Зараз активно поширюється думка про відвічну миролюбність українського народу, його хліборобську сутність, далеку від військових талантів. Це складова частина колоніальної політики, яку реалізовували загарбники усіх часів: створення у колонізованого народу певного світогляду, який не передбачає навіть появи ідей про вигнання колонізаторів та збройне повстання. Звичайно, історичні факти дуже сильно розходяться з чутками, що розповсюджують недружні до України сили. Як можна називати традиційно миролюбним народ, який у XVII столітті був поголовно мілітаризованим і взяв найактивнішу участь у захисті Європи від агресії Османської імперії. Україна постійно була ареною війн та повстань, тому народ наш здавна вміє воювати. І навіть будучи колонізованими, українці завжди були масово присутні у імперських збройних силах. Тому і приділяється така увага «вивіреному» інформаційному висвітленню українського питання в військовій тематиці. Всі чули, наприклад, поширені кліше про Севастополь – «город русской слави», «город русскіх моряков». Але ніхто особливо не згадує, що більшість моряків імперського Чорноморського флоту були українцями, як легендарний герой російсько-турецької війни матрос Кошка. Що адмірал Нахімов – нащадок українського козацького роду. Що найефективніше в обороні Севастополя показали себе українські козаки – чорноморські пластуни. Таких фактів щодо «русской слави» набереться чимало. І «радянський період» Російської імперії не є винятком, навіть період після Другої світової війни.

У процесі свого історичного розвитку держави, вирішуючи економічні, політичні, воєнні, територіальні, національно-релігійні та інші проблеми частіше всього вдаються до воєнної сили, тому локальні війни і збройні конфлікти відбуваються постійно. Так за 1945 по 2002 рік у світі відбулося більше 50 локальних воєн і 400 збройних конфліктів, в яких загинуло понад 30 млн. чоловік. Зокрема, з серпня 1945 року та до розпаду СРСР радянські військовослужбовці брали участь у 19 локальних війнах та конфліктах.

Згідно переписів населення за національністю у другій половині ХХ сторіччя українці посідали друге місце у складі СРСР, серед 15 «дружніх республік». У 1979 р. українці склали 16,16 % населення колишнього СРСР. Зрозуміло, що без участі українців у війнах та збройних конфліктах не обійшлося.

До останнього часу участь Радянського Союзу в локальних війнах і воєнних конфліктах за рубежем замовчувалася. Вона вважалася, та й досі вважається, темою непопулярною. За брехливими радянськими лозунгами «боротьби за мир» стояла агресивна військова машина, що ніколи не відступала від ідеї «світової революції», тобто роздмухування військових конфліктів по всьому світу.

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз активно втручався у внутрішні справи сусідніх держав. Перші конфлікти в яких брали участь радянські військовослужбовці відбулися в Польщі (громадянська війна 1944–1948 рр.). та в Китаї (громадянська війна 1946-1950 рр.), Радянська влада була на боці урядових військ проти загонів опозиції.

Війна в Кореї (1950-1953 рр.)

Іван Микитович Кожедуб в Кореї

На території Північної Кореї протягом усієї війни знаходились радянські війська. Склад, чисельність військ і кількість засобів постійно змінювались залежно від ситуації. Угруповання складалось із військових спеціалістів і військовослужбовців. За весь період у бойових діях на Корейському півострові взяло участь майже 40 тис. радянських військовослужбовців.

Найактивнішу роль відіграли льотчики 64-го винищувального авіаційного корпусу. Сформований на території Північно-Східного Китаю корпус прикривав від ударів з повітря і розвідки ВПС США політико-адміністративні й економічні центри, промислові об’єкти, залізничні вузли, мости, скупчення військ, електростанції. В складі корпусу налічувалось 844 офіцери, 1 153 сержанти і 1273 солдати. За час війни в Кореї у корпусі змінилось дванадцять винищувальних дивізій, два винищувальні полки, чотири зенітні артилерійські дивізії, дві авіаційно-технічні дивізії та інші частини забезпечення. Корпус брав участь у воєнних діях з листопада 1950 р. по липень 1953 року. Чисельність особового складу корпусу зберігалась до кінця війни. Так, на 1 листопада 1952 р. у корпусі знаходилось 440 льотчиків і 320 літаків. В основному складі радянських льотчиків-командирів у Корейській війні були досвідчені учасники боїв Вітчизняної війни: Кожедуб, Лобов, Сутягін, Попеляєв, Крамаренко, Алелюхін та багато інших. Відомий українець, радянський ас Другої світової війни Іван Микитович Кожедуб, на той час вже полковник, командував 324-ю винищувальною авіаційною дивізією (324 ВАД) у складі 64-го винищувального авіаційного корпусу. Хоча сам Іван Микитович не брав участь у польотах, але його бойовий досвіт та тактична грамотність відіграли основну роль у перемозі радянської авіації. Усього радянські льотчики здійснили понад 63 тис. бойових вильотів, брали участь у 1 790 повітряних боях, під час яких збили 1097 літаків. Від вогню зенітної артилерії противник втратив 212 літаків.

Угорські події (жовтень - листопад 1956 рік)

Радянські танки в Угорщині , 1956 рік

23 жовтня  1956 року на засіданні Президії ЦК КПРС М.С. Хрущов висловився за введення радянських військ в угорську столицю. Відповідно до рішення уряду СРСР про надання допомоги уряду Угорської Народної Республіки «у зв’язку з політичним безладдям, яке виникло в країні», 23 жовтня о 23-й годині наказом міністра оборони СРСР маршала Г.К. Жукова були підняті по бойовій тривозі: особливий корпус радянських військ в Угорщині у складі двох механізованих дивізій, стрілецький корпус Прикарпатського військового округу в складі стрілецької і механізованої дивізій, однієї механізованої дивізії окремої механізованої армії, дислокованої в Румунії поблизу румуно-угорського кордону. Піднято по бойовій тривозі п’ять дивізій, усього з 1 550 чоловік, направлено 1 130 танків і САУ, 615 гармат і мінометів, 185 зенітних гармат, 380 бронетранспортерів, 3 930 автомашин, 159 винищувачів і 122 бомбардувальники. Особливий стрілецький корпус о 2-й годині 24 жовтня вступив у Будапешт, зайняв найважливіші об’єкти міста: радіостанцію, редакцію партійної газети "Сабаднеп" і готель  "Асторія". Інші частини забезпечили прикриття кордонів Угорщини з Австрією і зайняли інші угорські міста. Наказано: вогню не відкривати. Угорська поліція і армія не діяли.

Радянський військовий контингент у Чехословаччині (1968 рік)

Прага, 1968 рік

Рішення про введення військ було прийняте на розширеному засіданні Політбюро ЦК КПРС 16 серпня і ухвалене на нараді керівників країн Варшавського Договору в Москві 18 серпня. Одним із вирішальних факторів вибору часу вторгнення стала призначена на 9 вересня 1968 р. дата проведення з’їзду КПЧ. На ньому, за прогнозами, в чехословацькому керівництві мали перемогти реформатори. Дата введення військ була призначена на вечір 20 серпня. Хоча збройного опору не очікували, Генеральний штаб Збройних сил СРСР отримав вказівку вжити необхідних застережних заходів, щоб уникнути конфлікту з підрозділами чехословацької армії.

Вночі 21 серпня 1968 р. 500-тисячне угрупування військ Організації Варшавського Договору (СРСР, Польща, НДР, Угорщина та Болгарія) з 5 тис. танків та БТР за чотирма напрямами в двадцяти пунктах від Цвікова до Неметка в режимі радіомовчання перетнули чехословацький кордон. Чехословацька армія чисельністю в 200 тис. осіб не виявила ніякого опору, хоча в деяких випадках мали місце збройні напади на військовослужбовців країн ОВД.
Стрімке й узгоджене введення військ до ЧССР призвело до того, що протягом 36 годин армії країн Варшавського Договору встановили повний контроль за чехословацькою територією. Незважаючи на очевидний воєнний успіх, досягти політичних цілей не вдалося. Лідери КПЧ, а за ними XIV надзвичайний з’їзд партії вже 21 серпня виступив з осудом введення союзних військ.

Війни у В'єтнамі (1961-1974 рр.)

Плакат про дружбу радянського та в'єтнамського народів

Радянський Союз активно допомагав Північному В’єтнаму у протистоянні з Південним котрий діяв за підтримкою США.
Різні військово-технічні вантажі до Північного В’єтнаму надходили через територію Китаю і морем в порт Хайфон. Одночасно в країну прибували радянські військові фахівці - інструктори (зенітчики-артилеристи, льотно-технічний склад, зв'язківці, військові моряки, медики). Складні і відповідальні завдання покладалися на прибулих солдатів і офіцерів військ ВПО країни. Необхідно було у короткий термін налагодити організацію відбиття ударів авіації США по об'єктах Демократичної республіки В’єтнам. Навчання в'єтнамських вояків йшло в прискореному темпі. І незабаром дивізіони першого зенітно-ракетного полку встали на оборону Ханоя.

На початковому періоді в розрахунки бойових установок входили радянські офіцери, сержанти і солдати. Удосконалювалася тактика боротьби з авіацією противника, надходили на озброєння нові технічні засоби протидії агресору. Збільшилася кількість літаків-винищувачів. Однак основну роль у відбитті нальотів авіації США вносили зенітні ракетні війська. Наприклад, тільки з 18 по 30 грудня 1972 р. був знищений 81 американський літак. При цьому 20 літаків збито зенітною артилерією, 7 - винищувальною авіацією і 54 - зенітними ракетними комплексами (з 34 бомбардувальників Б-52 ракетники збили 31).

Коли в'єтнамські «патріотичні сили» почали наступ на території Південного В'єтнаму, з Радянського Союзу посилилось надходження новітніх видів озброєння. Наступаючі дивізії північно-в'єтнамської армії були оснащені стрілецькою зброєю, танками, різними артилерійськими системами. Все це в значній мірі забезпечило перемогу Північного В’єтнаму. За 8 років війни північно-в'єтнамські льотчики під керівництво радянських фахівців і при їхній особистій участі провели 480 повітряних боїв, збили 350 літаків супротивника і втратили 131 свій літак. За час війни у В'єтнамі в ній взяли участь понад 6 тис. радянських військовослужбовців, а також різні фахівці з числі цивільного персоналу.

За весь період в’єтнамської війни у ній взяло участь більше шести тисяч радянських військовослужбовців. За мужність і відвагу при виконанні інтернаціонального обов’язку в 1967 році, понад 380 радянських військових спеціалістів було нагороджено орденами і медалями СРСР. За приблизними даними у цій війні брало участь більше тисячі українців та отримали вони близько 75 нагород.

Радянська воєнна допомога країнам Африканського континенту (1962-1979 рр.)

Кубинські добровольці та радянські військові спеціалісти біля трофейного танку «Оліфант» в ПАР

Одним із найважливіших наслідків Другої світової війни став, як відомо, розвал західної колоніальної системи. На Африканський континент прийшла свобода; в 1951 р. незалежною стала Лівія, в 1956 р. — Марокко і Туніс, перемогла революція в Єгипті. В процесі розпаду колоніальної системи на Африканському континенті СРСР підтримував (в тому числі і воєнними засобами) національно-визвольні рухи в багатьох країнах, а після завоювання ними незалежності активно співпрацював у воєнно-політичній галузі. В 70-ті роки Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з одинадцятьма державами Африки. З рядом країн заключалися договори про дружбу і співробітництво, підтримувалися відносини на між партійному рівні. Воєнна допомога, надана Радянським Союзом колишнім португальським колоніям Анголі і Мозамбіку, а також Єгипту та Ефіопії, була найбільш масштабною, туди в значному обсязі поставлялися озброєння та техніка, направлялись військові радники та спеціалісти. Особливе урядове завдання радянські військовослужбовці виконували в Алжирі, беручи участь в розмінуванні його території. Робота велась інтенсивно, іноді протягом одного дня сапери розміновували до 2500 мін. На бойовому рахунку кожного сапера до осені 1963 р. було по 10-15 тисяч знешкоджених мін. Серед саперів виділявся наш земляк з м. Шепетівки на Хмельниччині єфрейтор Микола П’яскорський, який виявив і знищив понад 10 тисяч мін, у тому числі понад 300 дуже небезпечних. Радянські війська брали участь у африканських конфліктах: Ангола (Громадянська війна 1975-1994 рр.), Гвінея, Ефіопія, Заїр, Лівія, Мозамбік (Громадянська війна 1967, 1969, 1975-1991 рр.), Нігерія, Сомалійсько-ефіопська війна 1977-1979 рр., Чадсько-лівійський конфлікт (80-ті рр.).

Радянська воєнна допомога країнам Близького і Середнього Сходу (1956-1962 рр.)

По закінченні Другої світової війни Близький Схід міцно зайняв одне з найважливіших місць у зовнішній політиці Радянського Союзу. Арабським країнам надавалася масштабна допомога — від морально-політичної до воєнної. Здійснювалось співробітництво за такими основними напрямами: постачання зброї і військової техніки радянського виробництва ще до початку бойових дій як безпосередньо із СРСР, так і транзитом через соціалістичні країни. Були організовані також прямі воєнні поставки під час бойових дій. Військові радники і спеціалісти з СРСР відряджались безпосередньо до країн Близького і Середнього Сходу: Іран, Ірак, Ліван та Сирія. У бойових діях брали участь обмежені військові контингенти радянських Збройних Сил.

Військові фахівці-українці, такі як лейтенант Володимир Осипенко з Вінниччини, полковник Микола Козій з Кіровоградщини, прапорщик Василь Грищенко з Черкащини, підполковник Олександр Сіпаков з Луганщини та багато інших, надавали кваліфіковану допомогу в справі освоєння нової техніки, організовували навчання особового складу. Вони відзначалися високою дисципліною, відмінним виконанням покладених обов’язків.

Війна в Афганістані (1979-1989 рр.)

Засідка на караван Ущелина Харб. Літо 1986 рік.

Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойову діяльність умовно можна розділити на чотири етапи.
1-й етап: грудень 1979 - лютий 1980 р. Введення радянських військ в Афганістан, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
2-й етап: березень 1980 - квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, в тому числі широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями і частинами. Робота з реорганізації і зміцненню збройних сил ДРА.

Радянські війська в Афганістані

Інші військові конфлікти та локальні війни в яких брали учать радянські військовослужбовці: Громадянська війна в Ємені (1962 – 1974 рр.), Пакістано-індійський конфлікт (1971 р.), Арабо-ізраїльські війни (1967-1982 рр.), Карибська криза (1962 – 1964 рр.), Громадянська війна в Китаї (1946-1950 рр.), Берлінське повстання (червень 1953 р.), Конфлікт в Югославії (1989-1991 рр.), Війна в Лаосі (1960-1970 рр.), Радянсько-китайський конфлікт (1969 р).
Зазначити точну кількість українських військовослужбовців в рядах радянської армії, що брали участь у локальних війнах та військових конфліктах після Другої світової війни наразі точно не можливо. Більшість даних про військові дії радянської влади ще й досі залишаються засекреченими.

Беручи до уваги інформацію про збройні конфлікти та загальну інформацію про радянську армію такі, як: безповоротні втрати, кількість військовослужбовців, матеріально технічне забезпечення, тощо, можна дійти висновку, яку роль у ній відігравали українці.
Станом на 1974 рік Радянські збройні сили нараховували 3, 94 млн. чол., в їхніх  лавах українців було близько 636 тис. чол.
Королько Леонід Миколайович в своїй книзі «Герої Радянського Союзу та повні кавалери ордена Слави Сватівщини» наводить наступні дані – з 1934 по 1959 рр. звання Героя Радянського Союзу удостоєно 12172 чоловіки, серед них 2319 українців, а це 19%.
В.І. Аблазов дає такі матеріали стосовно війни у Афганістані:
«В період війни в Афганістані на Україну лягло більше 25% всіх витрат та втрат Радянського союзу. В бойових діях в Афганістані брали участь 160 тис. жителів України. Військово-транспортна авіація Афганістану була оснащена в основному літаками Ан-26, що випускались в Україні. Їх обслуговування та ремонт здійснювали авіаремонтні підприємства України.».

За кількістю загиблих у війні в Афганістані, що була най масштабнішою за втратами для Радянського союзу, українці посідають друге місце (17,09%). За різними даними в локальних війнах та збройних конфліктах загинуло 17453 радянських військовослужбовців.

Відділ загальної інформації

Джерела:

1. Лавер О.Г.  Втрати населення СРСР, країн СНД та українського народу у війнах та етнічних конфліктах 1945 – 2005 рр. : Статистичне дослідження. – Ужгород
2. Головна редакційна колегія. Загиблі на чужині: Книга Пам'яті України про громадян, які загинули у воєнних конфліктах За рубежем. — К.: Пошуково-видавниче агентство “Книга Пам'яті України”, 2003. — 624 с.
3. Вісник Київського національного університету ім.. Т. Шевченка Випуск №76 2004 р. «Локальні війни і збройні конфлікти та оцінки їхніх результатів» Ю.Г. Бадах
4. Лавер О.Г. Статистика втрат населення Російської імперії, СРСР та українського народу в локальних війнах і конфліктах ХХ століття: Статистичне дослідження. –Ужгород
5. Россия и СССР в войнах XX века: Статистическое исследование. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001.— 608 с.: ил. — (Архив).
6. В.І. Аблазов Над всім Афганістаном безхмарне небо – Київ, РІА «Марко Пак»,205.- 368 с.
7. http://nado.znate.ru

Фотоматеріали:
http://fotki.yandex.ru, http://file-rf.ru, http://www.zoroastrian.ru, http://news.bbc.co.uk, http://afganrass.ucoz.ru, http://900igr.net