Олесь Бережний

на головну

Київ-Пасажирський! Московський агітпотяг “Красний октябрь” поволі підкочувався до вокзалу. Нарешті я прибув у Матір городів Руських! Мої супутники прикипіли розпашілими обличчями до вікна вагону, іззовні рясно прикрашеного червоними прапорами та більшовицькими гаслами.

Плацкартний вагон, у якому я їхав, був ущерть переповнений молодими й залихвацькими комунарами. Ми поспішали на Перший Всеукраїнський з'їзд союзів комуністичної молоді, що розпочинався у Києві наступного дня – 26-го червня 1919 року.

Минулої ночі у потязі ніхто з нас на спав. Натомість ми донесхочу об'їдалися вкраїнським салом з цибулею та запашним білим хлібом, упивалися дармовою сивухою, співали революційних пісень. Увесь цей райський харч і питво експроприйовувалося на маленьких станціях. Щоразу при кожній зупинці перед вагонами юрмилися несвідомі й затуркані малоросійські селяни. Вони наввипередки намагалися продавати нам харчі й оковиту. Нам, зголоднілим і спраглим, за буржуйські гроші! Геть ніякої класової свідомості! Ну то ми їм роз'яснювали що до чого. Революційна ґвинтівка з багнетом при цьому діяла, як найвагоміший арґумент. Переконливо та беззаперечно!

Лискучий і чорний як сажа паротяг помалу пригальмовував. Пахкав пелехатими кудрями білосніжної пари, шипів і гарчав. У тремкому хвилюванні вигравало багряне море прапорів і прапорців.

На платформі Київського вокзалу на нас уже чекала врочиста зустріч. Усе надовкола було затягнено кумачем транспарантів і плакатів, стягів і знамен. Оркестр бронзовошкірих інвалідів-червоноармійців туркестанської національности бадьоро та врізнобій фальшував. Мелодія віддалено та з особливим цинізмом могла б нагадувати “Марсельєзу”.

Уздовж колії струнко, чи майже струнко, вишикувався зведений загін почесної варти. Перед наші очі постали вершки більшовицького гарнізону Києва. Тут було по кілька червоногвардійців від резервного комуністичного полку, 2-го караульного полку з Деміївки, китайського комуністичного інтернаціонального загону на чолі з манчжуром Ко-Ґу, окремого інтернаціонального кавалерійського ескадрону під орудою мад'яра Рудольфа Фекете...

Насамкінець – найчисленніше представленим тут був Шулявський робітничий батальйон. Колишнім токарям і фрезерувальникам київського заводу Ґретера і Криванека тепер більше стала до вподоби нова революційна праця. Кришити на капусту та настромлювати на багнети панів-буржуїв. А в перервах між цим звитяжним ділом – пиячити до нестями з комісарами. Авжеж, нема дурних – таке вільготне й веселе заняття виглядало куди привабливіше, аніж від гудка й до гудка кряжити за клятим станком!

Шулявські пролетарі зараз докладали великих зусиль, щоб встояти у червоногвардійських лавах на своїх двох. Під тяжким тягарем похмілля їх немилосердно розхитувало врізнобіч. Часом хтось украй налиганий випускав з рук ґвинтівку з припасованим до неї багнетом. Тоді пролетар, наляканий спросоння раптовою грюкотнечею – глухим гупанням прикладу і металевим дзвякотом багнету – витріщувався й сам гепався долівлиць. Невдовзі потому його за барки зводили на ноги. Підпирали ним стіну. Устромлювали до рук „манліхера” й залишали таким робом вже сливе стояти. Майже вертикально, лише трохи наскоси. Відтак шулявський пролетар більше не розгойдувався. Він поволі сповзав попри стіну додолу – аж допоки не опинявся навзнаки. Геть горизонтально...

Невідь-звідки шулікою налітав розгніваний дженджик Фекете, присадкуватий кіннотник у багряних гусарських рейтузах, гаптованих угорськими візерунками, в зеленій москальській гімнастерці та з яскраво-калиновою пілоткою австріяцької кавалерії набакир. Він гаркаво цвірінькав чужинецькою мовою, метушливо ґедзався туди-сюди і навідлиг розмахував шаблюкою. Ніхто з шулявських батальйонців не розумів Фекетевої джерґітні. Від цього червоний командир ще більше ґзився, бундючився й здіймав злобний і гучний ґвалт, очі в нього густо наливалися кривавою люттю, пломенистою як еґерський Bikaver*. [* - Egri Bikaver червоне вино „Бича кров” з місцевості Еґер в Угорщині.]

До речі, влітку дев'ятнадцятого року військові склади в Києві повнилися залишками австрійської зброї та одностроїв. Зокрема, карабінами „манліхер”, гусарськими рейтузами та червоними кавалерійськими пілотками, які мали застарілі кокарди з вензлем цісаря і короля Франца-Йосипа, три роки як померлого.

Перед будинком вокзалу на нас чекала уповноважена й надзвичайна делегація. Місцеві товариші комісари вельбучно походжали пероном, наче зграя похмурих граків на ріллі. По-революційному суворі обличчя, чорні як воронове крило шкірянки, чорні шкіряні ґаліфе з малиновими врізами, лискучі хромові чоботи. На завершення – маківки товаришів увінчували надзвичайно модні цьогоріч пролетарські картузи a la Illitch, які було хвацько заломлено набакир й оздоблено кумачевою стрічечкою чи кунштовим бантом.

Помежи товаришами виднілися й товаришки. Також з рішучим виразом обличь, у таких самих лисніючих шкірянках, у чорних шкіряних спідницях, що виразно облягали їхні стегна. Замість картузів – елеґантні яскраво-рубінові хустинки, які було зав'язано по-революційному поверх коротких зачісок. Увесь зовнішній вид цілокупно мусів символізувати, вочевидь, принципову розкутість і повну незакомплексованість.

А от попереду, на чолі всіх, вимальовувався натуральний буколічний колорит малоросійського кшталту, що вмить привернув до себе мою увагу. Шпетне уособлення місцевої мальовничости, соковитости й зваби. Мої очі несамохіть вирячилися й прикіпили до чарівного видовища, а вуста розчахнулися й роззявлено вклякли!

Пишна й статурна красуня: чорнобрива, з довгими русявими косами, уквітчана барвистим віночком і різнокольоровими єдвабними стрічечками. Вдягнена у вишиванку й картату плахту. Взута в червоні чобітки-сап'янці.

Живописна дівчинонька мовби сама виросла з родючого вкраїнського ґрунту десь ген на таврійському баштані під лагідним південним сонечком. Звабливі округлі перси в неї викрашалися двома соковитими херсонськими динями, а спокусливі сідниці – наче двійня стиглих мелітопольських кавунів. Білесенька лляна вишиванка з поліськими візерунками напружено випиналася на пишних грудях і, здавалося, от-от готова була луснути.

З імпровізованої трибуни залунали гучні виступи. Місцеві товариші комісари зверталися до нас із палкими привітаннями. Найполум'янішу промову виголосив товариш Всеволод Митрофанович Довнар-Запольський.

Протягом офіційної частини я ніяк не міг відірватися поглядом від мальованої дівулі, геть ошелешений звабливою красою її опуклостей та художньою довершеністю двоїстих округлостей, що видавалися наперед.

Писана красуля стояла весь час обіч трибуни. Вона врочисто тримала поперед себе запашну хлібину на полтавському рушнику з вишиваними півниками. Цю паляницю, оздоблену виліпленими з тіста голубами, було свіжо випечено в пекарні на Подолі, нещодавно експроприйованій у заможного київського живоїда-буржуя Лазаря Бродського. Окрім мого причарованого споглядання, фігуристим баштаном дівочих динь і кавунів кружляли, наче ті хижі шуліки та кажани, посоловілі очі шулявських пролетарів-баламутів і липкі погляди товаришів комісарів.

У чорних як донбаський антрацит зіницях дівчиська час від часу займалися іскряні каганці революційного запалу. Красуня вмить спалахувала, густо шарілася, сором'язливо відводила очі. Май-май кліпала довгими віями та зніяковіло визирала окрай свої пишні груди на солонку з сивашською сіллю, що увінчувала розкішний коровай.

Але ж яка пекуча краса та приморочлива зваба клекотіла в її обсягах, рухах і поглядах!

Я навіть і не помітив, як закінчилися промови. Отямився лише тоді, коли відчув наполегливу штурханину в спину. Людський потік підхопив мене та поніс на привокзальну площу. Там усі комунари, які щойно прибули московським агітпотягом “Красний октябрь”, вантажилися на бортові машини. Нас гуртом везли в центр міста, де готувався комсомольський з'їзд.

Усю дорогу вулицями Києва у мене перед очима все ще маяли спокусливі дині й кавуни чарівної вокзальної красуні. Делегати навколо мене ще цілком не відійшли від безугавної цілонічної гулятики на потязі. Тож вони знай невгамвоно декламували більшовицькі гасла, на повне горло виспівували революційних пісень, вигукували бадьорі вітання й надсилали повітряні поцілунки похнюпленим киянам і киянкам, які заклопотано поспішали з торбинками й візочками. У відповідь місцеві мешканці лише неусміхом зиркали на нас і мовчазно тулилися тротуарами попід стіни будинків. У їхніх очах час відчасу зблимувало щось таке, що нам, заїжджим, було відразу розпізнати важко, чи паки взагалі неможливо.

Нарешті нас привезли до клубу юних комунарів у будинку № 1 на розі вулиці Хрещатик і колишньої Царської площі, оце щойно перейменованої на площу Третього Інтернаціоналу. Саме тут і проходив доленосний з'їзд, який не тільки об'єднав усі молодіжні організації в Украйні, а й возз'єднався з московськими братами й сестрами. А відтак зробив усю прогресивну малоросійську молодь невід'ємною складовою частиною єдиного й неподільного Російського Комуністичного Союзу Молоді.

У дні роботи з'їзду не припинялася відправка молодих комунарів на село. Я відразу звернувся до спеціальної комісії, що займалася цим важливим питанням – відбирала й надсилала найкращих більшовиків для роботи в аграрних регіонах. І мене відібрали!

Товариш Всеволод Довнар-Запольський, член спецкомісії, особисто поздоровив і потиснув мені руку. Попри свій молодий вік, він мав репутацію полум'яного революціонера й досвідченого більшовика. Навіть і попри те, що класове походження двадцятирічного комунара залишало бажати кращого. На жаль, воно було ані робітничим, ані селянським. І вельми нагадувало моє власне. Батько товариша Всеволода Митрофановича був знаним київським істориком, професором унiверситету ім. Святого Володимира. Окрім цього, Митрофан Вікторович Довнар-Запольський заснував і став першим директором Київських вищих жiночіх комерцiйних курсів, згодом перейменованих на Комерцiйний iнститут.

І от тепер, Всеволод Довнар-Запольський виступав перед групою товаришів, які від'їжджали на село. Він роз'яснював нам складну революційну ситуацію по регіонах і на місцях. Спершу ознайомив нас із останніми постановами робітничо-селянського вкраїнського уряду з Харкова. Потім звернув увагу на глибоко вкорінений серед малоросійського населення хуторянський сепаратизм і куркульский світогляд. Довнар-Запольський розповів про широку підтримку несвідомим місцевим населенням контр-революційного бадитизму й отаманщини. Зокрема, зупинився на стані справ у селах півдня Київщини та Середньої Наддніпрянщини. Саме туди мене було відряджено.

Потому нам усім видали необхідні документи й амуніцію. Отримали ми й продовольчу пайку, що складалася з чотирьох пакуночків трофейних сухарів Zweiback, загорнутих у коричневий папір з чорним двоголовим орлом Австро-Угорської Імперії, торбинки самосадної махорочки, коробки сірників і плитки шоколаду київської кондитерської фабрики “Жорж”.

Опісля вже мене додатково проінструктував Микола Петрович Симаненков, один з членів спеціальної комісії. Він докладно ввів мене в курс справ щодо села, в яке я їхав.

Село називалося Андріївка й знаходилося на півдні Київської губернії. Трохи за Конча-Заспою та Ходосівкою. Але не так далеко на південь, як Обухів чи Трипілля – терени, де вже розпочиналося кублище куркульської Зеленої Республіки. Ворожі бандформування там очолював харизматичний Отаман Зелений, колишній сільський вчитель Данило Терпило.

Згідно з моєю власною картиною світобудови, село Андріївка розташувалося вже на самій межі цивілізованого людства, яке повністю закінчувалося для мене південіше Києва. Чомусь у зв'язку з цією Андріївкою у моїй пам'яті виринув латинський вислів Ultima Thule з курсу античної історії, який я особливо ненавидів протягом першого і єдиного року мого студентства на Гороб'ячих горах. Короче кажучи, ця Андріївка по відношенню до моєї рідної Москви знаходилася там, де дідько добраніч каже!

Товариш Симаненков закінчив інструктаж і провів мене лункими коридорами надвір, щоб, як він сказав, заодно ковтнути повітря.

Удворі Микола Петрович відразу видобув з кишені екзотичну тверду пачку київської тютюнової фірми “Спіліотті”, запропонував мені. Я залюбки пригостився. Подякував, узяв пахітоску, порозминав трохи у пальцях і припалив.

Товариш Симаненков запалив і собі, замислено затягнувся і змахнув цигаркою в бік підводи, що стояла неподалік від нас. Запряжено її було дебелим мерином, рябим і гривастим. Обіч коняки порався непримітний дідуган. Микола Петрович пахнув цівкою диму та неквапом заговорив:
– Вот, Валодя. Вот, тфарісчь Скфарцоф. Єнта, брат, тфая брічька, тфая карєта. Сам знаїшь. Давізьот тябя прямьоханька в тфайу дярьофню. А старічьок подлє брічькі – міравой. Наш члавєк, от і до! Сазнатільнай! І вот пачяму.

Симаненков знову затягнувся. Відкинув долонею чуприну, видихнув напівпрозорий дим угору й балакав далі:
– Січяс тябє аб ньом маласць павєдаю. Стала бить. Сам знаїшь, тфарісчь Скфарцоф, какія ниньчя фрєміна ґалодния пашьлі. Нєхфатка правіянта, пєрібої с прадавольсьфієм, хлєба нєту-ть... Вєдь так?

– Да уж, тфарісчь Сіманєнкав, – я погодився з Миколою Петровичем і, після кількох затяжок, легенько струсив попіл з кінчика цигарки,– Чьво уж і ґваріць, брат, туґа ниньчя с правіянтамі і ф Маскфє, і ф Пітєрє. А у вас тут ф ґлухамані ф правінції, паді, па вєсям да па дярьофням, да па сусєкам фсьо падскрєблі - ацсєль і падафна ніччьо нєту-ть. І биць ні маґьот…

Микола Петрович замислено затягнувся і не став роз'яснювати, що ситуація з харчами на Київщині завжди була дещо зовсім инакшою, ніж на Московщині. Проте, можливо товариш Симаненков і сам не був із тим добре обізнаний. Він смачно чмиханув, примружив ліве око та поважно продовжив балачку:
– Так вот, тфарісчь Скфарцоф. Значіцца, дєдуля єнтат – ”колій” па-їхнєнськаму, то бішь мьяснік, каторай сфінєй рєжіт. Вот он, старічьок єнтат, нам часцєнька прівозіт сфєжятінкі – такія акарака, м-вуа! – товариш Симаненков підніс пучку до губів і чмокнув кінчики пальців. А потім чмокнув ще раз.

– Ммм-вуа! Сахарь! Фкуснєйшає мьяса. І бісплатна, ні капєїчькі ні бярьот. Сам знаїшь. І фсьо такоє харошає мьяса, і бес сала сафсєм. У ніхь єнта, брат, рєдкасць. Сам знаїшь, как млароси сфінноє сала жрут. Салаєди праклятия, хк-тьфу!

Микола Петрович значущо й соковито схаркнув під ноги. Знову затягнувся, примружився та неквапом заговорив далі:

– Так вот, тфарісчь Скфарцоф. Значіцца, старічьок єнтат, свінарєз. Ґварит. Випалняїт сфой сфятой долґ. У няво, у дєда-ть, рбатьонка ні бєй ліжачіва, разьяжжаїт па сьолам і кабаньчікав чікаєт па ґорлу. І за єнта їму там чєсць да хфала. Жрачькі да смаґонкі каждай хазяїн атмяряїт ат души – хоць упєйсі-абажрісь, ні хачу. Сам знаїшь, у ніхь тут в Мларосії па дярьовням в каждам дварє кудась ні плюнь – па кабаньчіку, па каровє. На худой канєц – каза, ґусі, уткі, курачькі-нясушькі. Фмєста крісцьянсцва бєднава і ніщаснава, каторає стрєміцца к саюзу с рабочім класам, у єнтіх мларосаф адно кулачьйо на кулачьє да кулачьйом паґаняїт! Хк-тьфу!

Обличчя товариша Симаненкова швидко набувало кольору більшовицького прапору. Він знову харкнув. Цього разу виразніше та рясніше.

– Хк-к-к-тьфу-у-у!!! У-у-у-ххх, яб їх, сфвалачєй, ґоладам замаріл ба! Нєдабіткі праклятия! Мазєпіньскає атродьє! Ізьмєннікі Аччізни! Прідацєлі Родіни!

Микола Петрович обурено тупнув чоботом.

– Дажа і сьола с хутарамі у ніхь тут в Мларосєї сплошь кулацкія. Нєшьта у нас там в радной Расєї! Сам знаїшь. Бєднасць да ґалитьба уж. І всьо із-за ніх. Із-за мларосаф! Да нємьцаф с палякамі! І прочяй інароччєскай татарфой! Так вот. Ми ядім, а он, чюдак, толькі-ть ґлазєїт і фсьо атказаваїцца. Нєт, ґаваріт, ні можу я цьово мняса їсти, бо тіко для вас воно, пановє товарищі кумуністіцькі бульшовники, буттє ласкаві – частуйтєся. Пжальтє, мол – уґащайцєсь, мол. Сам знаїшь. Чюдной маласць, сліхка тупават, канєшна, как і фсякай млаґраматнай мларос, то бішь украйоніц. Хк-тьфу!

Товариш Симаненков гидливо сплюнув, загасив пахітоску і сунув недопалок в кишеню шкірянки.

– Аднака жа, єнтат дєдуля колій – божай адуваньчік. Ну, да мужик он правільнай, пакладістай і нємудрьонай. Міравой - што нада! Хоць і мларос... Сам знаїшь, тфарісчь Скфарцоф – такіхь ба нам тут в Мларосії мужічькоф паболєє – і нікакіхь праблєм ба тада. Ручяюсь за няво сфаєй бальшавискай ґалавой, тфарісчь Скфарцоф! Давізьот он тябя атлічьна! Хоць і няспєшна, зато надьожна. Тихо їдеш – далі будеш. Єнта он страсць как любіт прібаутками ізьясняцца... Ну, давай краба, ат імяні парції рабочіх і крісцьян.

Микола Петрович тричі ляснув мене по плечу й тицьнув розчепірену долоню. Ми хвацько поручкалися. Симаненков гукнув дідові біля підводи щоб той хутко відвозив мене до села, а потому не барився б і негайно вертався до Києва. Позаяк, іще багатьох комунарів треба чимскоріш розвести по місцях.

Дід знай мовчки копирсався біля коня та похмуро кивнув у відповідь. Навіть не обернувся в наш бік. Товариш Симаненков наостанок побажав мені добре доїхати й зник за дверима більшовицького комітету. А я загасив пахітоску, поправив напівпорожню котомку з сухарями й махоркою на плечі та попрямував до підводи. З великим зацікавленням я розгдяв дідугана.

Це вперше в житті я бачив справжнього малоросійського селянина. У себе вдома в Москві мені доводилося спостерігати іноді наших великоруських селян. Переважно то все були мужики з підмосковних сел – миршаві, обідрані, завжди голодні та п'яні. Отже я щиро здивувався, коли побачив цього діда. Він зовсім не відповідав моїй уяві про затюканого селюка з глухої провінційної Малоросії.

По-перше, замість чагарникової немитої бороди наших підмосковних мужичків цей добродій мав гладенько поголені щоки. Його розкішні вуса звисали додолу двома сивими борулями й ледве не торкалися барвисто повишиваного комірця.

По-друге, замість обшарпаної та задріпаної рядюги чи дерюги він був охайно запнутий у добротний кунтуш чи то паки жупан зі смушевим коміром. Підперезаний був широким шовковим пасом, за який запнуто батіг плетений з доброї шкіри. На голові мав сиву з решетилівських смушків шапку. До того ж, дідова біла лляна сорочка з вишитим коміром виглядала насвіжо випраною.

А по-третє, найголовніше – замість звичних для мене березових личаків був цей дід взутий у добрі чоботи з м'якої шкіри. Либонь австро-угорські кавалерійські, з тих самих київських військових складів. Доброякісні й доладно догляджені. Такі лискучі, наче цей дідуган обсмарував халяви салом.

Я заздрісно замилувався дідовими чоботами. Потім тоскно глипнув на свої стоптані черевики. Поправив котомку на плечі та впевненою ходою попрямував до підводи. Ще зоддаля привітався зі старим візником. Замість місцевого наріччя, звернувся до дідугана по-горожанському:
– Зрасьтє, дєдшка, чєсць імєю прівєцсфавацсь. Прашу любіць і жалаваць – Владімір Владімірич Скварцов, прямьоханька із бєлакамєннай Маскви!

Візник спочатку мовчки подивився на мене вовком. Потім зняв смушкову шапку, підбиту сірим шликом. Розгладив скарлюченими пучками кошлаті сиві вуса, вклонився до землі й промовив, ніби вицідив, ледве розтуляючи губи:
– Здоровеньки були, пане комісаре бульшовнику!

Таке привітання старого візника мене вмить налаштувало на бойовий настрій:
– Дєдуля старіканавічь, ну какой жє я тібє “пан” - нєту давєча “панов” болєє. Ми вскорє всєх панов нанізаєм паштучьна на наші рівалюціонная штикі. Буржуям і всєм іх класавим пріслужнікам капєц уже блізак!

Дідуган знай неусміхом дивився на мене з-під лоба. А я повернувся до тієї частини, де я офіційно представився старому візникові.

– Слишь, старік! Я - Владімір Владімірич. Но для тєбя – я просто Вова! Ну там Вовка, Вовачка, Ваван... Ілі уж Вовік да Волік... На худой канец заві міня попрасту, тфарісчь Скфаарцоф!

Дід примружився й нахилив голову трохи вбік. Помовчав, ніби уважно розглядаючи мене, а потім знову повторив знімання шапки й вклонився:
– Здоровеньки були, “тофаришч Сквортсов Вова-Вовачка-Ваван”! Святеньку правду речете про панів. Бо пан добрішій за отця: взяв свиню й кабанця. А пані – як мати. Наказала й порося забрати! А бува у нас і таке: як пана повісять, ще три дні перед ним шапку знімай – бодай часом одірветься...

– Вот-вот, дєд. Віжу, ти і впрям сазнатєльнай – лінію партії рубіш чьотка! А тібя зваць-та как, а?
– Дід Багнюк, пане-товаришу.
– Чяво-чяво?
– Дід Багнюк. От.
– Дєд кто?
– Дід Багнюк, звиняйте.
– Діт-бах-нюк? І чяво єнта? Фамілія такая алі как, а?
– Ет... Хтойозна, пане-товаришу. Хіба ж то було нам знати – що і як? Я – так, а воно – сяк. Же то мені хвамілія? Буцімто – Василь Петренко. І батько мій був – царство йому Небесне – Василь Петренко. Ато, який татко, таке й дитятко! І його батько, паки мій дід, був теж – Василь Петренко. Ось як. А мене тепер люди кличуть инакше. Дід Багнюк! Як зовуть, так і одкликаюся.

Старий візник почухав потилицю, безпорадно розвів руками:
– Галу-балу, а свині в ріпі. Ми грамоті не шибко вчені. Бо вчила мене трояка біда: сирітська, рекрутська і хлопська. На селі ми тойво, не теє. Малограмотні. Та ще й неписьменні…

– Вот-вот, дідуля. Затєм-та і єду к вам в ґлухую дярьовню. Бароцца с вашай дрімучай малаґраматнасцію, паднімаць как ґаваріцца сазнатільнасць. А то ви народєц ацталий, пазабівалі в башку сібє всякую самастійніцкую чюшь пра нізалєжнасць і всякій падобний брєд…

– Гарно є. Добре діло. Буцімто. Авжеж, добре діло – утіха, коли ділу не поміха. От! Лишень, пане-товаришу комісаре бульшовнику … – дід якось розгублено зачмокав і замовк. Виглядало, буцімто він і волів щось сказати, але не наважувався.

Старий ще трохи пошамкав губами, ніби підготовлявся сказати й набирався духу. Узявся рукою за лівий вус і почав накручувати його на вказівний палець, а очі опустив додолу:
– Лишень, же от був там. На селі. Попереду вас, пане-товаришу комісаре. Такий инший. Усе хутко. Швидко-швидко. Спішив кудись. Діло, діло, аж голова біла. Хоча вуса чорні, як смола. Такі пишні, козацькі. Справді гарні, як у Тараса Григоровича! Ех, молодий ще був. Як оце ви, пане-товаришу... Авжеж, ніхто не знає, де смерть на нас чекає. Молодий вмерти може, а старий мусить. Ото таке... Може, чули про нього?

– Да-уж дідуля, мнє в парткомє разьяснілі. Таварішчь і пабратім Кочерґінскій Дмітрій Алєксаничь. Пламєнний салдат рєвалюції. Рьяний бальшєвік. Зажігал маладьожь іскрамьотна. Какіє рєчі с бранєвічька талкал! Прям как тфарішчь Лєнін Владімір Льлічь. Пал ґєроєм. Ат бандіцкай пулі. Скасіла яво, нє дрогнув, вражья рука в сілє Трєпольї. Прапал без вєсці. Так і не нашлі яво, балшєвісскава саколіка, пахараніць штоп с рівалюціоннамі почсцями...

– Еге ж, пропав.… – дід знову почмокав, поплямкав губами, кугикнув і гахикнув. Розправив пучкою вуса й продовжував далі: – Так чи сяк. Од бандицької кулі... Буцімто. Хіба ж то було знати – що і як? Причин тьма, а смерть одна! Ото таке вже воно є. Либонь кажуть, же від смерти ані відкупитися, ані відмолитися. Скільки не живи, а помирати прийдеться. На все – одна доля. Божа воля! Бо не старе мре, а достигле. Ото таке, пане-товаришу.

Обличчя діда Багнюка спохмурніло, зробилося зосереджено-уважним. Густі сиві брови набурмосилилися й з-під них гостро визиркували жваві й розумні очі, сповнені якоїсь загадкової та невимовної таємниці в суміші зі щирою та простодушною невинністю. Очі в діда Багнюка були як у сірка! Я відразу запримітив у них невиразні натяки на якусь незбагненну ще мені розумову діяльність, притаманну тутешньому населенню.

Мені, людині московській та освіченій, прогресивній і незакомплексовній, така напружена серйозність цього малоросійського селюка, діда Багнюка, здавалася геть кумедною. Провінція вона і є провінція! Ну нічого, ми зараз почнемо робити, виліплювати, вирізблювати, випилювати, викресати й ваяти з цих простакуватих і безхитрісних малоросів нормальних людей. Нових людей нового типу!

Палке бажання зайнятися цією захоплюючою та звитяжною працею палало в моєму серці вже понад рік. Відтоді, як тогоріч я став свідком історичної та доленосної події. З п'ятого по дванадцяте липня 1918 року в моєму рідному місті, у білокам'яній Москві, я брав участь у проведенні установчого першого з'їзду комуністичної партії більшовиків України. Її було створено за ленінськими організаційними принципами. Тобто як одну зі складових організацій єдиної та неподільної партії більшовиків Росії.

З'їзд вказав на те, що визвольна боротьба народу розгортається під гаслом відновлення єдности України з Росією. І закликав іще рішучіше боротися за революційне возз'єднання наших двох народів. От я і відгукнувся на заклик.

Наразі, мені зовсім не кортіло баляндрасити про мого загиблого попередника, революційного побратима, саме на місце якого я їхав у село. Тому я змінив сумну тему і мимохідь поцікавився в діда Багнюка наступним :

– Слишь, старік, а как там рівалюціонная апстановка в Андрєївкє?

– А як? Та так. Обстанівка яка вже є, пане-товаришу. Маємо, що маємо. Же так собі й живемо: часом з квасом, порою з водою. Живий про життя гадає, а де є життя, там і надія жиє. На селі як на селі. Хіба ж то знати – що і як? Як було, так і є. На все – одна доля. Божа воля! Жили люди до нас, будуть жити й після нас. У кожного хатиночка. Своя, скраю. До хатиночки – льох. Город ще попід хатинкою. Ну й садочок з вишнями. Худоби трошки, аякже. Отака й обстанівка в нас, проста й нехитряща. Авжеж, пане-товаришу. Живи просто, проживеш років зо сто. А як будеш лукавить, так чорт і задавить. Ми люди тихі й сумирні, нікого не чіпаємо. Аж до нас усі лізуть, пане-товаришу. Як ріп'яхи, їй Богу, чіпляються. Чия влада йде, той нас і скубе…

Дід зробив довгу павзу, зітхнув. Потім обсмикнув свого добротного жупана, запитав:
– А шо, пане-товаришу? Чи готові вже їхати?
– Е-е-х-ма, дєд, давай! Завьот нас путь-дарожка!
– Авжеж, пане-товаришу. Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка...

Я жбурнув свою напівпорожню похідну котомку в солому на підводу. І сам застрибнув навздогінці. А тоді свистнув і бадьоро гукнув дідові:

– Ямщік, ґані лашадєй! Нєсі міня, вараная с бубєнцамі, в маю мларасєйскую Ultima Thule!

Ломовий кінь засопів, бо певно почуяв, що я про нього згадав. Дід Багнюк неквапом узяв до рук віжки, цмокнув та буркнув “вьйо”. Рябий гривастий мерин мляво зацокотів підковами. Підвода громохко зрушила з місця й задріботіла колесами по київський бруківці.

За деякий час ми вже проминули Видубичі, Нижню Теличку й Саперну Слобідку. Підвода прямувала з Києва широким шляхом на південь. Зоддаля виднілася моторошна гоголівська Лиса Гора, київська місцина відьомських шабашів. Незабаром перетнули річечку Либідь, що тут таки витікала в Дніпро.

На мій подив їхати було досить незле. Колеса у підводи зовсім не рипіли, бо було їх добре змащено. Рябого мерина вдосталь нагодовано та напоєно. Солома – свіжа, м'яка й запашна. Погода сонячна – ані прохолодно, ані спекотно. З-за Дніпра, з розгонистого й далекосяжного Лівобережжя приємно повівав легкий вітерець.

Більшість часу я розповідав дідові Багнюку про переваги соціалізму. Про те, яке омріяне щастя й добробут прийде в малоросійські села разом з колективізацією. Розповідав про електрифікацію всієї країни. Змальовував картини світлого майбутнього Малоросії – з колгоспами і трудоднями, тракторами та сіялками, агрономами й сільрадами.

Візник усе мовчав і похитувався у такт тому, як трусило підводу. Часом він повертався трохи в мій бік, примружувався й похмуро зиркав з-під лоба. Густі сиві брови його наїжачувалися, бгалися разом над переніссям. Чоло всіювалося глибокими як рілля зморшками. Я вирішив якимось чином розм'якшити старого.

– Слишь, старік, а я ведь сам здєшніх кравєй, да. Хоць і раділся в бєлакаміннай Масквє. Вот. Да уж. Я вєдь да апрєдільоннай сцєпєні і сам паді украінєц. Такіє вот діла, дєд.

Дід знай мовчав.
– Да чьо, ні вєріш паді, да? А, старік, чяво малчішь?

Дід мовчав і край. Проте, я не вгамовувався:
– Слишь, старік, вєдь маї прєдкі билі южанє і пєрієхали в пєрвапрістольную із Мларосії. Мой татєнька, прафєсар в унівєрє, повєдалі мнє, што мой какой-та там пра-пра-прадєд ілі што уж там, так он і ваапшчє бил какім-та єсаулом ілі пісарєм у самаво ґетмана запаросшскіх казаков.

Дід знай мовчав. Виглядало, буцім він жодним чином не реагував на мої спроби витягнути його на розмову. Тоді я вирішив діяти інакше і замість фронтальної атаки на неприступну браму Золотих Воріт, виманити хитрістю його самого.

Відтак я приліг у підводі. Розпластався долі на соломі та заклав руки під голову. І почав рахувати хмаринки в небі. А потім, немовби мимоволі, затягнув фолькльорно-етнографічну пісенку, якої навчися ще в дитинстві:

Ой на, ой на горі
Та й женці жнуть,
А попід горо-ою, яром-долино-ою
Козаки йдуть.

Не мав жодного сумніву, що ось вже це дід Багнюк не міг проігнорувати. Проте, він іззовні залишався незрушним, як мури й капоніри Києво-Печерської фортеці.

Ге-е-ей, долиною, гей,
Широко-о-ою, козаки йдуть.

Попри мої очікування, старий візник не підхопив мого співу. Хоч і почув я, що дід начеб якось під ніс собі щось замугикав. І голова його загойдалася ліворуч-праворуч не зовсім в унісон з рухом підводи, а радше у такт пісні.

Попе-попереду Дороше-енко,
Веде своє військо, Військо Запорізьке
Хороше-е-енько.
Ге-е-ей, долиною, гей,
Широко-о-ою, хороше-е-енько....

Коли я скінчив співати, дід Багнюк заходився копирсатися в соломі. Аж гульк – витягнув торбинку. Обернувся до мене та простягнув мені, примовляючи:

– Коли хліб на возі, нема біди в дорозі. Почастуйтеся, пане-товаришу, майте ласку. Як шо не так, то звиняйте вже, бо чим багаті, тим і раді.

Старий візник не дивився мені в очі. Однак я встиг помітити, що у нього в оці щось зблиснуло. Немовби сльоза.

Овва! Вони таки дійсно невзаміру сентиментальні, ці малоросійські селюки. Ну що вже казати, коли я зміг так легітно розчулити старожитньою народною пісенькою цього дідугана. На перший погляд суворого, як мури Кремля!

Тоді ще я не здогадувався, що сльоза ця ув оці діда Багнюка могла означати щось інше. Не тільки таку ось наївну малоросійську розчуливість, а щось значно глибше й водночас загадковіше. Проте, я мусів би запримітити ознаки того, що попереду на мене чатувала якась незбагненна містерія. Але про це – далі.

Я розгорнув торбинку, якою мене пригостив дід Бангюк. Там я побачив окраєць запашного чорного хліба, золотаву соковиту цибулину, білу голівку часнику, свіжий зелений огірок і загорнутий у ганчірку шмат добрячого сала, білішого за сіль, якою його й було геть пообсипано. А також, – мене аж затрусило на радощах, – опецькуватий шкалик з тлустого темно-зеленого шкла. Та ще гранчак до пари – щоб зручніше відмірювати й цмулити оковиту. Я все ніяк не міг второпати свого щастя. Тому відразу перепитав у діда Багнюка:

– Дєд, і чаво єнта? Мнє, алі как?

Візник мовчазно кивнув, не повертаючи голови у мій бік.

– А сам-ть как, старік? Єсць будіш, а?

Дідуган замотиляв у відповідь, що я зрозумів як відмову. Чудасій і годі. Мені пригадалося, що про цього діда Багнюка казав товариш Симаненков: і про дивну звичку рясно пересипати розмову прислів'ями та приказками, і про безхистрісну просторікуватісь, і навіть про дивне відмовляння від харчів і питва. Дійсно таки так, цей малорос був дещо недорозвиненим і примітивним. Назагал, бракує тут місцевій людноті в Украйні безкомпромісної революційности та класової свідомости! Ех, провінція…

А крім того, що це за малокультурне й запанібратське ймення в людини – „дід Багнюк”! Ні тобі імені по-батькові! Ні тобі прізвища по-людськи й на зрозумілий манер, тобто із благородним фамільним закінченням, скажімо, на „-ов”. Як наприклад „Скворцов”. Натомість, якесь брутальне й первісно-общинне прізвисько „дід Багнюк”. Дикунство та й годі!

Це при тому, що старий і сам не цурався визнати себе “Василем Петренком”. І по-батькові, відповідно, він мусив би бути “Василь Васильович Петренко”.

Між іншим, я не брехав, коли говорив дідові Багнюку, що мої діди-прадіди були з Малоросії. Проте, я не сказав усієї правди до кінця. Адже, варто було б додати, що я доволі некепсько володів малоросійською гутіркою. Батько й мати вдома у Москві майже завжди балакали між собою по-селянськи. Навчили й мене. Однак, на людях ми ніколи не вживали цю плебейську балаканину. Це б у Москві важалося непристойним.

Назагал, батьки мої соромилися свого малоросійського походження та усіляко його приховували. Відсахувалися від прадідного коріння. Більше того – вони ніколи не оминали нагоди привселюдно кпити й глузувати, єхидствувати й глумитися, обсміювати все вкраїнське. Тому зрозуміло, що прізвище наше віддавна змінилося від старосвітського й оковирно-провінційного „Шпака” (успадкованого від моїх південно-східних пращурів, ймовірно козацького роду) на прогресивно-перспективне, респектабельне та великодержавне „Скворцов”.

Отже знаного мною обсягу малоросійського наріччя мені достоту вистачало, щоб зрозуміти звідки походило назвисько-прізвисько діда Багнюка. Селянське слово “багно” чи паки “багнюка” означає болото, трясовину, бруд. Крім того, у цьому краї в лісах ростуть гриби з роду Boletus, які саме так і називаються – „багнюк”.

Щоправда, як з'ясується пізніше, мої знання малоросійської говірки виявляться усе ж таки недостатніми. Назвисько цього діда насправді пов'язано з іншим. Але про це, як вже було обіцяно, йтиметься далі.

Краєвиди за межами Києва відкривалися надзвичайно гарні й мальовничі. Ми вже проминули Багринову Гору й озеро Лукрець, Мишалівку й Китаїв.

Праворуч від шляху зеленіли гори й пагорби, гаї та діброви, звідки починався величезний Голосіївський ліс. А десь неподалік ховалася Китаївська пустинь. Ліворуч – урочище Покол, просторі лани й намулисті луки.

Підвода котилася шляхом повз густо порослі вологолюбною рослинністю Дніпрові плавні. Я з цікавістю спостерігав заболочені займища й оболоні з верболозами, тихі озерця з ліліями та мляві струмочки, геть порослі очеретом, заводі.

На віддалі ліворуч від шляху зблискували на сонці протоки й затоки – Миколайчик, Єрик, Коник і Галерна – непомітно вливалися до самого Дніпра, та вже й самі ставали частиною широкого розливу Дніпра.

Я народився і виріс у першопрестольній столиці в межах Садового кільця, тому в образі буяння природи для мене поставали паркові хащі Гороб’ячих гір (які навряд чи можна взагалі вважати горами) і заводь Патріярших ставків (відверто кажучи, там залишився усього один ставок, бо два інші засипали ще минулого сторіччя) на колишньому Козлячому болоті.

Тож усе, що я бачив тепер довкола себе у Правобережній Київщині, заледве підвода виїхала з-за міста трохи на південь, поставало апофеозом дикої природи. Це неугавне буяння розмаїтої зелені обабіч шляху здавалося мені не менш дивовижним, аніж казкова екзотика Гіндустану з широководним Ґанґом, джунглів Амазонії на Південно-Американському континенті, чи островів у Південних морях, про які я лишень читав у дитячі та юнацькі роки. Це було ще до того, як я відкрив для себе захоплююче чтиво з-під пера Маркса й Енґельса.

Зараз я відчував себе першопрохідцем і відкривачем недосліджених земель і народів. Таким собі новітнім Міклухо-Маклаєм, який несе прогресивне світло цивілізації до неписьменних і недорозвинених тубільців. Відтак мені було цікаво дізнатися про світогляд і побут цих абориґенів, які наразі сукупно узагальнилися для мене в особі діда Багнюка.

Рясно зволоживши горло кількома шкаликами горілки, мене потягнуло на бесіду:

– Скажі-ка мнє на міласць, старік, а што, паді на вайнє бивал? Алі на пєчі да пад баб'єй юпкай атльожівалсі?

Візник помовчав. Аж раптово заговорив. Спочатку наче силоміць, вичавлюючи із себе слова. Дід Багнюк говорив непоспіхом, з довгими та значущими павзами, виразно і вагомо вимовляв кожне слово та фразу:

– Та де вже. Трохи повоювати прийшлося на своїм віку. Аякже, пане-товаришу. За царя. За родіну. За віру. Буцімто. І в ніпонську, і в гірманську… Авжеж.

Візник засовався, нервово поправляючи комір жупану:

– Ех, нехай тому трясця, кому війна щастя! Побував я на фронтах, побідкався. Але, кажуть, хто смерті не боїться, того куля не бере. Господь Бог мене боронив. Живим залишив. Ото таке, пане-товаришу. Чого ж смерти боятися? Бо смерти боятися – на світі не жити. Ато. Жити надійся, а помирати готуйся. Відтак і покликав Господь Бог. От! Важливі справи. Удома робити. Ось як, пане-товаришу. На все це є воля Божа, – і Дід Багнюк побожно тричі перехрестився. Мені все не ймилося, все кортіло розбалакати старого візника.

– Вот тфарішчь Сіманєнкав ґаваріл, што ти, дєд, мужік міравой. Так вєдь, так ано і єсць. Сматрі-ка сам, на вайнє ґаваріш ваївал, паді ишо ґєраїчєскі. Нам щяс памаґаїш. А фсьо туда жа – ґасподь боґ, мол, да воля божья, да і крєсціць себе лоб давай. Дрємуч їщо, ой как дрємуч, ну да нічаво уж, ми тіпєріча фсьо вам разьяснім і пра пріроду і пра матєріальнасць бітія, каторає апрєділяїца сазнанійом. А?

Дід на це все тільки відмовчувався. Я позіхнув, потягнувся на м'якій соломі так, що аж зхруснули суглоби й кісточки. І продовжував далі:

– А што, дєд, ти чєм у сєбя в дярьовнє занімаїсся, а? Какімі такімі “важлівімі справамі”? Скатавоччєствам нібось, да?

– Та де там нам сіромахам, пане-товаришу. Неписьменні ми. Буцімто. Колю кабанчиків. По селах. То все. А то ж бо як?

– Ну і чаво ж тут такова “важлівава” в єнтам, дєд, штоп свіней рєзать, а?

– Еге ж, то для нас гречкосіїв, пане-товаришу, важливе діло. Ще з давніх давен так повелося. Свиня у нас є особливою тварино, істотою в Колі Сонця. Колій тому її коле. І то часто-густо на Коляду. Аж ніяк не різник ріже. Бо тоді лише різанина. Чи паки вбивство виходить. То є пак важливе. Либонь. Я собі так міркую...

– Ну і чьо, мноґа рабатьонкі-та? Сколькі свінєй рєзать пріходіцца?

– Направду, то раніше, ще за царя, не дуже часто було. Може тричі на рік. Свято ціле в селі, коли свиню колю. Недарма кажуть, що перед Різдвом свині починають верещати. Еге ж, людям свято – а свині смерть! А від смерти не втечеш, пане-товаришу. Тепер мені є роботи – колоти до сьомої суботи! Авжеж, ото таке. Удосталь розвелося нині свині в Україні. І своя. І заїжджа. Кнуряки там різні. Льохи. Пацюки.

– Парасята, чтоль?

– Так-так, пане-товаришу. Же й поросята теж. Малі свині. З них ще велика свиня не виросла. От!

– Ну і што тібє єнта рабатьонка, старік? Паді нравіцца, а?

– Хто що вміє, то і діє. Маленька праця краще великого безділля. Бігме, на працю колія ж охочі не всі. Ач без охоти нема роботи. Колієві ж іще кебету яку треба мати. Іскру Божу! Як не маєш, то й не берися. Колієм бути то така штукенція, бодай ціла наука...

– Да брось ти мнє ґолаву марочіць! Какая там к чєртям наука, какая ахота! Старік, а чьом ти пайош? Па ґорлу ножічьком чік – і всєх дєлов...

– Бігме, пане-товаришу. Як ударити, аби вже напевне? З якого боку підходити? Як в спокою лишити, щоб дарма не розбурхати? Ось наука. Жеби кабанець наперід не знав! Бо він, бідолаха, тоді рохкає, кувікає та вереск на все село здіймає! Авжеж, має чуття. Буцімто. Що його колоти будуть. Відчуває, коли смерть насуває. Але як не мудруй, а вмерти треба. Животину шкода. Далебі. Голосить, як дитина. Немовби. Мені завжди живого шкода. Бо живе тому й живе, що жити хоче. Ато! Вмерти ніколи не пізно...

Дід почухав потилицю:
– ...Смерти, пане-товаришу. Же воно ніяк не хоче. От! Але що ж я сам зробити можу? Така доля. Як свині на роду написано? Бути свинею. Цьому ради не даси. Аніяк. Воля Божа на все є. Свою долю не обдуриш! А доля у свині яка? Свиняча, звісно. Яке життя, така й смерть. Так і в людей, буцімто. Із свині чоловік нігди не буде, але з чоловіка свиня ся може стати. Хто вже свинею вродився, тому свиняче життя. Тому й свиняча смерть. Як від Господа прийшло. Так до Господа й пішло.

– Старік, а чьо в твайом дєлє ґлаванає?

Дід Багнюк замислився на хвильку.
– Що в моєму ділі головне? Іскра Божа! Я ж казав, особлива кебета, пане-товаришу. На смерть забити і дурний зможе. А от правильно заколоти – вже инша річ. Проте, навіть не це головне. А головне – правильно кабанця розібрати опісля. Ну, ще важливо, щоб колій „чистим” був. Не можна вбивати для розваги. Чи з будь-якої иншої причини. Не можна шкіру знімати. Колію вільно колоти лишень задля харчування. Тільки ту тварину, що людям в їжу піде. Оце для колія – найголовніше!

– А чьо, старік, умєньє єнта па наслєдію пєрєдайоцца?

– То вже є як є, пане-товаришу. Від яблуні яблука, від сосни шишки. Яка вода, такий млин. Яке дерево, такий клин. Який батько, такий син. Я – колій. Батько мій, Царство йому Небесне, колій був. І дід був колій. Казали, і прадід також. Так безмаль і до Коліївщини наш рід коліїв тягнеться… А от брат мій середущий Хведір. Ще він жиє, пане-товаришу. Брат Хведько він. Теперка у Халеп'ї нову хату собі з Одаркою справив. Так він либонь инчу справу робе. Кажуть, від життя до смерти один крок. Тож мій крок у цей бік. А його – у той. Хоч з одної печі, та не однакові калачі. Учнем хвельширя був. Прийшов час – Хведька мого у москалі забрили. До царевого війська. Все по чину. У кінноті службу служив. Підовчився троха. На витиринарьного хфельширя. Авжеж, пане-товаришу. Коні доглядав. Кмітливий і зграбний, Хведько мій – куди там! До старшого урядника дослуживсь. Він тепер он який доладній. Же й у селі сам – витиринарь. Отож-бо, так у нашій родині завелося. Я тварині смерть залагоджую. А брат мій Хведір – тварині життя заладовує. Нема ранку без вечора. Нема тіні без світла. Отак і ми, два брати. Одну справу чинимо. Бодай по різні боки наші два кроки. А кров так само ллється. Чи від колія. Чи в окіт суягної худобини. Як оно породіллю стає. Я кнура залаштовую на смалець, ковбаси, холодець та кров'янку. А Хведько – льоху пацючатами облаштовує. Ось як. Пацючата малі, паць-паць. Рожеві, верещать від щастя. Най би взнали навіщо на світ Божий рід їхній приходить. Заплакали б гірко, бідолахи. А в льохи б, у поросячої матері, серце в першої б і розірвало. Бог тому свиню боронить. Глузду великого не дає. Щоби всього про світ не знала. Щтоби писок від пійла не підводила. Ич, але доведеться й свині в небо глянути, як будуть обсмалювати. На все воля Божа. На те порося народилося, щоб стати холодцем і кров'янкою. Господь усе дав. Господь усе й забрав.

Дід Багнюк замовк і довший час замислено чухав потилицю. Але я не вгамовувався:

– А чьо, старік, паді на фронтє прішлось тєбє враґов сваїмі руками убівать. Кінжальчікам чік-чік, словна кабаньчіка, бивала такоє?

– На фронті всяке бувало, пане-товаришу. У війні нема ані брата, ані свата. Люде вже ніби й не люде. Гірш, як свині. Як ото собака скажений. Війна люде їсть, а кров'ю запиває. Далебі! Усяке там бувало, пане-товаришу. І кинжалом, й абищо. Таке, що й слів не стачить. Краще б вам, пане-товаришу, того не знати…

Мені ж ця тема здавалася напрочуд цікавою. По-перше, сам я на війні не воював, тому завжди цікаво було послухати чужі фронтові байки. А по-друге, запримітив, що ця тема чіпляла старого за живе. Тому я не вгамовувався з питаннями:

– А што, дєд, чілавєка убівать лєкша на фронтє, алі кабаньчіка закалоть, а?

– Ет. Гріх то, пане-товаришу. Гріх убивати. Німчура чи ніпонець. Чи паки наш-не-наш москаль. Усяк жити хоче. Їй Богу! Кров людська не водиця, проливать не годиться. Кабанчик же, воно теж. Жити хоче. Авжеж, пане-товаришу. Але ж! І не заколоти. Же не можемо. Бо треба. Бо людям до столу. Це така в свині доля. Воля Божа на те є. Катма нам у тім зміняти. Хіба не так? Без смерти не вмерти, а без гріха не жити. Усеньке наше життя – один гріх. Від народин і до самої смерти. Так було, так і буде.

Трохи помовчав дід, поплямкав губами, вйокнув коневі та розказував далі:
– Кабанчики, свині... Вони рятували нас, українців. Завсігди було так. Було, є і повіки буде. Авжеж, пане-товаришу. Колись орда прийшла. Нашу землю загарбала. Наші люде в ярмо узяла. Ось. То ж скільки сторіч поспіль було. У сиву давнину. За царя Гороха ще. От! Спершу ординці, з чортом наодинці. А потім ті. Як їх там? Османці, ось, дідька лисого посланці! Вони ж тамтей. Геть усі харчі у наших людей відіймали. Корівки там. І бугайчики. Бички. Телятка. Вівці. Ягнятка. Кізочки. Гуси. Качки з качурами. Й каченятами. Півники. Каплуни. Кури й курчатка. Геть усе ось. Вони все забирали. З рук вихоплювали. Видирали все так, що дякуй, як голову на плечах залишали. Рєквізірували. Усю ту нашу худобу й хліб. Мерщій собі гребли! Але от свині. Наші вгодовані, ласі та смачні. Кабанці та льохи, з поросятками. Вони не чіпали. Не гребли – гребували! Не торкалися навіть. Від самого духу й виду тікали. Нам залишали. Бо гидують. Бачся, ік їм, бусурманам. Неборакам бідолашним. Начеб їхня віра така. Буцімто, що не дозволяє. Сальця, холодця, ковбаски, кров'яночки. Бігме, їсти – боронь Боже. Їйбо! Не брешу, пане-товаришу. Осьо, свят-свят-свят – святий хрест! Отак воно було, направду. Чого тільки Господь у світі не створить, авжеж. Усіляке дивацтво. А відтак, пане-товаришу. Що одним людям – ласий харч. То иншім людям – гидосна отрута. Одному життя, іншому смерть. А нам вже й спочить час, пане-товаришу.

Дід засмикав віжки, загукав меринові рябому „гетта, гетта!”, вивертаючи підводу зі шляху праворуч. А потім повернувся до мене:
- Час уже, пане-товаришу. Їхали в Казань, а заїхали в Рязань… Ото таке! Треба коника напувати. Хто коня напуває, годує, той удома ночує. Перепочинемо й ми з ним троха. Отут струмочок є, пане-товаришу. Онендо в холодочку під дубочком. Їхали, возилися, за дубок зачепилися…

Підвода з'їхала зі шляху та вкотилася до яснозеленої діброви. Рябий мерин зупинився біля тихого струмочка. Тут було приємно й прохолодно під шатром високих і розлогих дубів.

Дід Багнюк, неначе якийсь магічний чарівник-ілюзіонист, видобув із соломи уже нову торбинку з харчами й повним повнісіньким штофиком горілки. Знову мені на почастунок. Проте, як і раніше, сам їсти й пити відмовився. Я ж їсти ще не хотів, а от до горілочки вже вдруге приклався охоче.

Старий візник спочатку оглядав колеса на підводі. Потім заходився порати рябого мерина – напувати його з чистого струмочку, обмивати й лагідно поляскувати лискучі крутобоки, причепурювати й чесати густу гриву. А я тим часом приліг у холодку на м'який моріжок під кремезним дубом. І штофик прихопив зі собою. Відтак лежав у холодку і роздивлявся, як сонячні промінчики виграють крізь мереживне дубове листя високо вгорі.

Вихиливши десь більше, ніж півштофа, горілочка геть розігріла мені душу. Тому закортілося свіжої остуди. Я підвівся й почалапав поплюскатися в струмку. Підійшов до води, скинув портупею з наганом, рубаху-гімнастерку, розмотав обмотки й скинув черевики. Горілка мене добряче розігріла, тож і море ставало по коліна, не те, що якийсь там струмочок, лишень кілька саженів завширшки. Я бережко занурив розгарячену стопу в струмок і вмить відчув приємну до щему прохолодь. Загорляв на пуп від великої насолоди:
– Ах, блі-я-а-а-а-а! Маччєсная! Да чяво харашо! І жізнь хараша і жіть харашо! Ей! Старііік, а…

Я був покликав діда Багнюка ще кілька разів. Але він не відгукнувся. Ніде його не було видко.

Тоді не довго думаючи, я хутко скинув з себе ґаліфе. Відтак, убраний лишень у благенькі й замусолені портки, мерщій поліз у струмок. Вода сягала мені трохи вище колін у найглибшому місці. Я став посеред течії та заходився черпати пригорщами студену водицю й плюскати собі в обличчя, на шию, на потилицю, хлюпати повз боки, живіт і спину. Гучно рикав, зойкав і гарчав від благосного задоволення.

Досхочу відшмаркався й відхаркався. Старого візника все ще ніде не бачив. Тоді вийняв свій причандал і рясно й тривало висцявся прямо у струмок. Аж потому виліз на берег й зачав жваво обтиратися сорочкою. Коли просушився, присів край поваленого стовбура. Перехилився додолу й заходився напинати й зашнуровувати свої побиті черевики.

Дід Багнюк копирсався з іншого боку підводи. Я й надалі не міг бачити його, проте він увесь цей час напружено за мною стежив.

Старий колій видобув з соломи грубу торбу та почав виймати з неї свій виробничий реманент. Улюбленим знаряддям праці у діда Багнюка був трофейний багнет. Дід привіз його ще з Великої війни, з-під битви на Мазурах. Це була пруська модель 1898/05 рідкісного виробництва „Eisengiesserei & Schlossfabrik”. Так званий „багнет-колій” зі справжньої загартованої сталі. Тобто не якийсь там ерзац, які почали масовно штампувати під кінець війни та на експорт для озброєння турецької армії.

Досить довгий клинок Klinge цього колія поступово ґраціозно розширювався, аж поки рвучко не звужувався до бездоганно нагостреного вістря, а жолобок Hohlekehle вздовж леза елеґантно підкреслював плинність сталевої форми та її внутрішній динамізм. Тендітна поперечина Parierstange, що розділяла воронований метал від дерев'яного держака, значно більше витиналася з нижнього боку, щоб краще захистити руку, яка міцно стискала держак. Держално Griffschale чи паки рукоятка, ефес або держак, було майстерно викарбовано з твердого брунатного дерева і ретельно відшліфовано до лиску – ну просто саме просилося лягти в долоню. Дід Багнюк мав витончений смак щодо зброї. Вдалий вибір булату як знаряддя для нелегкої та відповідальної праці колія!

Коли вже я затягнув шнурівкою лівого черевика, то раптово перед очима стрімко промайнув метелик. Не розгинаючись, я повернув голову вслід за ним. Власне, це був бражник, з барилистим обтічної форми тілом і плямистими й смугастими крильцями. Він саме присів на лискучий бронзовий капелюшок гриба.

Усього за кілька саженів від мене побіля дуба гарнесенько викрашався серед пухкого смарагдового моху окадькуватий боровик. На цьому грибові тепер ґедзалася чорно-жовта комаха. Бражник складав і розтуляв крильця, пустотливо крутився на різні боки, грайливо витанцьовував так, ніби цим на щось мені натякав. Аж тут раптом я помітив у нього на спиньці, вкритій чорнимими пухнастими волосками, виразну жовту пляму, що мала ніби два чорні очка й уцілому виглядала, як... мертва голова!

Несподівано здалося, що це мусить означати якусь витончено мудрагельну річ, потаємний знак чи подібне до цього. Напевне щось дуже леґендарно-шароварне та моторошно-забобонне! Однак, опісля всієї нещодавно вицмуленої кількости сивухи, мені тепер украй важко та ліньки було витлумачувати будь-які фолькльорно-етнографічні тонкощі.

Але ж коли я раптово почув скрипучі звуки, що линули від метелика, то вмить здригувся. Бражник пискотів жалібно, наче сліпе мишенятко. Чомусь уявилося, що либонь таким голосом кувікає ще ненароджене порося...

Овва! Зненацька спало на думку, чи бува оцей гриб, на якому зараз вигравав крильцями й пискав метелик, може і є той самий гриб „багнюк”? Оце так іронія долі, Божої волі! До речі, куди подівся дід Багнюк?

Ледве я встиг подумати про це, як відчув несподівану прохолодь у грудях. Неначе в дитинстві зістрибуєш з високої гілки додолу. Якось я пережив таке сильне почуття раз, коли ще хлопчиськом виліз на дах свого багатоповерховго будинку в Москві, підійшов до самісінького краю і визирнув майже собі під ноги туди, де далеко внизу гуркотіла вулиця…

Ураз дивовижне внутрішнє сяйво спалахнуло у моєму мозку – гостре почуття небезпеки вшкварило, мов окропом. На місці цього гриба-багнюка і метелика-бражника з мертвою головою на спинці, я виразно побачив перед очима, дотепер невідомим мені дивовижним внутрішнім зором, якусь витончену, довгасту й нагострену річ. Цією річчю, що я незбагненним чином зараз бачив, був пруський багнет-колій, трофейний воронований булат виробництва „Eisengiesserei & Schlossfabrik”.

Тієї ж миті всередині мозку спалахнула инша блискавиця. Стократ яскравіша й потужніша за попердню. Вона пронизала єдиним раптовим зблиском не тільки мій мозок, але й усе єство, кожну клітину мого тіла. Неначе небесна громовиця потужно шарахкнула й прошилася вмить через усього мене, від маківки до п'ят. На цей раз я чітко відчув, що цей блискавичний напад вибухнув ізсередини мого серця.

Умить здалося, що я осягнув глибоке розумове прозріння, глибинне усвідомлення невідомої дотепер істини чи паки таємниці життя. І водночас відчув раптове тілесне звільнення, полегшення, немовби фізіологічне позбуття непотрібного мені тагяра.

Я був цілковито не помітив, як за хвилю перед тим дід Багнюк зовсім нечутно підійшов до мене ззаду. Він замислено, спрокволу набрав на повні легені повітря. Швидко тричі перехрестився, бо ж був украй забобонний. А тоді, гучно видихаючи, блискавично встромив мені під ліву лопатку колія. Щосили й хутко!

Дід Багнюк добре знав свою справу. Легку руку мав. Була в нього в тому ділі надзвичайна кебета. Іскра Божа!

Я навіть і зойкнути не встиг, як холодне сталеве вістря увіп'ялося в самісіньке серце і враз проштрикнуло його наскрізь, не зачепивши ребер. Мовби бездоганно нагострений ніж кухаря увійшов і геть-чисто проколов скибу вершкового масла. Аж ніби вперся вістрям у колоду кухонного столу.

Тепер вже я на власному досвіді пересвідчився, що недарма діда Багнюка поважали по селах як досконалого колія. Адже я навіть не встиг збагнути що сталося чи відчути біль, як тієї ж миті з мене випурхнув увесь дух…

Тепер дуже дивно було бачити себе трохи ззовні й згори. Щонайдивніше ж було бачити себе мертвим!

Я спостерігав і надалі за тим, що діялося внизу з моїм тілом. Це було вельми чудернацько та незвично. Я був геть спантеличений і розгублений – не в стані осягнути, хто чи що я тепер таке. Принаймні, жодного страху я не відчував, бо ж не встиг навіть злякатися, коли настала смерть. Натомість, було цікаво стежити за тим, що відбуватиметься далі.

Дід Багнюк обережно витягнув з мене свого сталевого колія. Притримуючи під пахви, лагідно поклав обм'якле тіло на м'який мох. Потім старий кількараз майстерно змахнув багнетом. Шпарко розпанахав декілька стратегічних надрізів по різних місцях мого тіла. Умостив тіло на бережку таким робом, щоби кров дзюрила прямісінько в струмок. Опісля вже він заходився ретельно вичищати жмутками моху й трави лезо та вимивати його у струмку трохи вище за течією.

Дід Багнюк повернувся до підводи й приніс звідти велику торбу. Почав витягати й розкладати довкола увесь необхідний реманент для подальшої праці. Тут був колун – важка селянська сокира з клиноподібним лезом для розколювання колод і дров. Поруч дід поклав широкий артилерійський тесак (ач, таки щось і від москалів корисне залишилося – недарма дід Багнюк за царату служив у москалях гармашем і дослужився вірою, правдою та з Божою поміччю аж до чину старшого феєрверкера!). А ще старий колій дістав іншу трофейну забавку – гострий як лезо для гоління самурайський кинджал танто.

Старий колій роздобув цей кинджал ще тоді, коли майже п'ятнадцять років тому в російсько-японську війну він москалем-гармашем драпав навтьоки з-під Порт-Артуру разом із розколошканим царським військом.

На ефесі чи паки держалні з коштовної білої кістки витанцьовували делікатно вирізблені лелеки. Поверх викарбованих птахів держално було візерунчато оплетено традиційною японською шнурівкою. Щоб не вислизувало з долоні.

За іронією долі, великі білі птахи на Далекому Сході є знаком людських мудрощів і довгого та щасливого життя. А за ще більшою іронією, тут на півдні Київщини у Середньому Подніпров'ї лелеку пов'язуть з народженням нового життя. Ця думка мене чомусь потішила. Цікаво, чи був у тому всьому якийсь таємний знак для мене?

Попрацювавши спершу крупно важким колуном, дід Багнюк з хряскотом повідрубував кінцівки та голову, розтяв тулуба. Тоді заходився краяти гарматним тесаком, розтинаючи м'ясо, розрубуючи суглоби, відсікаючи кістки від м'язів. Незабаром подальша робота вже вимагала витонченішого та досконалішого знаряддя. Старий колій узяв до рук японський кинджал танто - кубікірі.

Кубікірі японською означає „ніж для відрізування голів”. Це досить незвичний зразок кинджалів танто, бо саме внутрішній край вигину леза, учі-сорі, був гострим. Замість вістря, лезо чингалу завершувалося прямокутним незагостреним краєм, кіссакі.

Кубікірі – це вельми конкретна й утилітарна назва для цієї речі, позбавлена будь-якої поетичної романтизації. Це попри те, що в далекій Країні, де Сходить Сонце, зазвичай прийнято прикрашати й оспівувувати мальовничими назвами навіть і буденні речі побутового вжитку. Годі вже казати про щось таке надзвичайне та витончене, як, наприклад, смертоносна й шляхетна самурайська зброя!

У стародавні часи кубікірі носив при собі джура самурайського полковника й застосовував за прямим призначенням – для відрізування голів мертвих ворогів, як бойових трофеїв. Згодом цей запоясник використовувася для церемоній. Виключно як ознака вельможности. Заможний власник копирсався ним у садочку. Обкраював і підсікав гілочки свого крихітного деревця бонсай. А иноді нарізав духм'яні палички японських фіміямів, що миролюбно курилися перед позолоченим Буддою.

А ще пізніше цей чингал навіть назвали „докторським ножем”. З-за того, що він не мав загостреного вістря, його навіть не вважали зброєю. Тож кубікірі залишався коштовною прикрасою, аж допоки не потрапив зі своїм тодішним шляхетним господарем, нащадком з роду славетних самураїв, на сопки Маньчжурії. Там урешті цей кунштовий ніж опинився в руках свого теперішнього власника, а на той час – москаля-гармаша, якого ще в попередньому сторіччі були забрили в рекрути з малоросійського села Андріївка на півдні Київської губернії у Середній Наддніпрянщині.

Відтоді вишуканий японський булат з різбленими лелеками на держалні ставав у пригоді діду Багнюку неодноразово. Хіба й не зовсім за традиційним самурайським призначенням...

Міцно тримаючи в руці харалужний кубікірі, Дід Багнюк заходився вміло та працьовито краяти й кришити порубані шматки мого тіла на ласі кусені м'яса. Аж свистіла гостра сталь.

Незабаром усе було закінчено. Дід Багнюк поскладав докупи мій одяг та усі речі, мої тельбухи, потрохи, кістки та непридатні рештки тіла. Рясно скропив усе це гасом із заздалегідь приготованої сулії. Поназбирав довкола хмизу й галуззя. Розпалив велике багаття. У мене були при собі наркомівські документи, трохи совдепівських грошей – усе пішло у жарке полум'я. Дід Багнюк не взяв собі аніц нічогісінько. Гидував совдепівськими рублями, як бусурманин салом. Тільки мого іменного нагана забрав і сунув до окремої торбинки. Аби-но згодом пожбурити його разом із моєю головою десь у болото. Щоб не лишалося жодної ознаки від мого перебування на його землі.

Багаття палало довго. Дід усе знай підкладав хмизу та гіляччя. Рештки мого тіла все горіли й горіли.

Коли нарешті все, що могло горіти вже згоріло, страий колій дістав з підводи невеличку лопату, саме для цього приготовану. Підгорнув попіл й обвуглені рештки так, що від вогнища не залишилося й сліду. Свіжу землю позасипав гіллям, притрусив старим листям і зверху ще нажбурляв жолудів. Опісля вже він старанно обмився у струмочку, поскладав м'ясо у торбу, старанно тричі перехрестився, сів на підводу й завернув коней у зворотний бік, до Києва, частувати комісарів.

Посткриптум (постмортем)

…Агов! Диво дивнеє та й годі! Аж бачся, то мої думки ширяють між небом і землею, понад широким обсягом Дніпра. І відлунюють звідусіль, з-поміж хмаринок кудлатих, попри мерехтіння зірок та сяйво рогатого Місяця, шурхотять гілочками в лісі, шепочуть очеретами й комишами вздовж води, цокотять колосками серед жита й пшениці. Жодної матеріяльної зачіпки чи перепони для мене, безтілесого, більше не існує. Лишень думки гадати гадаю, та вже сам є нічим иншим як власною думкою. Хочу – біля струмочка в діброві думкою спочиваю, в затишній місцині, де мене вколошкано було. Або забажаю – подумки вмить полину до Києва, повз бучне збіговисько довкола Лисої Гори…

А там таке діється! Ну то, краще подалі звідти. Гм, і про що це я востаннє розмірковував? Знову забув…

Авжеж, забудько! Я ж свого часу був зовсім забувся, що в українців є слово “багнет”. А не тільки “багно”. Шкода! Можливо, це мені якимось робом і стало в пригоді у спілкуванні зі старим колієм. Тоді, мабуть, поки я був ще живий і дід Багнюк ще тільки-но збирався укландати мене своїм трофейним багнетом-колієм.

Щойно тепер, уже після власної смерти, я нарешті дотелепав чому діда Багнюка так звали. Тому що він майстерно вправлявся зі своїм булатним Б-А-Г-Н-етом.

До багна ж чи багнюки назвисько діда Багнюка не мало ніякого стосунку. Радше, багном, багнюкою в тихомирних і миролюбних селах Подніпров'я могли вважатися ті зайди, загарбники, грабіжники та ґвалтівники – серед них і ті, кого поет називав «раби, підножки, грязь Москви...» – яким старий досвідчений колій дід Багнюк вправно й доладно відокремлював душу від тіла.

Тепер вже до мене починала доходити мудрість слів старого колія. Я вже сам повернувся туди, звідки прийшов. При цьому, не мав жодних нарікань до старого.

Колій звільнив мене від усіх попередніх умовностей, труднощів і складнощів, метушливої дріб'язковости. Я набув свободи від деспотизму власного тіла, тиранії марнолюбного еґо, своїх численних вад, недоліків і помилок, але найважливіше – від украй шкідливого накопичення поганих вчинків упродовж свого життя в людському тілі. Дід Багнюк зробив свою справу вправно й добре.

І хоча цього разу моє тіло спожили мої ж побратими комуністи, точніше - вузьке коло партійного керівництва у горкомівській їдальні, підсмаженим з цибулею, відвареним в борщі, фаршированим вершковим маслом з часником і запеченим котлетами по-київські, а от на майбутнє такого вже не буде.

Ще не минуло сорока днів відтоді, коли дід Багнюк звільнив мене з в'язниці власного тіла, але вже тепер я маю досить чітку уяву про те, що станеться зі мною далі. Наступного разу я матиму інше тіло й іншу долю. Матиму новий шанс присвятити своє життя від початку й до кінця щирому вкраїнському народові.

Попервах, геть від Москви! Народжуся в країні своїх пращурів, в мальовничій Украйні. Матиму затишне й ситне життя в теплому хліві в селі Андріївці, на півдні Київщини. Зростатиму й добрішатиму на щедрих українських харчах. Відгодуюся округлим і рожевобоким кнуряком чи льохою на радість ґречним господарям.

Урешті-решт, на Різдво знову зустрінуся з колієм. Либонь з нащадком діда Багнюка. Тоді вже набожні й сердечні господарі будуть мною пишатися, шанувати й нахвалювати під час щедрої вечері зі своїми родичами й гостями. Усі вони частуватимуться салом, шинкою чи вудженицею, холодцями й ковбасами з мого ласого свинячого тіла.