На початку серпня цього року, на запрошення однодумців, нам,  братчикам Козацького Братства «Сокіл» довелося побувати на Івано-Франківщині.

У цій короткій статті ми у довільній формі спробували викласти ті думки та міркування, які виникли у нас у зв’язку із побаченим та почутим.

Так сталося, що наш візит на Галичину розпочався з участі у місцевих заходах, присвячених 1025-й річниці Хрещення Київської Русі, як ця подія офіційно трактується теперішньою владою. Це в Україні. І уточнення щодо того, яка саме Русь хрестилася наприкінці Х-го сторіччя зовсім невипадкове.

Ще за радянських часів була розповсюджена  антинаукова теза про існування Суздальської, Московської та інших «русей», в тому числі і Київської. Таким чином підводилася база під російські претензії на частину спадщини Русі. Хоча науці відома лише одна Русь – територія племені полян – Київщина і Переяславщина, яка не має жодного відношення до Московії чи Російської Федерації.

Зараз у Росії, заради реалізації політичних інтересів, вирішили піти ще далі, відкинувши не лише наукові визначення, але й вимушені згадки про Київ. Для російських обивателів створюється ілюзорна картина  прямого зв’язку  між Руссю,  сучасною Росією та омріяним «русскім міром».

Цього року ІІ Всеукраїнська Патріарша проща до Галицької чудотворної ікони Матері Божої в с. Крилос (Давній Галич), яку нам довелося відвідати – багатолюдний релігійний захід, що організовує Українська Греко-Католицька Церква.

У рекламних плакатах, як власне і у прес-релізі прощі чітко зазначалося, що захід відбувається з нагоди року віри та  ювілею 1025-ліття Хрещення Русі-України.

Такі відмінності у визначенні того, яке саме державне утворення було піддано хрещенню 1025 років тому (Русь – Київська Русь або Русь-Україна) не може не викликати думок щодо того, що з «русскім міром» далеко не все в порядку і суперечки між двома державами з цього приводу набувають нового оберту.

Ще більшої пікантності ситуації додали звернення Блаженнійшого Святослава Шевчука та інших ієрархів Греко-Католицької Церкви до прочан та всіх християн. Нагадавши про важливість моменту, духовні лідери українських греко-католиків доволі вдало провели паралелі між монголо-татарськими ордами, яким заступила шлях у Європу древня українська земля, та ордою московською.

Не відстають від греко-католиків й православні Київського Патріархату. Святіший Патріарх Філарет в липні цього року в Луганську заявив наступне:

«Москва - це не Русь, це угро-фінські племена, а не слов'яни».

Тож яку саме думку хочуть донести до пастви отці Української Церкви?

Відомий факт: не минуло й чотири роки (!) після Переяславської Ради, як в наслідок грубого порушення Москвою Переяславських статей та втручання у справи Гетьманщини між двома начебто «братськими» народами розпочалася війна, яскравим моментом у якій стала Конотопська битва, в результаті якої, за словами російського історика Соловйова «цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву».

Тобто, з перших років свого існування теорія «історічєского воссоєдінєнія братскіх народов» почала давати серйозні збої. Заходи з відшліфовування та удосконалення Москвою цієї теорії для України обернулися безупинною низкою військових та політичних каральних акцій з навернення українців на шлях «істінний», тобто на шлях існування в імперії з пануванням ідеології азійської деспотії московського зразка.

Здавалося б, більше чотирьох століть відділяють монголо-татарське нашестя від початку активного військово-політичного втручання Москви в українські справи і об’єднувати їх в один причинно-наслідковий ряд не зовсім правильно. Але все стає на свої місця, якщо пригадати, що вже у VI-VII століттях значні території нинішньої Росії були частиною могутнього Тюркського каганату і з тих пір цей великий євразійський простір був зоною співіснування, взаємопроникнення та активної взаємодії слов’янського та тюркського етносів. Цей процес набув ще більшого розмаху у  XIII-ХVI віках, тобто в період існування Московії під впливом Золотої Орди.

Улус Джучієв, тобто Володимир (а згодом Москва) став другим після Сараю військово-політичним центром Золотої Орди і захопив лідерство в північно-руських землях головним чином завдяки економічним вигодам від збору данини з прилеглих територій на користь Орди.   

«Саме під впливом Золотої Орди сформувалася всі основні елементи державної традиції (Московської) Русі, у відповідності до ординських традицій були перебудовані фіскальна система, військова організація, посольські звичаї тощо. Фінансові відносини з (Московським) православ’ям базувалися з початку на Ясі (зведенні законів) Чингисхана, а згодом і на нормах мусульманського права (шаріату).

Як свідчать історичні джерела, схожість державно-адміністративної системи в Орді та (Московської) Русі була настільки значною, що в «Задонщіні» (XV ст.) Русь (Московська) іменується не інакше, як «Залєсская Орда». Не випадково серед запозичень в російській мові є такі, як казна, дєньга, алтин, тамга (та його похідна таможня), ям (звідки ямщик, ямська служба). Це, щонайменше, вказує на значний татарський вплив в таких важливих функціях держави, як організація фінансової системи та почтового сполучення. Можна довго перераховувати багаточисельні історичні назви у Москві (Китай-город, Арбат, Балчуг, Ординка та інші), що також мають свої ординські коріння, коли (Московська) Русь та Золота Орда фактично жили в рамках єдиної державно-політичної системи і в якійсь мірі уподібнилися один одному»* (кандидат історичних наук Дмитро Джантієв «Когда Русь была татарской», "Российские вести" № 41 (1612), 2001р., с.13).  

У ХVI-ХVII сторіччях в середовищі московських дворян переважали роди з татарським походженням. У сучасній московській державі всіляко намагаються принизити значення татарського питання в російській історії та віднайти нові, «чісто русскіє» генеалогічні коріння таким яскравим представникам московсько-татарської знаті, як цар Борис Годунов (нащадок мурзи Чета, прибувшого у 1329 році на службу московському князю Івану Калиті), Петро Ібрагимович (він же царевич Худайкул, представник династії Чингизідів, грав значну роль при московському дворі, не один раз заступав на посаді царя Василя ІІІ, коли той виступав у військові походи). Мають татарське походження і такі московські дворянські прізвища, як Аксакови, Апраксіни, Аракчєєви, Булгакови, Буніни, Горчакови, Державіни, Єрмолови, Карамзіни, Кропоткіни, Кутузови, Мічуріни, Рахманінови, Салтикови, Строганови, Тімірязєви, Трєтьякови, Тургєнєви, Тютчєви, Уварови, Ушакови, Чаадаєви, Шаховскіє, Шєрємєтєви, Юсупови тощо.

«Майже до кінця XVII сторіччя московські великі князі та царі вели листування з мусульманськими господарями з дотриманням ординських «протокольних» традицій, тобто з використанням офіційного стилю та формул, притаманних парадно-канцелярському діловодству Золотої Орди. Грамоти, що направлялися владикам ісламських держав, до початку XVIII сторіччя прикрашалися не зображенням двоглавого орла, а особливим каліграфічним  знаком – тугрою, що була запозичена у ханів. Вже з початку XVI століття в грамотах кримських та ногайських ханів московський государ іменується не інакше як «Великого улусу великий князь»… Титул «Білий цар», що увійшов тоді в обіг, був визнанням спадкоємності влади московського государя від ханів Білої Орди улусу Джучі (старшого сина Чингісхана), що раніше правили в Сараї - білий колір у кочівників символізував захід, а зазначений титул фігурував головним чином у відносинах московської держави з народами Сходу. Взяття Казані (1552) і Астрахані (1556 р.) означало в цьому контексті не тільки включення зазначених територій у складі Російської держави, а й визнання московського государя Івана Грозного законним правителем майже всієї території колишньої Золотої Орди. На тронних прийомах за царя тепер знаходилися три корони - Московська, Казанська і Астраханська (за іншою версією - Казанська Астраханська і Сибірська), а ногайські князі прямо зверталися до нього як до нащадка Чингісхана (хоча і по жіночій лінії) «вєлікого Чінгіз царєв прямой род счастлівой государь єсі ... »*.

Отже політичні уподобання московської держави, способи і методи досягнення цілей, як і самі цілі, не можуть викликати ніяких сумнівів в їх мотиваціях, що беруть свій початок у азійській державній традиції та менталітеті.

Проголошення Незалежності України, здавалося б, мусило поставити крапку у всій цій трьохсотрічній сумній історії взаємного «братання». Аж ні, декому в Україні моськовсько-радянське минуле тисне лоба, а від того з’являються заяви стосовно «цивілізаційного вибору», який Україна начебто вже колись зробила (звичайно на користь Москві).

«Как историк знаю, что мы там уже были. И поводырь у нас был тот же, что и сегодня. Это Польша. Однако, не выдержав ее интеграционных объятий и понеся территориальные и цивилизационные потери, вынуждены были искать защиты на Востоке, у той же России» - міркує собі академік Толочко, паралельно готуючи «анафему» президенту Януковичу.

Ми не є такими вже ярими прихильниками різних інтеграційних процесів, однак вважаємо, що пану академіку не завадило б згадати, що Україна цей свій вибір, про який він постійно згадує, робила зовсім таки не добровільно, що і підтвердила війна 1658-59 років та подальші події. Та й стосовно того, що Україна не витримала «интеграционных объятий» Польщі – це вже явна маніпуляція фактами. Гадяцький договір 1658 року, підписаний між Річчю Посполитою та Гетьманщиною гарантував Україні роль третього рівноправного члена в союзі Польщі та Литви у статусі Великого Князівства Руського. Цим же договором скасовувалася Берестейська унія, якою сьогодні русофіли постійно тикають західним українцям під носа. Саме загроза того, що Гетьманщина у своєму вільному виборі приєднається до речі Посполитої й спровокувала пряме військове втручання з боку улусу Джучієвого - Москви.   

Недолугими та відверто зневажливими по відношенню до Європейської спільноти виглядає і та частина подібних заяв, в якій йдеться про начебто цивілізаційну прірву, що відділяє православний Схід (куди, на думку представників п’ятої колони мусить припхатися Україна) і католицький Захід, в якому, так виходе, нема місця православному християнину. А як же тоді бути з греками, болгарами, румунами, македонцями, сербами, чорногорцями та іншими народами Європи, що сповідають православ’я? Між ними та Європою теж пролягла прірва? Вони що, теж страждають та гинуть під тиском католицизму і щоденно мріють про «воссоєдінєніє» з московським православним Сходом?

Та залишимо Кремль у спокої, бо й своїх вітчизняних любителів вирішити «українське питання» більш ніж достатньо. Чого тільки варте недавнішнє звернення 148 депутатів Верховної Ради від фракції Партії регіонів і Комуністичної партії до Сейму Польщі із закликом визнати Волинську трагедію 1943 року геноцидом польського народу. Ці народні обранці переплюнули всіх Павликів Морозових разом взятих і визначення «чорний гумор» з боку польської сторони – це найм’якіша оцінка подібних вчинків.

Свого часу академік Володимир Вернадський з цього приводу сказав наступне:

«Українське питання старе - воно ровесник появі українського етнографічного елемента у складі Московської держави. В різні часи питання це набувало різних форм. Сутність українського питання полягає в тому, що українська (малоросійська) народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання ближніх і дальніх родичів перетворити її на звичайний етнографічний матеріал для посилення панівної народності лишались і лишаються безуспішними».

В чергове завітавши на українську  Галичину ми переконалися у тому, що антиукраїнські зусилля «ближніх і дальніх родичів» дійсно залишаються безуспішними. Тому підтвердженням є незмінно глибока повага, шанобливе ставлення до всього того, що прийнято називати святинями рідної землі – до української мови, мистецтва, фольклору, історії, могил, імен, дат і місцин. Складається враження, що плачі та біснування комуно-московських апологетів євразійського вибору тут просто не чують.

Фото1. Пам’ятна дошка, яка засвідчує що «у цьому будинку в 1941 році діяв обласний Провід ОУН (б). 14-15 вересня члени Проводу були заарештовані гестапо. Серед них Василь Бандера – рідний брат Степана Бандери», м. Івано-Франківськ.   

Фото 2. Монумент на честь вояків УПА та української дивізії «Галичина», м. Івано-Франківськ.  

Фото 3. Місце поховання 152 стрільців УСС і УГА, що померли від ран у Станіславському (нині Івано-Франківськ) шпиталі у 1918-1919 роках, м. Івано-Франківськ.

Фото 4. Пам’ятний знак на честь надрайонного провідника служби безпеки УПА Юрчишина Олексія Васильовича, м. Галич.

Фото 5. Могила вояків УПА. Сільський цвинтар.

Звернення голови Української Греко-Католицької Церкви   Блаженнішого Святослава Шевчука викликало в нас інтерес до того, яким політичним життям живе сьогодні маленьке, хоча й районне містечко Галич. З’ясувати це питання ми вирішили шляхом аналізу «вуличної політики»: об’яв, надписів, оголошень, пам’ятних знаків тощо.

Фото 6, 7. Центральна частина міста Галич, пам’ятник королю Данилу Галицькому, встановлений на центральній площі міста.

Слід визнати, що певну роль у тому грає Церква, на що ми і вказали на початку цієї статті. Церква ж демонструє й політичну терпимість до того, що пов’язано з історією Краю:

Фото 8. Пам’ятник, встановлений у 1929 році на території церкви Різдва Христового (XIII ст.).

Надпис на пам’ятнику повідомляє, що його було встановлено «Всем русским людям Галича во время великой войны под Австро-Угорским игом в Талергофе и других тюрмах за русское имя, веру и народность страдавшим и живот свой положившим и первому из них Николаю Винницкому».

Наступні декілька фотографій підтверджують, що в цілому політичне життя Галича нічим не відрізняється від інших подібних містечок України: націоналісти, комуністи, регіонали – все як всюди. Але ж є і деякі особливості, притаманні саме Західній Україні: в залежності від того, чиї кордони ближче значну роль тут грають відносини з поляками, угорцями, румунами тощо.

Фото 9-16. Політична боротьба в малюнках та плакатах, м. Галич.

Незважаючи на таку яскраву палітру, ми все ж таки переконалися, що найбільш показовим з точки зору політичного (а може і цивілізаційного) протистояння є така собі пам’ятка архітектури XIV- XVII віків – Галицький замок.

Споруджений ще у 1367 році на Галич-Горі, на місці колишніх поселень ІХ – ХІІІ ст. н.е., замок не один раз перебудовувався, зміцнювався та розширявся. В розмаху будівництва та масштабах споруди можна переконатися, побачивши залишки фундаменту у різних частинах Галич-Гори. У 1658 році замок було в чергове перебудовано за проектом італійського архітектора Франсуа Корассіні. В 1676 році замок, хоча і був зруйнований, зіграв свою роль у турецько-польській війні 1672-1676 року за володіння Правобережною Україною, яка переросла в Російсько-Турецьку війну 1676 – 1681 років.

Про те, що пам’ятка архітектури охороняється державою і її пошкодження карається законом говорить металева табличка, що вмонтована у стіни того, що видається за реконструкцію замку. Насправді ж замок старанно нищиться. Власне нищиться тим, що насправді як слід його ніхто не охороняє. Подивіться фотографії і уявіть у такому ж стані знаменитий будинок Городецького з химерами або старовинні споруди заповіднику «Софія Київська» і стане зрозуміло: ситуація з пам’яткою архітектури на Галич-Горі критична.

Особливо це помітно, якщо звернути увагу на  ще одну пам’ятку архітектури, яка розташована поруч із замком на тій же горі - Успенський собор (ХІІ ст.), якого було побудовано ще у часи Ярослава Осмомисла. Фундамент Успенського собору вражає не тільки своїми розмірами (в цьому відношенні він поступався лише Софійському собору та Десятинній церкві у Києві), але й своїм станом: територія доглянута і відчуття занепаду не викликає. Це пояснюється тим, що  Українська Греко-Католицька Церква надає великого значення цій святині і її зусиллями увесь комплекс зберігається на належному рівні.     

До речі, і згадана нами Всеукраїнська Патріарша проща до Галицької чудотворної ікони Матері Божої щорічно відбувається саме біля залишків цього собору у храмі Успіня Пресвятої Богородиці.

Галицький замок поки що не знайшов собі такого «опікуна», який би дійсно піклувався за його збереження. Зате є ті, кому вигідно, щоб цей замок, як і багато інших подібних пам’яток української минувшини безслідно щез, оскільки існування цих пам’яток, їхня складна, довга і героїчна історія постійно нагадують українцям про те, що зовсім таки не азійський схід був і залишається «цивілізаційним вибором» України.

Фото 17. Фундамент Успенського собору (ХІІ ст.), каплиця Св. Василя (ХV ст.) та Успенська церква, м. Галич.

Фото 18-27. Національний (!) заповідник «Давній Галич». Пам’ятка архітектури Галицький замок.

* Дмитро Джантієв, кандидат історичних наук, «Когда Русь была татарской». "Российские вести" № 41 (1612), 2001р., с.13