У березні 2014 року, в зв’язку з загрозою повномасштабної війни з Росією, у Олександра Гуменюка та групи офіцерів з’явилася ідея формування батальйону Територіальної Оборони Київської області. З цією ініціативою вони зверталися до Міноборони, Генштабу, Київського обласного військомату та навіть Київської обласної держадміністрації. 19 березня вважається датою заснування батальйону та створення основи його організаційного ядра. Протягом березня-квітня було сформоване оргядро та проведено кілька зборів на базі обласного військомата та його казарм в районі ДВРЗ (які визначалися як можлива майбутня база батальйону).

Боротьба з неповороткою бюрократичною системою тривала майже два місяці, за цей час Гуменюку пропонували створити спецбатальйон міліції, потім Національної Гвардії. Врешті решт наприкінці квітня 2014 року в ході наради з головами обласних державних адміністрацій в.о. Президента України Олександр Турчинов дав доручення створити за рахунок коштів обласних бюджетів підрозділи територіальної оборони та зазначив, що «…кожен глава адміністрації повинен детально знати плани територіальної оборони свого регіону».

6 травня 2014 року почалося формування 11 батальйону територіальної оборони Київської області (в/ч п/п 2262). 11 батальйон територіальної оборони «Київська Русь» створювався за сприяння Штабу національного захисту Київської області  відповідно до Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України», Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» та згідно з Указом Президента України від 2 вересня 2013 року № 471/2013 «Про затвердження Положення про територіальну оборону України».

На той момент відбувалося різке загострення конфлікту з Росією та початок повномасштабної війни, яка передбачала високу імовірність наступу російських військ на Київ.  Тож на батальйон, зокрема,  покладалися наступні завдання:

• Охорона та оборона кордонів Київської області;
• Охорона та оборона важливих державних об’єктів та комунікацій, які знаходяться в зоні територіальної оборони №12 (Київська область);
• Забезпечення умов для оперативного розгортання військ;
• Боротьба з диверсійними та іншими незаконно створеними озброєними формуваннями;
• Допомога в охороні державного кордону.

Розуміючи важливість оборони Київської області та враховуючи складність виконання таких завдань як протидиверсійна боротьба, командуванням батальйону було висунуто пропозицію щодо штатно-посадової структури. Зокрема, до складу основних підрозділів мусили увійти:

• Спеціальні роти (4 одиниці по 113 бійців), кожна з яких складалися б з 3-х спеціальних взводів та взводу вогневої підтримки, на озброєнні якого передбачалося мати, зокрема, 3 одиниці автоматичних станкових гранатомети АГС-17, 3 одиниці кулеметів НСВ тощо. Замість цього батальйон мав дві роти охорони, озброєні легкою стрілецькою зброєю, та одну стрілецьку роту, посилену розрахунками АГС-17.  Кількість особового складу рот також було зменшено.
• Рота особливого призначення (67 бійців), яка б складалася з 3-х розвідувальних взводів та взводу управління (комендантського взводу). На практиці батальйон мав один розвідувальний взвод та один взвод управління.
• Мінометна батарея (64 бійця), яка мусила складатися з двох взводів, на озброєнні яких мусили знаходитися 8-м одиниць 120-мм мінометів. Протитанкова батарея, 58 бійців, три взводи, ПТУР – 12 од., СПГ-9 – 3 од. Зенітна ракетно-артилерійська батарея, 78 бійців, 3 зенітно-ракетні взводи, 27 од. ПЗРК «Ігла», а також зенітно-артилерійський взвод, 4 од. ЗУ-23-2.  Фактично, у складі батальйону було лише 3 одиниці 120-мм мінометів з розрахунками, протитанковий взвод, зенітно-ракетне відділення, зенітно-артилерійський взвод, гранатометний  та кулеметний взводи. Майже все  було зменшено втричі, за винятком зенітно-артилерійського взводу, а розрахунки важких кулеметів були виведені зі складу ротних взводів та зведені в окремий кулеметний взвод, на озброєнні якого знаходилися не кулемети НСВ а кулемети ДШК.
• Інженерно-саперна рота (60 бійців). На практиці діяв інженерно-позиційний взвод з штатною кількістю менше 20-ти бійців.
• Рота розвідки технічними засобами. На практиці діяло лише відділення радіо-хімічної та бактеріологічної розвідки з 3-х чоловік. Основа технічної розвідки почала закладатися під час другої кампанії. 

Для батальйону Територіальної оборони Київської області не було визначено пункту постійної дислокації. Формування та бойове злагодження батальйону відбувалося на базі 169-го навчального центру «Десна», який знаходиться за межами Київської області, що унеможливило практичне відпрацювання особовим складом завдань в зоні відповідальності.

Навчально-бойова підготовка особового складу велася в цілому в рамках програми для мото-піхотних підрозділів, хоча бронетехніки на той час в батальйоні не було. Під час навчань було проведене бойове злагодження підрозділів на рівні взводів. Також було організовано кілька занять з спеціалістами з ГУР та повітряно-десантних військ,  під час яких були коротко висвітлені теми: засідка, протизасадні дії в групах та під час руху в автоколонах, переміщення тактичних груп по лісу та дії у випадку вогневого контакту з противником, зачистка приміщень, переміщення та дії груп під час боїв у місті.

Таку важливу тему, як організація блок-поста,  мусили опрацьовувати самостійно на ротному рівні, оскільки спеціалістів-викладачів з цієї тематики не було. Також поза увагою залишилася така важлива тема, як організація зв’язку.    

Корисним елементом навчання були дві зустрічі з військовослужбовцями, які вже побували в зоні АТО і ділилися реальним бойовим досвідом.

Тим не менш, 11 батальйон територіальної оборони Київської області на початку липня 2014 року було спрямовано на виконання бойових завдань у зону АТО (Донецька та Луганська області), що є порушенням самої концепції територіальної оборони, згідно з якою «...в кожному селі може бути постійно діючий взвод резервістів, у районному центрі рота чи батальйон, в обласному центрі бригада і, таким чином, уся країна була б покрита підрозділами і частинами, з’єднаннями людей, які з ідейних мотивів, насамперед, знаходяться постійно в цій системі забезпечення оборони держави».

6 липня 2014 року почалася перша – літньо-осіння кампанія 11-го батальйону. Батальйон виконував бойові завдання в районі Слов'янськ-Краматорськ. Основні сили сепаратистів на той момент вже відійшли у Донецьк, проте в районі ще діяли розвідувально-диверсійні групи,  залишалися бойовики, що не відійшли разом  з основними силами, а також працювала російсько-терористична агентура, яка вдавала з себе мирних жителів.

Наведемо в хронологічному порядку деякі епізоди, які добре висвітлюють характер бойових дій та реалії війни того періоду.

На цьому етапі батальйон фактично виконував завдання, що ставляться перед батальйонами територіальної оборони. Батальйон зайняв низку блокпостів навколо Слов'янська, змінивши на них підрозділи 25-ї аеромобільної бригади, і контролював свої зони відповідальності з комунікаціями, боровся з розвідувально-диверсійними групами противника та підтримував умови для подальшого розгортання військ. Єдиним епізодом участі у штурмових діях була участь зведеного загону на чолі з командиром батальйону підполковником Гуменюком у захопленні міста Сіверськ 11-12 липня разом з іншими підрозділами ЗСУ та Національної гвардії.

За місяць сили АТО досягли помітних успіхів та звільнили значні території з під контролю бойовиків. Вагомим досягненням було захоплення Дебальцевого – важливого комунікаційного вузла, яке перервало пряме автомобільне та залізничне сполучення між Луганськом та Донецьком – сили противника були розсічені. На початку серпня 2014 року основна частина батальйону разом зі штабом перемістилася у Дебальцеве, крім того, підрозділи батальйону зайняли блокпости  та опорні пункти в районі населених пунктів Світлодарськ, Луганське, Крива Лука та долучилися до охорони артдивізіонів, що виконували завдання в районі Дебальцевого.

12 серпня українські війська повернули контроль над  містом Вуглегірськ, яке знаходиться між Дебальцевим і Горлівкою, тож кільце оточення Горлівки та Донецька почало стискатися.

13 серпня підрозділи 11 батальйону та МВС провели зачистку села Фащівка між Дебальцевим і Красним Лучем, а вже на наступний ранок основні сили батальйону висунулися в Фащівку. Штаб батальйону розмістився біля Фащівки, а два взводи висунулися в той же день в Городище та Чорнухине.

Варто зазначити що на той момент батальйон мав з бронетехніки лише старі бронетранспортери БТР-70 та кілька БРДМ. Основна частина особового складу підрозділів висувалася в зону бойових дій на шкільних автобусах та отриманих з народного господарства старих вантажівках.

Карта району Дебальцевого

15 серпня 2014 року стало «чорним днем» в історії батальйону. Майже одночасно, близько сьомої ранку відбулося дві трагічних події. Біля села Малоіванівка передова група  на чолі з комбатом потрапила у засідку, і змушена була прийняти бій з переважаючими силами противника, за оперативними даними це були бойовики з бригади «Призрак». Лише за рахунок рішучості українських військових та вчасно прибулій допомозі, противника вдалося змусити відступити з втратами, проте командир батальйону Олександр Гуменюк та розвідник Олег Онікієнко загинули в бою. В цей же час в смт Чорнухиному військові 11 батальйону блокували трасу через населений пункт, а бійці сумського підрозділу МВС «Беркут» проводили зачистку. За кілька хвилин після прибуття військових на околицю Чорнухиного, по трасі намагався прорватися легковий автомобіль, з якого був відкритий автоматичний вогонь по військовослужбовцях, в результаті чого загинув помічник кулеметника Євген Єрмаков. Автомобіль був розстріляний, а двоє бойовиків, що намагалися вивезти зброю та боєприпаси, знищені військовими. Як потім з’ясувалося це були так звані  «донські казаки».

Другим командиром батальйону став полковник Савич Олексій Олексійович, досвідчений офіцер, учасник миротворчих місій та відома особа в українській військовій розвідці, який був одним з засновників 11-го батальйону та займав посаду начальника штабу. Завдяки таким офіцерам, як Олексій Олексійович, заступник з виховної роботи – підполковник Корба Ігор Васильович, заступник з озброєння – полковник Вовк Валерій Анатолійович, заступник начальника штабу – підполковник Панащенко Василь Олександрович та багатьом іншим достойним українським військовим, 11 батальйон без зупинок чи затримок продовжив виконання непростих бойових завдань, які на нього покладалися.

А завдання були і справді непростими. 11 батальйон зайняв передові позиції на південь від Дебальцевого: Фащівка, Городище, Чорнухине, Адріанопіль, Уткине, опинившись таким чином на самому «вістрі» Дебальцевського виступу. Красний Луч, Петровське, Зорінск, Перевальськ, Алчевськ – всі найближчі більш-менш значні населені пункти стали базами терористів, яким постійно надходила допомога з Росії – найманці і техніка. Найближчі українські підрозділи знаходилися за 15-20 км позаду – в Дебальцевому.  В таких складних оперативних обставинах опинився 11 батальйон зі своїми старими БТРами та шкільними автобусами.

16 серпня в районі села Уткине російські найманці намагалися зробити засідку на колону 11 батальйону, проте бійці вчасно помітили її та знищили снайпера і гранатометника. Також вогнем з штатного озброєння БТР було знищено два автомобілі, на яких інша група бойовиків виїхала назустріч колоні.

Район був особливо насичений ворожими реактивними системами залпового вогню «Град». Бойовики кожен день наносили ракетно-артилерійські удари по району Дебальцевого. 19 серпня штаб батальйону був обстріляний з РСЗВ БМ-21 «Град», після чого відбулася спроба штурму групою піхоти сепаратистів, що була відбита без втрат. Внаслідок обстрілу жоден військовий не загинув, проте було знищено та пошкоджено велику кількість автомобільної техніки.

23 серпня 11 батальйон отримав бойове завдання: взяти під контроль відтинок траси Перевальськ-Петровське в районі села Федорівка. Туди висунувся підсилений взвод з додатковою бронетехнікою. Після зайняття позиції були вислані дозори. Троє бійців з передового дозору, вийшовши на трасу помітили автобус та вантажівку КаМАЗ, що наближалися з боку Перевальська, та скомандували зупинитися. Автобус був повний озброєних людей у чорних беретах, як потім стало зрозуміло, люди були і в кузові вантажівки. Вочевидь не очікуючи присутності українських військових в тому районі з автобуса вийшов офіцер в чорній формі з російським шевроном. Моментально оцінивши ситуацію, українці відкрили вогонь. Їм на підмогу висунувся БТР, який відкрив вогонь з великокаліберного кулемета КПВТ по автобусу та вантажівці, в результаті чого обидва транспортних засоби загорілися. Кілька поранених росіян змогли втекти відстрілюючись в напрямку Перевальська. За даними розвідки в Петровське їхав підрозділ російської морської піхоти однієї з батальйонно-тактичних груп, що зайшли на територію України. В той день противник поніс значні втрати – близько 38 чоловік убитими.

Подібна історія трапилася в селі Адріанопіль. Не знаючи, що Адріанопіль контролюється українськими військовими на блокпост 11-го батальйону заїхав мікроавтобус з озброєними  російськими найманцями, в результаті 9 бойовиків було знищено.

На наступний день після історії з російською морською піхотою, українські військові зайняли висоту на північ від Федорівки, після чого противник почав їх активно атакувати. Почалися мінометні та снайперські обстріли. Бойовики двічі намагалися провести масовані наступи, але обидві групи піхоти були розбиті.  Бійцями 11-го батальйону була захоплена ворожа рація. З переговорів бойовиків стало зрозуміло, що наших військових атакував підрозділ терористів під командуванням «Малиша». Зрозумівши, що не зможуть легко вибити українських військових з зайнятих позицій, бойовики змушені були просити дозволу, щоб забрати трупи.

Вночі військові помітили колону, яка шикувалася на околиці Петровського, і повідомили штаб батальйону. Після нанесеного артилерійського удару по колоні почався справжній фейерверк, вочевидь, бойовики намагалися вивезти боєприпаси з порохового заводу в Петровському. Таким же чином була знищена техніка противника в лісосмузі біля Петровського.

Після подій під Іловайськом 11 батальйон отримав наказ відійти ближче до Дебальцевого і зайняти Нікішине.  Штаб батальйону перемістився у Чорнухинське залізничне депо, також були виставлені блокпости на околицях Чорнухиного. Передові (на південь) пости батальйону розташовувалися на лінії Нікішине – Центральний, на якій не дивлячись на оголошене перемир’я почалися регулярні бої. На сході 11-му батальйону протистояла «Казачья национальная гвардия» Козіцина, а на заході – «рота Байкера».

Бої в Нікішиному почалися невдовзі після введення підрозділу 11-го батальйону 2 вересня на його східну околицю. Так само неспокійно було і в районі перехрестя Чорнухине – Нікішине на ростовській трасі. В районі Чорнухине – Центральний – Городище було значно спокійніше до 14 вересня, коли бойовики здійснили масований артобстріл українського блокпосту з гармат та мінометів, в результаті якого загинули кулеметник Олександр Козенко та гранатометник Денис Ханчич. Після цього запеклі бої почалися і на сході південної передової лінії.

Окремо треба зазначити ефективну роботу артилерії батальйону та її начальника – майора Віктора Васильовича Юшка.  «Боги війни» наносили потужні удари по противнику та не давали йому організувати масштабний наступ. Скільки було знищено нашою артилерією ворожої техніки та живої сили можна лише здогадуватися по тому, як затихали їхні атаки після ударів мінометів та САУ під командуванням Віктора Васильовича.

До самого виходу з зони АТО 9 жовтня 2014 року 11 батальйон достойно виконував свої бойові завдання і наніс противнику багато дошкульних ударів, не давши захопити свою підконтрольну територію. Мабуть тому друга – зимово-весняна кампанія батальйону пройшла в ще гарячішій точці – районі Донецького аеропорту, але це ще ширша тема, яку ми висвітлимо в наступній статті.