22-24 квітня 2016 року в місті Біла Церква Міністерством молоді та спорту України спільно з Київською обласною державною адміністрацією, в партнерстві з Всеукраїнським об’єднанням військово-патріотичних організацій було проведено Всеукраїнський семінар «Кузня захисників України», в якому взяли участь представники Товариства учасників бойових дій «Спас-Україна» та Центрального клубу прикладної підготовки «Спас».

Офіційне формулювання мотивів проведення заходу: «На виконання Указу Президента України від 13 жовтня 2015 року № 580 «Про Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки», з метою вдосконалення системи патріотичного виховання дітей та молоді, формування у них патріотичної свідомості і національної гідності, підвищення престижу навчання у військових навчальних закладах та служби у лавах Збройних Сил України, а також узагальнення та популяризації кращого досвіду військово-патріотичного виховання молоді, ознайомлення керівників організацій з новітніми методиками та системами роботи з молоддю.

Наш коментар:

1. Безумовно, найперше, що звертає на себе увагу – це сам факт проведення цього семінару, підстави та напрями його роботи, а також найактивніше залучення Мінмолодьспорту до вирішення проблеми формування в Україні дієвої та ефективної системи національно-патріотичного виховання.
2. Нам дуже імпонувало, що на заході такого рівня вперше за багато років лунали не парадні реляції про чергову партію вихованої у дусі шароварної «показухи» молоді, а ставилися цілком нагальні і слушні питання щодо ефективності доармійської підготовки, роботи з резервом та розвитку оборонно-масового руху в цілому. З цієї точки зору надзвичайно цікавим був наданий Начальником відділу Національно-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту України Миколою Ляховичем короткий аналіз функціонування системи національно-патріотичного виховання Французької  Республіки. Значною мірою зруйнована політикою лівих сил в недалекому минулому, зараз, за підтримки держави вона знов набула чітких форм, не терплячих двозначності у трактуванні національних цінностей, прищеплення яких є головною метою національно-патріотичного виховання. Не дивлячись на широко роздуті московським агітпропом міфи про «загнівающую Європу», національні цінності Франції відображені у вищому законі цієї країни – Конституції і ним захищаються. Не втративши статусу ядерної держави, Франція впроваджує досить незалежну внутрішню та зовнішню політику, утримує досить значні й сучасні збройні сили (у складі яких, до речі, діє Іноземний легіон), успішно розвиває власні військові технології, зокрема й ракетно-космічну галузь. Як результат, Республіка не відчуває нестачі у військових кадрах та здатна самостійно планувати та проводити масштабні військові операції у будь якій точці земної кулі.
3. А що ж Україна? Залишимо в стороні огляд стану нашого ВПК і озброєнь, та коротко розглянемо окремі питання військового кадрового, та зокрема й мобілізаційного потенціалу нашої країни. У 2015-му році Законом України визначено, що чисельність Збройних Сил України затверджується у кількості, яка не перевищує 250 000 осіб, з них 204 000 – військовослужбовці. Також передбачається, що в особливий період чисельність Збройних Сил України «збільшується на кількість особового складу, призваного на військову службу на виконання указів Президента України про мобілізацію, затверджених законами України». Багато це чи мало?
4. По-перше – це мало, тому що, як це прийнято в світі, для забезпечення повноцінного функціонування збройних сил, підтримки їх здатності адекватно й ефективно реагувати на загрози, чисельність збройних сил мусить складати не менше 10% від загальної кількості населення країниЦе за умов, що під боком нема такого сусіда, як Росія. А якщо є? Тоді, зрозуміло, ця цифра значно збільшується. Наприклад армія оборони Ізраїлю, яка змушена постійно бути задіяною у бойових операціях нараховує біля 177 000 осіб. Якщо додати сюди 565 000 резервістів та біля 3 млн. осіб загального мобілізаційного ресурсу і порівняти із загальною чисельністю населення Ізраїлю у 8 134 100 осіб, то виходить, що Україна на цьому фоні і зі своїми планами військового будівництва виглядає як слабосилий збочений представник неформального пацифістського руху.
5. По-друге: в тому ж самому Радянському Союзі часів Сталіна, державі, як відомо, вкрай мілітаризованій, напередодні Другої світової війни громадянами, що підлягали мобілізації вважалися особи віком від 23 до 36 років. І в тому нема нічого дивного, оскільки в силу різних обставин з давніх часів війна була, в першу чергу, «справою молодих».

   В Україні картина трішки інша. З одного боку у 2014-році мобілізаційний вік збільшено до 60 років, а по деяким категоріям громадян - до 65 років. З іншого боку приймалися закони, як наприклад "Про внесення зміни до статті 23 закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" про звільнення від призову на військову службу по мобілізації окремих категорій педагогічних, наукових і науково-педагогічних працівників» які, фактично, звільняли студентів від мобілізації, а отже обмежували саме молодь у власному праві і обов'язку щодо захисту зі зброєю своєї країни. До речі, мусимо зауважити, що яких би то ні було студентських протестів та гнівних виступів молодіжних лідерів з цього приводу ми не почули і не побачили, на відміну, скажімо,  від випадків коли мова йшла про зменшення розмірів стипендій. Зверніть на це увагу, оскільки це яскраво демонструє стан військово-патріотичного виховання у нашій державі.

6. Так, прийнятий у 2014 році Верховною Радою закон про збільшення мобілізаційного віку дозволив залучити до війська значну частину військових фахівців ще радянського періоду і дати можливість батькам стати на захист України разом з синами. Але так не має бути завжди. Армія чекає на молодь, здатну швидко навчатися, всотувати все нове у військовій справі та ефективно адаптувати отриманні знання до бойових умов. І найголовніше, молодь, обираючи військо своїм майбутнім, створює надійну основу майбутнього держави. В цьому є і економічний, і безпековий і політичний інтерес України.
7. На сьогодні маємо те, що маємо. Молоді українці, хлопці, кому іноді не виповнилося і 20-ти років, і ті, що на десять-двадцять років старше виявили надзвичайну стійкість духу та волю до перемоги, багато хто з них здійснив дійсно героїчні вчинки. Подвиг цих солдатів України важко переоцінити, тому що на ваги долі вони поставили власне життя. І все ж їх поки що замало. Дуже мало.
8. Який зв'язок між національно-патріотичним вихованням та сьогоденними проблемами нашого війська? А самий прямий. Ми можемо шукати у тому всьому руку Кремля, посилатися на антиукраїнську діяльність агентів Москви, але маємо факт: державна система військово-патріотичного виховання, як складова національно-патріотичного виховання, а отже й загальнодержавна програма створення потужного й мотивованого резерву планово і протягом років руйнувалися й приходили в занепад. Приймалися нові доктрини, «удосконалювалися» різноманітні програми, корегувалися плани та загальнодержавна сітка військово-технічних, військово-спортивних та військово-патріотичних клубів, форпостів, секцій, змагань та навчань республіканського значення, як і єдина програма фізичної підготовки в загальноосвітніх, професійних та спортивних організаціях (ГТО) були знищені або перестали діяти і їх відновлення – справа, яка потребує державних зусиль. Україна все більше і більше втрачала свій військовий, зокрема й мобілізаційний потенціал і на момент агресії РФ за багатьма ознаками до війни, фактично готова не була, що надало стороні противника можливості, незважаючи, що ворога локалізовано і загнано у кут, використовувати наші помилки або ситуацію у власних пропагандистських цілях і на свою користь.

   Діяльність різноманітних центрів військово-патріотичного виховання та окремих громадських організацій набула ознак шароварного популізму, містечкової кон'юнктури і руху дворових козачків на підтримку місцевих кримінально-олігархічних кланів, що звичайно віталося місцевою, та й не тільки, владою.  

9. В той же час стан матеріально-технічної бази ТСОУ на сьогодні характеризується одним словом: ніякий. Організація, яка створювалася перш за все з метою підготовки фахівців для збройних сил країни: стрільців, снайперів, навідників, водіїв бронетехніки, зв’язківців тощо втратила можливості для здійснення своєї головної функції. Та що там ТСОУ. Побачене нами у квітні-травні 2014 року у колись зразковому 169-му навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ на етапі формування 11 батальйону, в якому нам довелося служити, нас, м’яко кажучи, не втішило. І така ситуація була по всій Україні.
10. В той час, коли різноманітні проросійські налаштовані та підтримані з Москви «козацтва» впроваджували в процес роботи з молоддю найновіші програми військового вишколу, залучали до того військових фахівців, які потім засвітилися і у лавах сепаратистів, а також активно інтегрувалися структурами Затуліна у російське культурно-виховне поле, українському суспільству, перш за все юнацтву та молоді, все далі і все більше нав’язувався образ «справжнього козака» з цілим списком «чеснот»: штанів, віддалено схожих на шаровари, вареничних пузанів, володінням «козацьким бойовим мистецтвом», зазвичай у формі суміші з технік і методик далекосхідного походження та вітчизняного боксу і боротьби. Все це приправлялося фокусами з йоги або тих же східних одноборств, маханням шаблею, релігійною багатовекторністю і міфами про сімейні «бойові системи» і разом складало моральну і духовну основу представника ерзац-культури, яка однаково далека від істинного фольклору та історичної правди, як і від того образу українського козака, який в ці роки війни явили собою наші воїни.

    Все, що не підпадало під даний образ «справжнього козака» оголошувалося, у кращому разі, проявом махрового націоналізму, а більше – українським неофашизмом.
    Для нас не секрет, що серед тих, хто опікувався ідеєю козацтва і навіть мав певні впливи на ті, чи інші процеси у козацтві, зокрема й у сфері роботи з дітьми та молоддю, людей, можна сказати, державного рівня, не останньою була думка про недоречність існування української держави взагалі!

    Збочення торкнулися всіх сторін козацької традиції, від елементів військової культури та управління до світоглядних основ та духовної спадщини.

11. Війна змінила ставлення суспільства до обох цих явищ. Одних козачків, тих, хто не криючись, воює проти України на Донбасі - просто відстрілюють, інших засовують у смітники та ізолюють від людей. Міняє своє ставлення до всього цього й держава.

    Тому «справжні козаки» і «відроджувачі» сьогодні особливо натхненно люблять поговорити про самих себе і свою надзвичайну роль у «козацькому русі», про взяту на себе тяжку місію з патріотичного виховання молоді і про те, що козак – це носій української духовності та захисник української землі.
    Все воно так, але ж «справжні козаки» і вожді козацького руху в той самий час, коли настала пора битися, а можливо й загинути за українську духовність і землю, спокійно пережили невеличкий стрес у тилах, можливо декілька днів погано спали і на короткий час втратили апетит.
    А билися, доставляли все необхідне на першу лінію і вмирали інші. Ось вони і є українське воїнство, козацтво.

Тому зараз, коли в чергове постало питання того, хто має здійснювати військово-патріотичну роботу, мусимо в чергове застерегти українське суспільство, батьків та й саму молодь від поверхового відношення до того, а хто саме і яким навичкам навчає майбутнє покоління воїнів, які цінності і мораль сповідає ця людина або організація, як вона показала себе у воєнний час, особливо в перший, найкривавіший рік війни. Задумайтеся, чому, коли нам необхідна медична допомога, ми звертаємося до професійних медиків, і чому, коли мова йде про виховання воїна, ми віддаємо власних дітей, або йдемо самі до тих, хто є ким завгодно - бізнесменом, місцевим штатним козаком або просто активним товаришем, але хто воїном так і не став і лише намагається пристосуватися до нових реалій, додавши до свого театрально-шароварного гардеробу сучасний військовий однострій?

Товариство учасників бойових дій «Спас-Україна»,
Центральний клуб прикладної підготовки «Спас».