Польський пам'ятник "жертвам Волинської різанини" - символічне зображення жалоби за втраченими колонізованими територіями.

"… адже ні для кого не тайна, що українці на східно-українських землях і західно-українських землях стоять у дальшій затяжній боротьбі, з одного боку, з більшовиками, а з другого – з поляками". 
(Євген Коновалець)*

20 червня цього року Сенат Польщі ухвалив ганебну заяву з приводу подій на Волині у 1943 році, згідно якої в кращих традиціях імперського агітпропу та з особливим цинізмом ці події трактуються як "етнічна чистка з ознаками геноциду", а українська партизанка (ОУН-УПА) фактично звинувачується у військовому злочині.

Це вже не перший недружній крок, здійснений польськими політиками: варто згадати про резолюцію Європейського парламенту від 25 лютого 2010 року, в яку за ініціативи польських представників було внесено пункт із засудженням присвоєння Степану Бандері звання "Герой України".

Тож ганебна ухвала Сенату стала логічним продовженням загальної кампанії з перенесення проблем з хворої голови на здорову, яка триває у Польщі далеко не перший рік.

Свого часу в польському середовищі звинувачувати українців у геноциді хто тільки не брався: від віце-маршалка польського Сейма Ярослава Калиновського до ветеранів Армії Крайової. Не обійшов увагою цю тему і президент Польщі Лех Качинський, який у липні 2008 року прямо заявив: "Звісно, на Волині стався геноцид". Мабуть саме тому, з трактовкою "за видатні заслуги перед Україною" він  і отримав від президента Ющенка  Орден князя Ярослава Мудрого.

І такі звинувачення звучать у відповідь на спроби українців всіляко виправдатися перед поляками, що виглядають іноді як відверте приниження, наприклад, відкритий за прямою вказівкою того ж таки Ющенка “Цвинтар орлят” у Львові (фактично меморіал польським окупантам, які боролися проти незалежності України).

Українська сторона намагалася вирішувати питання на рівні Президентів: спільні декларації Леоніда Кучми і Александра Кваснєвського 1997 р. ("До порозуміння і єднання") та 2003 р. ("Про примирення – в 60-ту річницю трагічних подій на Волині"). У 2003 році було відкрито меморіал польським жертвам під символічною назвою "Пам’ятник примирення", а у 2009 році відкрито пам’ятник польським жертвам в Гуті Пєняцькій.  І що українці отримали у відповідь? Пам’ятник у Павлокомі, на якому навіть не зазначено, що вбиті 366 жителів села були українцями, не кажучи вже про зазначення вбивць. А поруч поляки поставили "анти-пам’ятник", присвячений жертвам українських націоналістів.

Цьогорічна парламентська ініціатива України про встановлення Дня пам’яті та примирення українців і поляків не знайшла відгуку з польської сторони. Не знайшла відгуку і подібна ініціатива Української греко-католицької церкви, яка засудила масові убивства на Волині і закликала до примирення польського та українського народів. У відповідь голова Римо-католицької церкви в Україні Мечислав Мокшицький заявив, що виробити спільної позиції з УГКЦ не вдалося через те, що "запропонована греко-католиками формула "пробачаємо і просимо пробачення" є нонсенсом", а вибачатися треба тільки українцям.

Ідеологом та натхненником подібних "вольностей" у визначенні історичних подій є польський історик, співробітник Інституту політичних досліджень Польської академії наук професор Гжегож Мотика, на адресу якого, у зв’язку з публікацією чергового опусу професора "Від волинської різанини до операції "Вісла" відомий український історик Володимир В’ятрович зауважив: "Мене бентежить, що Ґжеґож Мотика вперто не помічає нових документів, які з'явилися після відкриття українських архівів. Серед них - десятки, які розповідають про знищення українських сіл на Холмщині. Мотика досі продовжує говорити, що це є лише міфом. Мене бентежить, що Ґжеґож Мотика досі говорить про ніби-то існування наказу про знищення УПА всього польського населення. При цьому посилається на витяг з протоколу допиту Юрія Семещука. Я довів, що цей витяг є фальшивкою КДБ, яка зроблена в 1965 році. І, на жаль, жодної ревізії своїх поглядів Ґжеґож Мотика не проводить".

Отже все відбувається за польським прислів’ям:

мusi to na Rusi, a w Polsce kto jak chce

("Мусить" це на Русі, а в Польщі хто як хоче).

Офіційно розпочатий ще у 1997 році процес примирення перетворився на одностороннє каяття української інтелігенції, політиків та релігійних діячів за злочини, яких українці не чинили. Тобто, ми, українці, "musi", а вони, поляки, "kto jak chce".

Саме така м’якотілість української сторони, вперте небажання української держави давати адекватну відповідь на польські політичні вибрики, надихнула депутатів польського Сейму вдатися до політичних провокацій, керівника Інституту національної пам'яті Польщі всю провину за українсько-польський міжетнічний конфлікт покласти на українців, а польську спільноту по всій Польщі встановлювати пам’ятники з шовіністичним душком та українофобським змістом.

Не можна не погодитися з тими, хто стверджує, що джерела українсько-польських військових конфліктів під час Другої світової війни мають глибокі історичні коріння, розгляд яких - тема для окремого дослідження. Але спробуємо розглянути хоча б події першої половини ХХ-го сторіччя, щоб переконатися у тому, що сьогоднішні намагання польських діячів виставити  поляків у ролі отари білих, пухнастих та невинних овець, а українців – зграєю кровожерливих вовків є не що інше, як пересмикування карт у колоді.

В ХХ-те століття Волинь увійшла разом з іншими українськими землями, окупованими Російською імперією, і кількість польського населення там була значно меншою ніж на Галичині. Мінімальними були і польські впливи, які жорстко обмежувалися імперською політикою Москви, особливо після польського повстання 1863—1864 років.

В результаті більшовицького перевороту 1917 року у Петербурзі Україна отримала історичну можливість відновити власну державність. На короткий час так і сталося.

Тим не менш на українській державності, соборності та незалежності поставили хрест "старі добрі сусіди" краян – поляки і росіяни. Скинувши ярмо німецького панування польський уряд на чолі з "Начальником держави та Верховним Вождем" Юзефом Пілсудським у власних ідеях так званої Другої Речі Посполитої пішов далі й розв’язав бойові дії проти Західно-Української народної республіки. Саме на території окупованої України зіткнулися інтереси Варшави та Москви. Українцям слід пам’ятати, що у ті часи не тільки московіти лізли до Києва. Не меншу імперську спритність виявили і поляки.  

Після невдалого для УНР розвитку війни проти більшовиків, "міжнародне співтовариство" у вигляді країн Антанти вирішило зняти українське питання з порядку денного. Українській державі було відмовлено у праві на існування. Натомість Польща за рішенням Паризької  мирної конференції 1919 року отримала право на окупацію Галичини. А ще до того, користуючись  ускладненням  військово-політичної  ситуації  Директорії,  польські  війська  в березні  –  травні  1919  року  захопили  значну  територію  Західної  Волині,  перемістивши  Польсько-Український фронт на лінію Маневичі – Голоби – Кисилин – Порицьк. У результаті цього наступу Ковель та Володимир-Волинський опинилися під окупацією Польщі.  У травні 1919 року поновилися бойові дії на українсько-польському фронті. Скориставшись допомогою Франції, яка сприяла формуванню та озброєнню армії польського  генерала  Юзефа  Галлера  для  боротьби  з  більшовиками, поляки  використали вишколене військо  генерала проти  формувань  УГА  в  Східній  Галичині. По  суті  завдяки  цьому війську  було  закладено  підвалини  знищення  ЗУНР,  коли  в  липні  1919  року  УГА  відступила  за  р. Збруч. Таким чином поляки за підтримки Антанти захопили Галичину і Волинь.

Війна за українські землі між поляками та росіянами закінчилася підписанням так званого Ризького договору 1921 року, в результаті  якого Західна Україна (як, до речі, і західні землі Білорусі) відійшла до Польщі, зокрема й територія Волині. Польським урядом була розпочата політика денаціоналізації українського населення. Як зазначають українські історики, "Варшава всіляко прагнула до прямого нищення українського елементу шляхом примусової асиміляції, про що відверто говорили польські урядовці".

У липні  1919 року Сейм схвалив рішення про принципи проведення аграрної реформи, яка закладала основи для колонізації поляками українських земель. Протягом першого періоду колонізації (14 вересня 1919 p. – 30 червня 1920 p.) на 69 тис. га землі Східної Галичини було поселено 12 тис. польських родин, або близько 60 тис. осіб, з етнографічної Польщі.

17 грудня 1920 року було прийнято закон про військову колонізацію краю. Військові колоністи (так звані осадники) – солдати та офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками та українцями, безплатно отримували в Галичині та на Волині земельні наділи до 45 га. Протягом 1919-1929 рр. було роздано понад 600 тис. га землі, переселено понад  200 тис. польських осадників та 77 тис. господарств.

Було розпочато процес полонізації українського шкільництва. Міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл на двомовні ("утраквістичні"), де переважна частина предметів викладалася польською мовою. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Як свідчать історичні джерела**, 72% сільських дітей та 93% міських змушені були навчатися в неукраїнських школах.

У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації.

Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах.

Восени 1930 року польський уряд прийняв рішення про закриття трьох гімназій – у Тернополі, Дрогобичі та Рогатині. На той же час склалася ситуація, коли на 6 млн. українців не було жодного українського вищого навчального закладу. У Львівському університеті українські кафедри також було закрито, а вступу української молоді до вузів чинився всілякий опір.

Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було передано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.

Звичайно, у сучасній Польщі якось не прийнято згадувати про джерела й причини розгортання українського опору, тим більше нікому й в голову не йде за щось там вибачатися перед українським народом. Все списується на генетично детерміновану схильність українців до агресії. Наче нічого і не було.

Тим не менш, економічний занепад, спричинений діями польського уряду, політичний тиск та неприхована політика асиміляції стали причиною розгортання визвольного руху. Слід зазначити, що однією з найактивніших сил цього руху була Українська Військова Організація (УВО), яку очолював полковник Євген Коновалець. Створена у 1929-му році на базі УВО політичне об’єднання – Організація Українських Націоналістів (ОУН), поставивши собі за мету побудову Української Самостійної Соборної Держави, за Миколою Міхновським "Однієї, єдиної, неподільної, вільної України від гір Карпатських аж по Кавказькі", визнала доцільним у боротьбі з окупантами зі сходу і з заходу застосування усіх можливих засобів боротьби, зокрема й саботаж, терор, експропріаційні заходи тощо. Тобто все відбувалося за законами сценарію, що неодноразово розігрувався на українських землях: хоча й асиметрично, але почав діяти закон "Око за око…". Влітку 1930 року почалися напади на представників місцевої окупаційної влади, запалали господарства польських поміщиків та колоністів, почастішали терористичні акти. Перші значні акції відбулися на Львівщині, Станіславському (нині місто Івано-Франківськ) та Тернопільському воєводствах. За даними польської поліції, до кінця липня 1930 року відбулося 11 акцій, у серпні – 54, у вересні – 101. Загалом боротьбою були охоплені всі 30-ть повітів Східної Галичини. Майже всі акції були здійснені УВО та ОУН.

У відповідь на активний опір з боку українців польським урядом було розпочато політику "пацифікації", тобто "примушення до миру", всім знайому за подіями 08.08.2008 р.

З метою реалізації плану "умиротворення" українців були задіяні 17 рот поліції загальною чисельністю 1041 чоловік, 10 ескадронів кінноти, а також службовці місцевих відділів поліції. Почалися репресії, арешти, вилучення зброї, ревізія в українських культурних та фінансово-економічних установах тощо. Був запроваджений стан облоги: з сіл нікого не випускали, всі мешканці повинні були перебувати у своїх домівках.

За встановленими даними загалом за час "пацифікації" поляками було проведено проти українського населення 5195 каральних заходів. Знищувалися культурні та матеріальні надбання українського населення. В установах "Просвіти" спалювали книжки, виламували двері, знищували інтер’єр. Під час екзекуцій над "непевними" особами роздягнуті люди отримували від 25 до 100 й більше ударів нагаями. За короткий час було заарештовано 1739 осіб, з них 1143 були віддані до суду.

Зібраний проводом ОУН матеріал про дії польських окупантів був виданий трьома мовами у форматі так званої "чорної книги" - збірки документальних матеріалів про "пацифікацію". У травні 1931 року Євген Коновалець вручив секретарю Ліги Націй меморандум, в якому ця міжнародна організація закликалася до втручання у ситуацію на українських землях. Восени 1939 року колишній міністр ЗУНР В. Панейко подав до Секретаріату Ліги Націй петицію з оскарженням дій польської влади.

Терор з боку польської окупаційної адміністрації викликав застосування з боку українців фізичних методів боротьби. У листопаді 1930 року на Тернопільщині був вбитий польський поміщик Ю. Войцеховський, у січні 1931 року в Дублянах біля Львова був застрелений граф Баворовський, у лютому 1931 року в с. Гаях біля Львова комендант польської поліції тощо.

В контексті сказаного цікавим стає лист-повідомлення від полковника Коновальця від 18 січня 1935 року:

"…Саме те намагання українського загалу, зокрема української молоді, бачити в мені той символ тяглості змагань українців до самостійності, і є причиною тих атак і ненависті до мене як зі сторони поляків, так і більшовиків. Тим теж треба пояснити, що як одні, так і другі, намагаються мене в першу чергу морально нищити і робити мені всякі можливі труднощі, зокрема, представляючи мене, як провідника наскрізь терористичної організації… З уваги на це я мушу дати пояснення, що український визвольний рух в основі не терористичний. Його завдання – в прешу чергу підготувати український загал до того, щоб у випадку якихось міжнародних комплікацій українська нація була зріла … до створення своєї власної держави. Український визвольний рух ніяких терористичних актів, на взір Марселю, не переводив, а коли на самих українських землях являються спорадично тому випадки, то пояснення їх треба шукати не в якомусь наказі згори від духового провідництва всього руху: їх треба вважати спонтанними, бо, відомо, що кожна акція викликає реакцію. Тим тільки треба пояснювати собі того роду акти на українських землях і під поляками, і під більшовиками. Про положення українців під більшовиками, мабуть, точніше розказувати не потребую, бо воно вже в світі загально відоме. Більшовики, не маючи змоги здушити визвольні змагання українців, вхопилися навіть того роду способу, як виморювання всієї нації голодом. Щодо Польщі, то про неї говорилося на засіданнях Ліги Народів в 1930 р. під час теж відомої у світі "пацифікації", переданої поляками на українському населенні… І коли тепер трапляються того роду випадки, як убивство Пєрацького, то їх не можна вважати якимсь актом передуманим і уплянованим, як міністр внутрішніх справ, якому підлягав увесь поліційний апарат. Саме він був автором та ініціатором т. зв. "пацифікації". Розуміється, поляки кожен спонтанний акт стараються пояснити, що, мовляв саме населення вдоволене з теперішніх обставин, та тільки купка невдоволених анархістів старається в штучний спосіб, щобільше – під впливом чужих держав – організувати певні акти, як доказ невдоволення населення. І так поширювали вони давніше провокаційні вістки, що українська проблема – це німецька вигадка та що багато українців – просто німецькі агенти. Тепер же, відповідно до настроїв у світі, стараються підносити за міт, що українці – терористи…".    

У 1934 році "креативний" підхід поляків до українського питання віднайшов своє втілення у вигляді модерного способу боротьби з населенням – концентраційного табору з найгострішим режимом. Загравання з Гітлером та наслідування московсько-більшовицьких та німецьких методів вилилися у створення концтабору в Березі Картузькій на Поліссі, так званому "оплоті польськості й католицизму" . І якщо до того тортури та мордування українського населення мали, все ж таки, порівняно епізодичний характер, то з відкриттям "місця відокремлення" в Березі розпочалася реалізація планового способу ламання українського елементу і насильства. А від цього вже дійсно тхне "ознаками геноциду". Вночі з 16 на 17 червня на всій території Польщі, зокрема і на окупованих українських територіях розпочалася поліційна акція, результатом якої стали масові арешти тисяч українців. Про характер діяльності польського концтабору у Березі Картузькій говорять такі цифри: влітку 1939 року, тобто напередодні вторгнення до Польщі військ Німеччини та Радянського Союзу, до табору у Березі було привезено на заплановане знищення 7000 осіб, в тому числі близько 4500 українців. Концентраційний табір у Березі Картузькій припинив своє безславне існування разом із польською державою 18 вересня 1939 року.

По закінченню Другої світової війни антиукраїнська політика Польщі отримала друге дихання. Трагедія ХХ-го сторіччя мала продовження у вигляді так званої операції "Вісла" яка, за визначенням дослідників та її учасників стала черговим "злочинним заходом етнічної чистки, здійснений польським (вже) комуністичним режимом у 1947-му році проти українського населення на історичних українських землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни. Полягав у примусовій депортації (виселенні) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині"***.    

За ці ганебні епізоди в українсько-польських стосунках хто-небудь чув якісь вибачення від польської сторони?

У цьому розумінні показовою є доля організатора концтабору у Березі Картузькій - відомого садиста, тодішнього польського воєводи Вацлава Костек-Бєрнацького. Отримавши звинувачувальний акт, за яким його було звинувачено у зраді Батьківщини, співробітництві з німцями та участю у фашизації Польщі, цей кат українського народу спромігся не без участі Польської влади уникнути смертного вироку, пережити дві амністії і вийти на волю. Спокійно помер у Варшаві у 1957 році, проживши 73 роки. Привертає увагу в цій історії звинувачення у "фашизації" Польщі. На час цієї "фашизації" пан Вацлав був представником польської влади, а отже, діяв не самостійно. То де ж каяття поляків перед світом та українцями за період "фашизації" і чи винуваті українці у тому, що свого часу Польща "із жадністю гієни" (визначення Вінстона Черчилля), під шумок розгортання чергової Світової війни, накинулася на всіх своїх сусідів, а потім отримала відповідний результат у вигляді знищеної незалежності та втягування поляків у всі можливі військові конфлікти на територіях, куди їх ніхто не кликав?

Польські історики добре знають, що в основі конфлікту стояло бажання поляків до безроздільного панування на Галичині і Волині, які називали не інакше як Кресами Всходніми, Східною Малопольщею та Новою Польщею. За визнанням згаданого вище Ґжеґожа Мотики стосовно антиукраїнського терору, розгорнутого поляками у 1944-1945 роках: "Хоча деякі з цих акцій виразно мають характер прямої відплати, проте єдиним обґрунтуванням значної їх частини виглядає прагнення змусити українців утекти з теренів Нової Польщі, можливо, навіть аж за Збруч … між лютим і квітнем 1945 року були замордовані 2-3 тисячі цивільних українців. Один із польських партизанів Тадеуш Белець "Спритний", оцінюючи тодішні акції, сказав прямо: "Ми проганяли українців на Україну".****

Історія з поляками на Волині нагадує історію сербів в Хорватії чи Боснії. Імперіалісти приходять забрати чужі землі, знищують корінне населення, заселяють своїх колоністів, а коли їм дають відсіч, починається плач про "нелюдські звірства" та "етнічні чистки".

Та все ж мусимо погодитися з однією фразою з ухвали польського Сенату: пам’ять про загиблих на Волині поляків дійсно "повинна назавжди стати частиною польської історичної свідомості", як вічне нагадування про наслідки імперіалістичних зазіхань на чужі землі.

Відділ інформаційних досліджень

Використані матеріали:

* Життя і смерть полковника Коновальця. Документи. Матеріали. Спогади. Щоденники. Листи. Фотографії. - Львів: Червона Калина, 1993.

** Матеріали наукової конференції Всеукраїнського Братства вояків УПА (Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історія, уроки, сучасність). – Стрий: ТОВ "УВІС", 1993.

*** http://virchi.narod.ru/vajlivo/visla.htm#operazziya

**** Ґжеґож Мотика "Від Волинської різанини до операції "Вісла" Польсько-український конфлікт 1943-1947"