Пам'ятник Гонті та Залізняку в Умані

В травні 1768 року, 250 років тому, в Холодному Яру на Чигиринщині почалося масштабне українське повстання проти польських окупантів, яке отримало в історії назву Коліївщина. Не дивлячись на поразку повстання, воно так налякало ворогів України, що до цих пір не вщухають підлі маніпуляції, наклепи та інші елементи інформаційної війни.

За розмовами про «європейські цінності» наші західні сусіди поводяться так, наче за вікном 30-і роки ХХ століття і «величні імперії» ось-ось відновляться, і керують ними не нікчемні єврочиновники, які не здатні зупинити втечу власних громадян в більш ситі країни, а Юзеф Пілсудський і Корнеліуш Кодряну. І ніхто з лідерів «об’єднаної  Європи» не в змозі  прикрити рота ревізіоністам, які лізуть туди, куди їм лізти абсолютно не варто. Європа не вивчила уроків ХХ століття, і закладає підґрунтя для їх повторення.

Нажаль в Україні на державному рівні так і не було прийнято притомної програми протидії подібним інформаційним заходам, все «міністерство інформації» працює виключно на захист інтересів Президента та його команди, а не інтересів країни. Саме тому, ще й досі, в самому серці українського козацтва, у Суботові, біля  гідрологічної пам’ятки природи «Три криниці», навколо якої існує багато легенд та переказів, зокрема пов’язаних з визвольною війною на чолі з Богданом Хмельницьким, лежить собі такий камінчик – «символ дружби», цеглинка в стіні радянського міфу про «воссоєдінєніє братскіх народов». На камінчику надпис: «Три криниці викопані за наказом Богдана Хмельницького в честь спільної боротьби українського, російського і білоруського народів у визвольній війні проти польської шляхти». Брехня у кожному слові, але, нажаль не потрапив цей камінчик під дію закону про декомунізацію і нема на цьому камінчику надпису про те, що це московська брехня. От і продовжують наші діти, десятки і сотні на день ненав’язливо отримувати порцію ідеологічної отрути. А скільки таких «камінчиків» розкидано по всій Україні?

Лише Інститут національної пам’яті проводить сталу політику у цьому напрямку, але у нього ворогів вистачає навіть серед вітчизняних істориків, які у своїй заангажованості вже давно забули що наука не призначена для виправдання їхніх комплексів меншовартості та інших психологічних проблем.

Ось для прикладу публічна думка професора та завідувача кафедри історії НаУКМА Наталі Яковенко:
"…Уманська різанина 1768 р. або взагалі не потрапляє на сторінки підручників, або фактично схвалюється як виправдана "тяжкими формами польського гноблення" чи метою "звільнити свій народ від кріпацтва і захистити православну віру…
Вже не беручи до уваги морального аспекту проблеми, поставлю риторичне запитання: чому ми пропонуємо сучасному школяреві ототожнювати себе конче з "знедоленими низами", які сьогодні в пересічній свідомості асоціюються радше з нещасними бомжами, ніж із суспільством як таким?".

Ще  «професійніше» повівся  старший науковий співробітник відділу нової історії України Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України Василь Расевич, який опублікував статтю про Коліївщину з назвою «Історія невдах і різунів».

Неприховані полонофіли, які за сумісництвом  працюють істориками, транслюють на широкі маси грубі маніпуляції, і такі маніпуляції добре лягають на аморфну ментальність багатьох людей з ліво-ліберальними (точніше сказати культурно-марксистськими) поглядами:  ну що ж ми, дійсно будемо прославляти «злочини проти людяності»? Гайдамакі нє воіни, разбойнікі-вори, пятно в нашей історіі…  Це ми вже чули у XIX столітті, як зразок російської пропаганди у виконанні «теж українського історика» Аполона Скальковського. Але навіщо повторювати те саме майже через 200 років на догоду вже іншим пропагандистам?!

Повністю відкидається історичний контекст, береться окремий епізод без деталей, і оцінюється з точки зору «сучасних гуманістичних цінностей», які і зараз застосовуються дуже довільно (всі ми є свідками подій в Сирії, де цивільне населення, жінок і дітей вбивають сотнями в день,  і можемо спостерігати кволу реакцію «прогресивного людства»). Це називається інформаційна маніпуляція, яка не має нічого спільного з історією, мораллю чи справедливістю.

Виважену і розгорнуту наукову відповідь таким «історикам» дав провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Тарас Чухліб  у статті «Судити чи розуміти гайдамаків?» Ми ж додамо до сказаного паном Тарасом наступне:  за блюзнірськими звинуваченнями українців у вшануванні «бомжів і невдах» стоїть безсила лють і нікчемне скавчання окупантів і колонізаторів, яким «бомжі і невдахи» дали такий урок, який вони досі не можуть забути. Як тільки українці перемагають, так зразу з’являється «уманська різанина», «волинська різанина» і маса розіп’ятих «славянскіх мальчіков».

Загалом, такі маніпуляції можна вважати частиною ворожої ідеологічної роботи з дегероїзації української історії, іншою частиною якої є традиція плакальництва і святкування поразок. Нас ще й досі намагаються переконати, що українська історія – це суцільна поразка, а наші перемоги – це суцільні «злочини проти людяності», якими ні в якому разі не можна пишатися, бо це «не по-європейськи».

Так само намагаються нас звинуватити в тому, що ми просто генетичні антисеміти, ксенофоби і нацисти, яким дай волю і почнеться геноцид. Саме такою збоченою логікою Путін, а за ним і російський агітпроп, до якого долучилися зрадники українського народу, виправдовують анексію Криму: «Єслі би Крим нє ушол, там била би різня». От воно як: «як би», яким виправдовується злочин світового масштабу. Ключовими моментами у всіх цих маразмах антиукраїнської пропаганди і є оці припущення: «било би», «могло би», «єслі би», а також намагання накинути українцям своє, народжене хворою психікою, бачення нашого ж, українського минулого, сьогодення і майбутнього.

Але ніколи вороги України не визнають, що їх вбивали і виганяли з чужої землі за те, що вони були окупантами, які будували за рахунок українців свої імперії. Право нації на самовизначення і національно-визвольну боротьбу проти загарбників намагаються назвати нацизмом, фашизмом, тероризмом. Причому, хто намагається? А саме ті, хто з п’ят до маківки в українській (тай не тільки) крові, і проти кого ця боротьба і велася. 

В той же час справжні дослідження рівня ксенофобії у різних народів викликають у україноненависників  нервовий зрив і звинувачення у необ’єктивності:

http://www.pewresearch.org/fact-tank/2018/03/28/most-poles-accept-jews-as-fellow-citizens-and-neighbors-but-a-minority-do-not/

Так за результатами дослідження, проведеного відомою американською організацією Pew Research Center, в Україні виявився найнижчий рівень антисемітизму серед країн-сусідів по Центральній та Східній Європі. Українці - дуже добрий (може навіть занадто) і гостинний народ, але найдобріший народ не буде терпіти, якщо його на власній землі заженуть у рабство, як безправну худобу.

У нас немає проблем з цілими народами, але ми будемо протистояти представникам будь-якого народу, які намагатимуться стати над нами зверхниками чи паразитами. На щастя, далеко не всі поляки сумують за «всходніми кресами» і не всі угорці – члени партії Йоббік, не кажучи вже про євреїв, величезна кількість яких підтримала Україну. Тому ми, будемо і далі будувати нормальні стосунки з нормальними людьми, і як будь-який інший європейський народ будемо і далі славити своїх героїв та ставити їм пам’ятники, а коли якийсь черговий ворог України почне кричати про чергову «різанину», ми будемо розуміти що на вірному шляху.