з полюванням на пушного звіра, примушують нас звернути увагу на північні від слов'ян землі, а саме на регіон мовного розповсюдження відомого нам кореня roo -, ruo -. Тут з легкістю знаходимо вказані арабським джерелом кліматично-топографічні умови, які безпосередньо нам вказують на Карелію та сусідню Фінляндію – країну озер та боліт, укритих лісами. В. Паранін, зокрема, небезпідставно вважає, що “острів русів” є не що інше, як сучасний Карельський перешийок, який знаходиться між Фінською затокою та Ладозьким озером. У давні часи згадані водойми з'єднувала протока, що проходила в районі сучасного міста Виборг, яка до наших днів збереглася у системі озер Вуокса. Іншою протокою була річка Нєва, між якими й був згадуваний арабами острів ар-Русійя.

У праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного згадано русів, які плавали вниз по Дніпру, відповідно долаючи пороги в його нижній течії. Візантієць подає рівнобіжно руську та слов'янську назву порогів: Ессупі – “Не спи” (Будило), Улворсі – Островуніпраг (Островний), Геландрі – “Шум порога” (Дзвонецький), Айфор – Неясить (Ненаситець), Варуфорос – Вульніпраг (Вільний). Незважаючи на відверто скандинавське звучання руських назв, М. Ю. Брайчевський заперечує версію їх норманського походження. Дослідник вважає, що назви порогів можна тлумачити з осетинської мови, яка цілком пояснює всі “руські” назви , що могли виникнути внаслідок спільного проживання слов'ян та сарматів – роксоланів та аорсів на території сучасної Донеччини. Етнонім “Русь” М. Брайчевський виводить з компіляції сирійського автора VІ ст. псевдо-Захарії, який згадував народ Hros або Hrus, що жив “за Меотійським болотом”, тобто на північ від Азовського моря тоді, пише М. Брайчевський, коли норманами тут ще й не пахло.

Інший видатний апологет слов'яно-російського походження русів - Б. О. Рибаков - формує свою теорію ядра руської народності на свідченнях Іордана, який згадував племена росомонів, що перебували на службі у готського короля Германаріха, оповідаючи, що віроломному племені росомонів, яке в ті часи служило йому серед інших племен, випала нагода нашкодити йому. Одну жінку на ймення Сунільда за зраду її чоловіка Германаріх у гніві наказав розірвати на частини. Брати ж її Сар і Аммій, щоб помститися за смерть сестри, увігнали йому в бік меча. Однак ця версія теж “хибує” на явно германське ім'я росомонки – Сунільда, що загалом ставить під сумнів усю теорію академіка. До того ж в одній зі своїх останніх праць, з притаманним йому епічним спокоєм, Б. Рибаков зазначає: “«руські» назви порогів ( справді, в деяких випадках скандинавські )... доводять наявність варягів на службі в київського князя” [1 83 ; 117–118] , не залишаючи, таким чином, сармато-аланській версії М. Брайчевського жодних шансів на існування...

А вона видавалася такою правдоподібною, філологічно бездоганно обґрунтованою і, головне, так добре пояснювала суть справи, але... сучасній Росії виявилася ближчою перша, норманська теорія, оскільки повністю відповідає її духові як імперській потузі. У чому тут зв'язок? Якщо звернутись до інших текстів “Повісті...”, де описується момент запрошення варягів на київський стіл, можна побачити дивовижну річ – виявляється, русь запросила русів : " І сказали русь, гудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і багата, а наряду нема в ній; Ідіть княжити і володіти нами». І зібралися три брати з родами своїми, і взяли з собою всю русь, і прийшли ” (186; 59) . Під 944 роком серед воїнів Ігоря, які пішли походом на Константинополь, згадуються “ багато воїв: варяги, і русь, і поляни, і словіни, і кривичі, і печеніги ” (186; 56) . Подібну ситуацію помічаємо в розповіді (882 року) про те, як Олег захоплює владу в Києві: “ І були у нього словіни і варяги. І інші, що прозвалися руссю ” (168; 68), тобто, всі ті, що перебували під владою Олега, стали називатися русью.

Цитовані уривки ясно вказують на те, що термін “русь” від самого початку був не етнічною, а соціальною категорією, яка однаково могла стосуватися варягів і слов'ян, як і норвежців, фінів, шведів чи інших чуді, мєрі та вєсі. Отже, перед нами не народ, а паразитарна верства зверхників, військово-дружинна каста, що жила за рахунок збору данини, полюддя. А поскільки серед слов'ян найчастіше здирачами полюддя були варяги, термін “руси” згодом перейшов на етнічну назву вихідців з Скандинавії і вживався в літописах на позначення як суспільної верстви, так і народу, від якого вона поширилася серед слов'ян. М. Грушевський теж дотримується тієї думки, що “русь – це воєнна верства, що не має ані ґрунтів, ані господарства, живе з того, що забирає у слов'ян і спродує сусідам; війна – їх промисел” (54; 423). Як бачимо, опис цілковито відповідає способу життя варягів, на основі якого й була збудована перша держава, що упокорила слов'ян. М. Грушевський далі зазначає, що “разом з дружиною, ім'я Руси, що було заразом іменем політичного центра і зверхньої верстви держави, переносилося і на підвластні землі” (54; 424) . Отже, держава поневолення власного народу цілком логічно отримала назву від своїх засновників, сутність і зміст яких вона була покликана захищати.

За часів князювання Олега та Ігоря спільні варязько-слов'янські дружини завдяки численним походам “примучили” майже всі племена, що заселяли сусідні землі навколо Києва, крім степових територій, які перебували під контролем кочових племен тюркського походження – п е ч е н і г і в та к и п ч а к і в , більше відомих під ім'ям п о л о в ц і в. Однак це далося князям нелегко – майже всюди вони отримували збройну відсіч. Чи не найбільш волелюбним виявилось плем'я деревлян, яке, примучене перед тим Олегом, після його смерті знову піднялося проти київського князя. Ігорю довелося докласти багато зусиль, щоб приборкати деревлян і накласти на них данину. Однак невдовзі княжа дружина, надміру знахабнівши від кількості здобичі, почала вимагати від князя додаткових доходів, примушуючи його ще раз підбити деревлян. Літопис оповідає, що, здерши з них нову контрибуцію, Ігор, проте, не заспокоївся, а знову з невеликою кількістю дружинників повернувся грабувати деревлян, намагаючись збагатитись і самому. Кінець-кінцем громада міста Іскоростеня – деревлянської столиці - від страшного розорення та розпуки повстала і знищила Ігоря та його військо .

За часів правління Ольги, дружини Ігоря, яка після смерті чоловіка у 945 році стала княгинею Русі, на слов'янських землях завершилося створення варязької (тобто розбишацької за ставленням до свого населення) системи державного управління, яку остаточно оформив та закріпив її син Святослав. За панування наступного князя – Володимира, варязька за змістом і призначенням держава Русь отримала статус самостійної політичної одиниці. А прийняття християнства забезпечило визнання Київської Русі всіма європейськими дворами як рівноправної їм держави-побратима у гнобленні власного народу. Рівно ж як і саме прийняття християнства цього разу було здійснене по-варязьки – “вогнем і мечем”, себто незгодних було просто винищено.