У статті «Козацтво. Сучасність і перспективи» ми почали розгляд проблем, пов’язаних із становленням сучасного козацтва і його ролі в українському суспільстві, але питання козацького світогляду та політичної ідеології залишається поки що за межами широкого суспільного розуміння. Найчастіше ідеологію козацтва намагаються підігнати під певні «стандарти»:  націоналізм, комунізм, анархізм тощо. На нашу думку, ідеологія козацтва не вписується в звичне розуміння модерних політико-економічних доктрин, оскільки її коріння сягає часів премодерну – традиційного суспільства, якому були чужі ідеї прогресизму. Стрижнем козацтва зажди був Звичай – Традиція, на базі якої поставав весь козацький лад. Тому логічно визначати ідеологію та світоглядну основу козацтва, як традиціоналізм – ідеологічний та філософський напрям, який проголошує базовою цінністю Традицію.

Інформація про традиціоналізм, як філософську течію, у радянські часи була закритою, і почала поширюватися лише у 90-х роках ХХ століття. Це пов’язано, зокрема, з близькістю традиціоналізму до ультраправої та «реакційної» ідеології, що з точки зору будівників комунізму ставило його поза законом. Зараз можна говорити про три різні течії, пов’язані з традиціоналізмом:  філософсько-політичні рухи  «консервативної революції», «нових правих» та інтегральний традиціоналізм. Всіх їх об’єднує ідея створення філософської та світоглядної альтернативи щодо просвітницької парадигми: ідея циклічного часу, заперечення ідеї прогресу та всього світогляду сучасності. Отже, традиціоналізм – загальна назва світогляду, що протиставляє модерній цивілізації та ліво-ліберальному суспільству традиційний лад. Традиціоналісти проголошують існування вічної мудрості (Sophia Perennis (лат.), сакрального надлюдського знання про природній порядок речей і божу волю. Саме цей комплекс сакральних знань і називають Примордіальною Традицією (від лат. Primordialis – первинний, споконвічний).

Ідею Традиції як універсальної парадигми донаукового, сакрально-міфологемного мислення, висунув французький філософ Рене Ґенон  (1886 — 1951). Саме він вважається засновником інтегрального традиціоналізму. Ще одним відомим «класиком» традиціоналізму був барон Юліус Евола(1898 — 1974), італійський філософ, езотерик та письменник. На базі ідей Ґенона та Еволи виник рух «консервативних революціонерів».

Сам зміст терміну «консервативна революція» означає революцію, що має зворотний щодо лівої революції прогресистів напрям. На відміну від консерваторів, консервативні революціонери намагались не зберегти залишки традиційного суспільства, а дати йому нове життя, нове народження. Найбільше рух «консервативних революціонерів» був поширений в Німеччині, і сильно вплинув на ідеологів націонал-соціалізму.

У 70–80-ті роки ХХ століття спадкоємцями ідей консервативних революціонерів та інтегральних традиціоналістів виступили «нові праві» на чолі з французьким філософом Аленом де Бенуа. Метою «нових правих» стало формування теорії  Третього шляху – альтернативи комунізму і капіталізму, суспільного устрою, який поєднав би в собі духовність традиційного суспільства і науково-технічні здобутки індустріальної цивілізації.

Незважаючи на певні точки дотику, традиціоналістичні течії розходяться у багатьох питаннях, і складають, в цілому, розмаїту картину.  Навіть «патріархи» традиціоналізму Ґенон та Евола мали різні думки  стосовно таких важливих питань, як наприклад, релігійне. Тому дати навіть загальний опис такого складного явища в одній статті дуже важко, тим більше, що ми не ставили собі це за мету. Натомість, нашою метою було привернення уваги до українського традиціоналізму. В теоріях європейських традиціоналістів можна знайти багато ідей, близьких нам (особливо у «нових правих»), але в цілому, на нашу думку, український традиціоналізм відрізняється від загальних теорій, а особливо від  інтегрального традиціоналізму.

У середовищі українських філософів, письменників та простих громадян, що зацікавилися традиціоналізмом, і навіть створили «Український традиціоналістичний клуб», запанували саме погляди Рене Ґенона, який визначив традиційними релігіями християнство та іслам, а зразком традиційного європейського устрою середньовічне суспільство з монархією, становістю та християнством, як духовною основою. Тому християнство було оголошене основою українського традиціоналізму, і навіть почалися пошуки можливостей для «відновлення української монархії».

На нашу думку подібний підхід не має нічого спільного з Українською Традицією. Справа в тому, що і Рене Ґенон і Юліус Евола описували так звану арійську традицію (Ґенон – з точки зору жерців-брахманів, а Евола – воїнів-кшатріїв). Але арійська традиція не є єдиною і універсальною для всього людства. І зокрема вона не є українською, хоча можливо перші її носії і вийшли з нашої землі або навіть були вигнані з неї. З темою арійців з точки зору Української Традиції можна ознайомитися зокрема у статті Петра Яремчука «Ми - Українці».

Один з суфійських патріархів 13 ст. Шейх Сефі ад-Дін зі своїми учнями танцюють екстатичний танок дервішів. (акварель, близько 1582)

Ще більш дискусійним є питання віднесення авраамічних релігій до традиційних. Насправді суфізм (адептом якого став Ґенон) – це не «чистий» іслам, а певний синтез доісламських езотеричних течій з  вченням пророка Мухамеда. Так само і християнство, що стало офіційною релігією Римської імперії, не є тим першохристиянством, що виникло в середовищі юдеїв. Це був синтез з мітраїзмом-зороастризмом, який прийшов у Рим з Вавилону, і  розповсюдився серед знаті та простих громадян Римської імперії ще за пару століть до Різдва Христового. Безперечно, мітраїзм був частиною арійської традиції, на відміну від первинного християнства. Просто в певний час з міркувань політичної доцільності в Римі на мітраїзм «одягнули» авраамічні форми. Так само і носії чистого ісламу відкидають свою приналежність до традиційних релігій, а суфізм вважають єрессю, спробою підмінити іслам пантеїстичним язичництвом.

Саме питання визнання християнства духовною основою Європейської Традиції є спірним навіть у середовищі традиціоналістів. Той же Юліус Евола шукав духовну основу у європейських дохристиянських віруваннях. Деякі ідеологи «нових правих», як представники найбільш сучасної гілки традиціоналізму, також тримаються подібних поглядів.

«Моє язичництво позитивне, воно не є реакцією на щось. Я не анти-християнин, я дохристиянин чи постхристиянин. Я не звожу ні з ким рахунків. Язичництво передувало християнству і переживе його в серцях європейців. Я твердо переконаний у тому, що язичництво вічне…

Головні характерні риси язичництва – це єдність священного і світського, циклічна або сферична концепція часу (на противагу есхатології порятунку або прогресу, з лінійним часом, спрямованим до рятівної місії історії), відмова вважати природу власністю людини (сина Божого), яка може експлуатувати і руйнувати її згідно своєму свавіллю; чергування чуттєвості і аскези; постійна апологія життєвої сили (`так` життя і `Велике здоров`я` Заратуштри-Ніцше); ідея, згідно якої світ не створений, а включений у процес становлення, без початку і кінця; трагічне відчуття життя І відмова від всякого нігілізму; культ Предків, спадкоємність поколінь, вірність друзям і традиціям (зовсім не музейний традиціоналізм); відмова від усякого універсального одкровення і, відповідно, від усякого фанатизму, фаталізму, догматизму і примусового прозелітізму. Додамо, що язичництво постійно сполучає протилежності в одній гармонійній єдності, різнорідне – в однорідному.» (з інтерв`ю Гійома Фая бельгійському журналу `Антейос``, № 16, 2001)

Мітра приносить бика в жертву

Авраамічні релігії частково перейняли міфи Єгипту та Вавилону, але вони мають іншу основу на відміну від традиційних релігій, які визнають божественні основи Буття. Основи авраамічних релігій – одкровення отримані через пророків та оголошення оточуючого Світу-Буття царством Князя цього Світу, Сатани-Ібліса, який бореться проти Бога, що існує поза межами Світу. Дуалізм, персоналізація зла та претензії на універсалізм надали християнству та ісламу великий експансіоністський потенціал і зробили їх привабливими для використання в якості офіційних релігій у Римській та Османській імперіях. Християнство добре лягло на ґрунт мітраїзму, який теж мав такі елементи як дуалізм і персоніфікація зла, і розвинувся у Персії та Римі в культ держави і військової сили. Взагалі авраамічні релігії виключно вороже ставляться до «язичництва» і не визнають жодної спільної духовної основи з іншими релігіями. Тому спроба Рене Ґенона вивести всі релігії з однієї сакральної Традиції виглядає як мінімум сумнівно.

Ніякої загальноєвропейської та загальнолюдської Традиції не існує, як не існує загальнолюдських цінностей (крім задоволення найпростіших матеріальних потреб).

Українська козацька традиція є антитезою до арійської, вона не визнає сакралізацію влади і ієрархію за народженням, лише ієрархію компетенції та авторитету. Але в усьому іншому вона цілком відповідає особливостям, які визначають Примордіальну Традицію, виділеним  Рене Ґеноном у його книгах «Криза сучасного світу», «Нотатки про ініціацію», «Нариси про Індуїзм. Санатана Дхарма.» тощо:
• походження з надлюдського джерела – за козацькими переказами Слово (Звичай) отримане від Батька Кола (Сонця, Дажбога-Ярила);
• безперервна передача ініціатичними організаціями – Звичай до останнього часу лише усно передавався в козацьких родах та громадах, де повне входження в Традицію відбувалося після посвяти в козаки ;
• зв’язок з циклічним характером розвитку актуального людства: в залежності від спадаючої фази цього циклу, Традиція, залишаючись внутрішньо незмінною, стає «затемненою», скритою і «оккультною» для більшості людей – звичаєвий світогляд включає в себе ідею циклічного часу, і власний «Золотий вік» відносить до часів Скупи Вкраїнської, легендарної родової першодержави, в якій розуміння і слідування Звичаю було вродженим серед жителів Краю. З часом під впливом арійської традиції відбувається поява багатобожжя (як арійської заміни Родової Віри) та його жерців, що потім призведе до зради серед еліти Краю і варязького повоювання. Звичай зберігається лише серед вільних воїнів Краю – козаків, а для більшості населення окупантами та силами «прогресу» створено туман з чужих традицій, релігій та ідеологій;
• єдність суті і змісту при наявності різних зовнішніх форм, що з’явилися в наслідок пристосування до різних умов – бродники-берладники 11 століття і запорозькі козаки 17 століття демонструють різні форми одного явища – Звичаю, що не міняє своєї суті з плином часу;
• існування езотеричного метафізичного «ядра», відділеного не лише від профанічних світоглядних систем (філософія, наука), але і від екзотеричних релігій – для профанічного загалу існування такого ядра представлене міфами про характерництво;
• інтегральний розгляд всіх явищ з точки зору метафізичних принципів, що надає традиційного характеру будь-якій активності - Родова Звичай-Віра невіддільна від повсякденного життя в родовій громаді, та не потребує посередників між богом і людьми. З козацького духівника: «Не перекладай на Бога своєї відповідальності за долю родини, краю. Ти сам в громаді бог, якщо шануєш Звичай і маєш тоді силу споконвічну духу гордої непокори совісті од повоювання...»;
• неможливість вираження основних істин раціональним шляхом, лише з допомогою символізму та інтелектуальної інтуїції – за козацьким карбом: «Слову навчити не можна, воно повинно погукати тебе»;
• примат метафізичного «знання» над профанічно-обивательською «дією».
Варто також згадати один важливий момент, характерний для нашої Традиції – відсутність дуалізму добра і зла, за козацьким карбом: «Є добро, а зла немає – є ми». Зло і неправда – виключно людські категорії, непритаманні для Буття. Відповідно і до персоніфікації зла козаки теж ставилися своєрідно та з гумором, не дивлячись на християнські впливи: "Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші" (Д. Яворницький "Історія запорозьких козаків").

Як вже зазначалося вище, Примордіальна Традиція виводить своє походження з надлюдського джерела. Базовим міфом Української Традиції є Супойський переказ – це міф про походження Звичаю та народу, про зв’язок з сакральною територією.

Дамо короткі коментарі стосовно смислових частин переказу:

...Колись в сиву давнину народив Батько Коло з Матір’ю Дажземлею грозовою під час нічної грози люд вкраїнський Опалені Дерева та й дав їм землю з півночі на опівдень од моря до моря та з заходу на схід од Дунаю до Дніпра-Дону

Українці – діти Землі і Сонця; народ, який природньо народився і живе на цій землі. Україна – сакральна земля дана нам богами-батьками, вона має певні межі.

 та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати
Лише на цій землі українці, як народ, можуть жити щасливо і справедливо. Віддавати свою землю або зазіхати на чужу – злочин.

а щоб сильні були пов’язав Словом поки шанувати будете Мене з Матір’ю та Слово оте стосове будете неуборимі доки бринітиме отой Звичай в совісті душі вашій

Джерело сили народу – Звичай-Слово, несприйняття зверхності над собою і в собі.

 та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному щоб берегли землю ту денно і нощно а щоб вправні були та згуртовані то докинув вісім променів своїх козацьких на небо щоб у скруту поглядали на воза того та знали в чім сила їхня козацька

Козацтво з’явилося разом з народом українським, як охоронці рідної землі. Місяць і зорі символізують родову силу, яка допомагає козакам. Тут варто згадати про маків та дейнеків, як дві частини козацтва. Маки – це і є нащадки того первинного характерного козацтва, сторожові боги війни - люди відірвані від праці і мирного життя «як квітка». Саме вони зберігають сакральну воїнську традицію і у скруту піднімають народ на війну, будять в гречкосіях основу козацьку. А дейнеки – це й є ті гречкосії, трударі-воїни, які несуть в собі Звичай гордої непокори від повоювання, і за необхідності готові стати до бою проти загарбників. Третього варіанту для козаків Традиція не передбачає. Той, хто не може захиститися і повинен делегувати обов’язок воїна іншим, не може бути вільною людиною. Той, хто відмовляється від виконання воїнського обо’язку не може мати рівних прав з козаками, таких людей у старі часи називали посполитими – позбавленим політичних прав  охлосом. У часи Скупи таких людей серед населення Краю не було, їх просто виганяли за межі сакральної території, як тих що не дотримуються Слова і втратили право називатися дітьми Батька Кола та Матері Землі. Іноді права проживання у Краю позбавлялися цілі роди.

 й була од Батька сторожа чорна зненависть безмежна та завбачливість розуму од підступу межи товариства неправди проти Звичаю та до ворога лють а од Матері Землі грозової любов безмежна до люду Краю сім’ї своєї така червона аж багряна як сполох небесний…

Любов і ненависть – дві сторони воїнського характеру. Захищати ціною життя людина буде лише те, що любить. А зазіхання на те, що любиш, викликає лють. Це природній механізм.

В основі козацького Звичаю лежить «змінюваність, гра живої крові знизу» (Безклубий Л.П.). Козаччина витворила суспільство органічної військової демократії, де кожен козак зобов’язаний брати участь у політичному житті, тобто бути активним учасником всіх суспільних процесів. Ідеальним образом козака є  вільна озброєна людина, яка несе повну відповідальність за свою долю і долю своєї землі. Принцип «несприйняття зверхності над собою і в собі» є основою взаємовідносин між козаками. Влада лише тимчасово делегується вибраній старшині.

Старшина повинна змінюватися, щоб убезпечитися від «звикання» до влади та застою. І як би не критикували козаччину за опір формуванню еліти, але саме спроби Хмельницького створити в Україні монархію, перетворивши козацьку старшину на феодалів, призвели до Руїни і занепаду козацтва.

Тут у багатьох може виникнути питання, а яким чином все це стосується сьогодення? Абсолютно прямим: спроби побудувати в Україні щось за зразками чужих традицій та ідеологій не мали і не матимуть успіху, бо не сприймаються на глибинному рівні більшістю українців. Відчуття свободи і справедливості не змогли в нас вбити ні століття окупації, ні інформаційні маніпуляції сучасності.

Також постає логічне питання про наше ставлення до націоналізму. Коли Леоніда Петровича Безклубого питали: «То Ви націоналіст?», він відповідав: «Гірше, я козак!» або «я ультра-націоналіст!». Безперечно, певні ідеї націоналізму близькі козакам і є похідними від Звичаю. З культу предків виростає культ Рода, який є сакральною стороною ідеї нації, як кровно і духовно спорідненої спільноти. Єдине, чого не враховує націоналізм, як ідеологія сучасності: нація, яка втратить свою Традицію, втратить і духовну основу свого існування. І навпаки підсилення Традиції буде підсилювати націю. Традиція ж живе лише у відповідному середовищі, де підтримується традиційний лад. За умов окупації традиційним середовищем були козацькі та сільські громади, а також товариства орденського типу – братства і кобзарські цехи.

Підміна традиційного середовища ліберальним громадянським суспільством, це те ж саме, що підміна традиційної громади безликою «територіальною громадою». Ідучи таким шляхом Україна неминуче опиниться в справжньому Пост-Модерні, з його «кінцем історії» і зникненням націй.

Саме тому Дмитро Донцов, який на початку свого шляху, як ідеолог українського інтегрального націоналізму, черпав натхнення і смисли у доктринах західного націоналізму, під кінець життя прийшов до сильного ухилу в сторону традиціоналізму: «На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода  людини  десять  разів  розводитися  і  десять разів женитися; свобода одиниці від усякої віри, свобода Церкви від усякого обов’язку виховувати людину; свобода одиниці негувати аксіоми громадського співжиття – свобода безбожництва, свобода ширення порнографії, свобода від “мілітаризму” і обов’язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього терпіла спільнота… свобода в літературі і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати людність країни; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від усякої думки… свобода – бо майже безкарність – для каналій продавати свою країну» (Д.Донцов, «Своя традиція або – чужий кий»)

Націоналізм ставить вищою цінністю націю, тобто народ що має власну державу, а бачення того якою буде ця держава (устрій, економіка) залишається за межами чистого націоналістичного дискурсу. Традиціоналізм йде далі, ставлячи за мету  побудову Українського Ладу, традиційного державного устрою. Саме тому в своїх коментарях до «Головних норм Українського Звичаєвого Права» ми вказали наступне: «В даному випадку треба говорити не про Звичаєве Право, оскільки цей термін зараз в основному використовується для опису судової системи Запорозької Січі та традиційних правил поведінки окремих територіальних громад у минулі часи, а про політико-економічну модель Українського Ладу на всю Україну, яка базується на Звичаї».