«…один із найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки віддають перше місце після Хмельницького». С. Освєнцім(«Діаріуш») Данило Нечай (р.н.н. – 20.02.1651р.), визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольних змагань українського народу середини XVII ст., полковник брацлавський. Про нього в народі складали легенди та пісні. Як і личить легенді, він з'явився неясно звідки — достеменних відомостей про походження Данила Нечая немає. Та й сама смерть його, почасти закутана в пелену таємничості, теж стала легендою. Не збереглося навіть портрета, який безсумнівно належав би йому: всі наявні зображення вважаються більш чи менш імовірними. Батьківську родину Данила Нечая, у якого було три брати (Матвій – згодом стане уманським наказним полковником, Іван — полковником білоруським, могильовським і гомельським, Юрко – сотником могилівського полку), дослідники прив'язують то до Поділля, то до Київщини. Серед його можливих предків називають і осавула Нечая, і київського міщанина Петра Нечая, і шляхтича Стефана Нечая із Київщини. Не викликає заперечень лише те, що він належав до стану української шляхти і здобув належну освіту. На думку вінницького історика та архівіста К. Завальнюка, великий вплив на юного Данила справив дід Омелько, котрий віддав онука в науку до Києво-Могилянської академії, яку той нібито закінчив 1647 року. За іншими відомостями, замолоду сліди Данила Нечая були помічені на Запорізькій Січі й навіть серед донських козаків, де він опановував військове мистецтво. На історичній арені він з'являється на початку Визвольної війни 1648 року. Напередодні Пилявецької битви очолює гарнізон у Старокостянтинові, потім бере участь у поході козацької армії в Галичину, де за дорученням Богдана Хмельницького здобуває замок у Бродах і разом з іншими полководцями штурмує Замостя. З грудня ми зустрічаємо його вже у чині київського полковника: взимку 1649 року Данило Нечай у Києві «чинить військовий суд над ляхами». Тоді очолюваний ним загін наздоганяє під Фастовом групу польських шляхтичів, що тікали з награбованим майном, і розправляється з ними. Його зусиллями воєводство поступово очищається від зайд. У березні Нечай перебирається на Поділля — його обирають брацлавським полковником. Саме на цій посаді він проявляє себе як видатний полководець і набуває широкої популярності. Навіть представник ворожої сторони польський мемуарист С. Освєнцім у своєму «Діаріуші» називає козацького ватажка «одним із найголовніших серед повстанців бунтівником, якому самі козаки віддавали перше місце після Хмельницького». Сучасники шанобливо визнавали також його «надзвичайну відвагу і розум». Власноручно складені ним документи засвідчують і відточене почуття гумору, і вміння блиснути гострим слівцем, як-от у листі до брацлавського старости М. Калиновського у відповідь на похваляння захопити полкову «столицю»: «...Прошу до Браслава, до дому мого, на добрий мід, на куфу-другу вина. Маю на той обід і кілька штук армати і пороху кілька бочок — будемо собі стріляти на здоров'я!». Усі ці риси вдачі уповні проявилися в ході воєнної кампанії, у кількох найвідоміших битвах якої відзначився молодий (а Нечаєві не було й тридцяти) брацлавський полковник. Напружене перемир'я, що раз по раз переривалось провокаційними нападами нечисленних польських загонів на західне покордоння, тривало недовго — до травня, коли королівське військо переправилося через річку Горинь і вступило в межі козацької держави. Проти полку Нечая, що зайняв оборону під Меджибожем, виступили підрозділи кам'янецького каштеляна Лянцкоронського. Запеклий бій закінчився перемогою козаків. Поляки відступили до Збаража, куди незабаром підоспів із головними силами Богдан Хмельницький і розпочав облогу. Сім тижнів стояли козаки під Збаражем. За цей час вони провели 20 генеральних атак, кілька разів підсували свої вали впритул до оборонних позицій ворога, але здобути місто не змогли. Козаки Брацлавського полку на чолі з Данилом Нечаєм щоразу перебували в найгарячіших точках битви. Можливо, якби часу на штурм було трохи більше, неприступна фортеця впала б. Однак доля розпорядилась по-іншому: на допомогу обложеним рушили війська на чолі з королем Яном-Казимиром. Хмельницький мусив зняти основні полки і виступити супроти свіжих сил противника, які він вирішив зустріти під Зборовом. Вирішальна роль у цій битві належала Данилові Нечаю, який на чолі об'єднаного татарсько-козацького загону зненацька вдарив по ворогові з тилу, попередньо дочекавшись, поки передові підрозділи переправляться через річку Стрипу. Січа тривала два дні й поставила польське військо перед перспективою остаточного розгрому. Від безславного кінця війни Яна-Казимира врятував татарський хан, який, фактично зрадивши союзників, зажадав від Хмельницького укладання невигідного договору, відомого в історії під назвою Зборівського. Бунтівний характер полковника Нечая проявився й тут: він не погодився з гетьманом і наполягав на продовженні визвольної війни до перемоги. Його позиція відповідала настроям значної частини суспільства, незадоволеної поверненням до своїх українських маєтків польської шляхти. За короткий час під корогви Нечая стали тисячі нових повстанців, до кінця року їх кiлькiсть сягнула п'ятдесяти тисяч. Вони вели бої з озброєними шляхетськими загонами, нападали на маєтки. Тоді на Брацлавщині, наприклад, був розгромлений 3-тисячний кінний полк князя Корецького. Тож нічого дивного, що київський воєвода А. Кисіль просив короля написати гетьману листа з вимогою стратити полковника, котрий не хоче коритися статтям договору. Однак Богдан Хмельницький обмежився лише попередженням. Він чудово розумів, що при майбутніх бойових діях Нечай буде незамінним. У серпні 1650 року гетьман разом із кримським ханом організував похід на молдавського господаря В. Лупула, і Данило Нечай бере в ньому активну участь. За деякими джерелами, він на чолі передових козацьких полків захопив тодішню столицю країни Ясси. Після закінчення походу і підписання вигідного для козаків договору Хмельницький доручив йому простежити, щоб татари перестали плюндрувати молдавські землі й повернулись до Криму. Наприкінці року політичне напруження між обома головними сторонами наростало, було ясно, що війна не за горами. Данило Нечай перегруповує сили, продовжуючи приймати до війська покозачене селянство Поділля та Волині. Врешті в січні 1651-го король наказав протягом шести тижнів покінчити з козаками. В місті Бар зібралося 15-тисячне військо, готове щохвилини виступити в похід. Як пише історик М. Сигидин, котрий зібрав і узагальнив розрізнені документальні відомості про останній бій козацького ватажка, Нечай на чолі 3-тисячного загону саме перебував у Красному, коли отримав від розвідників інформацію про військові приготування в Барі. Він вирішує підтягнути полк ближче по покордоння, але часу йому для того вже не вистачає. Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 19 (9) лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая. Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці. Полковник вибіг на вулицю в одній сорочці, скочив на коня і намагався організувати оборону, але сили були нерівними. Під прикриттям найближчих соратників він відступив до місцевого замку, де і помер від отриманих поранень. Командування над козаками перебрав сотник Кривенко, який ще три дні керував обороною — аж 23 (13) лютого драгуни зуміли ввірватись до замку. Розлючені шляхтичі, знайшовши тіло Нечая, порубали його на дрібні частини, а рештки кинули у воду. Врятувалась тільки жменька козаків, яким нібито пощастило вивезти голову Данила Нечая. За одними розповідями, вони відвезли її до Чигирина, за іншими — поховали неподалік, у полі біля села Черемошного, насипавши шапками могилу, яка, згідно з історичними джерелами, височіла тоді в оточенні ще шести курганів. За іншою версією (о.Юрія Мицика) «тіло полковника було перевезено до Києва, де й поховано в одному з монастирів». Ой з-за гори високої, Використані джерела: |