Наприкінці 14 століття більшість українських земель належали до складу Великого князівства Литовського. Після перемоги литовсько-українського війська над татарами у битві на Синіх Водах в 1362 році українські князівства позбавляються васалітету Золотої Орди. Проте південна степова частина України залишається небезпечною і фактично неконтрольованою литовськими князями територією, і продовжує залишатися такою до середини 15 століття. За таких умов і вийшли офіційно на історичну арену перші козацькі ватаги – об’єднання вільних воїнів, які займалися промислами та вели постійну боротьбу з татарами.

Вже на початку 16 століття козацькі ватаги об’єднані у справжнє військо стають грізною силою. У 1523 році під командуванням Канівського старости  Остапа Дашкевича козаки взяли приступом татарську фортецю Очаків. В середині 16 століття з’являється перша Запорозька Січ і козацьке військо на два з половиною століття стає вагомим історичним суб’єктом.

Несучи постійну військову службу, козаки контролювали території що межували з Кримським ханством, зручні для переправи через Дніпро місця та степові шляхи з метою виявлення і знищення передових татарських загонів. Також періодично відбувалися військові походи проти татар та турок, під час яких козаки завдавали ударів по опорних пунктах противника та його запіллю. Велике значення мало не лише руйнування фортець, а й знищення економічної бази противника, захоплення ресурсів - наприклад  ворожих кінських табунів.

Запорозька Січ виступала як військовою, так і територіальною структурою. Її військова організація складалася з куренів, а в територіальному відношенні вона була розподілена на паланки. Наприкінці існування Нової Січі вона складалася з тридцяти восьми куренів. Більшість куренів об'єднували козаків за ознакою походження з певної місцевості, і мали відповідні назви: Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Батуринський, Канівський, Донський, Менський тощо.

Починаючи з 1625 року паралельно до січового існувало реєстрове козацтво, яке базувалося у центральній Україні і формувалося також за територіальним принципом. Структурними підрозділами були полки, які складалися з сотень. Полки були не лише військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями.

Під час Хмельниччини, гетьманське козацьке військо складалося з 16 полків загальною кількістю 40 тис. чоловік, котрі розташовувались в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств та загалом поділялися на 272 сотні: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивнянський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький полки.

Як тільки з’явилася перспектива відновлення української державності та українського національного війська на початку 20-го століття взірцем стала військова система часів Гетьманщини. Весною 1917 року  було сформовано Перший Український козачий ім. гетьмана Б. Хмельницького полк – перший український національний підрозділ у складі ще російської армії. Це стало стартом для формування  куренів та полків, які в подальшому склали регулярне військо армії УНР.

Паралельно з регулярною армією почали формуватися сили територіальної оборони, які отримали назву – Вільне козацтво. У серпні 1917 року відбулося формування загонів Вільного козацтва в Бердичівському, Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському та Борзнянському повітах.

На початку жовтня 1917 року в Чигирині на Черкащині відбувся Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва, на якому були присутні 200 делегатів, що представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та Кубані. Традиції Запорозького козацтва були покладені в основу нової військової організації.

Вищим органом громади Вільного козацтва були загальні збори, що збиралися двічі на рік. Ухвали приймалися простою більшістю голосів. Сільські і міські ради Вільного козацтва обиралися на один рік і складалися з 5 членів: голови, його товариша, писаря, його товариша і скарбника. Фінансовими питаннями займались ревізійні комісії. Місцеві громади Вільного козацтва об'єднувались у волосні, волосні — у повітові, повітові — у губернські. Вищим органом кожної з них так само були загальні збори. Кожна сільська або міська громада створювала муштрову сотню. У кожному селі чи місті, незалежно від чисельності, могла існувати лише одна громада Вільного козацтва.

Вільні козаки присягали на вірність Україні. Сотенні козацькі збори обирали старшину у складі сотника, підсотника й писаря та інших посадових осіб: бунчужного, скарбника, складника, обозного й кашовара. У межах волості сотні об'єднувалися в курінь. Вищим органом куреня були курінні збори та обрана на них курінна старшина у складі курінного, його заступника й писаря. У повіті з куренів створювався полк. Вищим його органом були полкові збори, до яких входили по одному від кожних 50 козаків. Повітові полки в межах окремої губернії об'єднувалися в кіш. Кошовий отаман затверджувався спочатку загальними зборами губернської громади, а остаточно — генеральним секретарем внутрішніх справ.

Після відступу армії УНР в Україні розгорнувся широкий повстанський рух, який був сформований також на козацьких принципах, багато представників Вільного козацтва влилося до його лав, деякі загони продовжували діяти самостійно.

Холодноярці, зеленівці, махновці та інші українські повстанці стали історичним прикладом сил територіальної оборони, які без будь-якої зовнішньої підтримки змогли протягом кількох років активно протистояти окупанту та контролювати великі території.

Друга Світова Війна вчергове активізувала український військовий рух. І знову бойові традиції козацтва лягли в основу формування Української Військової Організації, загонів Поліської Січі та УПА. Досвід збройної боротьби часів УНР був активно використаний вже в середині 20-го століття, адже серед повстанців та керівників руху було багато учасників визвольних змагань 20-х років. Знову можна виділити сотенно-курінну структуру, підрозділи сформовані за територіальним принципом, що ведуть партизанську боротьбу на своїй території та спираються на місцеве населення.

З усього вищенаведеного можна зробити однозначний висновок, що всі українські національні підрозділи формувалися на спільних принципах, які були випрацювані ще за часів Війська Запорозького Низового. Не стали винятком і події «Євромайдану», коли у відповідь на загрозу збройного протистояння громадяни почали формувати сотні самооборони не лише на Майдані, а й на місцях.

Територіальна оборона, як добровільний міліційний національний рух, щоб бути дієвою і перспективною повинна враховувати національні військові традиції, тим більше що українці мають багаті та давні традиції саме партизанської війни.

Козацтво, як громадський рух, так чи інакше буде існувати в Україні. Залишити його поза процесом військового будівництва – втратити потенціал та зв'язок з історичною військовою традицією. Росіяни, прекрасно розуміючи цінність громадського козацького руху, використовували його в усіх локальних військових конфліктах останніх двадцяти років. Українська держава також має нарешті звернути увагу на козацтво, як основу свого війська і історичне підґрунтя самої державності.

1. "Територіальна оборона в Україні може бути побудована за принципами козацтва, але з урахуванням сучасних вимог до збройних формуваннь."

2. Іван ЯКУБЕЦЬ: УКРАЇНА. ПРОБЛЕМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ