на головну

Розділ 10. Послаблення звичаєвих порядків

За часів бронзового віку (ІІ – початок І тис. до н. е.) Скупа поширилась на величезні території: з заходу на схід – від Адріатики до Уральських гір і з півночі на південь – від Скандинавії до узбережжя Чорного та Азовського морів.

Це було пов'язано з великими міграціями степових племен та остаточним завершенням розпаду єдності індоєвропейських народів. Однак ядро Скупи, як і раніше, зосереджувалося на територіях, що охоплювали лісостепове Подніпров'я та прилеглі до нього Надчорноморсько-Передкавказькі степові обшири. Але не лише самі Степовики-індоарії вирушали на пошуки кращих, як їм здавалося, земель.

На початку ІІ тис. до н. е. сюди, на родючі ґрунти та соковиті пасовиська, через прокладені ще кемі-обинськими жерцями стежини, крізь гірські масиви Ірану та древнього Азербайджану, огинаючи Кавказький хребет, прибули з Близького Сходу незнані досі тут племена. В Україні археологи їх розрізняють за моделюванням черепів і бальзамуванням мерців за єгипетським звичаєм, а головне – за своєрідним поховальним обрядом у підземній камері-печері – катакомбі, від якої саму культуру археологи назвали катакомбною.

Камери мали округло-овальну форму і сферичну стелю. Перед похованням катакомбу очищали пахучим димом, про що свідчить наявність у могилах великої кількості глиняних курильниць південного походження . Найхарактернішою ознакою поховального обряду населення катакомбної культури є обряд моделювання частин тіла померлої людини. Одразу після смерті голову відокремлювали від кістяка, череп звільняли від м'яких тканин, а на передню частину черепа накладали спеціально виготовлену глиняну масу, до складу якої входила вохра, товчені мушлі та залишки кісток, частково відтворюючи (моделюючи) попередні риси обличчя. Після цього череп розмальовували фарбами, а на тім'я натягали скальп .

Найпершими зразками моделей черепів такого типу, зазначають науковці, є знахідки в Ієрихоні, що датуються 7000–6000 р. до н. е., а найбільшого поширення такий обряд разом із бальзамуванням померлих набув у Єгипті часів фараонів, де, зокрема, виявили небіжчиків, повністю обштукатурених та змодельованих з алебастру, неначе статуї. Як не дивно, аналогічна за змістом, формою та засобами муміфікація відома і для поховань катакомбно ї культури на річці Інгулець, де кістяк померлого був укритий глиняною масою так, що вона відтворювала навіть м'язи тіла. Такі тісні аналогії, якщо не повна тотожність, дають змогу науковцям зробити висновок про походження катакомбного інгульського обряду з середовища Стародавнього Єгипту І V – V династії (ХХ V ІІІ–ХХІІІ ст. до н. е.). Проте лише запозиченням обряду справа не завершилася. Змішавшись із залишками ямних племен, люди к атакомбної культури вперше у готовому вигляді приносять у Степ ідею соціальної нерівності.

Розкопуючи ще ямні кургани бронзової доби, археологи звертали увагу на певну різницю у поховальному обряді деяких членів пізньоямного суспільства. Більшість могил містили різні предмети озброєння, сокиру, інколи булаву. Деякі могли супроводжуватися лише чашею або залишками інших предметів - без сумніву, культового призначення. Треті, значно простіші поховання, не мали майже жодного з перелічених вище предметів. Такі знахідки дали підстави дослідникам припустити, що в середньому бронзовому віці на території степової України складалася перша стратифікація суспільства з поділом його на три основні групи – жерців-шаманів, воїнів-правителів та селян-пастухів, які в Індії, куди їх занесли племена зрубної культури, стали кастами й називалися, відповідно, брахманами, кшатріями та вайш'ями.

Очевидно, цей поділ склався під впливом перших партій катакомбної людності, що в ті часи надходила в Україну та впродовж століть впроваджувала його в масову свідомість краян. Пропонувався, звичайно, не класичний варіант поділу на кшталт закритих індійських каст з їх жорсткими законами, які були необхідні для захисту культурних особливостей їх носіїв-аріїв у чужому культурному середовищі. Швидше за все, людей намагалися розділити на групи за професійними ознаками, дещо схожими на стани часів європейського середньовіччя.

Якщо класичній ямній культурі мідного віку за великих витрат сукупної праці для спорудження об'ємних курганних насипів була майже не властива соціальна диференціація похованих, то в катакомбній ситуація різко змінилася. Тепер у похованнях на перший план виступила соціальна престижність, яку добре ілюструє багатство, навіть розкіш, інвентаря. У камерах було виявлено парадну зброю, ошатний одяг, оздоблений посуд, різноманітні металеві вироби, колісниці та їх частини. У деяких випадках вчені припускають навіть навмисне умертвлення людей (рабів?) для супроводу представників соціальної верхівки у потойбічний світ .

Катакомбне суспільство було досить високоорганізованим та складно структурованим, до його складу входила значна кількість різноманітних стратично-професійних груп. Наявність високопродуктивної економіки, яка базувалася на чіткому розподілі праці, давала змогу відволікати від суто виробничої сфери значні людські ресурси, що найкраще виявилося під час спорудження грандіозного святилища біля с. Виноградне Токмакського району Запорізької області (мал. 18). Зведення такого значного культового комплексу, як зазначає С. Пустовалов, навряд чи було під силу слабкорозвинутому суспільству, оскільки його побудова потребувала відсторонення великих людських мас і тяглової худоби впродовж тривалого часу (лише об'єм переміщеного грунту становив близько 30 тис. м³ ).

Мал. 18. Етапи розвитку однієї з найвеличніших культових споруд степової України – Виноградненського святилища.

Міграція близькосхідних племен на степову Україну, звичайно, не змінила основного етнічного масиву, що був тут з часів ямної культури. Досить швидко катакомбники розчинилися серед місцевого населення, яке археологи визначили як культуру багатоваликової кераміки, що, натомість, передувала появі у ХVІ ст. до н. е. у країнських степах спорідненої з нею зрубної культури. Хоча ці культури й відновили попередні Звичаєві норми, що знайшло своє підтвердження у “вирівненні” поховального обряду, однак зерно нерівності, посіяне з Близького Сходу, починало давати свої перші плоди. Соціальний поділ у зрубній культурі набув чіткішого вираження, аніж у пізніх ямників, що згодом знайшло своє вираження в кастовій організації суспільства давніх Ірану та Індії, які завоювали бойові колісниці аріїв.

Взагалі, сам факт проникнення чужорідного населення в Скупу, а тим більше, захоплення ним ледь не всього півдня України, може багато про що сказати. Очевидно, місцева знать Степовиків, бажаючи довічно запанувати над своїми родами, могла зумисне запросити близьких по духу чужинців на свої землі ( оскільки прийняти таке рішення на загальній Раді було майже неможливо). Однак, у інших народів Скупи на те була своя думка і відповідна реакція.

Тому під час приходу до Скупи населення катакомбної культури, скотарські племена Межовиків, знані в археології під назвою середньодніпровської культури, мешканці територій сучасної Черкащини та Уманщини, не бажаючи з ним контактувати, вирушили на північ, на Київщину. Тут вони приєдналися до Лісовиків, які на початку бронзового віку були нащадками людей трипільської та дніпро-донецької культур. Середньодніпровці принесли з собою степові звичаї насипання курганів та почали першими їх споруджувати на території Київщини, разом з обрядом поховання, притаманним ямній культурі, а також традицію застосування бойових сокир. Результатом такого об'єднання став перший розкол Скупи у першій чверті ІІ тис. до н. е., що виявився у відокремленні Межовиків з Лісовиками від Степовиків, які, порушивши Покон-Звичай, впустили чужинців до себе у Край та дозволили їм упокорити себе.

Згодом середньодніпровська культура (союз Лісовиків та Межовиків) проникла далеко у верхню течію Дніпра, а окремі її племена досягли узбережжя Балтійського моря й навіть Скандинавії, де й зупинилися, беручи участь у формуванні норманських народів, чиї бойові сокири не раз змушували тремтіти всю північ Європи. Та частина середньодніпровських племен, що залишилась у Краю, стала ядром майбутньої протослов'янської спільності, яка наприкінці ІІ тис. до н. е. ввійшла до складу тоді ще не розділеного германо-балто-слов'янського етномовного об'єднання, яке археологи визначили як тшинецько-комарівська культурно-історична спільність, що займала все лісостепове Правобережжя у трикутнику Карпати-Київ-Вісла.

Подальший розвиток скотарства та землеробства призводив до загального зростання виробничих сил та накопичення у середньодніпровських, а згодом і у тшинецько-комарівських, племен певних надлишків продуктів, що сприяло встановленню взаємовигідного обміну з племенами Скупи, що їх оточували, збільшуючи рівень її внутрішньої консолідації. Однак це не призводило до, здавалося б, неминучого майнового та соціального розшарування, як сталося у Степовиків, знать яких постійно збагачувалася за рахунок переможних походів у інші краї. У Межовиків, як і в Лісовиків, влада Кола залишалась найвищою у громаді, а настанови Звичаю “жити лише з праці своєї” свято дотримувалися.

З часом волелюбне населення степу, зрозумівши сутність чужинців, які відверто примушували його служити собі, почало винищувати зайд разом із знаттю, що породичалася з ними. Звільнення півдня Краю від катакомбних племен сприяло відновленню єдності мешканців степу та черговому піднесенню Степовиків у ХVІ ст. до н. е., яке стало відоме в археології під назвою зрубної культури. Племена останньої, поєднавшись у степах з людьми культури багатоваликової кераміки, швидко поверталися до батьківського способу життя, знову підтверджуючи свою вірність Слову-договору, утворюючи, як і раніше, Скупу з північнішими народами. Осідле відгінне скотарство та землеробство (на заході степу), якими займалися зрубні племена, не сприяло появі палаців та храмових комплексів з чиновниками, ремісниками, царями й знаттю і залежними від них сільськогосподарськими робітниками, які були звичними для того світу, звідкіля прийшли катакомбники. Тому їхні намагання побудувати на Україні щось подібне були марними – місцеве населення їх просто не сприймало.

Військово-громадська еліта Степовиків хоча й намагалася зосередити у своїх руках суспільне багатство та уникнути контролю громади за ним, усе ж не могла їм одноосібно розпоряджатися. За його рахунок могли утримувати жерців, певний прошарок майстрів-ремісників та професійних воїнів-керманичів бойових колісниць, цих справжніх “танків бронзового віку ” (Г. Чайльд), що наганяли жах на сусідні народи. Проте інші надлишки не перетворювались на коштовні речі престижного вжитку, які можна було б накопичувати – часто їх привселюдно знищували на подяку богам під час урочистих жертвоприношень, як про те красномовно свідчить “Ріґведа”.

Однак невтримна жага особистого збагачення, яке забезпечувала трансформація суспільного багатства з натуральної форми на предмети престижного вжитку, що зосереджувалися б у руках знаті, постійно не давала їм спокою. Тоді цього можна було досягти двома способами – взаємовигідними торгівельними зв'язками з сусідніми народами або шляхом військового грабунку та примушення їх до сплати данини. Сповна реалізуватися першому з них не давало громадське Коло, яке контролювало виробництво та збут продукції. До того ж подальша аридизація клімату у Північно-Західному Причорномор'ї в кінці ІІ тис. до н. е. завдала нищівного удару по багатогалузевій землеробсько-скотарській економіці Степовиків (сабатинівська археологічна культура) та звела нанівець їхні виробничі можливості. Тому племенам цієї культури довелося змінити устрій життя та емігрувати до Егеїди й далі на Близький Схід, беручи участь у русі так званих “народів моря”, що зруйнували Хеттське царство, спустошили Фінікійсько-Палестинське узбережжя та навіть загрожували кордонам Єгипту. Залишався другий варіант, який став цілком реальним на початку залізного віку, коли в Край із Центральної Азії почали проникати перші кочові племена-номади.

Останні були рухомими скотарями, які впродовж цілого року пересувалися зі своїми стадами від пасовиська до пасовиська, змінюючи їх відповідно до пори року. Науковці стверджують, що номади виникли в останній третині ІІ тис. до н. е. у центральноазійських степах та передгір'ях і вже у ХІ – ІХ ст. до н. е. були зафіксовані в Північному Причорномор'ї. Достеменно не дізнаємося, як їх називали народи Скупи, але в Малій Азії та Південній Європі їх знали за грецькою назвою к і м м е р і й ц і . Вони були першим народом нашого Краю, що згадувався в ассирійських клинописах та “Еліаді” й “Одісеї” Гомера як скотарі, що харчуються кобилячим молоком. Раніше дослідники вважали кіммерійців автохтонним народом, ототожнюючи їх з іраномовними пізньозрубними племенами, що мешкали в Україні з середини ІІ тис. до н. е. до початку V ІІ ст. до н. е. Однак тепер, зважаючи на останні археологічні дані, стало відомо, що власне кіммерійці – азіатський іраномовний етнос, який, кочуючи, зупинявся на території України на дуже незначний час – з кінця VІІІ – до початку VІІ ст. до н. е.

Однак навіть цього часу було достатньо, щоб степова знать зрозуміла вигідність способу життя кочовиків, який давав змогу формувати рухливі та добре озброєні загони воїнів, що, не обтяжені майном, могли вирушати грабувати інші народи й повертатися назад, живучи за рахунок накладеної на них данини. Передові досягнення кіммерійців у веденні нової тактики бою, яка полягала у раптових атаках мобільною легкою кіннотою, Степовики дуже швидко засвоїли разом із передовими технологіями обробки нового металу – заліза, за якими кіммерійці далеко випереджали своїх сусідів. Згодом у степах із місцевого населення за новим зразком почали формуватися військові дружини, які на початку VІІ ст. до н. е. разом з прибулими кочовиками-кіммерійцями вирушили на південь, де нещадно розгромили армії близькосхідних держав – Фрігії, Лідії, Іонії, Ассирії та древнього Урарту, що не могли їм протистояти. Існує гіпотеза, що сама назва “кіммерійці” взагалі не є етнонімом, оскільки в перекладі з давньоіранської означає “рухомий кінний загін”. Тому надалі доцільно використовувати цей термін для позначення тієї частини Степовиків, яка прийняла кочовий спосіб життя.

Степовики, перейнявши від “кіммерійців” (тобто кочовиків зі Сходу) навички обробки нового металу , раніше від інших народів Європи опанували мистецтво кування сталі і провістили нову еру у світі озброєнь – застосування меча. Вона приходить на зміну попередній, за якої домінантою була бойова сокира. Саме вони були “батьками” знаменитого довгого двосічного меча з хрестоподібним руків'ям (мал. 19), який згодом потрапив до праслов'ян, а від них поширився на всю Європу, змінюючи сокиру, яка тривалий час продовжувала бути основною ручною зброєю лише у скандинавських народів. Майстерне володіння мечем стало однією з характерних особливостей нащадків зрубних племен, унаслідок чого вони знову вийшли на арену світової історії і, як їхні батьки, що захопили Індію та Іран, встановили, хоч і не надовго, своє цілковите панування в Малій Азії.

Мал. 19. Мечі кіммерійців зліва (1-9) та їх європейські аналоги справа (1-8).

Повертаючись з переможних походів, кочові Степовики, з ініціативи знаті, яка тепер була їхнім натхненником та примножувачем багатства, утворили власне військово-політичне об'єднання, що являло собою міцне об'єднання племен на чолі з одним чи кількома вождями, згуртоване спільними військовими походами. У ньому знать від самого початку зайняла панівне становище, диктуючи згори свою волю тим Степовикам, які займалися землеробством, скотарством та ремісникам-ковалям сталі, контролюючи надходження й розподіл награбованих багатств. Зі встановленням кочового ладу господарства й побуту, Степовики знайшли нові можливості збільшення додаткового продукту та загального росту багатства зі значно меншими витратами праці, ніж раніше. Це пов'язувалося з використанням безмежних просторих пасовиськ та лук, що простяглись на території від Карпат до Алтаю.

Проте кіммерійці заслужили таку характеристику від греків: “Зевс... звернувши погляд позад себе, глядів на землі перед собою – конепоборних фракійців... та дивовижних гіппемологів-молокоїдів, хоч бідних, проте найсправедливіших серед людей [виділення моє – О. К.]” (88; ХІІІ; Л-7). З цього уривка можна зробити висновок, що, незважаючи на спроби знаті встановити власні порядки, Степовики продовжували дотримуватися давнього Звичаю, перешкоджаючи різним спробам закабалити їх. Це підтверджують і дослідники, відзначаючи панування в “кіммерійців” родоплемінного ладу. Незначна диференціація пізньозрубного суспільства на початку залізного віку підтверджується значною простотою поховального обряду і досить скромними пожертвами, які спостерігаються у населення степової білозерської культури на Україні у ХІ–ІХ ст. до н. е. Лише деякі поховання виокремлюються з-поміж інших своїм пишним обрядом, що було зумовлено вшануванням якихось визначних воїнів.

Стародавній громадський лад залишався незмінним до часу повного переходу Степовиків до кочового скотарства, коли виникла можливість легкого відчуження худоби та перетворення її на товар. Це зумовило розуміння суспільної цінності товару та спричинило боротьбу за володіння ним. Так розпочався неминучий процес розпаду родового ладу, що тисячі років об'єднував населення Краю та забезпечував справедливі соціальні відносини між усіма його мешканцями та утворення кіммерійського (тобто мілітарно-кочового) об'єднання Степовиків. Його подальший розвиток значно гальмувала відсутність у кочівницькому середовищі власної зернової бази, разом з її продуцентами – землеробським населенням, чия праця тільки й могла забезпечити економічну стабільність та необхідний військово-технічний потенціал номадського соціального організму. Це примусило кочових Степовиків звернути свої погляди на північні землі, де в цей час починало утверджуватися слов'янство.

Наприкінці ІІ тис. до н. е. тшинецько-комарівська германо-балто-слов'янська єдність розпалася з утворенням у ХІ ст. до н. е. на Лісостеповому Правобережжі білогрудівської балто-слов'янської землеробсько-скотарської культури з центром на Уманщині та протогерманської лужицької культури на Віслі та Одері. У цей час степові пізньозрубні племена підтримували тісні зв'язки зі своїми сусідами по Скупі, проникаючи глибоко на північ територій вздовж правого берега Дніпра. Невдовзі балтійські племена від'єдналися від слов'янських та, рухаючись на північ, заселили береги Північного моря. Решта людності утворила в ІХ ст. до н. е. на тих самих землях чорноліську культуру з найбільшим зосередженням у басейні річки Тясмин.

Степовики-кіммерійці спершу намагались домовитися з праслов'янськими племенами хліборобів-Межовиків та Лісовиків чорноліської культури про постійну економічну співпрацю, яка б передбачала постачання хліба та інших продуктів землеробства. Однак Межовики відмовилися від цієї пропозиції, що виглядала як використання їх кочівниками, для яких спільні інтереси щодо охорони Краю та покращення його добробуту тепер мало що означали. Відтак розлючені відмовою кочові Степовики, засліплені бажанням дедалі більшої вигоди, вперше націлили свою зброю на братніх Межовиків, які змушені були затято оборонятися, захищаючи свою землю та волю. Так розпочалося тривале та криваве протистояння між слов'янським Світом і народами Степу, яке, то завмираючи, то розпалюючись знову, тривало майже дві тисячі років, не даючи певним процесам, що назріли в надрах неоднорідного середовища Степовиків, вийти назовні.

Потреби у спільній обороні споріднених праслов'янських племен лісостепової смуги України обумовили формування у відповідь відносно сталого парамілітарного союзу чорноліської спілки племен, на чолі якого стали князі, яких обирали на загальній громадській Раді. Було також прийнято рішення будувати укріплення – городища. Центральним та найбільшим з них стало Суботівське городище на сучасній Черкащині, де археологи виявили численні уламки ливарних форм, різні металеві вироби, а також довгий меч з бронзовим руків'ям, що свідчить про достатній на той час розвиток ковальської справи у праслов'ян. Суботівське городище було оточене системою невеликих городищ-фортець, факт виявлення яких дає підстави археологам стверджувати, що тут був перший протоміський центр слов'ян. Значний обсяг трудових витрат під час зведення фортифікаційних споруд підтверджує наявність міцної надплеменної системи влади та управління.

Оборонні заходи праслов'ян, очевидно, справили належне враження на кочовиків, супроти яких могла постати частина населення степу, що не брала участі в загарбницьких походах. Швидко отямившись, кіммерійці прийшли з миром, пропонуючи знову укласти взаємовигідну угоду, подібну до Слова-договору старих часів. Слов'яни пристали на цю пропозицію, про що свідчить наявність у кіммерійських похованнях чорноліського посуду та знарядь праці, а у чорнолісів - знахідки речей “кіммерійського” типу та кінського приладдя. Але про колишню могутню єдність Скупи тепер годі було й думати – хоча мир і було відновлено .

Згодом кіммерійське об'єднання Степовиків, очолюване численними вождями, які час від часу водили свої племена на сусідні землі, послаблюється внаслідок частих походів, обростаючи дедалі більшою кількістю награбованого добра. Відсутність подекуди більшої частини чоловічого населення, яке часто-густо залишалося на підкорених землях, створювало певний вакуум у Чорноморських степах, куди з азійських просторів почали просочуватись нові кочові групи племен. Серед них були добре відомі нам за грецькими письмовими джерелами с к і ф и , які прийшли з-за Волги у VІІ ст. до н. е. й розташувались у Передкавказзі та Передкубанні, створивши тут свою державу, відому за ассирійськими джерелами як “держава Ашкуза” . З неї скіфи здійснювали військові походи до Малої Азії, де на стороні Ассирії вступали в сутички з кіммерійцями ( тобто Степовиками), вдерлися до Палестини та дійшли навіть до Єгипту .

У наукових колах досі не вщухають суперечки щодо того, ким були скіфи за походженням і культурою. Найвірогіднішим нині є висновок знаного іраніста В. І. Абаєва, який вважає, що під час поділу у ІІ тис. до н. е. індоіранської (арійської) зрубної спільності , пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, одна з частин яких пішла до Індії, а інша залишилася в Азії, перейшовши на кочовий спосіб життя. Пізніше частина тих, які мешкали в Азії, повернулася назад уже як “скіфи”. Арійці, які пішли на південь, змогли зберегти свою окремішність, звичаї і культуру серед темношкірих племен Індостану, що й підтверджує Ріґ-Веда. Натомість, частина тих, які залишились у Середній Азії, потрапила під вплив місцевих кочових племен, породичавшись з якими , втратила батьківську мову та культуру і стала згодом одними з предків сучасних тюркських народів. У VІІ ст. до н. е. деякі з цих племен під тиском своїх сусідів (масагетів, як вважає Геродот) услід за кіммерійцями перейшли Волгу (Аракс) і стали осередком на Передкавказзі, оскільки далі їм рухатися не дозволили. Звідси вони паралельно зі Степовиками-кіммерійцями почали, в обхід Скупи, свої походи до Малої Азії.

Розміщення такого значного культурно-етнічного масиву на кордонах Краю, звичайно, не залишилося поза увагою його мешканців. Першими, хто налагодив зв'язки з прибульцями, були, як не дивно, слов'яни-Межовики. Знахідки численних речей кавказько-передньоазійського походження у правобережних чорноліських лісостепових курганах наприкінці VІІ – на початку VІ ст. до н. е. , на думку дослідників, можуть свідчити про участь слов'янських воїнів у скіфських близькосхідних походах та наявність уже на той час тісних і, очевидно, дружніх зв'язків між обома етносами. Для розвитку останніх праслов'яни запросили скіфів узяти участь у спільному поході на Прикарпаття та Подністров'я, яких зайнли фракійські племена. Інакше вчинили Степовики. Частина ватажків племен, що не брала участі у кіммерійських походах, бажаючи підвищити (а можливо, й відновити) свій соціальний статус, запросила прибульців з Азії оселитися в Краю та домоглася рішення виділити їм землі над Азовським морем. Щойно скіфи увійшли у країнські степи, ватажки Степовиків за їх допомогою підняли повстання проти кіммерійської знаті і примусили її разом зі своїми прибічниками залишити Край.

У своїй “Історії” Геродот (щоправда, дещо плутано) оповідає про громадянську війну серед Степовиків, яка відбулася напередодні приходу скіфів: “Як зачули кіммерійці, що надходять скіфи, зібрали велике військо й стали радитися. Їх думки розійшлися надвоє, обидві групи вперто обстоювали свою... Народ гадав за ліпше покинути Край і не наражатися на небезпеку; царська ж думка була така, що треба боротися з прийшлими” (45;32).

Ніхто не хотів поступатися – ані царі народові, ані народ царям . Зрештою, загал поділився на два непримиренні табори, які билися між собою й загинули. “Кіммерійський народ, – сумно констатує Геродот, – поховав їх та вирушив з Краю, а скіфи прийшли й зайняли порожні землі” (45;33).

Тим часом, скориставшись скіфською військовою допомогою, праслов'яни остаточно закріпилися в Прикарпатті та на Західному Поділлі, будуючи в 60 – 70 рр. VІІ ст. до н. е. на нових землях невеликі, але добре укріплені городища, в той час, як на Потясминні городища порожніли, а поруч з ними виникали нові великі поселення. Їх формування дослідники пояснюють об'єднанням мешканців сусідніх селищ, що могло статися у разі зникненння загрози нападу з півдня. На поселеннях знаходять рештки ремісничої діяльності, скіфські прикраси із зображенням тварин і навіть великі культові споруди з жертовниками. Ці характерні ознаки мирного часу в порубіжних зі степом районах можуть свідчити лише про налагодження добрих взаємин між слов'янським світом та населенням степу в Україні в середині VІІ ст. до н. е.

Ще за ранньочорноліських часів, кількісно збільшуючись, праслов'янські племена почали повертатися на Лівобережжя: спочатку з'явилися на Орелі, а потім і на Ворсклі, остаточно витіснивши на північ фінно-угорське населення бондарихінської культури – далеких нащадків носіїв культури ямково- гребінцевої кераміки. Центром праслов'янського об'єднання на Ворсклі стало Західне Більське городище ( 72 га ), яке (за Б.А. Шрамком) виникло наприкінці V ІІІ – на початку V ІІ ст. до н. е. А на рубежі V ІІ і V І ст. до н. е. слов'янської колонізації зазнало також і Степове Причорномор'я (на ділянці від Дніпра до Дунаю), покинуте Степовиками-кіммерійцями, що відбувалось паралельно із заповненням Надазовських степів скіфами-кочовиками.

Звідси скіфські вершники проникли далі на північ – у лісостепове Лівобережжя - й зайняли басейн Сіверського Дінця і Ворскли. Трохи згодом на відстані трьох кілометрів від Західного праслов'янського скіфські переселенці збудували Східне укріплення у Більську. Жодних слідів збройних сутичок між мешканцями обох городищ не виявлено, натомість слов'яни і скіфи, об'єднавши зусилля, збудували грандіозну фортифікаційну систему, лише вали якої простягалися на 26 км . Об'єднані таким чином протоміські центри утворили Велике Більське городище загальною площею 4020 га , що, очевидно, і було “дерев'яним містом Гелоном”, про яке так докладно оповідає Геродот.

Отже, в кінці VІІ ст. до н. е. на території Краю встановився відносний спокій і злагода між усіма його мешканцями. Слово-договір укотре було поновлене, що на початку забезпечило стабільність новоутвореної державної структури на основі федеративного об'єднання хліборобів-праслов'ян чорноліської культури, іраномовних кочовиків-скіфів та тих Степовиків, які залишилися у Краю , яке в письмових грецьких джерелах отримало назву “Велика Скіфія”. Як протодержавне утворення, Скіфія повинна була налагоджувати та розвивати політико-економічні відносини з сусідніми державами та народами, передовсім з греками, які постійно пропонували свої послуги в сфері обміну. З метою налагодження стабільних торгівельно-економічних зв'язків з Елладою та іншими країнами Середземномор'я, окремим грецьким купцям було дозволено селитися на південних кордонах Скіфії та засновувати тут свої колонії. Провідну роль серед них у VІ ст. до н. е. відігравала Ольвія, мешканці якої налагодили досить тісні торговельні зв'язки, насамперед, із Межовиками, проторюючи цим першу стежину грецької культурної експансії в Україну.

© О. Косуха 2008
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua