Навіть через два роки після початку російсько-української війни продовжують звучати розмови про «громадянську», «не нашу» та «абсолютно безпідставну» війну.  Таким чином, прикриваючись природнім прагненням до миру,  діє ворожа пропаганда. Вже давно назріла нагальна проблема інформаційної протидії і, на жаль, поки що не видно системної роботи в цьому напрямку з боку будь-яких офіційних структур. Для нас причини цього конфлікту давно були зрозумілими, і після безпосередньої участі у війні ми лише отримали підтвердження своїм думкам, тож вважаємо за потрібне поділитися ними з громадськістю.

Громадянська війна - насильницький конфлікт всередині країни між організованими групами, який направлений на захоплення влади в центрі або регіоні, або зміну політики уряду.  Таке визначення дав професор Стенфордського університету  Джеймс Д. Фірон (James D. Fearon) у своїй роботі «Іракська громадянська війна».  Щоб зімітувати громадянську війну в Україні, росіянам треба було створювати не «народні республіки», а бойові загони Партії Регіонів, і боротися не проти України, а за проросійську  (чи  радянську) Україну.

У нас відбувається типова колоніальна війна, як наприклад, між Великобританією та Ірландією у 1919-1921 роках. Деякі з журналістів навіть вказують на це, але плутають «грішне з праведним»:

«— Я ездила в командировку в Северную Ирландию. Минск-2 сильно похож на Белфастский мирный договор. По сути, Европа нам предложила обкатанную там модель. Хоть есть и отличительные нюансы. Уже написала три варианта текста и никак не могу прийти к компромиссу с собой. Боевики ИРА и партии "Шинн Фейн" были амнистированы и допущены в политический процесс».  http://zn.ua/POLITICS/georgiy-tuka-rassledovanie-rasstrela-mobilnoy-gruppy-test-v-sluchae-ego-provala-vlastyu-mne-ne-sostavit-truda-osvobodit-kreslo-188072_.html

Ті, хто порівнюють  «ДНР/ЛНР» з  ІРА, ЕТА та іншими національно-визвольними рухами свідомо чи несвідомо перевертають ситуацію з ніг на голову. Ірландія була завойована Британською імперією, там проводилася політика денаціоналізації і колоніалізму. Внаслідок утисків британців та спровокованого ними голоду в середині 19 ст. в Ірландії померло близько 1 млн чоловік і ще 1,5 млн емігрувало. За другу половину 19 століття населення Ірландії скоротилося майже вдвічі, хоча імперія переселяла туди англійців та лояльних  шотландців, як колоністів. Особливо активна колонізація відбувалася в Ольстері – Північній Ірландії. Коли ірландці почали національно-визвольну боротьбу від імперії і виграли війну на більшій частині території, юніоністи - прихильники єдності з Великобританією – провели власні вибори в Ольстері та виступили проти незалежності  Ірландії. В результаті політичних домовленостей Ірландія отримала незалежність, але визнала Ольстер частиною Великобританії. Таким чином, Північна Ірландія залишилася окупованою, і конфлікт там затягнувся вже майже на століття.  Загальна кількість загиблих  до 1998 року оцінюється у 3,5 тис., а поранених у 47,5 тис. – це в результат терактів та бойових зіткнень  англійської поліції, армії та парамілітарних організацій юніоністів з бійцями ІРА під час «мирного життя». І не дивлячись на мирні угоди, конфлікт продовжується.

Як бачимо, історія конфлікту в Україні нічим кардинально не відрізняється від ірландської, крім того, що ми ще політично не віддали свій Ольстер (Донбас і Крим), але маємо приклад тих, хто віддав.  Користуючись ірландською аналогією, бойовики «ДНР/ЛНР» - це не ІРА, а юніоністи, п’ята колона, імперські маріонетки, які всіма силами намагаються не допустити повернення влади і незалежності корінному населенню.

В 2014 році Україна зробила першу справжню спробу отримати незалежність від Росії, на що Росія відповіла війною і активізувала своїх колоністів. У 1991 році Україна отримала формальну незалежність, проте реально мало чим відрізнялася від УРСР, навіть радянська символіка у більшості випадків залишилася на своїх місцях. Політичний режим також не передбачав, ніякої незалежності. Російське домінування продовжувалося в більшості сфер державного життя. Українцям залишали лише фольклор і бутафорію, типу безлічі різних фестивалів. Навіть у часи «найбільш українського» президента Ющенка на Сході та Півдні України відбувалися дикі речі, які потроху проривалися в ЗМІ:  в Луганському університеті  ім. Даля  відмовилися навчати студента українською мовою навіть після рішення суду (http://www.unian.ua/society/25126-universitet-im-dalya-ne-hoche-navchati-ukrajinskoyu-movoyu.html), в Одесі під шабаш всіх можливих проросійських сил встановили пам’ятник Катерині ІІ, не дивлячись на всі протести місцевих громадських організацій (http://umoloda.kiev.ua/regions/59/283/0/37158/). Це лише пара випадків з величезної кількості свідчень продовження російської імперської політики в Україні. Безкарно діяла безліч проросійських партій, організацій та незаконних воєнізованих формувань, які не приховували своїх цілей – боротьби з українством. В той же час проти українських націоналістів спецслужби постійно вели кропітку роботу, небезпідставно вважаючи їх загрозою окупаційному режиму.

Тож нічого дивного в тому, що у часи Януковича антиукраїнські сили досягли свого апофеозу і вибухнула революція.

Ось тут ми і дійшли до витоків і підстав цієї війни. Варто почати з того, з ким ми маємо справу.

"В свое время русский царь Иван Грозный заказывал специальное генеалогическое исследование, из которого следовало, что он, Иван Грозный, является прямым потомком императора Августа Октавиана. Даже могу рассказать - каким образом. Август Октавиан много воевал, закончил свои войны в Египте. В Египте у него был сын, который потом хитрым путем добрался до Скандинавии, затем вместе с викингами - на Русь. Таким образом, идеологема "Москва - третий Рим" имела еще и прямое генетическое тому подтверждение.  Хотя в культурном, цивилизационном плане Россия, надо признать, испытывала и серьезное дополнительное влияние и со стороны Византии, и со стороны Азии, в первую очередь - со стороны Золотой Орды" - заявив в інтерв’ю "Российской газете" Міністр культури Росії Володимир Мединський.

Те, що українці сприймають як смішний історичний анекдот, є насправді аргументом офіційної російської ідеології, який міністр культури РФ використовує, не соромлячись, в інтерв’ю. Для нас «Третий Рим», «Русский мир», «Евразийство» - просто химерні вигадки, а Росія на цих вигадках будує свою державну політику.

А ось пара витягів з офіційного документа "Стратегия национальной безопасности Российской Федерации" (утверждено  Указом Президента РФ от 31 декабря 2015 г. N 683) для тих, хто вважає, що мовне питання надумане: "79. Угрозами национальной безопасности в области культуры являются  размывание традиционных  российских духовно-нравственных ценностей, .... а также снижение роли русского языка в мире...." 
"81. Особое значение для укрепления национальной безопасности в области культуры имеет проведение государственной политики по реализации функции русского языка как ...... основы развития интеграционных процессов на постсоветском пространстве и средства удовлетворения языковых и культурных потребностей соотечественников за рубежом. Россия реализует программы поддержки изучения русского языка и культуры в государствах - участниках Содружества Независимых Государств для ускорения процессов евразийской интеграции." (http://www.scrf.gov.ru/documents/1/133.html)

11 листопада 2014 року за підсумками засідання «XVIII Всемирного русского народного собора» була прийнята «Декларация Русской Идентичности», з наступним резюме:  «На основе программных тезисов настоящего документа, предлагается следующее определение русской идентичности: русский — это человек, считающий себя русским; не имеющий иных этнических предпочтений; говорящий и думающий на русском языке; признающий православное христианство основой национальной духовной культуры; ощущающий солидарность с судьбой русского народа.»( http://www.pravoslavie.ru/75079.html)

Як тут не згадати графа Уварова: «… с глубоким убеждением и теплою верой в истинно русские охранительные начала православия, самодержавия и народности, составляющие последний якорь нашего спасения и вернейший залог силы и величия нашего отечества». Виявляється з 1832 року від «русскості» відпало лише «самодєржавіє», і те, якщо треба буде, введуть знову.

Росія на повному серйозі будує «Русскій мір», який не може існувати без України. Володіння Києвом – «матерью городов русских», дає право на міфічну спадщину Русі, що цементує російську національну ідентичність. Виступивши за незалежність, українці підірвали єдність віртуального співтовариства, в яку вірує значна частина росіян. На ідеологічному рівні Росія вважає це нападом на себе і окупацією частини свого «життєвого простору». Віртуальна реальність «Русского міра» не передбачає існування окремої української нації зі своїми інтересами. Тому ми постійно чуємо, що «війна Заходу проти Росії» почалася на Майдані, а Росія лише змушена була захищатися і захищати росіян від озвірілих фашистів.

Твердження, що війна була такою собі непродуманою витівкою Путіна, не витримують ніякої критики. Підготовка до війни велася не один рік. Про це написано немало статей, тож наведемо лише деякі факти стосовно походження «ДНР», які втім є показовими.

У грудні 2005 року в Донецьку були офіційно зареєстровані міська та обласна організації з назвою "Донецька республіка" з символікою, що стала базовою в нинішньої "ДНР". В цей же час в інших областях південного сходу України реєструвалися аналогічні організації. І вже 9 лютого 2006 року в Донецьку була створена Міжрегіональна федерація громадських організацій "Донецька федеративна республіка", до складу якої увійшли регіональні громадські організації "Донецька республіка", "Дніпропетровська республіка", "Луганська республіка", "Запорізька республіка", "Харківська республіка", "Херсонська республіка". Серед засновників були Андрій Пургін (до вересня 2015 «перший віце-прем’єр ДНР») та Олег Фролов (був лідером "Російського руху в Україні", в 2015-му - один з депутатів першої "тимчасової ради ДНР",  з червня воює у лавах "ополчення").

«Донецька республіка» була по суті проектом та дочірньою структурою організації "Міжнародний Євразійський рух" (та її молодіжного крила «Євразійський союз молоді» (ЄСМ)), очолюваної головним ідеологом "імперської Росії" і "Русского міра"  Олександром Дугіним. Фролов і Пургін були координаторами ЄСМ в Донецьку, Фролов навіть заявлений на сайті http://evrazia.info/, як «член Сетевой Ставки Евразийского Союза Молодёжи».

А ось невеличка вибірка із т.зв. «Катехізіса ЄСМ», щоб трохи розуміти ідеологію цієї молодіжної організації: «Ты должен быть господином… Ты рожден править Евразией… Наша цель – абсолютная власть… Мы Союз Господ, новых повелителей Евразии. Мы утвердим свою волю суверенно, непоколебимо, безотзывно… Поскольку мы – господа земли, мы дети и внуки господ земли. Нам поклонялись народы и страны, нашa длань простиралась в полмира, а подошвы топтали горы и долины всех континентов земного шара. Мы все вернем назад.»( http://www.rossia3.ru/katehizis.html)

Це що - нацизм, фашизм?  Як мінімум імперський шовінізм.

Павло Губарєв, ще один відомий діяч «ДНР», теж починав свою діяльність у неофашистському «Русском Национальном Единстве» (РНЕ). Гарна ж команда «борців з фашизмом» підібралася! Але про їхню ідеологію поговоримо трохи нижче.

У листопаді 2007-го за позовом Донецького обласного управління юстиції Донецький окружний адміністративний суд заборонив діяльність організації "Донецька республіка". У свою чергу Служба безпеки України порушила кримінальні справи проти керівництва та активістів "ДР" за ст. 110 КК ("Посягання на територіальну цілісність України"), та після довгих розслідувань і апеляцій у березні 2013 року справи було закрито, суд навіть зобов'язав співробітників СБУ повернути активістам раніше вилучені прапори, а також ноутбуки. Нагадаємо, що в ці ж часи українським націоналістам «шили справи» дуже швидко і ефективно, хоча б так званим «Васильківським терористам», що підтверджує нашу попередню тезу про антиукраїнський характер держави.

У 2009 році "ДР" організовує власні військово-спортивні загони молоді, названі "Донецкой русской армией".

А 9 лютого 2009 року "республіканці" зібрали 285 осіб на свій вже третій з'їзд і проголосили "Декларацію про державний суверенітет Донецької федеративної республіки". У листівках, поширених тоді в тому числі й в Донецьку, говорилося, що до складу ДФР входять Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська та Херсонська області, на території яких державною визнано російську мову. ДФР була заявлена у складі незалежної України із застереженням, що це сталося внаслідок "української окупації".

Вся ця нова хвиля активності була приурочена до президентських виборів 2010 року, на яких зрештою переміг Віктор Янукович. Після перемоги «свого» кандидата потреба в клоунаді відпала, і "Донецька республіка" зовні не проявлялася. Тільки одного разу до 9 травня провели акцію з роздачі георгіївських стрічок, помахали на площі Леніна прапорами і знову затихли.

Прапори "ДР" знову з'явилися в Донецьку у 2012 році. Причому не на вуличних акціях, а вже у відомчих установах. Наприклад, у серпні в Донецькому національному університеті пройшов круглий стіл "Регіональна реінтеграція як стартовий майданчик євразійського об'єднання", організований місцевими активістами "Донецької республіки" і російським "Євразійським союзом молоді". У ході заходу представники ЄСМ демонстрували отримані ними в московському посольстві "ДР" паспорти. Тут були і Пургін, і Дворядкіна, і Хряков (політлідери нинішньої "ДНР"), а також Сергій Баришніков (тоді доцент кафедри політології Донецького національного університету, а з вересня 2014 по березень 2015 - ректор цього університету, але вже на базі "ДНР"). І як завжди - жодної реакції правоохоронців і "тихе" смирення місцевої влади.

З 2006 року активісти «Донецкой республики» брали участь у військово-ідеологічних таборах ЄСМ на озері Селігер в Росії. А у 2013 році на Селігері відбувся Всеросійський молодіжний освітній форум, проведений з ініціативи молодіжного руху «Наши» і Федерального агентства у справах молоді «Росмолодежи». Це вже не просто захід громадської організації, а всеросійська акція, організована і фінансована урядом РФ. І там знову засвітилися прапори майбутньої «ДНР» разом з ЄСМ.

Нагадуємо, це все відбувалося за півроку до Майдану, на той момент в Росії все вже було продумано і зрежисовано, сценарій лише ждав свого часу.

Коли українці починають викладати факти про масове переселення на Донбас в тому числі росіян, у відповідь часто можна почути звинувачення у тому, що це «укропська пропаганда», а Донбас насправді завжди був російським. Ну що ж, послухаємо засновників і ідеологів «Донецкой республики», це точно не «укропська пропаганда»:

Олег Фролов:  «После войны сюда загнали четыре миллиона человек, здесь оставалось всего 180 тысяч. Это были узбеки, таджики. Где они?

Мы провели опыт. Мы подходили к людям на улице и спрашивали, какая у них национальность. Ответить нужно было за две секунды. Большинство было в затруднении: бабушка у меня то, а мама то.

Мы опросили 1800 человек и только 10-12% назвали свою национальность. Это были кавказцы. Мы сошлись на том, что все донецкие. Какой-то такой многонациональный этнос. Как в Америке.» (http://evrazia.info/article/3264)

Андрей Пургин: « Наша территория, к сожалению — территория потерянной этничности. Мы проводили исследование. Обычно человек на простой вопрос отвечает быстрее, чем через две секунды. Вопрос — ответ. Есть мнение, что если человек отвечает позже, чем через две секунды, ответ засчитывать не нужно. Потому что человек не уверен, в подсознании что-то затормаживается… Мы в ходе исследования опросили 2 тысячи человек. И почти 80% допустили паузы более 2 секунд на вопрос "какой вы национальности"? Были рассуждения: бабушка — такая, а мама такая…

Из оставшихся чуть более 20% — а были в этих не сомневающихся русские, украинцы, белорусы — практически все опрошенные представители Кавказа — уложились. У них чёткая этничность. Но у большей части нашего населения этничность потеряна. Над этим предстоит работать в ближайшие 10-15 лет.

Самая серьёзная идентичность здесь, у нас — региональная. Региональный патриотизм развит сильно. Донецкие землячества есть по всему миру, они реально работают, люди встречаются, тяготеют друг к другу.» («Мы – донецкие», газета «Завтра», http://zavtra.ru/content/view/myi-donetskie/) 

Це називається – денаціоналізація, результат експерименту зі створення т.зв. «радянської людини», і наслідком цього є люмпенізація і позбавлення національної культури мільйонів людей.

Можна подумати, що наші «герої» - переконані інтернаціоналісти, як люблять підносити це російські пропагандисти. Але дива тут не буде, їхній інтернаціоналізм такий же як і радянський, тобто це просто замаскований російський нацизм:

- Вы упомянули тему «донбасской идентичности», «донбасского этноса». Если Вы считаете, что это - неверный путь, то почему именно?

Пургин: «Я имею право об этом говорить, потому что всегда считалось, что я - фанатик Донбасса, человек, который абсолютно краёв не видит в этом направлении, который пытался создать какую-то донецкую идентичность и т. д. Я действительно занимался этим очень много лет в своей жизни. Но я всё-таки это воспринимал как очень мощную, но всё же субэтническую составляющую. Скажем так, баварцев в Германии всё-таки нет, и донецкие - это всё-таки русские. Мы должны увидеть край этой ситуации. Понятно, что донбасская субэтничность действительно очень мощная. Я всегда привожу пример - всё-таки очень сложно, наверное, найти в любом конце мира московское землячество, а вот донецкое вы найдёте. Это - очень мощное самоощущение региональной идентичности. Но сейчас пошли процессы обособления, которые являются антиисторическими. Создание донецкого этноса, отдельного донецкого народа - это с моей точки зрения неправильно. Плюс - это замыкание в себе, изоляционизм. Мы являемся частью б?льшего, частью, по большому счёту, Юга Руси, это субэтническая очень большая общность от устья Дуная до Волги. Одновременно степная и индустриальная, общность, которая имеет огромное количество общекультурных, ценностных, языковых и т. д. особенностей. И выделять себя в что-то отдельное во-первых, мягко говоря, утопично, а во-вторых, это бессмысленно и это приведёт к поражению». (http://www.evrazia.org/article.php?id=2804)

Подібну ж думку висловлює щодо Криму прислужниця окупантів прокурор-няша Поклонська:

«Крымчане живут в мире, и неважно, какой они национальности: татары, украинцы, русские, грузины, армяне. Все мы — многонациональный единый и равноправный русский народ».

(РИА Новости http://ria.ru/interview/20150925/1281000120.html#ixzz3wUA1s0XF)

В інтерв’ю телеканалу НТВ вона трохи уточнила свою думку: "Русские, украинцы, армяне, греки - это один народ. Нам не важно, какой мы национальности, мы одной многонациональной русской нации".

Ми маємо справу зі звичайними російськими фашистами, які вже навіть не приховують своїх поглядів. І все вони прекрасно знають і розуміють. Для них не секрет звідки взялися росіяни в Криму чи на Донбасі. У них інша задача: зачистка чи русифікація всього «неросійського», перетворення окупованої території на звичайний російський регіон.

Ще один «герой ДНР», пітомєц Гіркіна «Байкер», ватажок банди, яка в Нікішиному зіткнулася з нашим батальйоном, в своєму інтерв’ю сказав простіше:

- Кем ты себя считаешь?

«Байкер»:  «Конечно русским.  Мой отец из Брянской области.  Я родился здесь и считаю Донбасс русской землей».

Тому всі розмови про те, що проти нас воює якийсь особливий народ  Донбаса за якісь особливі цілі можна припинити. Проти нас воюють росіяни (етнічні чи«ідейні»,  ощущающие солидарность с судьбой русского народа). І найманців з Росії серед них була і залишається більшість, це нам підтвердить «легендарний Моторола»:

Україна не одинока у своїх проблемах з російськими колоністами. Екс-президент Латвії, один з найбільш шанованих політиків Балтії, Вайра Віке-Фрейберга заявила під час лекції в Рінглінгському коледжі мистецтва та дизайну (Флорида, США): «Путін отримує гроші зі «страхового поліса» часів Сталіна, щоб підтримувати імперські амбіції Росії ». Вона пояснила, що в минулому столітті СРСР спеціально завозив робітників у країни, насильно приєднані в 1940 році. У свою чергу місцевих жителів депортували до табору. «Усвідомлене переміщення населення почалося в сталінські часи, це продовжували його наступники. Мета була визначена заздалегідь - гарантувати можливість розіграти карту російської меншини, якщо ці країни повернуть незалежність », - впевнена вона.

Екс-президент нагадала, що таку аргументацію Росія використовувала в Криму. Проведений референдум - це незручне повернення до радянської політики, в якій Росія «якось досі живе, ніби в машині часу». Вона нагадала, що 27% жителів Латвії «вважають себе етнічними росіянами». Більше 70% російськомовних латвійців підтримали дії РФ у Криму. Тому кращим захистом для Латвії є членство в НАТО. Віке-Фрейберга сказала, що рішення США направити в Балтію і Польщу додаткові літаки для патрулювання призвело до того, що російські ВПС дозволяють собі набагато менше недозволених польотів.

Особливий випадок – кампанія, розпочата росіянами, щоб зробити російську мову офіційною мовою ЄС. Керувала нею депутат Європарламенту від Латвії, радянська патріотка і російська націоналістка єврейського походження Тетяна Жданок. Для того, щоб керівництво ЄС стало займатися якимсь питанням з ініціативи громадян, з квітня 2013 року діє наступне правило: потрібно зібрати мільйон підписів як мінімум в семи країнах ЄС. У кожній із семи країн встановлено певний мінімум. Скільки людей повинні підписати «петицію чи ініціативу». Скажімо, в Латвії це 5000, в Естонії 4500, у Німеччині 74000, у Чехії близько 16000.

Якби російська мова стала мовою ЄС (нонсенс в тому, що Росія не є частиною ЄС), то росіянам навіть не потрібно було б вчити мову. Подавати заявки на гранти, скарги до Європейського Суду, читати документи - все російською.

Однак підписувати що-небудь можуть не емігранти з видом на проживання або ПМЖ, а громадяни. Значить росіяни, що стали громадянами країн ЄС, вже можуть поставити свій підпис.

Інша справа, що «грамотні» російські активісти не знають, що конкретно питання про робочі мови ЄС є частиною міжнародних договорів з конституційних засад Європейського Союзу, і на них «громадянські ініціативи» не поширюються. Але за потреби вони можуть знайти застосування своїм можливостям, яке їм підкажуть з Росії.

Як бачимо, навіть проживання в країнах з рівнем життя в рази вищим ніж в Росії, не позбавило росіян від імперських амбіцій та звички вимагати для себе якихось особливих прав.

Тож, розмови про те, що коли Україна підніме свій рівень життя, Крим і окуповані райони Донбасу самі до неї повернуться, можна вважати непродуктивними. Повернути окуповані території можна буде лише силою.

Отже варто підвести підсумки:

1. В Україні відбувається не громадянська війна, а війна за незалежність від Росії.
2. Росія реально будує свою зовнішню і внутрішню політику на міфах про «Третий Рим», «Русский мир», «Евразийство» і месіанську роль російського народу-богоносця, якому заважає виконувати свою високу місію Захід на чолі з США. Тому спроба України вийти з під контролю Москви, була сприйнята як атака на «Русский мир» і викликала агресію Росії.
3. У війні з Україною Росія, крім власних спецслужб та армії,  використовує свою давно підготовлену «п’яту колону» - нащадків колоністів, завезених ще в радянські часи, та зрадників українського та іншого етнічного походження, які стали «ідейними» росіянами.
4. Російські колоністи та іммігранти в інших країнах можуть використовуватися Росією як інструмент впливу та ресурс для можливої агресії. Тому Україна повинна зробити з цього висновки і всіх, хто не бажає виконувати громадянські обов’язки визначені Конституцією (а до них входить зокрема знання державної мови, повага до українських державних символів та захист України від збройної агресії) позбавити політичних прав або взагалі громадянства.
5. Росія не збирається на даний момент просто так повертати окуповані території, тому треба готуватися до подальшого силового протистояння. Навіть звільнені території будуть деякий час залишатися зоною силового конфлікту.
6. Як би це не було тяжко для нашої поліетнічної еліти, Українська держава мусить дати чітку відповідь на будь-які провокації з боку «Русского мира» у майбутньому у вигляді глибоко відпрацьованого комплексного плану протидії, головним стрижнем якого, як і раніше, залишається питання українізації всіх сторін життя суспільства і підвищення значимості поняття «українство» та його розуміння до рівня національної стратегії. 

Використані матеріали:

https://www.foreignaffairs.com/articles/iraq/2007-03-01/iraqs-civil-war

http://ua.112.ua/statji/proekt-dnr-respublika-desiat-rokiv-tomu-223313.html

https://rufabula.com/articles/2014/03/06/russo-czechs