на головну

Іван Макарович Гончар (27.01.1911-18.06.1993) - видатний український громадський діяч, талановитий митець, пройшов війну 1941-1945 рр., брав участь у штурмi Берлiна, закінчив її старшим лейтенантом, командиром взводу зв’язку, нагороджений орденом Вiтчизняної Вiйни II ступеня, медалями “За вiдвагу”, “За перемогу над Нiмеччиною” та iн.

Його ентузіазм краєзнавця, його інтуїція художника, його любов до України і українців відкривають йому двері багатьох домів. Йому дарують сімейні фотографії, віддають чи продають сімейні реліквії. Як художник, Іван Гончар особливо цікавився творами народного мистецтва. В коло його зацікавленості входили: народне малярство, ткацтво, вишивка, гончарство, дереворізьблення, одяг, прикраси, музичні інструменти. В порівнянні з істориками мистецтва, Іван Гончар вбачав у них не стільки результат творчого пошуку окремого художника чи ремісника, скільки конкретний прояв, у певному місці, в певному часі, єдиної української культури. Саме це його етнологічне розуміння українського мистецтва, виражене ним, українцем, зустріло опозицію з боку радянської влади.

Народився Іван Макарович Гончар  27 сiчня 1911 року в селi Лип’янка Чигиринського повіту (нині Шполянського р-ну Черкаської обл.) у сiм’ї селянина.

1927 р.       Закiнчив Лип’янську семирiчку. Вступив до Київської художньо-iндустрiальної профшколи живопису, скульптури де навчався у К.Єлеви та В.Климова.

1927-1928 рр.     Жив на квартирі у свого земляка з села Лип’янка Максима Борисовича Коросташа – відомого музикознавця, фольклориста, члена Етнографічної комісії Академії наук УРСР, репресованого в 1938 році. Його І.М.Гончар називав своїм духовним батьком. У домі М.Б.Коросташа Іван Гончар познайомився з вiдомим вченим – музикознавцем, фольклористом, чоловiком Лесi Українки Климентiєм Квiткою та матір’ю великої поетеси Оленою Пчiлкою.

1930 р.       Закiнчив Київську художньо-iндустрiальну профшколу з дипломом скульптора-декоратора.

1931-1936 рр.     Навчався в Київському інституті агрохімії та грунтознавства, одночасно працюючи в Київських скульптурно-монументальних майстернях. Одержав одночасно два дипломи – агронома і скульптора. Обрав своїм фахом скульптуру.

1936-1938 рр.     Служив у діючій армії.

1941-1945 рр.   Під час Великої Вiтчизняної вiйни І.М.Гончар – старший лейтенант, командир взводу зв’язку. Брав участь у штурмi Берлiна. Нагороджений орденом Вiтчизняної Вiйни II ступеня, медалями “За вiдвагу”, “За перемогу над Нiмеччиною” та iн.

З травня 1945 року разом з художниками Центральної групи вiйськ протягом п’яти мiсяцiв працював у Вiденськiй Академiї мистецтва, де створив ряд скульптурних робiт для виставки “Бойовi епiзоди Великої Вiтчизняної вiйни у творах художникiв-фронтовикiв”, що вiдбулася у Вiднi того самого року. Збереглося понад двісті акварелей, малюнків, начерків, виконаних І.М.Гончаром під час війни.

1956 р.       Івана Гончара обрано головою секцiї скульптури Київської органiзацiї Спiлки Художникiв УРСР, членом Художнього фонду СРСР. З цього ж часу І.М.Гончар починає серйозно працювати в галузi живопису.

1960 р.       Гончару присвоєне звання Заслуженого дiяча мистецтв УРСР.

1966 р.       Українська студiя хронiкально-документальних фiльмiв випустила фiльм “Соната про художника”, присвячений життю i творчостi I.М.Гончара.

Іван Гончар бере активну участь у створеннi Товариства охорони пам’яток iсторiї та культури. Його було обрано членом Президiї та керiвником секцiї образотворчого мистецтва цього товариства.

І.М.Гончар почав глибоко й систематично вивчати народне мистецтво; започаткував свою колекцiю зразків народного мистецтва, яка згодом стала відомим громадським музеєм, джерелом українського національного пробудження.

Специфіка зібрання Івана Гончара в порівнянні з іншими – це її дійсно народний характер, що споріднює її швидше з колекціями місцевих краєзнавчих музеїв, де в основному представлено предмети, створені в домашніх сільських умовах, поза державними промислами, конкурсами й преміями.

До кінця 1960-х років збірка Івана Гончара вже нараховувала близько 7 тис. експонатів ХVІІ-го – середини ХХ ст., з яких приблизно 2500 представляли зразки народного ткацтва (рушники, сорочки, килими, верхній одяг, зразки вишиття). Народна кераміка була представлена близько 600-ма експонатами. Колекція ікон і народного малярства налічувала близько 700 одиниць. Додамо до цього колекцію народних інструментів і прикрас, предметів дерев’яного різьблення, великодніх писанок і гутнього скла. Бібліотечний і архівний фонд, включаючи частину бібліотеки М. Аркаса, українського історика і музикознавця, яку І. М. Гончар придбав у товариша М. Аркаса Камінського в Миколаєві, нараховував більше 2000 одиниць.

1966 р.       Гончар розпочав тривалу працю над проектом пам’ятника “Колiївщина” для Уманi.

Під час поїздки в 1966 році на Черкащину і, зокрема в м. Чигирин, Іван Гончар записує, що вишиття гладдю та хрестиком було дуже поширене, особливо гладдю, а раніше гаптуванням на рушниках, які називаються “чигиринськими” та “чернецькими”. В багатьох монастирях навколо Чигирина та в самому Чигиринському монастирі, черницями культивувалася вишивка декоративним київським або скоріше назвати чигиринським швом на знаменитих рушниках, які так й називалися в народі “чернецькими” рушниками… Високомистецькі “чернецькі” рушники вишивалися в давнину, у ХVІІІ столітті і раніше, синіми та червоними нитками. Жодне весілля народне ще й зараз не обходиться без участі “чернецького” рушника.

1968 р.       Створює пам’ятник Максиму Залiзняку для села Медведiвка на Черкащинi.

Іван Гончар записує своє враження про місцеві краєзнавчі музеї. На його думку, є багато цікавих, але більшість українською культурою нехтують. Ось що він записує у 1962 році після відвідин Черкаського краєзнавчого музею: “Я там не почув рідної української мови мого народу… У музеї зовсім відсутнє народне мистецтво Черкащини… Зате найбільше зоології, а ще більше сучасних фотографій”.

Більш сконцентровано характеризує «увагу» місцевих музеїв до народного мистецтва випадок на Полтавщині. Так би мовити - ідеологічні і політичні умови його збиральницької діяльності, коли і сама ця діяльність, і твори народного мистецтва, на які вона була спрямована, вважались антирадянськими і націоналістичними. Мова йде про відвідання Іваном Гончаром містечка Кобеляки на Полтавщині у 1965 році. “Нарешті хазяїн дому видобуває зі сховища безцінну реліквію, яка була схована в клуні, в соломі… Дальші Іван Бугрименко розповів, чому цей скарб очутився в соломі… Коли я, каже господар, запропонував свого Козака в місцевий музей, то його не то що не прийняли, але й ще наказали знищити як націоналістичну картину та грозили наказати мене за неї, щоб я мов не тужив за козаками. Та я, каже господар, не скорився. Жаль було картини, з якою зжився, і рішив заховать її глибоко в соломі. Та завідуючий музеєм не заспокоївся і через якийсь час зайшов до мене, говорить Іван, і почав шукать, штиляти шпилем у солому. Моє серце стривожилось, а ось знайдуть. Та, на моє щастя, загроза Козаку минувала, хоч, правда, не без болю. Козак був прибитий штилем. Ось цього мученика Козака Мамая з раною і показав мені Іван Бугрименко.»

У 1968 році Іван Гончар із болем констатує: ”Закінчилася “скабівщина”. Хто прийде її на зміну, поки невідомо. Та хто б не прийшов, але вже ніхто не поверне тої непоправно-жахливої втрати, яку потерпіла Україна в культурно-мистецькому надбанні за свою історію. Ті залишки церквів по селах та містах, що вистояли неймовірні лихоліття руїни 30-х років та другої світової Вітчизняної війни – зметені з лиця землі, а разом з ними і всі види народної творчості та цінні архіви і бібліотеки. Лишилися жалюгідні рештки. Є цілі райони, де немає жодної церкви, жодного вітрячка, млина водяного чи якоїсь стародавньої споруди. Народна творчість виродилась, принаймні в тій національній формі, в якій була”.

У 1968 році Іван Гончар був викликаний на “співбесіду” в ЦК КПУ, до секретаря з ідеології Ф.Т. Овчаренка. Після цієї зустрічі він записує в щоденнику: “Мене дійсно “нагороджують” такими дурницями і нісенітницями, що жах бере, а потім ще й тюрмою погрожують, лякають, приписують мені “вину”, що я людям на прощання кажу, щоб вони пробуджували свідомість інших з тим, щоб любили свою Вітчизну, були національно свідомі і не цуралися рідної мови, берегли пам’ятки своєї культури … Для того, щоби інспірувати антирадянщину, варто розмовляти українською мовою. Я вже не кажу бути пристрасним до свого рідного”

Для Івана Гончара і його рідних почався період гонінь.

В серпні 1969 року поширюється по Києву “Відкритий лист Миколи Холодного до Ніни Матвієнко”.

1972 року, влітку, публікуються в газетах “Літературна Україна” та “Вісті з України” (видання українців Чехословаччини) під назвою “На терези совісті” покаяння того ж Холодного перед Радянською владою, де Іван Гончар, разом з іншими дисидентами, затаврований як “запеклий ворог” і “націоналіст”. Чергуються нескінченні виклики в КДБ, парткоми і профкоми. Івану Гончару настирливо рекомендують роздати його колекцію різним державним музеям.

В цей же час з’являється “Рецензія на “Вступне слово Івана Гончара до екскурсії по хаті-музею” доктора філології Галини Їжакевич. Ім’я звинувачуваного у націоналізмі Івана Гончара незабаром вилучається із усіх енциклопедичних і періодичних видань. Хату-музей забороняють відвідувати. Ні про які офіційні замовлення не могло бути й мови. Для протесту, роздумів і запитань, на які він не знаходив відповіді, Іван Гончар мав тільки чисті сторінки свого особистого щоденника. Ось один з його записів: “Художник може оправдати себе своєю творчістю во імя нашої Радянської вітчизни, а як я міг це зробити, коли мої творчі доробки  на виставки ось уже 4-й рік не приймаються, замовлень мені на будь-які  пам’ятники не даються, навіть ті твори, що десятками років стояли в музеях, знімаються з експозицій. По суті я, як митець, ізольований від народу, і як я, безправний, можу оправдати себе?”

Івана Гончара було викреслено із суспільного життя.

Паралельно з цими гоніннями на діячів української культури, з метою міжнародної пропаганди «досягнень національної політики і розквіту націй у складі СРСР», починає здійснюватись ряд культурних проектів так званого “національного значення”: початок будівництва у 1964 році музейного комплексу в Переяславі-Хмельницькому, створення в тому ж році Державного Музею декоративно-прикладного мистецтва, у 1966 році – Українського товариства охорони пам’яток історії і культури та Музею народної архітектури і побуту у Львові, у 1969 році – Музею народної архітектури і побуту в селі Пирогів під Києвом, у 1970 році – Закарпатського Музею народної архітектури і побуту в Ужгороді. Це співіснування взаємовиключних дій і заходів відображає політику тих часів: політику фасаду, спрямовану на прославляння досягнень радянської влади в національному питанні і внутрішнього тиску на представників національних кадрів та інтелігенції. В результаті цієї політики в 60-70-х роках складається абсолютно парадоксальна ситуація: за ідентичні культурні досягнення одних нагороджують орденами і медалями, а інших викликають в КДБ і всіляко переслідують. Так, коли тисячі киян, разом з партійними діячами та іноземними гостями, аплодують у травні 1969 року на концерті просто неба українському хору “Гомін” під орудою Леопольда Ященка, одягненому в національні строї із колекції Івана Гончара, самого господаря хати-музею викликають в КДБ і звинувачують в націоналізмі. В ті роки можна було бути націоналістом, але рівно настільки, наскільки це було вигідно владі.

Щоденники Івана Гончара після 1968 року – це хроніки знищення української культури. Сподіваємось що їх буде опубліковано, адже й І.М. Гончар заповідав нащадкам – новій генерації українців – знати, “якими нелюдськими засобами нас нищили”.

На початку 70-х років, в атмосфері абсолютної суспільної ізоляції, він починає роботу над альбомом “Україна і українці” (всього їх укладено 18 томів), що вражають скрупульозністю досліджень історика, етнографа, фольклориста, антрополога, художника. Змінюються і його творчі акценти – від реалізму до етнографізму народних типажів. Пізніше, у 1980-их роках, він скаже: “За останнє десятиріччя я, натхненний творчістю свого народу, зробив, мабуть, більше, ніж за все попереднє творче життя. Я, по суті, виріс наново як митець і в скульптурі, і в живопису, створивши сотні картин, скульптур, малюнків, які вважаю своїм найціннішим мистецьким здобутком”.

Що додавало йому снаги продовжувати працювати, не розпорошити колекцію по музеях Києва, як того не раз вимагали в “органах”, мужньо переносити погрози фізичної розправи  Відповідь знаходимо у нього самого: “Мамо моя, Україно, як тяжко тебе любити. Скільки хвилювань, переживань і горя наберешся від цієї любові. Але без неї жити не можна, вона сильніша за смерть”.

Ще в роки війни Іван Гончар починає замислюватись над трагічним станом української культури. Пізніше, у 60-х роках, він запише в щоденнику: “І до війни, і після війни я надивився на наші краєзнавчі та історичні музеї, де так збіднено і убого була показана Україна, особливо її минуле, її народна культура, її етнографія, а особливо народне мистецтво. На це ми змушені дивитися у маленьке віконце. А вже якщо десь хтось трохи порушить ці рамочки і вийде за межі усталеної і закостенілої догми в цьому, то  на того вже посиплеться  ціла каскада ріжних образливих обвинувачень і в “захопленні минулим”, і в “ідеалізації” минулого, і в “націоналізмі”, та ще й в буржуазному, і аж до звільнення з роботи в музеї, а то й більше. Було прикро, досадно і до глибини душі обурливо, що така велика нація, як українська, багата своєю героїчною і трагічною історією, багатою своєю народною культурою, фольклором та етнографією, а так мізерно показана народу в тих музеях. Я вже не кажу про те, що Україна не має свого етнографічного музею, свого національного музею, який мають всі культурні країни світу. … Тому я рішив, знаючи заздалегідь, що з риском, створити в себе в своїй квартирі етнографічний музей в мініатюрі, але з широким діапазоном показу її експонатів, з тим, щоб показати якомога широкому колу відвідувачів, показати ефективно, з глибоким національним характером… Я міг би собі спокійно все це збирати, вивчати, творити, замкнувшись в своїй хаті, як це деякі роблять, і ніхто про це не знав би, і я був би спокійний, та моя совість не дозволила мені цього зробити. Хотілося показати все це  народу, і я це зробив з тим, щоб відкрити очі нашому народу і зокрема тим, кому це потрібно, на цю красу і на це віковічне надбання, щоб народ полюбив і беріг та культивував”.

На думку сучасників Івана Гончара, його хата-музей стала втіленням національної ідеї,  храмом української культури.

У щоденнику 1967 року він залишає запис: “Моя хата стала ніби образом України, куди приходять щоби помолитись, серцем відпочити, пожалітись і вилити сльози радості, туги і гніву за страшні лихоліття. Тисячі відвідувачів, що побували тут,  не вийшли звідси байдужими. Не один тут згадав своє минуле, свою рідну Маму, свій пройдений шлях, своє горе. Не один задумався тут над долею знедоленої України, не один тут знедолений заплакав гіркими сльозами за її долю, за яку й сам віддав свої найкращі роки життя. Не одному і не одній довелося тут пролити і сльози радості від баченого наяву. Не одним ця хата стала щастям національного прозріння, і не одна пара найшла тут щастя свого подружжя, основою якого стала вічна і життєдайна ідея любові до рідного, ідея продовження свого роду, своєї нації, ідея самозбереження себе як національного індивідуума”.

“Прийду я з міста в свою рідну хату-музей, – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, ображають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі”.

1986-1993 рр.     І.М.Гончар бере активну участь в суспільно-політичному житті України періоду “другого українського відродження”.

1988 р.       4 лютого відкрилася перша персональна виставка І.М.Гончара у виставковому залі Спілки художників України, м.Київ.

1989 р.       Івану Гончару присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка.

1990 р.       Івану Гончару присуджено звання Народного художника України.

1992-1994 рр. Персональна виставка “Краса, обпалена війною” в Музеї Великої Вітчизняної війни.

5–7 липня 1992 р. Велика Козацька Рада в Переяславі-Хмельницькому Київської обл. вручає йому булаву Духовного Гетьмана Українського Козацтва.

"Сучасна козаччина повинна стати тією могутньою силою, з якою повернеться здоров’я нації, вона має покласти край русифікації українців – цьому великому лиху…
Козаки й сьогодні мають виглядати козаками. Та й армія українська мусить мати козацький вигляд. Хоча в ній і залунала українська мова та оновилися мундири, але не такою мірою, як у військах січових стрільців, Симона Петлюри, УПА…
Україна піде тим історичним шляхом, на якому її зупинила імперія. Ще збереглася молодь з прадідівським характером. Слід спрямувати її правильно..."

(Іван Макарович Гончар, 10.09.1992 р.)

"…нинішнє братство вільних людей мусить відігравати таку ж роль, як і в минулому. Більше того, якщо тоді наша нація не була так зденаціоналізована, то нині вона цілком зрусифікована. І наш обов’язок відродити культуру, традиції аж до того, щоб наша республіка не просто називалася Україною, а стала козацькою. Треба … щоб козацький дух до нас повернувся ще в більшій силі, ніж тоді.

…Козак – це людина, яка втілює всі національні риси українського народу.
…Козак – це душа народу.
…В козацтві усі наші корені."

(Іван Макарович Гончар, 28.03.1992 р.)

18 червня 1993 року Івана Макаровича Гончара не стало. Похований Духовний Батько у Києві на Байковому цвинтарі.

У вересні 1993 року на основі творчої спадщини І.М.Гончара та його приватної колекції народного мистецтва у Києві було засновано державний Музей І.М.Гончара. Указом Президента від 2 грудня 1999 року його перетворено на Український центр народної культури “Музей Івана Гончара”, а від 11 березня 2009 року музею було надано статус Національного і перейменовано у Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».

Використані джерела:
http://honchar.org.ua/zasnovnyk/zhyttyepys/avtobiohrafiya/
http://honchar.org.ua/p/krajeznavcha-diyalnist-ivana-honchar/
http://honchar.org.ua/zasnovnyk/vydyvo-pro-honchara/