Племена-роди Скупи Вкраїнської, крім Батьків-прародителів, пошановували також богиню-покровительку життя на Землі й сім'ї-роду, що знаходила своє вираження в символі домашнього вогнища. Її образ у землеробів-Лісовиків та Межовиків, як зазначає В. М. Даниленко, за грецькою аналогією нагадував образ Деметри, богині власне родинного кола, сім'ї й добробуту, а у скотарів-Степовиків, відповідно, Артеміди – богині-войовниці, покровительки мисливців. Подвійний образ цієї богині пізніше, після останнього розпаду Скупи, зливається в один і постає в добре знайомому нам вигляді Берегині, зображення якої почали ставити на своїх курганах країнці ще скіфської доби.

Існування двох богинь свідчило також про існування двох основних релігійно-космогонічних концепцій давніх українців. Перша з них утворилася під впливом культу плодючості та породілля, занесеного в Україну через трипільські (а до них буго-дністровські) племена з Середземномор'я. Головною ідеєю землеробів було забезпечення продовження свого роду та збільшення його добробуту через накопичення достатньої кількості необхідних продуктів, виробити які можна було лише шляхом наполегливої праці на землі, оскільки Звичай забороняв використання найманої праці. Тому центральним об'єктом поклоніння стає земля і все, що пов'язане з нею, а всі обряди виникають з необхідності збільшити та зберегти її родючість – основну запоруку народного багатства.

Найяскравішими представниками землеробської частини народів Скупи були племена трипільської культури. Їм був властивий добре розвинутий та порівняно високоорганізований міфопоетичний характер світогляду, за яким людина вважалася невід'ємною часткою навколишнього середовища. Свідомість трипільців як типових землеробів була спрямована на забезпечення максимального сприяння з боку могутніх сил Природи (ототожнюваних у ті часи з богами) успішному веденню власного господарства. Цього можна було досягти за допомогою обрядової маґії – постійної складової древніх ритуалів, важливість застосування яких була чи не більшою за суто практичні дії з догляду за землею чи худобою.

Серцевиною світогляду землеробів був, як уже зазначалося, культ плодючості, втілений в образі жінки-матері-родильниці, що знайшов своє вираження у жіночих статуетках, які символізували маґічних родоначальниць – охоронців сім'ї та домашнього вогнища, велику кількість яких археологи знаходять у домашніх святилищах трипільців. Відповідно, поширеним у трипільських племен був культ Землі-Матері, яку наділяли властивостями жінки, дуже шанували й боготворили , як продовжувачки роду.

Чоловіче, запліднююче, начало в культі плодючості уособлював дикий бик, або Тур, якого зображували найчастіше – особливо в добу Трипілля. Але своєму походженню культ бика має завдячувати анатолійському Чатал-Гуюку, де він займав чільне місце поруч і з культом богині-матері. Найчастіше бика символічно зображували у вигляді голови з двома чи трьома рогами (мал. 13) або ідеографічно – як певну фігуру, яку увінчували три роги; інколи ці два варіанти поєднувалис я (мал. 14). Пізніше з'являються також стилізовані зображення бика у вигляді так званих букраніїв, тобто обрядових прикрас (мал. 15). Цей останній варіант, трохи видозмінившись, дійшов до наших днів у добре відомому нам тепер символі Тризуба, який нині став гербом держави народу, що зумів зберегти свою давню традицію, хоча вже й забув її первісне значення.

Мал. 13. Символічні зображення голів бика.

Мал. 14. Поєднання реалістичного та ідеографічного зображень бика.

Мал. 15. Прикраси-букранії. До Тризуба – рукою подати.

У землеробів також виникає та набуває значного поширення культ бога Роду – універсальної життєтворчої сили Всесвіту, яка спричиняє будь-яке творення на Землі й водночас супроводжує результат, спонукаючи його самого стати одним з чинників наступного творчого процесу. Таким чином, Род стає ініціатором творення, рушієм будь-якого прогресу, який люди відчувають як бажання щось зробити чи кудись вирушити. Так само те, що виникає внаслідок якоїсь дії, є кінцевим результатом, що з'явився “по Роду”, або на-Род-ився, отримав Буття, а водночас окремішність, відірваність від цілого... Зрештою, все те, що утворилося , ставало “при Роді”, від чого навколишній світ краяни назвали Природою. Будь-які зміни, що наставали в суспільстві без безпосереднього втручання людської волі, пояснювалися тим, що настав їх Род-час, тобто час змін наявного стану речей. Однак це не означало пасивної позиції спостерігача, на кшталт тієї, що сформувалась у аріїв унаслідок їхньої асиміляції з місцевими племенами Індії. Згодом це виявилося у створенні буддизму – нової віри, в основі якої лежала споглядальницька філософія життя. В Україні казали: Род-час усьому приходить, але і він безсилий без нашої дії-волі. Не було також рабського поклоніння богам та очікування від них милості за свої правильні вчинки.

Не перекладай на Бога своєї відповідальності за долю родини і краю. Ти сам у громаді бог, якщо шануєш Звичай, і маєш тоді силу споконвічну духу гордої непокори совісті од повоювання...

Довгий час у скотарському середовищі Степовиків продовжували вшановувати Берегиню (Артеміду , за В. М. Даниленком) як основного покровителя, навіть незважаючи на поширення культа Роду. Культ Берегині, як зазначає академік Б. О. Рибаков, своїми витоками сягає дуже давніх уявлень першолюдей про існування лише двох первнів Природи – ворожого, що постійно загрожував людям, та дружнього, покликаного оберігати людей від небезпеки . Такий культ, зазначає академік, міг виникнути в архаїчні часи, коли Природу уявляли не як сукупність різних сил, а диференціювали лише за принципом дії на людину – одне їй шкодило, інше – захищало.

Образ Берегині був тісно пов'язаним з берегом водного простору і водночас і з дієсловом “оберігати”. Борис Рибаков пояснює такий зв'язок тим, що первісний мисливець і риболов ототожнював берег річки чи озера з твердою безпечною землею. Особливо це стосувалося часів, коли ріки внаслідок танення льодовика набували велетенських розмірів, виходили з берегів і заливали значні ділянки суходолу. Слово “берегиня” – українське, тому Б. Рибаков зазначає, що в сучасних російських діалектах воно вживається лише на Півночі, де найбільше зберігся архаїчний побут мисливців-риболовів. Мисливське походження культу Берегині також підтверджується тим фактом, що зв'язок берегинь з дощем утворився через переосмислення цього культу землеробами. Як доказ і приклад взаємозв'язку минулого й сучасного поколінь наведемо кілька рядків давньої пісні “Гей, не дивуйтесь, добрії люди...” у їх первісному значенні.

Гей, Берегиня веде немало,

Сімсот козаків з собою.

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

У збірнику козацьких пісень П. Куліша, де розміщено текст для широкого загалу, перший рядок подається як: “Гей, Перебийніс, веде немало...” Однак крізь зміст строфи виразно проступає більш архаїчний підтекст, який за всіма ознаками відповідає тому, що пише Б. О. Рибаков про Берегиню. Тобто йдеться про “Артеміду” В. Даниленка, богиню-войовницю перших мисливців кінця палеоліту, про існування якої П.Куліш наприкінці ХІХ ст. міг і не підозрювати, однак пісню записав, за що йому і вдячні. З подальшим розвитком родових відносин мисливські племена почали надавати Роду дедалі всеохопнішого значення, яке переходило на головного бога світобудови. Однак і за Берегиню не забували. Вона стала покровителькою українських воїнів-охоронців рідного Краю, дійшовши до наших часів у козацькому культі Покрови Божої матері, від чого й назва.

Найдавнішим символом Роду був змій, спіральне зображення якого ранні трипільці малювали на своїй кераміці, з головою у вигляді двох чи трьох коротких рогульок (мал. 16), ще коли перебували на своїй етнічній батьківщині на Подунав'ї. Знову ж таки, індоєвропейці-краяни сповістили балканським трипільцям новий зміст і розуміння Роду як Творця організованого Всесвіту, що одразу отримав своє вираження у видозміні самого символа Роду, який у країнських трипільців набув вигляду давньокитайського даоського символу “Інь-Ян” (мал. 17), що означав взаємозв'язок та перетікання одне в одне чоловічого та жіночого первнів Природи, а також принцип їх взаємодії та правила гармонійного співіснування людини з довкіллям, утвореним внаслідок цієї взаємодії. У давніх індійців подібний принцип, що означав універсальні закономірності існування Природи й суспільства, називався rita, який, як тепер уже остаточно доведено, арії принесли в Індію з заходу, а точніше - з Чорноморських степів, де він попередньо утворився.

Мал. 16. Зображення Змія-Роду на ранньотрипільській кераміці балканського походження.

Мал. 17. Український “Інь-Ян”. Розквіт Трипільської культури.

Ідея організованого Всесвіту виникла у країнських землеробів і скотарів майже одночасно, хоч і мала у кожному випадку свої особливості. Проте спільним було розуміння Закону універсального колообігу Природи, що передбачав такі поняття, як територія, на яку розповсюджувався Закон; люди, певним чином йому підпорядковані й визначені принципи їхнього правильного співіснування; початок відліку часу, як і самого Закону, що символізував Новий рік . Останній у землеробів починався з дати весняного рівнодення і був пов'язаний з пробудженням творчих сил Природи, а у скотарів-Степовиків – із зимовим сонцестоянням, коли символічно народжувався Батько Коло, знаменуючи початок нового життєвого циклу в степу.

“Коло Закону” краян (індійська rita , китайське “дао”) охоплювало все, що відбувалося в суспільстві та Природі і сприймалося як “світовий порядок”, який у греків звався “космос”, а в слов'янських народів - “лад”, що був, безумовно, ширшим поняттям, аніж Звичай, який хоч і торкався багатьох аспектів життя тодішніх людей, та все ж не передбачав загальних уявлень концептуального значення, передусім, світоглядних. Розвитку останніх приділяли особливу увагу скотарі, а точніше - їх надзвичайно розвинутий інститут жрецтва, який був від початку волею громади позбавлений добування засобів проживання в обмін на продукування технологій посмертного виходу душі до блаженних Небес, загадкового Вирію – місця перебування богів та предків. Цьому також сприяло швидше нагромадження додаткового продукту серед населення степу порівняно з іншими народами Скупи, що звільняло дедалі більше людей від повсякденної рутинної праці, створюючи цим самим умови для розвитку розумової діяльності.

Жерці Степовиків і виробили другу релігійно-космогонічну концепцію вкраїнців, яку почали формувати ще кемі-обинці під враженням своїх мандрівок на Близький Схід. Саме її згодом занесли непосидющі племена зрубної культури, або арії, до Індії, де вона й досягла свого найбільшого розквіту. Там, з метою збереження батьківської традиції, її записали арійські жерці-ріши у священні книги – Веди, а також зафіксували основи соціально-політичного устрою арійців. Так, наприклад, у одній із ранніх книг ”Ріґ веди” (179 ; 76.5) мовиться про давно минулий період рівності, спільності майна і єдності колективу, коли спільною була “худоба, майно, корови і думки”. У молитвах до богів прохання висловлювали не від імені окремої людини, а від усього племені – це був той час, коли весь колектив разом працював, здійснював обряди і як одне ціле поставав перед богами. Навіть значно пізніше, у народному епосі індійців, подекуди ще трапляються згадки про давній лад: “На початку не було державницької влади й царів, кари й катів. Усі люди охороняли один одного лишень дгармою [Звичаєм – О. К.]” (132; ХІІ; 59,14) .

За Ведами, арійці, як і всі степові племена бронзової доби на Україні, вважали, що душі померлих видатних вождів та жерців могли стати безсмертними богами на Небі, мешкаючи там поруч з душами їх знаменитих предків, які, користуючись зі свого горішнього становища, допомагали своєму народові. Стати богом могла лише та душа людини, яка пройшла своєрідний Суд богів, що повинен був визнати її гідною такої долі. На цьому Суді розглядали всі добрі справи, які людина зробила за земного життя, та значні заслуги перед народом, або особливі знання законів Всесвіту та Природи, які допомагали душі здобути безсмертя. Неважко помітити , що перевагу в цьому “змаганні” отримували насамперед ті особи, які мали відповідний соціальний статус, який у Звичаєвому суспільстві необхідно було заслужити перед громадою, маючи до цього відповідні схильності та виявивши належні здібності.

Душі всіх інших (не визначних) людей після смерті поверталися з Небес знову на Землю для подальшого перевтілення доти, доки у своєму розвитку вони не досягали “необхідної кваліфікації”, яка б дала змогу їм вийти з цього кола народжень та смертей, як їхнім більш “досвідченим” безсмертним родичам, яким уже не було потреби повертатися назад. З цією метою Степовики започаткували традицію насипання над померлим значної маси землі, утворюючи рукотворний горб – курган. Складний і розгалужений курганний обряд був покликаний забезпечити процес переходу душі на Небо й увіковічнити принцип його наслідування в пам'яті нащадків шляхом додаткового застосування антропоморфних стел або стосів, які б віками нагадували про тих, хто колись зумів подолати невблаганні закони світобудови...

Кургани, як конічні насипи землі, іноді навіть двадцяти метрів висотою, наші предки використовували для різних потреб, відповідно до яких вони несли й різне смислове навантаження. Крім завершення суто поховального обряду, виконуючи функції своєрідної загорожі світу живих від світу мертвих , кургани використовували як ритуальні центри, іноді досить значних розмірів, перетворюючи їх на родоплемінні святилища цілих народів; курганами межували, порожили священну Землю, де жив люд Краю, відділяючи її від навколишнього світу; кургани також інколи насипали для створення узвишшя в степу з метою нагляду та контролю над певною територією. Однак основною ідеєю, яку передавав курган, була ідея магічного центру – axis mundi (вісь світу), що зображували також у вигляді “священної гори”, або “світового дерева”, у якому Земля і Небо могли зустрітися.

Колись, дуже давно, як свідчать усі сакральні оповіді та міфи народів світу, з самого початку існував райський світ, коли боги сходили на Землю й жили серед людей, а люди могли здійнятися до Небес, видершись на гору (драбину або дерево), що була тоді в Центрі Світу і з'єднувала Небо й Землю . Але одного разу, через бажання людини уподібнитися всемогутнім богам, її було для цього відокремлено від Небес разом з тим світом, де вона проживала, для набуття необхідного самостійного досвіду. Цей процес у християнській теології дістав назву “гріхопадіння людини”, неусвідомлення містичного значення якого дало можливість назвати гріхом притаманне людині бажання пізнавання світу . Проте первісну гармонію було вже зруйновано – відтак Небо стало відокремленим від Землі.

Пам'ять про ці початкові події та космічний розкол завжди зберігалась у підсвідомості всіх людей, які населяли Земну кулю. У міру проходження свого земного шляху , вони почали усвідомлювати факт свого “падіння” та звертати свої погляди до Неба, намагаючись знову досягнути його вже в новій якості. Першими з людей, яким вдалося це зробити, були особи, яких можна характеризувати як шаманів. Використовуючи спеціальні технічні прийоми, об'єднані магічними ритуалами, вони намагалися розірвати кайдани буденної свідомості і знову повернутися до райського стану перших людей. Одним і з цих прийомів було вміння шаманів входити в різні екстатичні, трансові стани, які призводили до керованого виходу душі за межі тіла, що могла вільно подорожувати, проникаючи далеко за межі світу людей. Практично це використовували за потреби супроводу душі померлої людини, яка не володіла цими властивостями, до Світу предків, перед якими шаман міг навіть заступитися за неї, сказавши своє вагоме слово на Суді богів.

Основною метою екстатичного ритуалу була містична подорож шамана на Небо, куди він міг потрапити , лише скориставшись сходами axis mundi, які стали недоступними для більшості людей – священним Деревом або Горою, що містилися в Центрі Світу , що за переказами порівнювався з Полярною зіркою, яку наші предки називали Кілком, навколо якого оберталась уся небесна сфера. Для країнських шаманів священна Гора була конкретним засобом досягнення Небес, а разом з тим і безсмертя, набуваючи свого матеріального вираження у кургані, космічна символіка якого відповідала цілісній системі світогляду, що базувався на понятті універсального Закону існування суспільства та природи . Саму традицію створення кургану, разом з її смисловим значенням , краяни могли запозичити через міжнародні зв'язки у жерців Давнього Єгипту та Месопотамії.

Єгиптяни, приміром, вважаючи своїх фараонів народженими з єства бога Сонця, мусили після смерті повертати їх тіла назад, перетворюючи цим самим людину-фараона на бога. Для цього використовували гігантські споруди – піраміди, що від того вважалися житлами царя-Сонця . Схожа традиція помітна також і по той бік океану – у Мексиці, давні жителі якої будували свої піраміди з тією самою метою – обезсмертнення власної душі. А головне місто-храм тольтеків – людей, які присвятили досягненню цієї мети все своє життя, називається Теотіуакан, що в перекладі з ацтекської мови означає “Місце, де людина перетворюється на бога” .

Мексиканська традиція, добре відома нам з книжок знаменитого К. Кастанеди, розвинулася завдяки використанню так званих “рослин сили”, які отримали свою назву через те, що містили в собі Силу, що допомагала людині змістити своє сприйняття в інші світи. Свій матеріальний вияв у нашому світі ця Сила знайшла в речовинах, названих у науці алкалоїдами. Згодом адепти цієї традиції спромоглися замінити рослини сили іншими техніками, оскільки помітили, що вони руйнівним чином впливають на тіло. Одним з таких методів стало використання “місць сили” – ділянок землі, де на поверхню виходили специфічні струмені енергії, за допомогою яких досягалися ефекти зміщення сприйняття.

В українській традиції були також обидва ці методи виходу в польовий світ. Поруч з використанням алкалоїдів (таємничий напій “сома” або “хаома”) , активно використовували природну енергетику. Одним і з природних генераторів необхідної якості (на що вказав у своїх дослідженнях Ю. О. Шилов) слугували великі поклади залізної руди, розташовані на лінії Курськ – Комсомольськ (на Полтавщині) – Кривий Ріг, – джерело постійної магнітної аномалії. Розмістивши у вузлових точках виходу енергопотоків збудовані за допомогою спеціального ритуалу курганні споруди, наші предки, як це довів археолог, отримали доступ до енерго-інформаційного поля планети, а водночас і до інших світів.

На нашу думку, така смислова схожість, якщо не тотожність цих двох традицій, не може бути випадковою, тим більше, що розкриті недавно деякі приховані (езотеричні) знання, як і окремі невідомі факти, дають підстави говорити про походження нашої цивілізації від попередніх мешканців таємничого острова Атлантиди, що в незапам'ятні часи загинув десь у океанських водах між Європою та Американським континентом унаслідок жахливої катастрофи. Не виключено, що існувало кілька цивілізацій, які передували нашій, одна з яких могла бути на півдні Червоного моря. За легендами, знання цих цивілізацій не зникло безслідно, а перейшло до наступних народів, які поступово заселили Землю після катаклізму, зокрема, до тольтеків у Мексиці та давніх жителів долини Нілу. Намагаючись осягнути таємниці Всесвіту, шамани Степовиків, натомість, занесли традицію безсмертя (щоправда, у дещо видозміненому вигляді) до краян, у Степове Надчорномор'я, де вона стала невід'ємним надбанням усіх індоєвропейських народів.

Спочатку, коли зберігався певний пієтет перед шаманами – ідеологами цієї традиції - претендентом на безсмертя могла бути лише людина, наділена вищими знаннями про принципи Світобудови, уособленням яких був універсальний Закон-принцип правильного життя – рита, за яким душі померлих - знавців Закону, практичної чи духовної його частини , - ставали богами, досягнувши небес за допомогою складних ритуалів, розроблених країнськими шаманами. Ретельні дослідження Ю. О. Шиловим календарної та космогонічної основи курганних поховань мідно-бронзового віків на Україні дають йому підстави стверджувати, що зусилля творців та зберігачів сакральних обрядів Країнського Причорномор'я спрямовувалися не на встановлення соціально-економічної ієрархії суспільства (як сталося на Близькому та Середньому Сході), а на підтримання й укріплення гармонійних зв'язків між суспільством і Універсумом .

У перетворенні померлого на могутнього бога та долученні його до небесних Святих предків були зацікавлені всі члени скупного суспільства. Люди прагнули мати своїх богів-охоронців, які б згори піклувалися про них та допомагали у скрутну хвилину. Тому такі ініціативи мали широку підтримку народу , який намагався приєднати своїх найкращих представників до цього сонму предків. А кожен з тих, хто після праведного життєвого шляху зливався з богами, з одного боку, отримував безсмертя на Небі, а з іншого – й на Землі, стаючи прикладом для наслідування, відроджуючись у нащадках .

Однак згодом, у ранньому залізному віці, зі зростанням економічного потенціалу суспільства, коли з'явилася можливість звільнення значної частини степового населення Скупи від безпосереднього виробництва матеріальних благ, розуміння Закону-рити про необхідність дотримання праведного життя ( “по Правді і по совісті” ) для досягнення безсмертя різко погіршилося. До того ж зріс (загальний) рівень мілітарізації Степовиків, яким уже не вистачало “життєвого простору” на рідних землях, і вони почали дедалі частіше, порушуючи Звичай, вирушати на грабування сусідніх народів, звідки часто поверталися з багатою здобиччю. Це, натомість, призвело до накопичення значної кількості матеріальних статків та зосередження їх, усупереч Звичаю, у руках обмеженої групи осіб – знаті, яка, використовуючи своє панівне становище, підкріплене найманою збройною силою, почала диктувати свою волю всьому загалу.

Тепер багатьом стало дуже складно, якщо не неможливо, відмовитися від матеріальних благ для вигоди всіх, як цього раніше вимагав Закон-Лад. Вожді та їх прибічники вже не хотіли ділитися здобутим багатством з усіма, щоб гуртом вижити, адже його кількість гарантувала лише їм достатньо вільне життя без щоденної й виснажливої праці. А коли закінчувалося добро, можна було знову зброєю здобути його у слабших сусідів. Суттєво змінився і зміст поховального обряду. У цей час набуває поширення обряд жертвоприношення як своєрідної спокути богам за неправедні вчинки і прохання все-таки прихильно поставитись до того, хто їм складає ці жертви. Звідси починає формуватися хибне уявлення про те, що боги вимагають, “требують” , жертви, яке доходить до нас через слов'янські народи у вигляді требів та требища – жертовника.

Тенденція задобрювання богів жертвами особливо помітна у залізному віці, коли нечисленна верства знаті, сконцентрувавши у своїх руках основну частину додаткового суспільного продукту, який складався з награбованого в сусідніх народів добра, домагається права власноручно використовувати його за своїми потребами. Це могло відбутися лише за умов, коли знать буквально на очах забезпечила зростання добробуту свого племені внаслідок масштабних військових нападів на сусідні території, значного зростання самої військової сили, яка певною мірою гарантувала захист народу від ворогів і водночас ставала зручним та слухняним інструментом примусу, що забезпечував утримання верхівки знаті при владі та належний контроль за її наслідуванням.

Отже, будучи носіями і творцями благ для свого народу (хоч і шляхом пограбування сусідів), військові вожді ставали уособленням прогресу свого племені, яке було змушене приносити величезні жертви богам, начебто вмилостивлюючи їх, з тим, щоб душа вождя після смерті його тіла все-таки отримала можливість долучитися до богів, продовжуючи, як і раніше, піклуватися за своїх співвітчизників. А от чи справді вони піклувались за них на Небі, дбаючи на Землі передусім за власний добробут – то вже питання, яке можемо поставити лише сьогодні – більшості, мабуть, тоді було не до роздумів над змістом обряду, священну непорушність якого міцно закріплювали у їхній свідомості жерці, добре годовані за те вождями.

У залізному віці, нарешті, набуло поширення уявлення про теоретично однакові можливості всіх членів суспільства щодо набуття безсмертя, яким одразу скористалася новостворена панівна верхівка зверхників серед вождів та жерців, яка, складаючи жертви богам, намагалась будь-що забезпечити своє панівне посмертне становище, дискредитуючи цим саму ідею необхідності дотримання праведного життя, справедливою нагородою якому могло стати безсмертя душі. Така викривлена система уявлень через скіфів проіснувала в часі до слов'ян та до самого запровадження християнства, від якого зазнала цілком справедливої критики і, як результат, була фактично повністю ним знищена, із зміною самої концепції безсмертя.