Олександр Черненко

На головну

200 років з дня народження Миколи Гоголя. «Ти смієшся, а я плачу» – настільки влучним є це Шевченкове означення його суті!..

Микола Васильович Гоголь-Яновський. А що він за один? Дивно, але факт (!) – в Україні переважна більшість наших сучасників не тільки його серйозних історичних розвідок, а навіть і того – хто і якого родоводу він, мало, або зовсім не знає. Тому і лунає з гниловодянної – «вєлікій уський!..» – і більшість, неначе гірська луна хором виголошує – «О, так-так!». Оцінюючи цю «уськість», ми б поставили Гоголя на один щабель з іще одним «вєлікім уськім» – маркізом де-Кюстіном (за московським принципом перевертнів, скажімо, Олійників зробили Алейнікавимі, де-Кюстіна, чисто па-масковскі, треба було б звати Костіним). Праця останнього «Миколаївська Росія» є логічним доповненням гоголівських «Мертвих душ», «Ревізора» та ін.. Тільки на Москвє чомусь і досі не додали де-Кюстіна до свого мартирологу «славних» і «вєлікіх». Намарне! Не справедливо! А-а-а!.. Поза тим, хай би як, а «нам робить своє» (І.Франко)...

Стаття М. Гоголя-Яновського «Размышление Мазепы» була вперше (!!!) надрукована в академічному виданні «Полного собрания сочинений» виданого до 100-річчя від дня народження М.В.Гоголя 1952 року (том 9). Дослідники (більше московські) бажають оминати цей «казус» двадцятою дорогою, наші, українські, майже не посилаються на це повідомлення. Але ж! Саме тут М.Гоголь не є нищівним сатириком, із зрозумілим не лише українцям, сарказмом щодо месіяністичного призначення «души масковскай», а постає перед нами як серйозний дослідник гіркої нашої минувшини. Не забуваймо – він фаховий історик.

Далеко не зайвим буде нагадати і те, а хто і якої крові Микола Гоголь.

Серед діячів України XVII ст. чільне місце займав полковник, а згодом і гетьман України Остап (Євстафій) Гоголь.

Про дитячі, юнацькі роки та освіту О. Гоголя відомо дуже мало. Походив він зі старого шляхетного українського роду, що дав Речі Посполитій (до складу якої в XVI ст. разом з Литвою увійшла Україна) чимало високопосадових діячів. Найбільш відомий серед них Іона Гоголь, архімандрит Кобринського монастиря, якого 1595 р. король своєю грамотою призначив Пінським і Туровським єпископом ¹

Досягши повноліття, О. Гоголь, як і багато хто з української шляхти, вступив на службу до Речі Посполитої гетьмана Станіслава Калиновського як ротмістр панцерних козаків — легкої козацької кінноти.

З початком братовбивчої ребелії (в липні 1648 р.) вінницький полковник Остап Гоголь у складі загонів Б. Хмельницького виступив у похід проти військ української шляхти. Про цей похід в першому томі «Сказанія о войне козацкой с поляками» згадує Самійло Величко. За його свідченням, Б. Хмельницький відрядив Остапа Гоголя на допомогу уманському полковнику Ганжі, щоб взяти місто Нестервар².

Знову прізвище полковника Остапа Гоголя виринає 1654 р. 8 січня в Переяславі відбулася козацька рада, на якій, як засвідчують складені московськими чиновниками списки, на вірність московському царю присягнув і подільський полковник Остап Гоголь³.

27 липня (6 серпня) 1657 р. Б. Хмельницький помер. На короткий час гетьманом став його недоумкуватий син Юрась, після нього — Іван Виговський, у роки правління якого посилилася міжусобна боротьба серед козацької старшин – зерня Хмельниччини рясно проросло! І. Виговського підтримала більшість козацької старшини, в тому числі й О. Гоголь. Для боротьби з гетьманом московський цар прислав в Україну значні військові сили. І. Виговський звернувся по допомогу до Речі Посполитої короля і кримського хана⁴.

В серпні 1658 р. Остап Гоголь з 20 тис. козаків подільського полку виступив у похід на Лівобережну Україну, 16 серпня підійшов до Києва і став табором над річкою Либідь у двох верстах від міста. Там уже знаходилися білоцерківський полк І. Кравченка та брацлавський І. Сербина⁵. Загальне керівництво військами гетьман І. Виговський поклав на свого брата Данила і наказав йому вигнати з Києва царського воєводу та російський гарнізон. Генеральний бій все відкладали, бо чекали татарські й Речі Посполитої війська, які повинні були їх підтримати, але так і не з'явилися. Бій між російськими і козацькими військами не приніс бажаного результату⁶.

Козацькі війська відійшли до Білої Церкви. О. Гоголь повів свій полк на Овруч, а звідти до Білої Церкви, місця збору всіх полків. Зілля Хмельницького з парами отрути змусили І. Виговського відмовитися від гетьманської булави. Почалася гетьманоманія. Гетьманом України на козацькій раді під Хмельником у 1659 р. знов став 18-річний Юрій Хмельницький. Цей «гетьманський» уряд був примушений піти на відновлення союзу з Московією. У зв'язку з цим московитські бояри наполягали на повторному обранні гетьмана, яке мало відбутися у заповненому московськими військами Переяславі.

На Переяславській раді 1659 р. козацька старшина і гетьман підписали договірні статті, які визначали відносини між гетьманським і царським урядами. Більшість положень цієї угоди значно обмежувала автономію України, московитські війська одержували право постою не тільки в Києві, а й інших великих українських містах. Україні заборонялося проводити самостійну зовнішню політику, без угоди з царем її уряд не міг вибирати гетьманів, генеральну старшину і полковників.

Проте цю угоду підписали не всі: семеро козацьких полковників, в тому числі й О. Гоголь, на Переяславській раді не були — вони зі своїми полками охороняли кордони України від нападу Речі Посполитої і татарських військ. Із статтями договору вони ознайомилися в Чигирині, куди гетьман і старшина прибули після виборів. Полковники були дуже незадоволені підписаною з Московією угодою. Найбільш досвідчені і шановані — М. Ханенко, О. Гоголь і І. Богун — відкрито висловлювали своє обурення ⁷.

Відновлення союзу з Московією призвело до загострення відносин України з Речю Посполиитою і Кримським ханством, які активно готувалися до війни. Першими прийшли на Поділля війська Речі Посполитої, боротьбу з якими очолив О. Гоголь. На допомогу йому виступив миргородський полк на чолі з полковником К. Андрієвим. Восени 1659 р. війська Речі Посполитої, очолювані коронним гетьманом Станіславом Потоцьким, спробували взяти штурмом одне з найбільших міст Поділля — Могилів, але оволодіти ним не змогли.

У лютому 1660 p. C. Потоцький спробував ще раз захопити місто. Могилів оточило 18-тисячне військо Речі Посполитої, яке мало на озброєнні артилерію. На допомогу йому прийшло військо колишнього гетьмана України, а на той час київського воєводи І. Виговського та численна татарська орда ⁸. Могилів захищав О. Гоголь з п'ятьма тисячами козаків і відстояв місто.

Далі за роботу взялися дипломати Речі Посполитої. В Україну приїхав чернігівський воєвода С. К. Беньовський, довірена королівська особа ⁹. Використовуючи невдоволення гетьмана і старшини Переяславською угодою, він почав намовляти їх визнати зверхність Речі Посполитої, і мав у цьому значний успіх.

У 1660 р. в Україну для військових дій проти Речі Посполитої вступили московські війська під проводом боярина В. В. Шереметьева. Разом з лівобережними козацькими полками вони рушили на Правобережну Україну. Похід був невдалий. В бою під Чудновом їх оточили українські, литовські, татарські війська та наймані німецькі солдати.

Однак ані Річ Посполита, ані Московська держава втримати за собою всю територію України були не в змозі. Тому Правобережна Україна все більше підпадала під вплив Речі Посполитої, а Лівобережна — Московії. У цей тяжкий час козацька старшина не спромоглася подолати міжусобні чвари й об'єднатися в боротьбі за єдину державу. Навпаки, протиріччя в її середовищі поглиблювалися. У січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманську булаву і постригся в ченці під іменем Гедеона. Після того Україну практично розділили на дві частини, в кожній з яких був вибраний свій гетьман: на Лівобережжі — І. Брюховецький, на Правобережжі — П. Тетеря.

Подільський полк О. Гоголя увійшов до складу правобережного козацтва і був підпорядкований гетьману П. Тетері, який мав чітку орієнтацію на Речь Посполиту. Та на початку 1663 р. полковник О. Гоголь разом зі своїми козаками виступив проти військ гетьмана П. Тетері. Останній направив у Бар Речі Посполитої й козацькі війська, керовані наказним гетьманом М. Ханенком, і повстання було придушене. О. Гоголь був помилуваний і повернувся на службу до короля. Пізніше, в листі до коронного гетьмана С. Потоцького від 11 вересня 1664 p., він пояснював свої дії тим, що хотів узяти керівництво над повстанцями, аби припинити повстання ¹⁰. У цьому ж листі О. Гоголь просив дозволити його синам, які знаходилися при С. Потоцькому, приїхати додому. Сини, яких коронний гетьман захопив у Львові, і стали однією з причин каяття полковника ¹¹.

Після того повстання О. Гоголю доводилося скрутно, за ним наглядали, не обходилося і без образ, яких полковник не прощав. Так, полковник С. Маховський 9 лютого 1664 р. повідомляв у листі до гетьмана П. Тетері, що Гоголь говорив неприємні слова його товаришу пану Болеету¹². Проте полковник лишався на своїй посаді: напевно, його, як досвідченого командира, король не хотів зміщати перед походом військ Речі Посполитої до Лівобережну Україну. В ньому повинні були брати участь і подільські та брацлавські козаки на чолі з полковником О. Гоголем. 20 лютого 1664 р. Брацлавський полк разом з полковником перебував вже в м. Лисянці¹³.

Гетьман Лівобережної України І. Брюховецький, поінформований про цей похід, готувався до зустрічі з королівськими військами. На допомогу йому прийшли запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом І. Сірком і Московська залога, яка знаходилася на Січі і яку очолював царський воєвода Г. Косагов. Недалеко від Корсуня вони зустрілися з татарськими загонами, що йшли на допомогу королю Речі Посполитої, і розбили їх.

Розгромлена татарська орда повернула до Криму, а кошовий отаман Сірко та воєвода Косагов мали рушати на Поділля для відпору королівському війську, але повернули до Умані, довідавшись, що полковник О. Гоголь «со всеми поднестровскими казаками перешли в подданство к русскому царю»¹⁴. Як оцінити такі дії полковника? Гадаємо, треба віддати йому належне, адже змінюючи підданство, він зберігав цілими міста і села свого краю і захищав жителів Поділля від завойовників.

Московське підданство О. Гоголя не було тривалим. Щойно гетьман І. Брюховецький з військом повернувся на Лівобережжя, Поділля й Брацлавщину захопили війська Речі Посполитої з козацькими полками гетьмана П. Тетері. Полковник О. Гоголь із своїм полком перейшов до гетьмана¹⁵. 6 вересня 1664 р. П. Тетеря повідомляв Речі Посполитої коронного канцлера М. Пражмовського: «Гоголь, полковник Брацлавский, оставил мятеж с Брацлавьем и Побужьем, дал присягу в верности королю, его милости, и получив повеление ускорить со своим полком поход против общего неприятеля, для того, чтобы на деле показать свое усердие» ¹⁶. Але вже в березні 1665 р., як відписував гетьман І. Брюховецький царю, О. Гоголь був в числі тих полковників, які знаходилися «при достоинстве вашего царского пресветлого величества» і воював з татарськими військами та військом Речі Посполитої¹⁷.

Того ж року в козацькій верхівці Правобережної України сталися зміни: замість нетривалого гетьманства Степана Опари, який дістав булаву при підтримці татарського хана після втечі П. Тетері до Речі Посполитої, гетьманом став чигиринський полковник Петро Дорошенко. О. Гоголь перейшов до нього на службу і на початку 1666 р. поставив свій підпис під інструкцією козацьким послам, що направлялися до Варшави на сейм ¹⁸.

Відносини П. Дорошенка з Варшавою значно погіршилися 1667 р. після підписання Московією і Польщею у с. Андрусового перемир'я на 13,5 років. Представників України на переговори навіть не запросили. За Андрусівським договором Росія і Польща затвердили фактичний поділ України на дві частини: Правобережна відійшла до Речі Посполитої, а Лівобережна залишалася у складі Московії. Запорозька Січ була підпорядкована обом державам.

Уряд Речі Посполитої почав жорстоку небачену ще в світі колонізацію Правобережної України. Єдиною силою, яка могла цьому протистояти, були козаки гетьмана П. Дорошенка. До складу їх входили подільський і могилівський полки, керовані старим і досвідченим полковником О. Гоголем.

У січні 1668 р. П. Дорошенко розпочав воєнні дії проти гетьмана І. Брюховецького і послав під Канів, де знаходилися лівобережні козаки, двох полковників — Жерибайла і Гоголя. Та власних сил для ведення війни було замало, і на козацькій раді в Корсуні 1669 р. було прийнято рішення звернутися по допомогу до Отоманської Порти. Як поставився до цього полковник О. Гоголь — невідомо, бо його на цій раді не було ¹⁹.

У 1671 р. уряд Речі Посполитої вирішив розправитися з Дорошенком і повністю підкорити населення Правобережної України. Польське військо на чолі з гетьманами Яном Собеським та Дмитром Вишневецьким захопило Брацлавщину, правобережним гетьманом був призначений Ханенко, що тримався орієнтації Речі Посполитої. Залоги Речі Посполитої були розміщені в усіх великих містах Поділля.

1672 р. до Поділля з великим військом прийшов союзник гетьмана П. Дорошенка турецький султан. Козацькі й турецькі війська захопили Кам'янець, Могилів та інші міста.

1674 р. П. Дорошенко відрядив під Корсунь сім полків, в тому числі подільський і могилівський О, Гоголя, для захисту міста від московських військ. Сам звернувся по допомогу до кримського хана ²⁰.

17 березня 1674 р. в Переяславі відбулася козацька рада, яка обрала І. Самойловича гетьманом всієї України. До тих, хто підписав рішення цієї ради, приєднався і полковник О. Гоголь. Як і іншим полковникам, що прийняли московське підданство, йому була видана царська грамота «за створчатою печатью на красном воску» ²¹.

Подальші події розгорталися так: як тільки московитські війська і лівобережні козацькі полки покинули Правобережжя під тиском турків, сюди прийшли війська Речі Посполитої на чолі з Яном Собеським. Їм вдалося захопити ряд українських міст, в тому числі на території Брацлавщини. Не маючи сил боротися проти військ Речі Посполитої, які прийшли на зміну турецьким завойовникам, О. Гоголь здав їм міста, які ще були під його орудою і за це одержав від короля гетьманство і маєток — с. Ольховець ²².

Про перехід О. Гоголя на службу до короля Речі Посполитої гетьман І. Самойлович повідомляв царя 18 травня 1674 р.: «...оставя к царскому величеству свои склонности и замучив на смерть мучительски невинно посланого нашего Самойла Завицкого, радича, за имя ваше государское против его стоящего, на тех днях вдался и ввел к себе в Могилев на заставу некоторого Александра Ловецкого, городничего киевского» ²³.

Влітку 1675 р. разом з військами Речі Посполитої О. Гоголь вступив у боротьбу із турками за визволення Поділля й Брацлавщини²⁴.

У грудні 1675 р. гетьман О. Гоголь перебував у Львові при королівській особі, що було пов'язане з підготовкою до коронації Яна Собеського. Вона відбулася 1 січня 1676 р. Ян Собеський став польським королем Яном III. О. Гоголь, який із своїм військом стояв на той час у Вінниці, залишив замість себе наказного гетьмана і поїхав на коронацію.

Коли в березні 1676 р. він повернувся додому, до нього з'їхалася козацька старшина, якій О. Гоголь розповів про ганебне ставлення урядовців Речі Посполитої, магнатів і шляхти до українців. Він радив старшині звернутися до лівобережного гетьмана І. Самойловича з проханням прийняти їх на службу, простити і не мати на них гніву. Тоді ж, у березні 1676 р., О. Гоголь звістив І. Самойловича, що в його полку 600 козаків, які служать Речі Посполитої королю, але хотіли б перейти у підданство московського царя²⁵.

Проте влада Речі Посполитої не була тривалою. Зруйнувавши багато міст і сіл Брацлавщини та Поділля, вони 1676 р. залишили ці землі й уклали з Туреччиною мир. За угодою Брацлавщина і Поділля відходили Туреччині. Залишки подільського козацького полку в кількості 600 чоловік з колишнім полковником, а нині гетьманом О. Гоголем змушені були покинути свої житла і тікати з Брацлавщини. Для їх розселення король Речі Посполитої відвів димерське староство і зобов'язав уряд видавати їм грошову плату, провіант і сукно з королівської скарбниці. Козаки стояли в містечках Брагині, Димері, Чорногородці та інших ²⁶.

О. Гоголь тяжко переживав розорення рідного краю. У листі до архімандрита Києво-Печерської лаври І. Гизеля від 24 листопада 1676 р. у відповідь на звернення останнього захищати лаврські маєтності у Поліссі він обіцяв стримувати своє військо від пограбування православних монастирів та церков і не допускати знищення міст і сіл України, бо «не рад болши видети урону» ²⁷.

Водночас українські козаки не хотіли служити королю Речі Посполитої і почали масово переходити на Лівобережну Україну на службу до гетьмана І. Самойловича, наївно довірившись останньому на його переконання про відродження України. У вересні 1676 р. гетьман наказав охочекомонному полковнику І. Новицькому прийняти козаків гетьмана О. Гоголя до свого полку й одночасно направив листа полковникам І. Новицькому та І. Павловському з розпорядженням охороняти жителів Корсуня та не чинити їм кривд, аби ті не піддалися Гоголю ²⁸.

В грудні 1676 р. гетьман І. Самойлович повідомляв царю, що О. Гоголь склав з себе гетьманство, віддав йому усі військові клейноди і присягся на Євангелії вірно і вічно служити царю²⁹.

Проте О. Гоголь залишався гетьманом і в наступні 1677 і 1678 роки, хоч йому вже було важко виконувати свої обов'язки. Очевидно, з гетьманом І. Самойловичем домовитися не вдалося. У березні до нього перейшов, ховаючись від царських військ і І. Самойловича, переяславський полковник Думитрашко-Райча³⁰. 1678 р. став останнім роком у житті гетьмана. Козацькі війська і війська Речі Посполитої готувалися до чергового турецького нападу. В Чигирині нагромаджувалися великі продовольчі запаси, спішно зводилися додаткові укріплення. Гетьман занедужав і керував підготовкою до оборони зі своєї резиденції — Димера, де 5 січня 1679 р. він і помер³¹.

У заповіті О. Гоголь висловив побажання бути похованим у старовинному Межигірському монастирі, недалеко Дніпра, за 20 кілометрів від Києва. Перед смертю він передав монастирю дорогоцінне Євангеліє, надруковане 1644 р. у Львові³².

7 січня 1679 р. його тіло було перевезено до Межигірської церкви і поховане у спеціально зробленому склепі³³.

Попри складну політичну ситуацію, смерть одного з найстаріших і найдосвідченіших діячів України не пройшла непоміченою. Реєнт Генеральної військової канцелярії Лівобережної України (тобто тієї її частини, яка лишилася у складі Московії) майбутній генеральний писар, а згодом суддя В. Л. Кочубей у листі до полковника І. Новицького повідомляв, що «Гоголь окончил живот свой»³⁴.

Зі смертю Остапа Гоголя, козацького полковника, а потім гетьмана, відходила в минуле жахлива, але від того не менш героїчна сторінка історії України-Сарматії. Полковник був одним із тих політичних діячів козацької держави, які не бажали визнавати влади ані московського царя, ані Речі Посполитої короля, але досягти самостійності України не змогли.

Отже, родова пам'ять, генетика, безумовно були головним, коли М. Гоголь торкався в своїх працях історичних тем. На відміну від Костіна (де-Кюстіна), який без перешкод міг викласти свої думки на землях древньої Галії, Батьківщина М. Гоголя, рідний Край його великого Роду, плюндрувався і нищився масковскім лаптєм. Якщо говорити рідною мовою заборонити не могли, то писати – аж декілька разів! То ж і мусив він, будучи кмітливим, як справжній українець вдаватися до алегорій, сатири, врешті сарказму. Варто навести тим, хто й надалі винуватить письменника в зраді рідної мови одним рядком в листі (1830 року) до своєї матері, де Гоголь коротко і ясно говорить: «Я буду писать на иностранном языке!» Не руською чи великоросійською (московсько-церковним сленгом - О.Ч.) мовою, як заведено було тоді говорити, а іноземною. За що його ті хто зрозумів таки написане ним (і не тільки ці рядки!), на гниловодних берегах вважали (і справедливо! О.Ч), головним ворогом всєя Расєї.

***

Вважаємо за доцільне навести наступну розвідку. Ще одного нащадка славного гетьманського роду, роду Дорошенків, Володимира Дорошенка (правопис збережено).

ГОГОЛЬ І УКРАЇНА

1. Без історичної перспективи.

4-го березня 1952 року минуло сто літ, як помер геніяльний син Української Землі Микола Гоголь. Увесь культурний світ найрізнішими мовами відгукнувся на цей ювілей, славлячи нашого земляка. Годі просто подумати, щоб у цьому всесвітньому хорі забракло вдячного українського голосу, голосу вільного українського громадянства. На жаль, як це не дивно, у нас нема однозгідности щодо відношення до Гоголя та його творчости. Питання, як нам ставитися до великого письменника, було вже у нас, десять років тому, пред?метом гарячих і завзятих спорів, що велися в Літературно-Мистецькому Клюбі весною 1943 року. Повстала ця дискусія з благої просто причини і з приводу перекладу "Тараса Бульби", що його видав Ю. Тищенко-Сірий у Празі, та збірки оповідань, що вийшла у Кракові накладом Українського Видавництва (“Сорочинський Ярмарок” та ін.). Дискусія зовсім не зачіпала літературної вартости виданих творів, чи добре й доброю мовою вони перекладені, обертаючись виключно Навкруги одного засадничого питання: чи варті Гоголеві твори, щоб ми ними цікавилися та їх перекладали? І знайшлися люди, які почали доводити, що Гоголь нe тільки не вартий нашої уваги, а що більше і він незвичайно шкідливий. В розпалі полеміки один промовець заявив навіть, що він Гоголя ненавидить.

Тепер, у сторіччя смерти великого сатирика, на порядок дня стали знову подібного роду обвинувачення, їх можна звести до таких точок: Гоголь був нібито перевертень, зрадник і кар'єрист. Пишучи виключно по-російському, він, мовляв, оплюгавлював Україну, спотворював історію України, глузував з українського народу на втіху москалів, величав Росію і російського царя. Отже творчість його має для нас розкладовий характер, а тому дуже погано роблять наші дослідники, студіюючи, а видавництва, видаючи його твори. Зокрема не бажано займатися Гоголем ще й з погляду політичного, щоб не створювати серед американців враження, що ми стоїмо за такий чи інший зв'язок із єдиною й неділимою”.

Розуміється, всі ці закиди не мають під собою ніякісіньких підстав. Викликані вони головно браком у нашого громадянства належної історичної освіти, надто браком докладної обізнаности з розвитком новішого українського руху. Через це у нас сильно закорінилася звичка, що стала справжньою вадою, оцінювати минулі події й колишніх діячів, не зважаючи на обставини їх часу, себто без жадної історичної перспективи, а лише з погляду біжучого моменту. Це з одного боку, а з другого, цю ваду ще більше підсилює не менш поширена серед нашого молодшого покоління гіпертрофія національного почуття, що випливає з почуття меншевартости, яку наша молодь хоче перебороти ура-патріотизмом, іноді доходячи в цьому намаганні й до абсурду. В наслідку цього маємо глибоко несправедливе ставлення, напр., до М. Драгаманова, або, як у нашому випадку, до Гоголя. Нічого й говорити про те, яку лиху прислугу українській культурі й украінській справі взагалі роблять ті наші патріоти, що замість ревіндикувати для України її славних синів, що бувши свідомими її синами, волею обставин працювали на чужому полі чи під чужою фірмою, з легким серцем зрікаються і їх самих і їхніх надбань.Така "чистка", і вірю, що робиться вона в добрій вірі, і зовсім не йде, як вони гадають, нам на користь, навпаки, вона тільки збіднює нашу культуру й наше становище в світі.

А ще менше рації мають ті з них, що бояться "слизькими" темами з нашого минулого зразити американських політиків до української справи, а тому й замовчують їх. Не замовчуванням, а належним представленням справи з нашого боку можемо вибити козир їз рук того чи іншого нашого окупанта. Тактика замовчування не личить людям, що цінять правду й поважають і себе й інших. Це тактика струся, що, сховавши голову в пісок, думав, що його ніхто не бачить.

2. Справа мови Гоголевих творів.

Спинимо нашу увагу на закиді щодо мови. Цей закид можна зрозуміти так: Гоголь писав по-російсько?му, отже, хоч і був родом українець, то все ж його твори належать до російського, а не до українського письменства, як і твори Ф. Достоєвського, В. Королевка, Гната Потапенка, Зощенка й багатьох інших російських письменників, з роду українців. Але їх за це ніхто не ставить до ганебного стовпа й не обвинувачує у зрадництві. Та якщо Гоголя винуватять за те, що писав по російському, то очевидно тому, що вважають його таки не за москаля, а за українця. І правильно роблять, що відрізняють Гоголя від пізніших російських письменників українського походження. Тільки даремне лають його зрадником за писання російською мовою. Не треба забувати, що на переломі XVIII-XIX-гo віку українські патріоти на Наддніпрянщині і перед і після Гоголя писали виключно по-російському й нікому в голову не приходило й не приходить лаяти їх за те та викидати їх писання з літопису нашої культури й нашої національної свідомости. Досить згадати, напр., старих наших хроністів Петра Симоновського і Ст. Лукомського, філософа Гр. Сковороду, дідича Василя Капніста, що їздив до німців шукати допомоги проти “російської тиранії”, автора славного віршованого протесту нібито проти заведення Катериною кріпацтва на Україні, а в дійсности проти скасування української автономії, або невідомого автора патріотичного "Розговору Малоросії з Великоросією", чи автора славнозвісної протимосковської "Історії русів”, а врешті таких відомих патріотів, як Григорій і Василь Полетики, А. Чепа, історик Д. Бантиш-Каменський, історик і поет, автор "Українських мелодій” Микола Маркевич, якому Шевченко присвятив поезію "Бандуристе, орле сизий", і багато інших, що послуговувалися для вислову своїх українських почувань і змагань російською мовою. До них треба віднести й цілу низку белетристів, попередників Гоголя, з яких зокрема Василь Наріжний має для нас особливу вагу, як передтеча Гоголя. В тім часі, як вони діяли, справа вживання народньої мови в літературі не стояла так гостро, як згодом, а тим більше тапер. Російська книжна мова легко заступала тоді у наших письменних людей українську книжну мову, бо вироблялися вони на одній спільній основі і мові церковно-слов'янській. Правда, в XVIII віці наша книжна мова значно зукраїнізувалася в порівнянні з попереднім сторіччям і під її вплив підпала тоді й російська мова завдяки численним українським діячам, що працювали в Московщині, але через російську цензуру розвиток нашого друку припинився, вплив живої народньої мови на книжку ослаб, а зате, піддержувана адміністративними засобами, почала поволі вкорінюватися у нас та впливати на мову нашої інтелігентської верхівки російська мова. І ця макаронічна книжна мова була тоді для національне та політично цілком свідомих українців, за висловом Квітки, "обща","очищена", себто не проста, а вироблена, придатна для книжного, літературного вжитку. Такою була вона навіть для тих із них, що обстоювали вживання в письменстві своєї народньої мови (згадаймо хоча б вислови І. Котляревського, того ж таки Квітки й Шевченка) та лаяли "черстве кацапське слово" і глузували з москалів. Проте, поза поезією й загалом красною літературою вживали вони, за старою звичкою, таки цієї "общої" мови, з більшою чи меншою домішкою чи впливом української. Це ж була давня традиція вживати мови різного типу в речах вищого й нижчого стилю. Так, оди і трагедії в XVII і XVІІI вв. писали у нас "вищою" книжковою мовою, а тільки комічні встави, "межигру", інтермедії, пародії й пісеньки складали мовою "підлою", просто народньою. Простої мови можна було вживати лише в речах "во вкусі Плавтовом, во вкусі площа дном", як висловився один з українських патріотів XVIII-гo ст. (Оп. Лобосевич). Тільки вже від Котляревського почавши, вживання простої народньої мови поширилося взагалі на красне письменство, спершу на поезію і комедію (п'єси Котляревського й Василя Гоголя), а згодом і на прозу (оповідання й повісті Квітки). Процес вироблення української літературної мови йшов на Наддніпрянщині дуже поволі. В міру того, як стара макаронічна книжна мова щораз більше очищувалася від українських домішок і прибирала чисто російського вигляду завдяки зусиллям таких російських патріотів, як Мих. Ломоносов та інші, що протестували проти українського „засилля” в їх літературі й мові, її місце у нас почала займати народня мова, що вже перейшла пробу в поезії й виявила свою здатність до вислову високих почувань і думок. Впливи романтизму з його захопленням народністю та спричинений ним упадок теорії “високого” й „підлого” стилю сприяли просуванню народньої мови в літературний ужиток. Проте, нові погляди, навіяні романтизмом, про можливість і законність літературного розвитку кожної „простої” мови приймалися поволі, і довго ще наші освічені люди дивилися на свою народню мову, як мову невироблену, мовляв, “грубу”, “селянську” говірку, хоча й самі вживали її в своїм родиннім колі. Тож не дивно, що й для Вакули з Гоголевого оповідання „Ніч проти Різдва” українська мова супроти „грамотної” мови цариці та її двораків була саме такою звичайною мужицькою говіркою. До речі, в українському перекладі (назагал дуже доброму, у виданні київської „Книгоспілки”) епітет цей вийшов далеко міцніший („простацька” говірка), ніж в оригіналі, й це на диспуті у Львові в 1943 р. дало привід одному промовцеві ганьбити Гоголя за зневажання української мови

Та все ж настав час, коли проти вживання в літературі живої народньої мови не могло бути заперечень принципового характеру, а хіба тільки суто практичного: мовляв — тим часом вистачить послуговуватися українською мовою „для домашнього вжитку” — в популярній літературі для народу та в оригінальній, неперекладній поезії, а в літературі вищого характеру, загалом у науці, в житті і взаєминах інтелігентних людей годиться покищо й далі вживати „общепонятної” російської літературної мови, однаково зрозумілої для всіх освічених людей у державі (погляди М. Костомарова). І тільки закордонним, австрійським українцям, що не знали російської мови, рекомендувалося закинути в літературі польщину та „язичіє”, а триматися виключно народньої мови, плекати її та зробити знаряддям вищої книжности (поради М. Максимовича галичанам).

Певна річ, що чимало свідомих патріотів не погоджу­валося з опортуністичною теорією славного історика, але вона трималася майже до середини 90-их років минулого сторіччя в наслідок нечуваного гноблення українського слова після закону 1876 р. Аж покоління “тарасівців”, а потім РУП твердо стали на українсько­му національному ґрунті, рішуче порвавши з українофільською практикою в мовному питанні. Проте всебічне вживання української мови серед свідомих українців Наддніпрянщини датується розмірно недавнім часом — 1905-6 рр., коли під натиском першої революційної хвилі впали самі собою кайдани 1876 р. і появилася своя преса. Від того часу почала й на Укра­їні розвиватися література й наука рідною мовою, головно завдяки зусиллям незабутнього Михайла Грушевського.

Тож не дивно, що за Гоголя справа української літературної мови стояла не так, як нам би того хотілося. Адже тоді навіть ті з українців, що писали по-українському, не думали поважно про наукову українську мову, обмежуючися у своїй українській творчості майже виключно сферою красного письменства. А рівно­часно всі вони вживали російської мови, коли вихо­дили за межі поезії чи белетристики. Тільки зрідка дехто пробував писати і звичайні прозові речі рідною мовою, але ж які то були ще незграні спроби, які вульгарні, як тхнуло від них бурлеском! Згадайте “Дещо про Гараська” Гулака-Артемовського або його ж „Писульку до видавця „Українського Вісника”, Квітчині „Листи до любезних земляків” або його українські листи до Шевченка, згадайте Гребінчину передмову і післяслово до „Ластівки”, навіть Шевченкову укра­їнську прозу (післяслово до „Гайдамаків” або перед­мову до другого видання Кобзаря). І так тяглося аж до Мордовця та його епігона Цезаря Білиловського.

В Австро-Угорщині стару макаронічну українську книжну мову витиснула польська в Галичині, німець­ка на Буковині й мадярська на Закарпатті, і там довго наші люди, навіть цілком свідомі національно, вжи­вали подібно, як їх наддніпрянські побратими, мови чужої, мови місцевої панівної верхівки, як мови біль­ше виробленої, більше придатної для інтелігентної людини. Скільки то наших галицьких патріотів брало жваву участь у „сусідній”, за висловом Куліша, „словесності”, скільки священиків говорило по церквах проповіді, а єрархів писало посланія до духовенства по-польському, і т. д., і т. д. А хіба відомий наш пат­ріот о. Гарасевич, автор „Annales Eulesiae Ruthenae”, не видавав і не редагував при кінці XVIII в. польський „Дзєннік патріотичних політикуф”? І багато треба було часу й тут, поки жива народня українська мова зайняла належне їй становище, звівши завзяту боротьбу з мовою сусідів та з дивачним „язичієм”, себто старою макаронічною мовою, спотвореною москалізмами, мовою якої трималися прихильники єдности з “Руссю Московською” що одна тільки, на їх думку, могла врятувати рідний народ від неминучої національної загибелі.

І не дивно, що навіть апостоли українського відродження в Західній Україні краще знали польську, німецьку чи мадярську мову ніж українську, легше й вільніше нею висловлювалися та нею ж боронили права рідного народу на всебічний розвиток. Пригадаймо хоча б о. Василя Подолинського, що перший у Галичині обстоював р. 1848 постулят самостійної української держави саме польською мовою. Та й не один із тодішніх західньо-українських письменників перші спроби свого поетичного надхнення виливав чужою мовою, що панувала в його середовищі. Згадаймо хоча б Федьковича або Кобилянську, що почали писати по-німецькому. Таке було, як знаємо, і в інших народів. Хіба, напр., німці не вживали свого часу французької мови, що була, на їх думку, далеко культурнішою за їх власну (згадаймо хоча б Ляйбніца або Фридриха Великого), або болгари грецької?

Як бачимо, явища аналогічні до того, що було на Наддніпрянщині.

Винятком з цього є лише П. Куліш, що був справжнім батьком української наукової мови.

Проте, українська мова Кулішевої прози своїм стилем ще сильно нагадує стиль його російської прози. В його українській прозі — не лише в белетристиці, але й у публіцистичних, чи історичних творах — ви ще не чуєте мови інтелігента до інтелігента. Це ще мова інтелігента до простого люду. Аж у Кулішевих наступників — Драгоманова, Кониського й ін. стиль їхньої української прози вже цілком інтелігентський.

Отож, коли не судимо Котляревського, Квітку і Гулака-Артемовського, Гребінку й Шевченка за те, що писали по-російському, то чого ж тоді обурюватися на Гоголя? Що українська літературна мова була в його часі ще в пелюшках, і йому легше було йти утертим шляхом та писати свої повісті й оповідання по-російському, хоч і з сильною українською домішкою, так само, як пізніше Шевченкові, (його повісті, щоденник і численні листи)? Здається мені, що якби Гоголь написав був хоч трошки по-українському, то тепер ніхто й не ремстував би на нього, як не ремстуємо, напр., на Гребінку, Мордовця чи інших письменників, українська продукція яких щодо кількости не стоїть у ніякій пропорції до їх російської творчости. Без того, з погляду наших мовних формалістів, Гоголь не пара навіть якомусь там Тимкові Падурі чи Антонові Шашкевичеві, що складали поганенькі українські вірші. Одначе це було б справедливим щодо Гоголя тоді, коли стояти на становищі, що Гоголь свідомо зраджував свій народ, бо, якщо не ставитимемо йому закиду щодо зради, то взагалі нічого ставити до нього таких вимог. Якщо критики й читачі творів Гоголя візьмуть на увагу стан української книжної мови за Гоголя й обставини його особистого життя (проживав здебільшого в Петербурзі й закордоном, а не десь у Харкові або Києві), а без уваги на це взагалі не можна дати об'єктивної оцінки творчости будьякого письменника, то закиди проти нього щодо мови впадуть.

3. Чи Гоголь "зрадник"?

Оцінюючи Гоголеві твори, мусимо брати під увагу не їх російську мову, а зміст. Мусимо об'єктивно оцінити їх літературну чи мистецьку вартість і громадську вагу, не спускаючи з ока історичної перспективи. Мусимо придивитись, як їх оцінювали наші попередні покоління. І тут доведеться сконстатувати, що ніхто на Україні не дивився на Гоголя, як на зрадника, і не вважав його писання за нікчемні і шкідливі, навіть ті земляки, що гостро критикували етнографічну правдивість його українських оповідань, як от напр., Куліш. Можу посвідчити, що на Полтавщині Гоголя шанували всі хоч трохи освічені українці, як Котляревського і Сковороду. Як батько Котляревський або чорнуський „старчик”, був він там свій , рідний письменник. За російського письменника його у нас не вважали: Пушкін — так, це був росіянин, але Гоголь — ні. І нікому й на думку не спадало викувати його за те, що він ніби­то висміює український народ, глузує з нього. Твори Гоголя зокрема його „Тараса Бульбу”, „Вечорі на хуторі біля Диканьки” та „Миргород” читала з захопленням не лише Полтавщина, а вся Наддніпрянщина. З них училися наші люди любити й поважати рідну Україну, її минуле й її поезію. З них набиралися всі ми української національної свідомости. Ми зовсім не бачили в них карикатури на свою батьківщину, а, навпаки, вставала вона перед нашими очима осяяна по­езією, повна чарівної краси, сили і волі. Не маючи ніяких підручників з історії України, довідувалися ми про колишню нашу бувальщину з поетичних творів — Котляревського, Гоголя та Шевченка. Не ходило тут про етнографічну правдивість, бо ж жива етнографія була перед нашими очима. Нам, що жили серед темної, безпросвітньої ночі царської реакції, коли кожний, хоч трохи живіший український рух був здавлений, хотілося впоїти в себе колишньої слави і волі України, а твори великих поетів, а між ними й Гоголеві, малю­вали нам ті щасливі часи, коли по слову Шевченковому:

"Братерськая наша воля,
Без холопа і без пана,
Сама собі у жупані,
Розвернулася весела"...

Тепер легко нашим молодим критикам, маючи цілу бібліотеку різних-прерізних опрацювань історії України, гримати на Гоголя за його нібито вмисне спотворення рідної старовини, забуваючи, що він міг дати тільки те, що дав . А що дав неабищо, говорить голосно вже сам факт величезної популярности його серед нас. Про те, який великий вплив мали Гоголеві твори на пробудження українського національного почуття, читаємо в спогадах багатьох наших визначних людей. Візьмім, напр., автобіографію Костомарова. „У цьому часі, — (як він був юнаком, В. Д. ) згадує наш славетний історик, — попали мені в руки „Вечорі на хуторі біля Диканьки” й „Тарас Бульба”. Це було ледве чи не перше пробудження того почуття до України, яке дало зовсім, новий напрям моєї діяльності. Я читав Гоголя з захопленням, перечитував і начитатися не міг. Як усе це було так близьке мене і я нічого не бачив, думалося мені. Треба це гарненько вистудіювати”. Те саме говорить про себе й акад. С. Єфремов: „Скоро я вивчився грамоти, трапилось мені, малому хлопцеві, прочитати „Вечорі на хуторі біля Диканьки” та „Миргород”. Не переказуватиму своїх тодішніх вражінь, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з „Тараса Бульби” запала мені в душу перша іскра національної свідомости, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару. В моїх дитячих думках і мріях постать Тараса переважила навіть ефектовну фігуру капітана Немо з відомого Вернового роману, і я тільки з одного тоді дивувався та. й смуткував не помалу, чому серед українських гетьманів (собі я списав їх з якогось старого календаря) нема Тараса Бульби? Що такий лицар мусів бути конче гетьманом — інакше я собі й покладати не міг” (С. Єфремов, між двома душами. М. Гоголь. Київ, 1909, ст. 6). Таких визнань можна б навести значно більше. Але досить додати до цих слів відгуки Шевченка про Гоголя. Тарас глибоко цінив і шанував свого славного земляка. Він присвятив Гоголеві окреме посланіє, чудову і глибоку поезію, де назвав його своїм “великим другом” і “братом” ¹. Саме маючи на думці смерть Андрія з руки батька, писав Шевченко про те, що тепер, мовляв, “не заріже батько сина, своєї дитини, за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни”, як це зробив колись Бульба. В своєму листуванні, щоденнику й повістях Шевченко раз-у-раз згадує про Гоголя та його писання, називає його “наш безсмертний Гоголь”, просить вислати йому твори Гоголя, вихваляє його, як сатирика, високо підносячи “Мертві душі”. В листі до Рєпніної Шевченко пише про Гоголя так: “Перед Гоголем треба схилятися з побожністю, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей”, а далі: “наш Гоголь — правдивий знавець людського серця. Наймудріший філософ і найвеличніший поет мусить шанувати його як чоловіколюбця”, та жалує, що не судилося йому познайомитися з Гого­лем особисто. Пишучи в 1854 р. (в десять літ по своїм посланії до Гоголя) до Бодянського, Шевченко про­сить його піти на могилу Гоголя „помолитися за його праведну душу”. Як різняться ці вислови великого Кобзаря від гістеричних вигуків декого з теперішніх хулителів славного полтавця: „Я ненавиджу Гоголя!”, або „Гоголеві треба вбити осиковий кіл!”

Так само глибоко цінив Гоголя й Куліш. Палкий і темпераментний, він у низці статтей, поміщених у петербурзькій “Основі” (1861 p., кн. 4, 9, 11 і 12), різко критикував українські повісті Гоголя за їх етнографічну неточність, викликавши ними гарячий виступ в обороні Гоголя знаменитого нашого вченого М. Максимовича. Але Куліш напевно гостро запротестував би проти лайливих вигуків на адресу свого славетного земляка. Гордий з того, що він українець (при­гадаймо його слова з статті про Гоголя: “Ми всі ті, хто тепер мас дорогоцінне право називати себе українцем...), Куліш вихвалював Гоголя за те, що той „покликав українців до пізнання своєї національності”.

Що більше, він ставив Гоголеві в заслугу саме те, за що тепер його у нас лають — що Гоголь писав російською, а не українською мовою. На думку Куліша Гоголь добре робив, що свої твори писав по-російському, бо, пишучи мовою, зрозумілою всім освіченим людям у Росії, прославив Україну і українське ім'я по всій російській державі.

“Тарасе, брате! Де твоя тридцятострунна?
Нехай би земляка достойно прив?тала,
Нехай би голосно вона зарокотала,
Мов хвиля на мор? кипить широкошумна,
Щоб осоромилась др?бнота слабоумна”...

4. Гоголь “монархіст і цареславник”.

Перейдімо тепер до закиду Гоголеві щодо його монархізму. І тут годі його винуватити, раз ми не гудимо за це ні Котляревського, ні А. Головатого, ні Гулак-Артемовського, ні Метлинського, ні Квітку-Основ'я-ненка, ні Гребінку, ні Корсуна, ні Афанасієва-Чужбинського, ні Ф. Морачевського, ні інших. Аджеж мало не всі наші старі письменники були монархістами². У всіх у них знайдемо вихваляння царизму й вияви російсько-патріотичних почувань, подібно, як у старих галицько-буковинських письменників і діячів пеани в честь австрійського цісаря. Та в основі цих величань престола й отечества, навіть найбільш несмачних, лежали все ж таки якісь українські мотиви — подяка за визволення з татарсько-турецького або польського гніту, надія на заспокоєння деяких українських національних домагань. І коли поминемо публіцистику Гоголя (його „Вибрані місця з листування”), то в його белетристиці, у протилежність до багатьох вичислених вище українських письменників, не знайдемо жадних цареславних висловів. Інкримінована Гоголеві фраза про володаря, що постане з руської землі й не буде сили на світі, яка б йому не скорилася (в кінці “Тараса Бульби”) була зовсім у дусі сподівань і старих наших книжників, надто духовного стану, й широкої народньої маси, що колись стогнала в ярмі польських панів і надіялася на „царя восточного, православного”, як надіялися на нього й гноблені німцями чи турками закордонні слов'яни. І фраза ця, в порівнянні з Кулішевими гимнами „Єдиному цареві” або “Єдиній цариці”, яких так викликав Шевченко, це ж зовсім невинна квіточка. А поза нею стрінемо у Гоголя тільки одну загальну й побіжну заввагу в „Портреті” про розцвіт мистецтва під владою монархів. І більше нічогісінько! Щож до публіцистики в його „Вибраних місцях з листування”, то не забудьмо, що й Квітка має на своїй совісті подібну річ — „Листи до любезних земляків”. Аджеж за це ми не викидаємо його з української літератури.

Розуміється, таке відношення до зверхників чужої держави — царів і цісарів, яке подибуємо у старих наших письменників, — однаково наддніпрянських, як наддністрянських, не може нас тепер не вражати. Але ж із цього не виходить, щоб ми через те засуджували геть усю їх творчість і цуралися її, а самих їх таврували, як нікчемних зрадників. Завдання дослідника зрозуміти мотиви і спонуки такого чи іншого напрямку їх світогляду й діяльности та вияснити позитивний бік їх творчости, об'єктивну вартість її для свого часу і для нащадків. Беручи річ саме з такого погляду, мусимо признати, що своєю літературною творчістю Гоголь виконував діло величезної ваги: своїми українськими повістями пробуджував він серед нас національну свідомість, а своїми сатиричними писаннями — суспільно-політичну: демаскував усю гниль і моральний розклад царського ладу, виказував усю нікчемність сучасного йому громадянства, всіх тих наших “рабів-підніжків, грязь Москви”, що проти них пізніше так гостро виступав Шевченко. Об'єктивно, Гоголеві твори виконували ту саму революційну ролю, що й гнівні пісні й єреміяди Шевченка. Недаром великий Кобзар так високо ставив сатиру Гоголя та, прирівнюючи його, діяльність до своєї, казав до нього: „А ми будем сміятись і плакать!” І цю ролю Гоголевої сатири добре розумів і сам царський уряд, для якого їх автор усе був людиною підозрілою. Досить нагадати, які труднощі ставили Гоголеві при виставі “Ревізора”, та як накинулися на нього вся російська бюрократія та офіційна преса після першого представлення комедії. Сам цар Микола висловився був тоді: „Ну й п'єска — всім дісталося, а найбільше мені самому”. На думку „найпершого дворянина” російської держави, вона зовсім не була такою невинною собі „конструктивною” річчю, як твердить один із теперішніх Гоголевих супротивників, заперечуючи революційне значення творів славного сатирика. Тож нема чого й дивуватись тому фактові, що, не зважаючи на пізнішу патріотичну публіцистику Гоголя, ім'я його було для царату настільки одіозне, що за некролог Турґенєв попав під арешт. І після цього ми маємо виклинати Гоголя й цуратися його творів, закидаючи їй усякі непрощенні гріхи? Нехай собі різні російські монархісти й ретрогради нарікають на нього, що він своїми творами довів Росію до загину, — нам з ними не по дорозі. Ми повинні хіба тішитися, що Гоголь підкопував основи ненависного ладу, який гнітив Україну й деправував наших земляків. Саме ті його твори, що били по царатові, витримали пробу часу й лишаться навіки безсмертними, а згадана вище публіцистика давно вже пішла в непам'ять так само, як цареславні писання Квітки, Гулака, Метлинського та інших.

5. Гоголь "кар'єрист".

Смішні й недоречні закиди і щодо Гоголевого кар'єризму. І тут був він не більшим кар'єристом, як інші наші земляки, що, як метелики, летіли до блискучої північної столиці з своїх глухих провінціяльних кутів, надіючися там швидше й ліпше влаштуватися, ніж у себе дома, знайти більший простір для своїх здібностей, добути відповідну освіту, кращу посаду, тощо. І це не дивно. Українське культурне й національне життя тоді значно підупало, Україна зійшла була до ролі відсталої провінції, і Київ та Харків не могли конкурувати з Петербургом. А на додаток у північній Пальмірі здавна перебувала сила силенна українців на різних, більше чи менше високих становищах, які могли так чи інакше стати в пригоді своїм убогим землякам. І простують туди наші Гнідичі, Гоголі, Гребінки та безліч інших юнаків, приманювані, кажучи словами Шевчинка, „современними вогнями”. Розуміється, не одного з тих метеликів спалювали ці вогні, багато з них гинуло, асимілювалося, деморалізувалося і пропадало для нашої нації безповоротно, але чимало саме тут, на півночі, з туги за рідною Україною та, пізнавши на власні очі ріжницю між українцями й москалями, прозрівало, доходило до національної свідомости, міцніло у своїм українстві й починало щиро працювати на користь батьківщини. Завдяки їм Петербург надовго стає свого роду центром українського руху. Тут, почавши від Енеїди Котляревського, виходять українські або українознавчі видання, відбуваються українські вистави, тощо. А заразом настає правдива інвазія українців у російську літературу. В російській пресі появляється сила силенна творів на різні українські теми. Українці впроваджують свою сонячну батьківщину в російське письменство, де повстає ціла окрема українська школа. Україна і українці стають модними. (Пор. працю В. Сіповського „Україна в російській словесності”, вид. Укр. Академії Наук, Київ, 1928). Молодого Гоголя не могла не захопити ця українолюбна течія тим більше, що з дитячих років жив він підо впливом української стихії. Батько його Василь писав і виставляв у театрі свого багатого сусіда й родича Трощинського українські п'єси, які син і бачив і читав. Бувши в ніженському ліцеї кн. Безбородька, Гоголь брав участь в українських виставах, складав українські віршики ³, цікавився українським народнім побутом і творчістю, про всячину розпитував міщан і селян та записував усе те у своїм нотатнику, що його так і назвав “Книга всякої всячини”. В ній маємо різні нотатки з української історії, етнографії і мови.

До Петербургу тягла Гоголя буйна фантазія, яка малювала йому у веселкових кольорах широкі пляни діяльности, підсичувані з одного боку свідомістю свого талану, а з другого бажанням допомогти сім'ї, що лишилася безпорадною після передчасної смерти батька. Звідси і його дріб'язковий інтерес до матеріяльного становища матері й сестер, який чомусь тепер оцінюють негативно, не розуміючи намірів юнака, що почував себе зобов'язаним журитися ріднею, як єдиний мужчина в сім'ї, але робив це наївно, по-молодечому, удаючи досвідченого опікуна.

Холодна північна столиця швидко розвіяла палкі сподівання і пляни недосвідченого провінціяла. Опинившися в Петербурзі, Гоголь зіткнувся з суворою, неприкрашеною дійсністю. Його наївні мрії про змогу й собі висунутися в світі за прикладом і допомогою батькового родича і протектора Трощинського та інших впливових земляків розбилися, тим більше, що він ні вдачею своєю, ні своїм хоровитим здоров'ям не був здатний до якоїсь бюрократичної кар'єри. А разом із розчаруванням молодого мрійника посіла туга за рідним краєм. Опанований страшною ностальгією, розважав себе самітний юнак згадками про Україну, видумуючи різні фантастичні картини й постаті. Про це Гоголь сам оповів нам у своїй “Авторській сповіді” “ Щоб розважити себе самого, я вигадував собі все смішне, що тільки міг вигадати. Вигадував цілком смішні обличчя і характери, ставив їх у своїх думках у найсмішніші становища, зовсім не дбаючи про те, навіщо це, для чого й кому від цього вийде яка користь". Зацікавлення Україною в російській літературі наштовхнуло Гоголя й собі спробувати виступити в друку з оповіданнями на українські теми. Ухопившися за цю думку з властивою собі гарячковістю, двадцятилітній юнак починає шукати за відповідними матеріялами й бомбардує матір листами, допоминаючися від неї потрібних йому етнографічних відомостей. В листі з 30 квітня 1829 р. він пише, що у Петербурзіцікавить усіх усе українське”, і просить конче збирати й посилати йому пісні, одяг і взагалі всякі матеріяли про українські звичаї й обичаї, (низка листів з рр. 1829-33).

6. Чи Гоголь справді висміював нас?

Так повстали перші твори Гоголя, забарвлені романтикою українського народнього життя. Пишучи їх, був Гоголь з одного боку підо впливом української народньої творчости — українських пісень, казок і легенд, яких він наслухався ще з дитинства, або які діставав із дому чи брав із тодішніх друкованих збірників (1827 р. вийшов уперше збірник Максимовича), а то й сам записував (Максимовичеві передав він велику збірку власноручно записаних пісень), а з другого підо впливом тодішньої української літератури, що її він добре знав. Отож Енеїда, твори Гулака-Артемовського та п'єси батькові, уривки з яких брав він за мотто до своїх писань, лягли в основу його українських оповідань і повістей, надавши їм відповідного забарвлення. То й не диво, що в них перемішані бурлеск із романтикою. І тому не можна обвинувачувати Гоголя, що він, мовляв, намагався висміювати, опоганювати український народ та його минуле на втіху російського читача. Все те, що кладуть на карб Гоголевого глузування, в дійсності є виявом з одного боку специфічного талану Гоголя, який підмічав у житті передовсім усе комічне, а з другого вплив нашого родимого бурлеску, що йшов або безпосередньо з творчости дяків-пиворізів, поширеної тоді по всій Україні, або з творів українських письменників, що самі зазнали на собі впливу цієї бурсацької літератури.

Тут не місце спинятися докладніше на згаданих впливах та наводити приклади Гоголевих позичок і наслідувань. На цю тему існує чимала література.

Та й само життя давало Гоголеві досить подібного матеріалу. Так, напр. дивачні і смішні прізвища його героїв — усі ці Вовтузенки, Голокопитенки, Голопупенки, Довгочхуни, Закрутигуби, Козолупенки та Перерепенки, що колись так були не до смаку Кулішеві, — зовсім не вигадані Гоголем, а вихоплені живцем із натури. Адже ж ми самі можемо досхочу доповнити їх спис. Подивіться до Квітчиних оповідань і там ви надибаєте подібні прізвища, напр. Кахибіда, Крутопляс, Рідкоплюй і п. д. Перегляньте списки скитальців, що приїхали до Америки, або членів американсько-українських допомогових Союзів (Укр. Нар. Союзу, Укр. Роб. Союзу, Народної Помочі й Провидіння), чи то жертводавців на Укр. Національний Фонд — і ви знайдете там силу-силенну чисто Гоголівських прізвищ.

Перегляньте видані досі збірки українських народних оповідань, сміховинок і анекдотів, скільки знайдете там “гоголівських” тем! Це все свідчить про те, що Гоголь не даром приглядався і прислухахся до народнього життя й годі йому закидати фатальне незнання або спотворення української старовини й побуту. Існує вже ціла низка дослідів різних учених про те, як то Гоголь використовував у своїх творах народні пісні, демонологію і таке інше. Так само добре висвітлено і вплив на Гоголя сучасної йому белетристики та історіографії.

Певна річ, що суворий історик або етнограф можуть не одне закинути Гоголеві, але ж не треба забувати, що він писав чарівну, часом просто феєричну поему-казку про Україну, а не історичну чи етнографічну студію. Та й того не слід спускати з ока, що в його часі українознавство, студії над історією і побутом українського народу щойно зачиналися і не дійшли до такої височини, як пізніше, отже годі вимагати від белетриста того, чого не давали вчені дослідники. Можна тільки дивуватися, що молодий, двадцятилітній юнак та ще й панич, що стояв як-не-як осторонь від народу, дав такі блискучі твори з його життя, що й досі захоплюють і зворушують читача. Тепер особливо б'ють у нас Гоголя за його історіософію України, закидаючи йому, що він спотворив наше минуле, обезголовив історію України, представив її як якусь випадковість, що він ніби-то систематично, по-мистецькому нищив українську гордість і т. д. Але, хоч на перший погляд ці всі висновки оригінальні й дотепні, вони при ближчому розгляді показуються безпідставними: у Гоголя зовсім не було свідомого заміру оплюгавлювати нашу історію. Навпаки, він нею щиро одушевлявся, уважно студіюючи доступні йому друковані та рукописні джерела і, як визнав це сам його суворий критик Куліш, працював на цьому полі недаремне. В листі Куліша до М. Йозефовича з 1843 р. читаємо: „Гоголь більше тепер вчитався в українську старовину, глибше вдивився в душу українців і відобразив у „Тарасі Бульбі” багато нових рис народньої вдачі, побуту й воєнних звичаїв козацьких” („Київська Старина” 1891, П, 188).

А в тім, Гоголь, як і Шевченко, брак фактичного матеріялу надолужував поетичною інтуїцією. Ще Микола Дашкевич у своїм відгуку про „Нарис історії української літератури” Петрова зауважив, що “Гоголь угадав і відтворив чуттям вірний назагал образ минулого й настрій людей так віддаленого від нас часу” (пор. ст. 102, окр. відбитки).

А якщо й є які недокладності, хиби та промахи в цій Гоголевій повісті, то їх треба віднести: по-перше, на карб взагалі недосконалого стану тодішньої нашої історичної науки, що зазначив ще Костомаров у передмові до популярного видання Т. Бульби (СПб. 1874 ⁴ ; по-друге — поширених тоді серед лівобережної інтелігенції поглядів на українську державність та Гетьманщину (пор. напр. цікаві замітки Б. Ольхівського в його брошурі „Вільний нарід”); по-третє: впливів літературних, передовсім „Енеїди” Котляревського. І коли візьмемо під увагу всі ці причини, тоді не нарікатимемо на бідолашного автора й не осуджуватимемо його „Бульбу”, що, не зважаючи на всі закиди лишається й досі неперевершеною українською історичною повістю. З нею не зрівняється жодна інша, від Кулішевої „Чорної ради” почавши й на Косачевім „Рубіконі Хмельницького” скінчивши, щодо сили й розмаху талану та майстерности малюнку. Всі вони проти „Бульби” сухі й нудні, хоч може й вірніші з погляду історичного. Тому „Бульбі” не страшні ніякі вироки смерти й читачі читатимуть його й далі, як і досі, з таким самим захопленням, як добру пригодницьку повість, але, розуміється, з більшою користю. А коли ми хочемо перестерегти читачів перед недокладностями повісти та її анахронізмами, то для цього не треба протестувати проти її видання, тільки жадати доброї вступної статті. І більш нічого! Бо Гоголевим українським повістям ніколи не забракне читачів, як не бракує їх Шевченковому „Кобзареві”, хоч і Шевченкові, як Гоголеві, закидали і свої й чужі люди різні непрощенні гріхи: величання буйної, сліпої неприборканої сили, розгнузданої вольниці, анархізму, безбожництва, не кажучи вже за прогріхи проти української історії.

Отже, беручи все під увагу, можемо лише тішитися появою творів Гоголя в українських перекладах. Радимо тільки нашим видавцям користуватися прекрасними перекладами у видані “Книгоспілки” за ред. Андрія Ніковського. Це найкращі з усіх, що досі вийшли. Вони цілком адекватні оригіналам.

7. Гоголь “дефетист”.

Та Гоголь українських повістей це ще молодий, хоч і дуже талановитий початківець, а Гоголь “Вибраних місць із листування” — це вже жертва тяжкої фізичної й душевної хвороби. Але є ще Гоголь — великий сатирик, прославлений Шевченком автор “Мертвих душ”, “Ревізора” та інших творів, де так яскраво змальоване зґанґренізоване Москвою українське громадянство — поміщицько-чиновницька Малоросія, саме Україна, а не Московщина, як це чомусь звичайно думають. Без цих творів Гоголя ми не зрозуміли б і нарікань Шевченка, який, розчарувавшись у земляках, озвався про Україну, що „там чортма людей”, самі, мовляв, нікчемники прокляті, більш нічого. Гоголівський малюнок жахливий, але така була дійсність. І не гудити, а хвалити треба Гоголя за те, що показав її нам навіч. Розкриваючи своєю сатирою очі на болячки сучасности, пробуджував Гоголь у земляків приспане сумління, заохочував усунути ці болячки. Який же тут дефетизм? Говорити про Гоголя, як дефетиста, це значить не знати історії розвитку поступових і вільнолюбних ідей у миколаївській Росії, а тим самим і на Україні. Це просте наслідування росіян, які попікшися на гарячому, дмухають на холодне: перелякавшися революції, винуватять у розвалі держави Гоголя. Чи й ми маємо плакати за поліційною державою російських царів? Саме оце опльовування Гоголя за московською вказівкою й був би той комплекс, якого треба вистерігатися, бо так званий „комплекс Гоголя” — це фактом. Не Гоголь бо створив „малоросіянство” й не тому воно існує, що він писав так, як писав. Воно було б, як би Гоголя й на світі не було. А що на Гоголя покликувалися оборонці „єдиної неділимої”, то тут він винен стільки, що великий Богдан, якого російські шовіністи, — однаково ретроґради чи ліберали, — протиставляли Мазепі. Що більше, Шевченка теж протиставляли новішому самостійницькому рухові. Згадаймо хоча б балачки про „язик Шевченка” у протилежність до „язика галицького”, „язика Грушевського”. Словом, була б це велика кривда і для Гоголя і для української справи посилатися, критикуючи його, на ті його твори, що ніколи не мали ніякого впливу на громадянство, а тим більше не можуть мати тепер, як от його листування, яке мало хто й читав і читає з широкої публіки. Тим більше не можна цього робити, знаючи ті тяжкі переживання, що зломили великого письменника й викривили його перо. А в тім, навіть у листуванні не все варте осуду — є там думки, що на них залюбки покликуються навіть найбільші наші націоналісти (напр., др. Дм. Донцов).

Зваживши ж умови й обставини Гоголевого життя й творчости, не будемо прикладати до нього вимог, що їх ставить тепер до письменника стан нашої національно-державницької свідомости, вимог, вироблених протягом останнього сторіччя працею цілих поколінь діячів нашого новітнього відродження, а, навпаки, будемо цінити його, як одного з промоторів цього відродження. А стаючи на такому становищі, уважно читатимемо й вивчатимемо його твори, саме з погляду їх ваги для розвитку українського національного руху на Наддніпрянщині. Гоголеві твори — це вже історичний факт, і дивитися на них та їх творця треба з історичної перспективи, так, як дивимося, зрештою, й на інших старих наших письменників. Як прикладати до них теперішню нашу мірку, як це робить дехто з Гоголем, то дуже легко ми могли б засудити і Котляревського, і Квітку, і Куліша, а навіть і Шевченка, як це трапилося в розпалі полеміки з Хвильовим. Один із героїв його „Вальдшнепів” Карамазов заявив, що він ненавидить Шевченка за те, мовляв, „що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба просвітянина, що ім'я йому легіон? Хіба це не Шевченко, — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна і безвольна людина, — хіба це не він навчив писати вірші, сантиментальничати „по-катеринячи”, бунтувати” , по-гайдамацькому” — безглуздно та безцільно — й дивитися на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, заочі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фаміліярно потріпає нас по плечу й скаже: “А ти, Матюшо, все таки талант”. Саме цей іконописний „батько-Тарас” і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю”.

Цей уступ чи не нагадує нам теперішніх нападів на Гоголя? З цього наука може бути тільки одна: скільки б не гукали на Гоголя наші критики, як би дотепно, по-прокурорському не аргументували своєї тези, якої б софістики не хапалися вони в своїх нападах, для кожної безсторонньої людини незбитою правдою лишиться велике, не лише мистецьке, але й громадське значення його творів. Але ці твори мають для нас ще й свою окрему вагу — своїм додатнім впливом на творчість наших письменників. Аджеж Гоголь наштовхнув не лише російську, але й нашу літературу на шлях правдивого реалізму. Без Гоголя у нас не було б ні Марка Вовчка, ні Нечуя-Левицького, ні Мирного, ні інших письменників на Наддніпрянщині. Та й у Галичині Гоголеві твори, нарівні з творами західньо-европейських письменників (Золя), додатньо вплинули напр. на Франкову творчість. Гоголева романтика теж не проминула без сліду в нашій літературі. Досить згадати Шевченка або Лесю Українку, на „Лісову пісню” якої, крім „Затопленого дзвону” Гавптмана, вплинули й українські оповідання Гоголя, хоч і як це заперечувала сама письменниця.

Великий вплив мали українські твори Гоголя й на розвиток української музики (пригадаймо Лисенкову „Різдвяну ніч”, „Утоплену”, „Тараса Бульбу”, Сокальського „Облогу Дубна” тощо) й театру (інсценізації Кропивницького, Старицького і т. д.). Вже задля цього одного ми не сміємо відмахуватися від Гоголя. Читання і студіювання його творів обов'язкові для кожного, хто хоче знати історію української культури. А втім, ми не можемо поскаржитися на малу популярність серед українського громадянства творів Гоголя. З давних-давен вони розходяться у нас в багатьох накладах і це особливо журить наших ультра-патріотичних цензорів. А серед перекладачів Гоголевих творів стрічаємо імена найвизначніших наших авторів: М. Комарова (Уманця), Д. Мордовцева, О. Пчілки, М. Садовського, М. Старицького, І. Франка, Вас. Щурата та ін. І це найкраща для них рекомендація⁵.

8. Українська свідомість Гоголя

Оглянувши головні закиди, що їх виставляють у нас дехто проти ширення і студіювання творів Гоголя й, виказавши їх неслушність, спинімося вкінці ще на питанні, наскільки він почував себе українцем. Розуміється, ні походження, ні тематика творів ще не управнюють нас зарахувати письменника до українського табору (взяти хоча б, напр., Короленка чи Сєнкевича). Але та симпатія до української історії, побуту й пісні, та гаряча любов до України, яку виявляє Гоголь у своїх творах, самі вже проречисто промовляють, — за кого вважав себе великий письменник у першій, здоровій добі своєї літературної діяльности. Та крім того маємо ще й виразні особисті признання Гоголя, розкидані в його листуванні, що не полишають щодо цього ніякого сумніву. Чомусь, вибираючи аргументи проти Гоголя з його листування, його українські вороги цілком промовчують саме ті численні місця, де він виявляє своє захоплення українською старовиною, побутом і піснею, тужить за Україною, говорить про свою працю над її історією, „радіє всьому, що появляється про наш край”, хвалиться своєю великою збіркою українських пісень, тішиться закордонним їх виданням, тощо. В листі до матері з 2. IV. 1830 р. Гоголь пише: "Боронь Боже, якщо доведеться їхати в Росію. По-мойому, коли вже їхати, так тільки на Україну”. А в листах до М. Максимовича він відверто заявляє себе українцем та протиставляє Україну Московщині: "Жаль мені, що Ви хоруєте. Киньте справді кацапію та їдьте у Гетьманщину. Я сам думаю це зробити й на другий рік махнути звідси. Дурні ми справді, як добре розміркувати. Задля чого й кому ми жертвуємо всім?” (2. VII. 1833).

" Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України.. (Чи не нагадує нам цей епітет пізніших висловів Шевченка? В. Д.). Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато того, чого передо мною не говорили ”... — „ Дякую Тобі за все: за лист, за думки в ньому, за новини й інше. Уяви собі, я теж думав: туди, туди! У Київ, у старий прекрасний Київ ! Він наш, він не їх (себто москалів) — чи не так? Там або навкруги нього відбувалися події старовини нашої ” (1833, грудень).

„ Що ж їдеш, чи ні? Залюбився у тій старій товстій бабі Москві, від якої, крім щей та матерщини, нічого не почуєш. Сідай у диліжанс і махай! ” (12.ІІІ.1834).

Немає потреби доводити, наскільки безпідставне твердження, що Гоголь, мовляв, тільки вдавав із себе українського патріота, щоб зробити приємність своїм приятелям-українцям. Щирість його висловів самоочевидна для кожної безсторонньої людини.

Супроти цих звірень видається досить імовірною звістка, що Гоголь у вересні 1834 р. мав у Парижі в присутности Міцкевича й Б. Залєського доповідь про „потребу для України відділитися від Москви” (пор, статтю С. Шелухина про В. Короленка під наг.: „Пропаща душа” в часописі „Соборна Україна”, Відень, 1922, ч. 5). Зберігся з того часу й лист М. Гоголя до Б. Залєського, писаний гарною українською мовою, який кінчається таким характеристичним визнанням: " Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі. Микола Гоголь ".

Можна думати, що якби Гоголь пожив довше в українськім оточенні, а надто в Києві чи Харкові, а не тинявся серед чужинців, закордоном, далеко від рідного краю й рідних людей, то він став би українським письменником і щодо мови своїх творів, як це сталося на старості літ із Квіткою. Тим більше, що російська мова Гоголя була не рідна, а вивчена, сильно перейнята українською стихією. Для росіян Гоголева мова видавалася якоюсь чудернацькою, чужоземною. І це не дивно — в родині Гоголів панувала українська мова, як і в родині Капністів, і сам він думав по-українському, а пишучи свої твори, перекладав їх на російську мову, як це доказав проф. Мандельштам у студії про його мову й стиль. Оцю квазі-російську мову Гоголя опісля мусіли сильно чистити й причепурювати його російські приятелі та видавці. Та й у свідомості самого письменника російська мова була чужою, як про це свідчить лист до матері з 1829 p., де він сповіщав її, що твір його, до якого він просив у неї українських матеріялів, буде писаний “чужосторонньою”, тобто російською мовою.

Але доля судила інакше. Відірвання від України й українського життя, а особливо тяжка душевна хвороба, яка щораз більше загострювала і вкінці цілком зламала здоров'я великого мистця, фатально відбилася на його творчості та світогляді. Але ж для нас важне не те, що писав Гоголь під кінець свого життя, коли хворий попав під отруйний вплив російського попа-фанатика Матвія Константиновського (подібно, як Міцкевич під вплив Товіянського), а те, що висловлював він, бувши людиною нормальною.

Через це й не можна роздмухувати ні Гоголевих висловів із пізніших писань, ні гадок, переданих у спогадах Гр. Данилевського. Навіть бувши вже під впливом хвороби, на заклик своєї приятельки-землячки Россет-Смирнової, з якою заприязнився ще 1830 р. саме на українському ґрунті, на ґрунті спільної прив'язаности до України, її пісень і переказів: “ Спустіться в глибину душі вашої й спитайте, чи справді ви росіянин чи українець ”, Гоголь не відрікся своєї національности й не назвав себе москалем, хоч і відповів (з Франкфурту 14.ХІІ. 1844) ухильно: “ Я сам не знаю, яка в мене душа - українська чи російська ”, додавши до цього: “ Я не дав би ніяк переваги ні укра-їнцеві перед москалем, ні москалеві перед українцем. Обидві натури щедро обдаровані Богом і, як умисне, кожна з них зокрема має в собі те, чого нема у другої ”. Але ж і геть після Гоголя наші визначні діячі, як от Костомаров і Куліш, стояли на тому самому становищі, що український і московський елементи себе взаємно доповнюють.

Гоголь, як бачимо, був свідомий ориґінальности української національности та відмінности її від російської. Він ще в 1832 р. у своїм "Погляді на формування України " заявив, що „коли розійшлися шляхи Русі південної й північної, коли розірвався між ними всякий зв'язок, — повстали дві окремі держави, склалися зовсім відмінні вдачі”.

А в своїх „Старосвітських поміщиках”, задовго до „Сну” Шевченка, Гоголь гостро висловився проти „нікчемних малоросіян”, які „наповняють урядові установи, деруть останню копійку з своїх таки земляків, наводнюють Петербург ябедниками, наживають нарешті капітал і врочисто додають до свого прізвища, що кінчиться на о , склад в ”.

" Ні , - говорить він про старих поміщиків, які жили ще своїм давнім українським життям - вони не були схожі на цих гидких і жалюгідних тварин ". Отже як бачимо, Гоголь тут виразно виступив проти перевертнів "Гнучкошиєнків", як їх пізніше охрестив Шевченко.

Гоголь не був із них. Його не можна вважати зрадником і перевертнем. Він, як і багато інших наших діячів, був жертвою нашого лихоліття. І коли ми не викидаємо з історії нашого національно-культурного процесу ні Касіяна Саковича, ні Теофана Прокоповича, ні Івана Вагілевича, ні Миколу Устіяновича, ні Вол. Терлецького, ні Івана Наумовича й інших, що теж переходили різні метаморфози, то тим більше не можемо відректися Миколи Гоголя. Велику рацію мав М. Грушевський, коли писав у своїй статті про Гоголя, що “не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя, а і з огляду на його українські почуття ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського руху, розвою української свідомости. І менше всього можна згодитися на те, щоб його протиставляли українському рухові, як щось принципіяльно йому противне. ВІН НАШ, ВІН НЕ ЇХ ”. (Літ. Наук. Вісник.1909, кн. 3).

Вол. Дорошенко

***

На початку 90-х того століття, на противагу хохлацтву В. Чорновола і К^о, з вуст М.Ю. Брайчевського злетіло крилате – «хохол – то діагноз, а українець – то нація!». Саме над цим «реготав» і Гоголь. І наш земляк, козацький нащадок Е.Маланюк влучно виокреслив цей тип саме на прикладі творів Гоголя в своїй праці «НАРИСИ З ІСТОРІЇ НАШОЇ КУЛЬТУРИ» (14.III.1954), уривок з якої ми подаємо нижче. (Правопис збережено).

«В проблемі Гоголя, що періодично викликає у нас дуже перечулені і досить ялові дискусії, для широкої публіки найістотнішим залишається мова його творів.

Отже, треба тут ствердити, навіть не покликаючись на фахівців, що московська мова була М. Гоголеві органічно чужа, а тодішню літературну мову пушкінської Росії він знав досить слабо і ціле своє літературне життя мусів її наполегливо вивча­ти. «Російська» мова М. Гоголя є своєрідним мовним феноменом, що віддавна при­тягає увагу сумлінніших російських дослідників (Мандельштам і інші). Але й для нефахівця величезна кількість яскравих українізмів в ній враз з елементами укра­їнської синтакси — кидається в вічі. Мову своїх творів М. Гоголь постійно „перереда­говував” так, що деякі твори мають по кілька редакцій. Але й поміч сторонніх і, певно, охочих редакторів не рятувала в цім відношенні Гоголя, що до кінця заховав свою дивну літературну „говірку”.

Дуже характеристично і навіть парадоксально, що Т. Шевченко значно ліпше від М. Гоголя володів літературною російською мовою, а навіть і в розмові, за сві­доцтвом сучасників, говорив нею „без акценту”. Для Шевченка та мова була, безу­мовно, „чужоземною”.

Але, обриваючи ці формально-мовні уваги, мусимо ще й ще раз ствердити, що при всій важливості мови в того роду явищах, мова — поруч стилю й духу — ви­являється в тім випадку чинником більш зовнішнім, аніж внутрішнім. І в світлі су­часного, хоч і як бідного, гоголезнавства, дух творчости М. Гоголя є остільки для безстороннього дослідника вимовний, що не збуджує жодних сумнівів. У кожнім разі, для Москви й навіть справжньої „Росії” є той дух виразно чужим, ба й ворожим, і такі видатні представники московського народу, як В. Розанов, почасти К. Леонтьев, навіть С. Аксаков — це виразно відчували¹.

Важко затяжила літературна творчість М. Гоголя на „великій російській літера­турі”. Притьмарила вона в ній класично-ясну поезію Пушкіна, звернула її з соняшного пушкінського шляху вбік і визначила по-пушкінській літературі темний шлях психопатологічного бездоріжжя, позначеного всіма хворобливими етапами тієї, назагал, отруйної й руйнуючої літератури. Згубна роль тієї „по-гоголівської” літе­ратури в упадкові петербурзької імперії — є нині для всіх очевидна. І в цім про­явилася ніби історична „страшна помста” України, доконала її геніальним, хоч і скаліченим сином.

Гоголь, потенціально мистець героїчного „високого стилю” („Тараса Бульбу”, над яким він працював майже ціле творче життя, Гоголь уважав за центральний свій твір), не мавши змоги в умовах реальної України початку XIX ст. його про­явити і, відірвавшись фізично від Батьківщини, обернувся згодом на сатирика.

Зроджена з національно-українського гумору, його сатиричність в холоднім Петербурзі хутко втрачає свої живі й погідні властивості (що так наявно відби­лося вже в збірнику „Миргород”) і перетворюється в якусь аж демонічну здібність (вона страшила самого Гоголя і була причиною його душевної недуги) бачити тільки все від'ємне, бачити, як він казав, тільки „пошлість пошлої людини”.

Існує не лише в російськім (що — зрозуміло), але й в нашім літературознавстві гоголівська легенда (одна з кількох), а саме, що українська тематика творів М. Гоголя обмежується на „українських повістях” („Вечори” та „Миргород”), а вже „Ревізор”, „Мертві душі” і навіть „Одруження” — то, мовляв, „убивча сатира на Росію і москалів”.

Для кожного, хто студіював або принаймні уважно вчитувався в твори М. Гоголя, немає сумніву, що то є наївна „патріотична” байка, яка не має жодних солідніших підстав.

Зачнім з того, для кожного дослідника знаного факту, що Росії-Московщини Гоголь попросту не знав. Він жив якийсь час в Петербурзі 30-х років, який жодною „Росією” не був, наїздив до Москви (де випадково й помер у гостині у гр. Толстого, що в якійсь мірі був його „політ комісаром”), бачив підмосковний маєток Аксакових, а в пограничнім Курську, на поштовій станції, перебув каран­тин (в зв'язку з епідемією). Позатим, від р. 1836 почавши, М. Гоголь, властиво, був емігрантом.

Париж, а особливо Рим („батьківщина душі”, як він називав Італію) — це були місця, де проходило його емігрантське життя.

Розуміється, „Ревізор” є сатирою на російську імперію, але дія цієї комедії відбувається на колоніальних теренах України і всі дійові особи — за винят­ком хіба жандарма з Петербурга—є наші „любезні земляки”... Що герої „Мерт­вих душ” так само українці — за винятком Ноздрьова, — це чудово знали самі росіяни-сучасники Гоголя (фрейліна Смірнова-Россеті, поет Ф. Тютчев і інші). Що Подкольосін з „Одруження” (як Яічніца і інші) є типовим „хахлом”, про це не може бути двох думок, хоч і як „Одруження”, позатим, підфарбоване під „російщину” (напр., постать Свахи і саме „сватовство”).

Творчий доробок Миколи Гоголя є суцільний, як у всякого великого митця. I парцелювати той доробок було б заняттям штучним і зайвим. Від „Вечорів”, через „Тараса Бульбу” і „Мертві душі”, аж до „Листування з приятелями” та „Роздумування над Божественною Літургією” — Гоголь залишається єдиним-неподільним. І, що найважніше, залишається в річищі українського не так літератур­ного (бо він був перерваний), як культурного процесу. Твердження це можна було б порівняно легко довести й удокоментувати².

М. Гоголь дав нам справжню героїчну епопею — «Тарас Бульба», плід напру­женої праці його життя, частинно взорований м. інш. на Гомеровій „Іліаді”. Як би ми не ставились до стисло національної вартости цього твору, він залиша­ється монументальним і, правдоподібно, вічним. Він, мимо всього, воскрешає дух Козацької доби: за Віру і Націю.

М. Гоголь дав нам до фантастичности пластичний образ національного відумирання покозацької шляхти і ту задушно-підмогильну атмосферу, що залягла над політично мертвою Батьківщиною („Старосвітські дідичі” і інші).

М. Гоголь дав потворну галерею „мертвих душ” здеградованого нашого бувшого .панства. І тим — у нещадній гостроті — поставив проблему національного „життя й смерти” — з одного боку, як і смертотворчої механіки російської імперії в її „ма­лоросійській” колонії — з другого.

М. Гоголь, врешті, як ніхто перед ним і по нім, показав на відворотні — „нічні” і демонічні — сторони української душі („Вій”, „Страшна помста”, „Пропавша грамота” і інші), показав їх в чорнім сяєві такого жаху, що й найбільші страхіття новел Е. А. Пое видаються блідими.

І, що найважніше і найістотніше, „гірким сміхом своїм сміючися”, саме М. Гоголь вказав нам в кінці вихід: силу Хреста, світло християнства і путь до Христа, путь, з якої спізнені нащадки збивалися у тьму ночі бездержавности.

М. Гоголь був більше нашим національним мучеником, аніж „російським са­тириком”.

"Бували й по інших землях товариші, та таких, як у нашій землі, не бувало таких товаришів. Вам не одному доводилося тяжко пропадати на чужині; бачиш: і там люди! теж боже створіння і розговоришся з ним, наче б і з своїм; а як прийде до того, щоб повідати щире слово, — бачиш: нема! розумні люди, та не ті; такі самі люди, та не ті. Ні, братчики, так любити, як любити може наша рідна душа — любити не те, щоб розумом там чи іншим чим, а всім, чим нам Бог дав, що тільки є в тобі!..

Ну, панове молодці! — сказав Бульба по відході війська. – Тепер надійшов час нам довести честь Запорозьку… Нині, перед великим часом, вип’ємо пани-брати, горілки, тому що доля наша схожа тепер на долю котрій мусить радіти будь-який чоловік… Та й за одним разом і за Січ, щоби довго вона стояла… За віру! Січ! Славу!"(З 1-го видання "Тараса Бульби")

Пам'ятаймо ж заповіти гетьманського онука!

Підготував Президент Козацької Академії "Братства Запорозького Січового Звичаю"
Ол. Черненко
2009 р.