|
Звернення автора до читача
“ Минуле –майбутньому!”
Історію не можна спотворювати чи прикрашати. Історія — це події, що вже давно минули й залишаються в об'єктивному відображені такими якими вони були свого часу. На жаль, історію України в минулому безбожно перекручували та й сьогодні недруги українського народу роблять спробу перетлумачувати її. Чужинці, які не одну сотню років панували на українській землі, ганьбили або замовчували мужні та трагічні сторінки української історії та її героїв. Ще недавно ми – українці, поневолені російською комуністичною імперією, були нахабно ізольовані від історичної правди про нас самих, про нашу рідну землю. Робилося все для того, аби українська нація забула свою історію й те, що вона має право жити вільно на своїй землі. Та наступили інші часи.
Наприкінці 80-х років минулого століття Горбачовська Перебудова в Радянському Союзі прискорила справедливий хід історії, який повів український народ до Незалежності й Свободи. Події на політичному календарі швидко мінялися. Підвищився попит на правдиву історію українського народу.
Звільнившись від ідеологічних кайданів, українці почали вивчати свої історичні джерела, що пробивалися через ідеологічне болото комуністичного режиму. Саме в той час тепла атмосфера надій і щасливих сподівань огорнула Україну й на її території розпочався новий етап національно-визвольних змагань. Народний Рух України очолив визвольну народну хвилю, що принесла Україні незалежність. Для згуртування українського народу в боротьбі за свободу своєї держави Народний Рух України використовував різні заходи. Найбільш значимими були: “Ланцюг злуки ”, похід “Дзвін-90” та святкування 500- річчя козацтва. Розпочинаючи боротьбу за свою вільну державу, українці “набиралися“ мудрості, мужності та геройства у своїх незабутніх предків – козаків. З цією метою в серпневі дні 1990 року, коли минало 500 років від часу зародження українського козацтва, тисячі українців зібралися на славетній Запорозькій землі.
Відзначення 500 річчя українського козацтва стало одним із могутніх виступів українського народу в мирній боротьбі за волю своєї держави проти комуністичної диктатури. Цей захід явив собою одну із головних “битв“ української нації в загальному наступі поневолених народів, який і розвалив цю жорстоку систему рабства й тоталітаризму.
У вирі подій, які клекотіли в той час на героїчній Запорозькій землі, мені поталанило брати особисту участь. З того часу минуло більше 20 років.
На жаль, суперечливо й тяжко на 20-му році незалежності просувається процес відродження й становлення національної свідомості українського народу, заповнення “білих плям“ і “прогалин” у його духовності.
Сьогодні нам потрібна література, яка б допомогла підростаючому поколінню знати правдиву історію України, пізнати минуле й зрозуміти мотивацію тих історичних подій. Усе це виховуватиме в юних душах любов до своєї Батьківщини, до свого героїчного народу, щоб вони змалку думали про те, як би найкраще примножити його честь і добру славу.
Сьогодні, коли Україна ще борсається в залишках павутиння колишнього комуно-імперського режиму, висвітлення однієї зі сторінок демократичного руху на початку змагань за незалежність України буде корисним усім, кому не байдужа доля України. Бажаючи внести свій скромний вклад у висвітлення подій недалекого минулого, що відходять в історію, я написав цю книгу.
У книзі я ділюсь з читачами своїми спогадами про ті хвилюючі події, про буремні дні наповнені надією й тривогами. З метою більш вичерпно відобразити ті історичні події недалекого минулого, я доповнюю свою розповідь спогадами інших учасників тих подій та документами, які регламентували проведення свята Козацької Слави та коротким екскурсом в давню історію української нації, доповнюючи відступом у минулі століття, коли діяли героїчні козаки. Я маю надію, що моя скромна праця також, до деякої міри, доповнить картину історичної діяльності Народного Руху України та його лідерів в здобутті незалежності України.
Я сподіваюсь, що вона буде прочитана українською молоддю, яка побажає відкрити й прочитати сторінки героїчної й трагічної історії України, щоб напитися живої води з того джерела та продовжити будувати й захищати свою державу.
Глава 6. Запорізька земля приймає гостей
Спогади учасників
Про участь тернопільчан у святкуванні 500–річчя українського козацтва розповідає у своїй статті Іван Сут.
„У рамках організованого Народним Рухом України святкування 500-річчя українського козацтва, яке відбувалося з 3 по 5 серпня 1990 року,Тернопільська крайова Рада організувала масовий виїзд добровольців у Запорізьку область, де проходили урочисті заходи.
З Тернопільщини на святкування виїхало понад 90 автобусів. Серед них в одному із автобусів, який був наданий тернопільським “Облавтодором„ їхали представники Великих Гаїв. Вони взяли із собою грудку Гаївської землі, взяту із символічної могили полеглих героїв, яку в цей час насипали гаївчани, щоб покласти її на могилу славного кошового Івана Сірка.
Готова до виїзду транспортна колона розтягнулася від ТАНГу до посту ДАІ, що на вул. Бережанській. Бажаючих було стільки, що всі не змогли поміститися в надані автобуси. Гаївчанам з великими зусиллями вдалося здобути транспорт, і то лише, завдяки їхній організованості та наявності національних, стрілецьких та козацьких одностроїв і козацької атрибутики (малиновий прапор, бунчук, пірнач, булава, шаблі, пістолі), які були виготовлені для різдвяних вертепів.
Маршрут пролягав через Дніпропетровськ, в якому на той час проходило зібрання ветеранів-окупантів війни в Афганістані. Але їхні намагання зірвати масовий приїзд на Запоріжжя виявилися марними. Після кількох зіткнень з п’яними „афганцями„ міліція розділила обидві сторони і колона благополучно доїхала до місця розташування. Гаївчани поселилися в таборі поряд із автомобільною трасою, біля запорізького міста Томаківка. Поряд у вигляді постаменту була збудована фортифікаційна вежа, на якій височів пам’ятник двом запорожцям з козацькою гарматою, що сповнювало містикою і без того романтичний настрій та бойовий дух прибулих.
За три дні на святій запорізькій землі було проведено багато заходів, спрямованих на підняття національної свідомості братів-східняків та залучення їх до боротьби за УССД. Спершу була зустріч з жителями Томаківки, куди організованою колоною з національними і козацькими прапорами прийшли святкуючи.
Глибоко в пам’ять врізався старезний сивоволосий дід, який при виді синьо-жовтих прапорів впав на коліна і почав хреститися. З очей старця, які бачили всю трагедію українського народу, котилися сльози. Важко збагнути, що коїлось в цей час в його зраненій українській душі. Можливо, перед його очима пробігло його дитинство, маєво синьо-жовтих прапорів часів УНР, героїв Холодного Яру, колгоспи, голодомори, розстріли, концтабори. Його немічне тіло в цей час було храмом незламної волі і характеру, вся його постать виражала одне – немає в світі такої сили, щоб могла зломити український, козацький дух.
Всюди, де проходило святкування: в районних центрах, у Капулівці на могилі Івана Сірка, на Хортиці, під час кількасот тисячного походу вулицями Запоріжжя, відбулися разючі переміни в настроях місцевих жителів, відроджувалась історична пам’ять, серця людей наповнювались українською ідеєю, воскресала українська земля. Налякані місцевими яничарами–комуністами пасивні спостерігачі, яким більшовицька, пропагандистська машина втокмачувала в голову, що з Галичини і Волині їх їдуть різати „оголтєлиє бандєровскіє головорізи", перетворювалися на активних учасників святкування. Це була одна з найбільших за масовістю і за пропагандистським ефектом національно-патріотична акція, проведена на теренах Східної України. Вона дала величезний поштовх національно-свідомому елементу до активних дій, стала суттєвим вкладом у результати майбутнього референдуму.
Член Київського РУХ-у Олег Жуковський поїздку на свято змалював такими словами:
9 год. 40 хв. - виїзд із Києва. На автобусі — український прапор. Цікаво спостерігати за реакцією пішоходів на прапор. Оглядаються всі. Здебільшого — схвально. Дехто - “з недоумением, как в афишу коза“. Виїхали з Києва. Слухаємо по радіо Масика про Чорнобиль. Черкащина. Тяжкі жнива — хліб поліг. Спинились пообідати. Комбайнери прийняли хлопців у шароварах за Черкаський хор. Хтось із гурту “Жанр — український екстремізм“. Гнітюче враження від шляху по греблі перед Черкасами поміж цвілих дніпрових вод. Сесія: “ Как же можно запрещать организованое переселение?А татар в Крым? Так то буде не переселення, а повернення на рідну землю“. Не розуміють. Голосують проти. А ми їдемо на Січ. Повертаємося на рідну землю не чекаючи постанов. Яворівський на сесії: “Радіоактивна пляма на Звенигородщині, на Кирилівці“. Правнуки погані! У Черкасах люди дивляться на прапор круглішими очима, ніж у Києві. Тішать око дороговкази українською: Сміла, Черкаси, Білозір’я, Дівоче Поле. На шляху баби груші продають: “Добридень! А є в селі комуністи?” “Як ви приїхали - вже немає“. Пам’ятають бабусі 29, 33-й... Хмари, як у Данила Демуцького. Довженкові соняшники привітно схиляють важкі золотаві голови. На тинах гарбузи. Під біленими хатками — мальви. На Січ! Автобус заколисує. Прокидаюсь від шаленого крику і оплесків. Що таке “На сесії Кравчук оголосив, що в Червонограді шахтарі пам’ятник Леніну зняли.“ У кожної ери — свої химери. Село Велика Осота. Більшовики перекопали шлях. Їдемо на Кіровоград через Знам’янку. У Кіровограді на прапор витріщаються, як афганські діти на телекамеру. Проїхали дороговказ “Жовті Води — 18 км.”. Якщо уявити, що вода взагалі все ж має бути синя, то назва ця дуже національно-колористична.“ Тепер Еней убрався в пекло.“ Мало не годину їдемо Кривим Рогом. Це пухлина на тілі України. Як тут бідні наші люди живуть? Як тут щось може рости? Трава сива...Місяць у чорній кіптяві. Коли ж люди схаменуться і назвуть свої села по-людськи, а не так: “Радушное”, “Счастливое”. Ніч. Скоро Нікополь. Яка ж велика Україна!
Глава 7. Автор – учасник свята
У цій главі автор ділиться своїми спогадами про ті історичні події, в яких він брав особисту участь.
Кременчужани вирушають на Козацьке свято
Члени міської організації Народного Руху України та Товариства Української Мови ім. Тараса Шевченка разом з усією Україною готувалися до участі у відзначені Днів Козацької слави. Була сформована делегація у складі 50 чоловік. Групу від’їжджаючих очолила Тамара Просяник - голова міської організації Народного Руху. Члени делегації взяли з собою намети та харчі. В одній із автобаз Кременчука був замовлений автобус. 2 серпня учасники свята прикрасили автобус національною символікою та жовто-блакитним прапором і розмістилися в ньому з усім своїм похідним майном. До того як відправитися в дорогу водій повів автобус у двір автобази,щоб виписати шляхові документи. Зупинивши автобус у дворі автобази, водій підійшов до диспетчерської конторки й постукав у віконце. Віконце конторки відкрилися й з нього виглянула жінка — диспетчер. Та коли вона побачила автобус уквітчаний національною символікою й національним прапором то злякано викрикнула “бандьоровци” й швидко закрила віконце своєї конторки, відмовившись виписувати шляхового листа. Отак, багаторічна комуністична пропаганда щодо “бандитів—бандьоровців“ засіла глибоко в голові цієї жінки, та, на жаль, і не тільки в голові цієї жінки.
У цій ситуації Тамара Просяник телефонує голові міської Ради Пономаренку Івану Кіндратовичу й просить допомогти. Після втручання голови міської Ради диспетчер виписує шляхові документи й наш автобус вирулює з двору автобази й прямує вулицями Кременчука до мосту через Дніпро. Однак, нас чекає нова пригода. Біля мосту автобус зупиняє цілий загін міліціонерів. Розпочинається перевірка шляхових документів. Один із міліціонерів заходить до автобуса й заглядає під крісла. Під час цього обшуку член делегації Віталій Заїченко говорить міліціонеру: “Не турбуйтесь. Ми зброї не веземо“ Після чого міліціонер промовив щось незрозуміле й вискочив з автобуса. Офіцер, який керував цим нарядом міліції, ще трохи похизувавшись, дозволив продовжувати рухатись далі. Ймовірно, хтось з компартійних керівників міста мав намір завадити поїздці. Однак, часи настали інші. Українці уже піднімались з колін і вони відступили.
На шляху до Дніпропетровська
Переїхавши міст, наш автобус продовжив рух по центральній вулиці Крюкова. Поминувши пригород Крюкова Садки, автобус наблизився до села Кам’яні Потоки. А далі відносно рівна дорога закінчується. Майже до самого Дніпропетровська наш автобус рухається по дорозі, яка то піднімається уверх, то круто спускається вниз. За Кам’яними Потоками, коли автобус піднявся на підвищену ділянку дороги, зліва по його ходу майже на самому березі Дніпродзержинського водосховища можна було розгледіти хати Чикалівки. Від’їхавши від Кременчука майже 20 км, наш автобус залишив позаду будівлі села Успенки, а далі було село Дереївка. Залишаючи за собою кілометр за кілометром, автобус, накрутивши на спідометрі майже 40 км, наблизився до Куцеволівки. А далі десь там зліва, на березі водосховища залишився Мишурин Ріг. Поминувши малі села — Мости, Бородіївку, Івашкове, Павлівку та Верхньодніпровськ і Дніпродзержинськ наш автобус наблизився до міської території Дніпропетровська.
Раптом автобус зупинився, бо перед ним дорога була занята автотранспортом. У цей час, виглядаючи з вікон автобуса, ми побачили колону автобусів прикрашену національною символікою та національними прапорами, яка рухалась по шляху зі сторони Олександрії та Кривого Рогу. Наблизившись колона автобусів теж зупинилася. Від такої великої кількості автобусів, прикрашених національною символікою нас охопило відчуття радості. Дух піднесення огорнув нас від того, що то наші однодумці і, що нас так багато. Ми вийшли з автобуса й вітали наших побратимів. Через деякий час рух автотранспорту по дорозі до міста відновився. Як пізніше вияснилось, автобуси в місто не пропускали афганці, які того дня в місті організували демонстрацію. Та після втручання міської міліції дорога була розблокована. Місто спокійно зустрічало автобуси учасників Козацького свята. Тільки окремі перехожі на короткий час зупинялися й оглядали автобуси, уквітчані невідомою їм символікою.
Зупинка в Дніпропетровську
Заїхавши в місто автобуси з учасниками Свята зупинилися на майданчику на березі Дніпра. Пасажири автобусів вийшли й вирушили в сквер навпроти Українського музично-драматичного театру імені. Т.Г.Шевченка де мали взяти участь у закладці пам’ятника Тарасу Шевченку. Необхідно зазначити, що пам’ятник на тому місці було відкрито 24 серпня 1992 року.
Коли закінчилась церемонія закладки пам’ятника, всі хто брав у ній участь розпочали виходити із скверу і наблизились до дороги. В цей час почувся якийсь галас. Це по дорозі повз сквер рухався натовп афганців. Вони йшли щось викрикували, хиталися і розмахували руками. Ті хто вийшли із скверу зупинилися біля дороги, щоб їх пропустити. Я стояв близько біля дороги. Один із п’яних афганців направився в мою сторону, розмахуючи руками. Я відбив його руку після чого він захитався й упав на дорогу. Його товариш менше п’яний підтримав його і вони пішли далі. Слава Богу, що обійшлося без бійки. Пропустивши афганців, учасники свята підійшли до автобусів і вирушили далі в Капулівку.
На шляху до місця стоянки табору
Автобуси з учасниками святкування, уквітчані національною символікою та жовто-блакитними прапорами, проїхавши вулицями Нікополя, викотилися за крайні будинки міста. На роздоріжжі, де із автотраси поворот на шлях до могили Отамана Івана Сірка, стояв намет. Поряд з ним стіл за яким сиділи члени місцевого оргкомітету. Вони зустрічали автобуси з гостями свята, ставили на лобовому склі номер, вручали листок із планом місцевості де зазначалось місце розташування табору і при необхідності давали супроводжуючих. Отримавши вказівки стосовно подальшого руху, автобуси повертали вліво і трьохкілометровим шляхом прямували до могили кошового отамана Івана Сірка. Пасажири тих автобусів, визираючи з вікон, щоб роздивитися козацький степ, запримітили попереду в надвечірньому серпневому мареві коливання чогось червоного. Наблизившись, вони розгледіли, що на кожній телефонній опорі впродовж усього курного путівця було закріплено по одному, а на окремих і по два червоно-синіх прапора. Це були прапори, які накинув підневільній Україні її кат Сталін. Отак комуністичне керівництво приготувалося “відзначити“ козацьке свято. Чи то партноменклатура забажала “доказати“ Івану Сірку свою відданість, чи, можливо, вона вирішила продовжити знущання над пам’яттю славетного кошового, уквітчавши шлях до його могили комуністичними символами.
Ці новітні яничари не бажали повертатися до національних символів, що освячували героїчну й трагічну історію українського народу протягом багатьох віків. Учасники свята були обурені таким знущанням над пам’яттю національного героя. З проїжджаючих автобусів ще довго виривалися вигуки ганьби.
Табір на березі затоки Дніпра
Водій нашого автобуса, виконуючи вказівки супроводжуючого, привів автобус до місця базової стоянки табору на березі Олексіївської затоки Дніпра, поблизу кургану-могили отамана Івана Сірка. Ми винесли речі з автобуса і розпочали ставити намети. Поодинці й групами продовжували прибувати автобуси учасників свята. Їх пасажири зразу ж починали улаштовуватися на ночівлю. Вранці наступного дня промені сонця впали на наметове містечко, що виросло за ніч на березі затоки. Проглядалися й імпровізовані його вулиці. Вказівки показували напрями де розташувалися прибулі зі Львова, Тернополя, Києва та інших міст України. Впродовж посадки були установлені розбірні туалети. Хлопці з Варти РУХ–у забезпечували необхідний порядок в таборі.
У вечорі наступного дня на галявинах поміж наметами палали вогнища, а навкруги їх сиділи учасники свята й співали пісень. Мене особливо вразили пісні учасників свята із Західної України про січових стрільців та воїнів Української Повстанської Армії, зміст яких я до цього ніколи не чув.
Науково—практична конференція в Нікополі.
3 серпня 1990 року згідно з програмою свята відбулася науково-практична конференція. Автор теж отримав запрошення на конференцію. Подамо текст запрошення:
“Запрошуємо Вас взяти участь у науково-практичній конференції“ 500—ліття Запорозького козацтва і сучасність“, котра є одним із заходів Днів козацької слави і відбудеться в Палаці культури Південнотрубного заводу (м. Нікополь) 3 серпня 1990 року.
Початок о 10.00 Оргкомітет“
З ранку 3 серпня від наметів з-під славної Капулівки учасники козацьких свят автобусами вирушили до Нікополя,щоб взяти участь у конференції. Запрошені на науковий симпозіум занесли в залу Палацу багато прапорів. Майже весь простір зали заповнили полотнища знамен. Щоб створити робочу обстановку на зібранні, члени оргкомітету вдалися до того, аби частину тих хоругв винесли з приміщення. Місця за столом на сцені Палацу зайняли вчені—історики Лесь Кондратенко, Олена Опанович, Михайло Брачевський, Ярослав Дзира та народні депутати Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Микола Поровський, Володимир Яворівський, Іван Заєць. Головує Іван Драч.
Виступають науковці з доповідями. І коли з трибуни до зали доносяться яскраві факти героїчної боротьби козаків за волю українського народу, або коли доповідач розповідає про злочини московських царів проти українців, вибухають емоційні вигуки, зчиняється галас. Тоді над столом президії піднімається Іван Драч і, зачекавши, доки трохи угамуються пристрасті, звертається до присутніх в залі:”Утихомиртесь! Це ж вам не мітинг!”
А в цей час на підступах до будинку Палацу культури вирувало людське море. Тут можна було побачити козаків-запорожців у червоних жупанах з довгими вусами та оселедцями, з шаблями та пістолями при боці. Велично колихалися козацькі знамена, бунчуки, хоругви, національні прапори. Трохи далі гарцював на конях загін козаків. Біля фонтана гриміла музика та вдаряли гопака танцюючі.
З доповідей вчених присутні на конференції дізнаються, що череп Івана Сірка так до цього часу і не поклали у його могилу, і що про його місце знаходження знають представники місцевої влади. Тут же в залі приймається рішення: йти на пошуки черепа кошового отамана. Колони збуджених учасників науково-практичної конференції вирушають до резиденції керівників міста. Перед входом до будинку виникає стихійний мітинг. Люди вимагають, щоб до них вийшли представники влади і звітували, де знаходиться череп Івана Сірка. Але до них ніхто не виходить зі своїх затишних кабінетів, сховавшись за міцними дубовими дверима та за спинами озброєних міліціонерів. Мітингуючі приймають рішення направити до нього депутацію на чолі з Володимиром Яворівським. Депутацію пропускають у приміщення. Минає деякий час. І ось,із-за дубових дверей з’являється Володимир Яворівський і оголошує, що череп Івана Сірка знаходиться у сейфі. Народ перед будинком місцевої влади вимагає терміново захоронити череп. Та перемагає думка проте, що треба його захоронити з відповідною підготовкою і по християнському звичаю. Однак, на жаль, тільки через 10 років череп був перепохований разом з прахом Івана Сірка.
Ранкова прогулянка до кургану
Четвертого серпня 1990 року мало відбутися освячення Хреста на Кургані Пам’яті, насипаному за три кілометри від могили Івана Сірка на перехресті доріг, на околиці Нікополя. Освячення мало відбутися у другій половині дня, після відправи Панахиди на могили Івана Сірка. До початку Панахиди у мене залишалося ще три години, Я вирішив зранку по росі пройтися до Кургану Пам’яті, подолавши не такі вже довгі три кілометри,щоб у вранішній тишині оглянути цю козацьку землю й поринути думками в її історію. Вийшовши на шлях, я глянув на телеграфні стовпи, що крокували обабіч. На жодному з них уже не майоріли прапори Української Радянської Соціалістичної Республіки. Тільки на окремих опорах теліпалися клаптики пошматованої червоної тканини — залишки тих прапорів. А поміж стовпів вештався хлопчина років 10.Рання пора. На дорозі - ні душі. Я підхожу до хлопчика, вітаюсь: “Добрий ранок !”Малюк відповідає: ”Добрий ранок!” Радію, що дитина знає рідну мову. Отже, не змогли комуністи повністю зрусифікувати нащадків кошового отамана Івана Сірка. Запитую: ”Що ти тут робиш?”Чую у відповідь: ”Мати послала, щоб зібрав і приніс додому зірвані прапори. Сказала, що дома згодяться шматки тканини.“ Що ж тут сталося? Темної ночі група молодих хлопців з табору учасників свята пошматували їх.
Панахида і мітинг на могилі Івана Сірка
Четвертого серпня 1990 року під Капулівкою сталася ще одна важлива подія. Відповідно до програми свята о 10-й годині мала розпочатися Всеукраїнська панахида пам'яті на могилі кошового отамана Івана Сірка. Біля 10-ї години мешканці наметового містечка за участю хлопців з оргкомітету на чолі з Миколою Поровським вишикувались на шляху у величезну колону й вирушили до могили Івана Сірка. Більшість людей в колоні були у вишиванках, народних строях. Над їх головами коливалося море національних прапорів. Людське море заповнило майдан перед могилою Івана Сірка та поряд із старовинними вітряками. На полі між могилою та двома вітряками височів поміст для промовців. Рівно о 10-й годині на дерев'яне підвищення до мікрофону піднімаються організатори проведення святкових заходів та почесні гості. Тут можна було побачити Голову ТУМ-у Дмитра Павличка, письменника Володимира Яворівського,членів Секретаріату НРУ: Івана Зайця, Михайла Гориня та Миколу Поровського, Голову НРУ, письменника Івана Драча, секретаря спілки письменників Юрія Мушкетика та інших народних депутатів і громадських діячів. В їх оточенні виділялась постать Івана Плюща, тоді заступника голови Верховної Ради України, а в недалекому минулому — одного з партійно-господарської еліти Радянської України. За спинами цих знаних людей знайшов місце і я, уважно спостерігаючи за дійством.
Виступає Іван Плющ. Оголосивши привітання Верховної Ради українському народу з нагоди 500-ліття козацтва, він вигук: “Хай живе наша Радянська Україна!” Після цих слів Івана Плюща багатотисячний натовп, ніби вражений громом, на якусь мить завмер. Та через декілька секунд над полем, над могилою Івана Сірка прокотилося волання “!Ганьба Плющу!” Від цього вигуку, здавалося, захиталися вітряки, поміст з Іваном Плющем та тими хто на ньому стояв. Сила народного обурення була такою, що Іван Плющ зблід, а потім на його обличчі з'явилися червоні плями. А натовп все клекотів, посилаючи свій гнів на того, хто наважився прославляти ненависний для них правлячий режим. І тоді на допомогу високому київському гостю ринулися Дмитро Павличко з Володимиром Яворівським. Яворівський дотягнувшись до лівого вуха Плюща почав йому щось нашіптувати. А в цей час Дмитро Павличко робив спробу заспокоїти розбурханий натовп стривожених людей. Він вигукував у мікрофон: “Шановні українці!Ми ж інтелігентні люди! Дайте сказати слово заступнику голови Верховної Ради!” Коли натовп трохи заспокоївся, а Володимир Яворівський закінчив свій “інструктаж“, Іван Плющ повільно наблизившись до мікрофону, промовив “ Хай живе самостійна Україна!” Після цих його слів над головами людей пронеслось не зовсім дружне “Слава Плющу!”. Потім на поміст піднялось декілька жінок в національному вбрані і, підійшовши до Івана Плюща, почали легенько бити його попід боки, промовляючи “Іване Степановичу, якщо ти будеш виступати проти незалежної України, ми тебе вб'ємо, а якщо будеш боротися за неї, то оберемо тебе гетьманом”. Отак великодушний та довірливий український народ пробачав представникам партноменклатури. Іван Плющ стояв і зніяковіло посміхався. Мабуть, у ту мить у нього (як і у його товаришів по комуністичній партії) з'явилась надія на те що можна утриматись при владі й далі правити цим легковірним народом. І ось уже більше 20 років керують, а народ терпить злидні та зневагу до його національної гідності. Після такого невдалого виступу Івана Плюща до мікрофону підходять по черзі й інші промовці. Подамо зміст їх виступів.
Іван Драч
“Шановні дорогі люди!
Наш Народний Рух не має ще й року. Він маленький, правда?Але коли він маленький такий і його так багато - сотні і сотні тисяч, то що ж буде, коли він виросте?
Оце в мене в руках шабля Запорізька, з острова Хортиці. Я цілую цю шаблю, Хортицьку Запорізьку шаблю. Ніколи нічого не варта була булава, коли є шабля. І ми пам’ятаємо слова нашого великого гетьмана і нашого прекрасного поета: ”Нехай вічна буде слава, же через шаблю маємо право!” Але Народний Рух вкладає цю шаблю в піхви, тому що розуміє: зараз лише духовний меч єдності миру й братолюбія може принести перемогу на цій землі. Ми хочемо мирним шляхом подолати все те, чого протягом віків не подолав український народ зброєю. Ось у цьому сила, потуга і нездоланність Народного Руху. І ми кажемо тут: ” Запорожці, годі спати. Запорожці вийдіть з хати. Україна вже встає і вам руку подає! Слава Україні!
Дмитро Павличко
“Рідний мій український народе! Дорогі брати — росіяни,євреї,поляки, болгари,греки, татари — всі представники своїх націй!
Шановний Іване Степановичу, заступнику Голови Верховної Ради Незалежної України!
Коли на такому маленькому клаптику землі збирається стільки українського народу, то та земля має зламатися, тріснути під тягарем нашого національного горя. Але ця земля не зламується під нами, бо в ній лежить великий воїн Іван Сірко і він не хоче, щоб ми зійшли зі світу допоки не виборемо своєї державності, вільної України, свого національного достоїнства, гідності. Іван Сірко хоче, щоб ми жили і ми зійшлися сюди сьогодні не для рабських плачів, а для того, щоб сказати самим собі, всім народам світу, нашим побратимам по всіх континентах, що український народ живе, що він є, що він прагне бути незалежним і що він буде незалежним. Слава Україні!
Ми вперше в своїй історії прийшли до такого найщасливішого шансу коли можна без брані вибороти незалежну Україну. Для цього нам потрібна єдність, єдність, єдність!
Іван Сірко не любив тих, кому добре в неволі. За його наказом вирубано шаблями перевертнів і покручів, які зреклися материзни, своєї мови і звичаїв свого народу. Не дай Боже, щоб сьогодні накази Сірка почали виконуватись знову. Хай помирають своєю смертю манкурти. Нам не треба нікого убивати і нищити. Ми правдою і вірою, добрим словом дійдемо незалежності, любові, своєї пісні і своєї соборної України. Ще раз і ще раз слава Україні!
Михайло Горинь
“Вельмишановні запорожці! Вельмишановні гості славної землі Запорізької!
Завжди так було, що коли нам ставало тяжко, ми зверталися до джерел нашого народу, аби живлюща вода з них нам додавала сили і енергії в боротьбі за кращу долю. Ми сьогодні прийшли сюди набратися відваги наших славних запорожців. Ми сьогодні прийшли сюди, щоб побачити, як нас багато і яка могутня наша сила, аби могутнім походом піти вперед і здобути суверенну, незалежну Українську державу. І дай нам Боже успіху у цій великій справі! Слава Україні!
Володимир Яворівський
“Дорогий, рідний народе український!Дорогі браття і сестри! Ми з усіх кінців України прийшли сюди не до Івана Сірка. Ми прийшли до самих себе, до своєї духовності, прийшли як на рентген: що в душах залишилося. Я хочу звернутися до голови районного виконавчого комітету від свого імені та від імені Дмитра Павличка — від імені двох народних депутатів СРСР і від групи 30 народних депутатів України: взяти машину, поїхати в райвиконком і негайно привезти сюди череп Івана Сірка! Коли в Києві біля Верховної Ради стоять тисячі людей, які підтримують демблок - Народну Раду — нам кажуть, що це приїхали галичани. Я запитую, де тут стільки галичан набралось? Для українців, мабуть, дуже корисно стояти отак один біля одного і випростуватись, ми тоді не горбимося. Мені здається, ми всі сьогодні розуміємо: немає двох Україн - Західної і Східної - є одна єдина. Тим силам, які б хотіли повернути нас до таких, якими ми були,не вдасться це зробити. Ми народ, який уже піднявся, ми народ, який уже йде, нас ніхто не зупинить. Ми вже бачимо, нарешті, ту Україну, яку ми хочемо - незалежну ні від кого. Залежну лише від власного народу. Ми вже йдемо до неї і я закликаю Вас до мудрості, бо тепер ми волю свою завоюємо не шаблями, а тільки розумом. Сьогодні час українського інтелекту і я думаю, що в нашого народу цей розум є і ми це зробимо. Слава Україні і неслава нашим ворогам і яничарам!
Люде український — запорошений, сонцем спечений, східний, західний, південний, північний, центральний! На цій золотій, розораній, сплюндрованій і зрусифікованій Запорізькій землі ми, як ніколи, відчуваємо, що якби наша доля українська не була шинкаркою, якби те, що ми мали тут уже в ХVII столітті не було перервано, то ми сьогодні мали б таку демократію, якої мабуть, у світі жоден народ не має! Ми з вами народ дивовижний. Якщо перебрати нашу історію, ми були згуртованими, мабуть, кілька сот літ (козаччина) та ще трошки в ХХ столітті. Заблисло нам сонце. Здавалося, що нас уже нема. Але подивіться: потрібно було лише чотири роки для того, щоб ми з натовпу знову стали народом, народом добрим, народом під своїми священними знаменами. Я хотів сьогодні нагадати вам — і собі, що ми — народ вільний, бо ніхто в світі крім нас, українців, так не заплатив за свою волю, як ми у цьому ХХ столітті. Згадайте лишень: громадянська війна,згадайте два голодомори: один кінця 20-х років, другий у 30-ті роки; сталінщина, яка викосила весь цвіт нашого народу. Велика Вітчизняна війна, в якій ми поклали 40 мільйонів народу, брежнєвщина. Нарешті, ми заплатили найстрашнішою ціною, яка є — Чорнобилем, цією генетичною загрозою нашому народу. І сьогодні мусимо думати, чи будемо ми взагалі в ХХI столітті, якими ми будемо - мутантами чи народом, який дивиться у майбутнє?Через те у нас немає вибору, немає шляху іншого. Ми перебрали, ми перепробували все що можна, через те у нас з вами сьогодні один-єдиний шлях - це суверенність і наша воля. Ми повинні сьогодні не повзти до Москви рачки і швиденько підписувати договір! Ми повинні пам’ятати, що ми народсуверенний і ми за те, щоб дружити з усіма народами, торгувати з ними. Але ми маємо бути господарями, а не рабами на своїй землі, не наймитами. Іншого шляху у нас нема. Ми його вибрали і ми з цього шляху ніколи не звернемо!
Борис Гриневський
Колись на цих землях жили вільні люди — козаки. Вони не могли коритиськріпацтву. Заcвою волю, за свою віру, за Україну вони були готові голову покласти.500 років тому люди були вільними, нині тут живуть кріпаки. Діти козацькі забули свою мову, свою віру, забули, що є воля. Із такого могутнього народу, з такою життєздатною культурою зробили сіру масу. Козаки тікали від панів у степи, щоб бути вільними. Нині нема куди тікати.Неволя українська є у кожному з нас. Наші душі поневолені, уми покріпачені. Донедавна тільки одиниці, як Василь Стус чи Левко Лук’яненко були вільними, хоча були ув’язнені.Кожний з нас може бути Стусом. Кожен з нас може бути Лук’яненком, який сам у собі поборе ворога страху, кріпака байдужості.Тоді Україна, весь наш народ наступні покоління будуть вільними.
Останніми роками видимо, що імперія зла через котру стільки крові пролилося на цих селах, тепер вимагає покори кожного громадянина,“перебудовується” в „нову федерацію“, у “добру“ імперію, а добрим царем буде Горбачов. Таке вже було раз, коли ця імперія “перебудовувалася”. Замість царя став генеральний секретар. Замість аристократії утворилася партократія. Ніколи в історії жодне добро не прийшло на Україну з Москви чи з Кремля. Поки не буде правдива суверенність чи незалежність доти неможливо буде брати участь у новому союзному договорі, як рівні між рівними. І треба подумати чи Україні потрібно бути новим членом “нової федерації“ економічних калік, чи не краще нам єднатися з економічним блоком Західної Європи, а Кремль як хоче “нову федерацію“ хай іде єднає Росію з Нечорнозем’ям! Ми звертаємося до партократів і до їхньої гвардії, до КГБ: яничари! Хоча у вас дачі, санаторії, спеціальні магазини, привілеї, ви у гіршій неволі ніж кріпаки! Ви своїм яничарством нищите своїх людей. У кожного яничара, мабуть, була хвилина, коли він мріяв стати козаком. Людина живе тільки раз. Простягніть руку своїм братам. Вони назад вас приймуть у родину українську! Настає історичний момент коли вирішуватиметься чи буде вільна, незалежна Україна, чи ні... Як ми тепер, кожен з нас, не зробимо свого вибору - провалимося в нове кріпацтво. Козацькі нащадки забудуть, хто вони і чиї вони діти. Вірю, що всі ми у сім’ї вольній, новій спом’янем Шевченка і вернеться до нас козацька Слава, козацька воля! Слава Україні!
Освячення Хреста на Кургані Слави
Увечері 4 серпня, після закінчення мітингу на могилі Івана Сірка, відбувся трикілометровий похід учасників свята до Кургану Слави, на якому був встановлений великий металевий хрест. Пролунав салют з козацьких гармат. Делегації висипали на могилу вузлики землі, привезеної зі своїх країв та встановили українські національні та козацькі прапори, а також хоругви українських історичних земель. Тисячі свічок освітили схили кургану і поле довкіл. Священики Української Автокефальної Церкви освятили Курган. Велично над Курганом і довкіллям лунала молитва “Боже великий, єдиний, нашу Вкраїну храни“. Протягом майже двох годин тривав почесний хід навколо Кургану.
Посвята у козаки на могилі Івана Сірка
Пізнього вечора 4 серпня біля могили Івана Сірка відбулася посвята чоловіків і юнаків у козаки. Нащадки славного кошового клялися на справжніх, з гарячих горнів, козацьких шаблях вірно служити Вітчизні-Україні. Кожний з посвячених у козаки отримав грамоту такого змісту:
Грамота
Стверджує, що ця шановна людина
подолала нелегкі дороги “Козацької слави“,
побувала на землі запорозької вольниці,
вклонилась Батькові нашому, кошовому
Івану Сірку, вшанувала героїку днів минулих.
Тут, на берегах Славутича, під шелест
Українських стягів пересвідчилась навік,
що козацькому роду нема переводу.
Січеслав — Нікополь.
Дня 4, місяця серпня, року 1990.
На Хортиці
Ранком 5-го серпня мешканці наметового містечка на схилах Дніпра, закінчивши снідати, взялися пакувати свої намети та речі. За цей час їхні автобуси заправились пальним і прибули на місце стоянки. Мешканці, тепер уже згорнутого містечка,завантажили свої пожитки в автобуси. О десятій годині колона автобусів, увішана синьо-жовтими прапорами, вирушила в напрямку до Хортиці через містечка й села Запорізького краю. Люди в цих населених пунктах виходили й уважно розглядали небачене видовище. Автобуси зупинялися біля гуртів зустрічаючих, вели з ними розмови та вручали книги, листівки, прапорці.
Скоро прибули на берег Дніпра, навпроти Хортиці. Залишивши автобуси, учасники свята перейшли на острів. Посланців усіх областей України обійшли коло вічового майдану, познайомились з відбудованими спорудами Запорізької Січі. Після закінчення торжеств на острові учасники свята, за розпорядженням членів оргкомітету на чолі з Миколою Поровським, вишикувались в колону і о 12 годині колона рушила через греблю Дніпрогесу до центру Запоріжжя, розтягнувшись майже на 10 км. В голові колони йшли Іван Драч, Дмитро Павличко та інші народні депутати.
Острів Хортиця. Запорізька Січ. Реконструкція.
Похід по Запоріжжю
Коли колона влилася на греблю Дніпрогесу молоді хлопці, вийшовши з рядів учасників свята, розпочали закріпляти на опорах світильників національні прапори. Залишивши за собою греблю Дніпрогесу, могутня колона учасників урочистостей розпочала рух по вулицях міста, розтягнувшись на декілька кілометрів. Ті, хто крокував в її шеренгах, не забули й про Причкіна, і, проходячи повз принишклі стіни та вікна обкомівської будови, скандували:
“Запорожці, годі спати! Треба Причкіна прогнати!”
Ці слова підсилені гучномовцем кидав у простір над головами крокуючих в колоні Микола Кульчицький — голова Полтавського Товариства Української Мови ім. Т.Шевченка. Принагідно зазначимо, що й на львівських автобусах та на козацьких чайках, що припливли до Запоріжжя по Дніпру, виднілися написи
“Причкін, а ми вже тут!”
Тільки-но полинули у далечінь слова цього заклику, як над колонами пронеслося “Слава Яворівському! Так, учасники походу зустріли Володимира Яворівського, що пробирався по тротуару повз колону. Того дня по вулицях Запоріжжя крокували не тільки гості з усієї України. До них приєднувались і жителі самого міста, про що свідчить хвилюючий спогад Владислава Мороко через 22 роки після тих історичних подій, якому в той буремний час виповнилось 17 років, а сьогодні він є кандидат історичних наук, докторант кафедри історії та археології слов’ян Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова:
„Про 500-річчя козацтва в Запоріжжі пам’ятаю. Я тоді, 17–ти річний хлопчина, на Хортиці був посвячений у козаки, потім йшов до „Райдуги“ в колоні запорожців. Пам’ятаю мітинг, після якого я і ще декілька чоловік пройшли маршем від Медуніверситету до площі Жовтневої з козацькими та національними прапорами. Мене, як найменшого поставили на чолі колони, ох і роздирало мене від гордощів та розуміння, що той жовто-блакитний прапор, який ми з молодшою сестричкою, таємно (тканину купували в різних магазинах м. Оріхова, що в Запорізькій області, коли поїхали до діда з бабцею) пошили ще рік тому (а шили після уроків, щоб ніхто не бачив та не здав КДБ, вчителі УПК на прохання нашої мами, завуча школи, що готувала в цьому ж році перший і останній страйк вчителів у м. Запоріжжі), тепер бачить все Запоріжжя! М-да пройшли роки…“
Журналіст газети “Сільські вісті“ А.Проскуров так описав події 5 серпня в Запоріжжі:
5 серпня. Свято на Хортиці, масовий мітинг на площі Вознесенівській. Слід сказати, що Запоріжжя зустріло гостей дещо насторожено. До всіляких чуток додала свою обласна Рада, недвозначно давши зрозуміти, що проведення свята на Хортиці не бажане. На щастя, здоровий глузд усе ж таки переміг. Свято відбулося. Багатотисячна колона посланців усіх областей республіки, обійшовши коло вічового січового майдану, рушила в десятикілометровий похід до центра Запоріжжя. Тут, на площі Вознесенівській, що розташована на мальовничому схилі Дніпра, відбувся масовий мітинг. Зміст промов, що прозвучали на ньому, можна стисло охарактеризувати словами Івана Драча: - Ось у мене в руках козацька шабля, подарована музеєм на Хортиці. Ніяка булава нічого не варта, якщо є шабля в руках. Але Народний Рух України вкладає цю шаблю в піхви, тому, що зараз лише духовна єдність, мир, братолюбіє можуть перемогти на цій землі, подолати все те, чого не подолав український народ упродовж століть.“
Хода учасників святкування 500-річчя Запорозького козацтва по греблі Дніпрогесу у місті Запоріжжя. 5 серпня 1990 року.
Із фондів Державного архіву Запорізької області, колекція фотографій,№ 9813.
Учасники святкування 500-річчя Запорозького козацтва на головному проспекті міста Запоріжжя 5 серпня 1990 року.
Із фондів Державного архіву Запорізької області, колекція фотографій № 9838.
Колона членів товариства „Просвіта„, учасників святкування 500-річчя Запорозького козацтва в місті Запоріжжя. 5 серпня 1990 року.
Із фондів Державного архіву Запорізької області,колекція фотографій, № 9821.
Учасники святкування 500-річчя Запорозького козацтва на головній вулиці міста Запоріжжя. 5 серпня 1990 року. На передньому плані перший зліва автор.
Із фондів Державного архіву Запорізької області, колекція фотографій, №9832.
Учасники святкування 500-річчя запорозького козацтва на вулиці Нікополя.
В голові колони, зліва Микола Поровський, справа Михайло Горинь.
Дмитро Павличко й Михайло Горинь серед учасників свята 500-річчя Запорозького козацтва
Завершення свята
Коли закінчувався мітинг на площі Вознесенській Іван Драч підняв козацьку шаблю. У відповідь над площею прогриміло гучне козацьке „Слава!“, яке перелилось у пісню „Ще не вмерла Україна„. Після мітингу відбулися масові народні гуляння, концерти професійних і самодіяльних колективів України. Похід „Козацькими шляхами-90„ успішно закінчився. Коли почало смеркатися учасники походу направились до своїх автобусів, які повезли їх до рідних домівок. І кожний із них ніс у своїй душі хвилюючі спогади про урочистості на козацькій землі та надію, що нарешті Україна буде вільною державою.
Виступає хор Української пісні Будинку культури об’єднання „Запоріжтрансформатор“ на концерті, присвяченому святкуванню 500-річчя Запорізького козацтва. 5 серпня 1990 рік. Із фондів Державного архіву Запорізької області, колекція фотографій, №9831.
Глава 8. Висвітлення в пресі днів святкування 500-річчя козацтва.
Для більш повного й всеохоплюючого висвітлення суті й змісту історичної події - святкування 500-річчя козацтва свої спогади автор доповнює інформацією із української преси. У інформаційному віснику “Просвіта“ Львівської обласної організації Товариства Української Мови імені Тараса Шевченка(випуск 14, травень—червень 1990 року)було надруковано звернення до українського народу, до його майбутнього – молоді. Подаємо його зміст.
Звернення.
до українського народу, до його майбутнього — молоді
“1990 рік має величезне значення в історичній долі нашої Батьківщини. Виповняється 500 років виникнення волелюбного Запорозького козацтва, 300 років від дня народження останнього кошового отамана Війська Запорізького Петра Калнишевського та 310 років від дня смерті славного кошового отамана Івана Сірка. На Нижньому Придніпров'ї, у героїчному краї Нікопольщині, у 1490 році виникло українське Запорозьке козацтво. Запорізька Січ — праматір української державності - протягом віків вела героїчну боротьбу з завойовниками. Відстоюючи рідну землю від їх навали, Запорізька Січ висунула цілу плеяду видатних полководців і ватажків козацько-селянських повстань: Наливайка, Трясила, Сулиму, Павлюка, Сагайдачного, Нечая, Богуна, Кривоноса, Хмельницького, Сірка, Калнишевського та багатьох інших.
Понад 200 років на Нікопольщині існували Буджацько-Томаківська Січ,Стара Чортомлицька Січ, Базавлуцька Січ,Покровська Січ,Нова Запорозька Січ, Микитинська Січ. Тут 19 квітня 1648 року Богдан Хмельницький був обраний Гетьманом України. У лютих битвах з загарбниками запорозькі козаки вкрили себе невмирущою славою, про яку народ складав пісні-легенди, а кобзарі розносили їх по всій Україні. Запорозькі Січі були не тільки адміністративними і господарськими центрами козацтва, а й розвивали культуру, освіту, мали церкви, підтримували стосунки з європейськими державами, вели міжнародну торгівлю. Російські царі, грубо порушивши Переяславську угоду, зруйнували Запорізьку Січ, а останній січовий отаман Калнишевський був довічно ув'язнений у Соловецькому монастирі. В часи Сталінського терору та нищівного застою сподівання українського народу на суверенітет України було зведено нанівець. Знищувалась історична пам'ять, виживалося українське слово, заборонялися козацькі пісні. В результаті відлучення українського народу від знання своєї історії утверджувалося нігілістичне ставлення до історичних пам'яток народу. Під загрозою знищення опинилася вічна святиня козацтва — Хортиця, зникла з лиця землі Нова Січ. Залиті водою “рукотворного“ Каховського водоймища, затоплені козацькі могили, кладовища, знищені історичні села, понівечені родючі чорноземи, осушені колись багаті рибою річки, вирубані плавні. Над краєм навис найбільший у Європі атомний монстр Запорізька АЕС. Усвідомлюючи ганебне становище, до якого доведений наш народ, Товариство української мови ім. Тараса Шевченка та РУХ Нікопольщини виступили з ініціативою започаткувати щорічні святкування Днів Козацької Слави на історичних землях Чортомлицької Січі. Правління Товариства української мови ім. Тараса Шевченка нас підтримало і повним складом увійшло до республіканського оргкомітету по проведенню свята. 24 березня 1990 року на сесії Великої Ради Народного Руху України, що відбулася в Хусті, теж було підтримано ідею святкування Днів Козацької Слави. Рух закликав усі осередки та їх об'єднання взяти активну участь у підготовці й проведенні першого всенародного свята Днів Козацької Слави. Свято проходитиме 3-5 серпня 1990 року. Ми віримо, що молодь України повернеться обличчям до пам'яті славних пращурів, відгукнеться і прийде на Низ“.
А ось як описувала Одеська міська газета виїзд одеситів на свято:
“З Одеси виїхало 4 автобуси. Це десь більше за двісті осіб,представників різних партій і громадських організацій під українськими національними прапорами, тобто блакитно-жовтими та козацькими прапорами. Кошовий Леонід Безклубний запропонував перед виїздом відправитися пішки колонами до парку Ілліча й там на колишньому Першому Християнському кладовищі, поблизу Привозу встановити Хрест на Козацькій могилі”.
У жовтневому числі газети “Новий погляд“ за 2000 рік була надрукована стаття Юрія Тишкова “Гучно над козацтвом - “Слава!”. Подамо уривок цього допису, в якому розповідається про участь херсонців в святковому дійстві на Запорізькій землі.
“Відгомін віків чи відлуння слави – як вірніше висловитися, коли мова йде про Козацтво України? Напевне, правильніше буде вимовити: слава, закладена на віки, відгомін якої лунає не лише над Україною, а й Європою в цілому. Можливо, навіть над усією Землею, адже ніхто не суперечитиме тому, що перша по суті форма демократичної республіки з усіма атрибутами була закладена саме на Запорізькій Січі. Але слід відразу зробити посил на сьогодення – адже саме нині, під час новітнього державотворення нашої країни, і закладені підмурки для подальшого розгортання козацької величі. Хто пам'ятає літо 1990 року, коли вперше, практично на офіційному рівні, Україна дозволила собі й своєму народові святкувати 500-ліття Козацтва? Тоді до Капулівки, що на славній Січеславщині (хоча згідно з географією це Нікопольщина), з'їхалися представники всієї України. Того часу зробити це було не просто. Адже колишній Союз ще існував, компартії ще не були розпущені, отже – перепон існувало доволі. Приміром, для нас, херсонців ніхто не хотів виділяти автобус. Коли стало питання, так би мовити, руба, довелося підключати знайомих начальників автобаз. Один з них відповів найчесніше: “Секретар міському партії (прізвище називати не будемо, бо й нині жінка займає керівну посаду) зібрала всіх транспортників і попередила – хто виділить автобус “націоналістам “ та “рухівцям“ - покладе партквиток“… Та знайшлися патріоти України. Один з директорів автопідприємств, сьогодні ми йому дуже вдячні, - це Анатолій Якович Студенкін, - запропонував оплатити автобус ніби на весілля в село неподалік. Сам же видав водієві другий комплект незаповнених шляхових документів… Саме таким чином змогли податися на святкування 500-ліття Козацтва. А скільки в дорозі чекало всяких несподіванок – як приємних, так і прикрих. В селах, містечках, де доводилось проїжджати, люди дуже по різному реагували на автобуси із жовто-синіми прапорами. Серце наливалося радістю від того, що переважна більшість вітала колону правицею із символом тризуба – на той час жест досить не звичний та сміливий. Подекуди чулося “Слава Україні!” Назустріч автобусам - звісно, ми намагалися прокричати у відповідь “Героям слава!” через відкриті вікна. Хоча траплялися й випадки відверто ворожого ставлення - нас намагалися всіляко обзивати, а то й відверто образити. Кілька разів на постах ДАІ автобус зупиняли й наказували познімати синьо-жовті знамена. Забігаючи наперед, скажу, що навіть у самому славному місті Запоріжжі, де відбувалася друга частина святкування, окремі сили намагалися влаштувати провокацію. Один із загонів козаків у парадних одностроях згідно зі сценарієм розташувався на Дніпровській набережній. За якусь часину їх оточила досить агресивно налаштована юрба, почулися однозначно недоброзичливі випади щодо “хохлов й прочих“, напруга поступово зростала. Дякувати Богу, що саме в той час набережною простувала інша козацька група, але кінна. Тож їх підтримка й не дозволила розгорнутися конфлікту“.
Журналіст газети “Сільські вісті“ А.Проскуров свято на Запорозькій землі описав так:
“Ожила історія нашого народу, яку так довго приховували й перекручували. Так он же, виходить,скільки в нашій минувшині героїчних подій і яскравих легендарних особистостей. Виходить, наші пращури запорожці вміли не тільки горілку пити, мотнею вулицю підмітати та в бочці з дьогтем купатися, як це довго намагалися втокмачити в наші голови. Це були справжні лицарі-духоборці, які дивували світ не стільки бойовими подвигами, хоч їх і було без ліку, скільки державним розумом. Інакше чим пояснити, що пам’ять про них, нищена протягом століть, чим далі більше бентежить наші душі сьогодні? Ось тільки-но почало очищатися від мулу цілюще джерело історії України, як до нього припали тисячі й тисячі. Прагнення очиститися від скверни вікової облуди, приниження історичної правди привело в перші дні серпня на священну землю козацької вольниці десятки тисяч людей з усіх куточків України. Були тут гості і з далеких земель – з Австралії, Швеції,Канади, Сполучених Штатів. Були діти й старі. Люди збиралися до другого за висотою – після Чернечої гори – кургану України біля села Капулівки на Дніпропетровщині, на вершині якого знайшов свій останній спочинок легендарний січовий отаман Іван Дмитрович Сірко. Збиралися, щоб відзначити три вікопомні дати – 500-ліття заснування Запорозької Січі, 300 років з дня народження останнього кошового Петра Калнишевського та 310 літ від дня смерті Івана Сірка. Про свято всього не розповісти, бо не скрізь можна було встигнути. Воно відбувалося й у Дніпропетровську, Нікополі, Орджонікідзе, Марганці в багатьох селах Дніпропетровщини. В програмі його були мітинги, концерти фольклорних професійних та самодіяльних колективів, піші та автопоходи, похід вітрильників по Дніпру, екскурсії по історичних місцях, відкриття пам’ятних знаків і дощок на місцях Січей. Коротко лише про головні події свята, очевидцями яких довелося бути. 3 серпня. Науково-практична конференція “500-річчя українського козацтва і сучасність“ у палаці культури Нікопольського південно-трубного заводу. В ній взяли участь вчені й літератори з усіх кінців України. Конференцію відкрив голова Народного Руху України за перебудову, народний депутат України поет Іван Драч. До присутніх звернувся від імені Української автокефальної православної церкви єпископ Чернігівський і Сумський Роман. Він проголосив молитву во славу запорозького козацтва, за кращу долю нині сущих, благословив єдність українського народу. В залі прозвучала пісня “Ще не вмерла Україна“. З доповідями про історію виникнення і розвиток українського козацтва виступили історик Брайчевський, філософ Мирослав Попович та інші. Ніхто не може заперечувати, зазначалося на конференції, що український народ під смертельними ураганами, що випали на його долю, сформувався, вижив і розвинувся, зберіг себе як нація передусім завдяки демократичному устрою християнської козацької республіки. Запорізька Січ протягом століть, по суті, виконувала функції української держави. Нині, коли історія запорозького козацтва, яку довго замовчували і перекручували, нарешті, повертається до народу в повному обсязі і первозданній чистоті, досвід Запорозької Січі справляє свій вплив на перебіг подій, що відбуваються в нашому суспільстві. Сьогодні ідеалом для всіх є правова держава, суспільство, в якому панує закон, поважається думка кожного, хай навіть не сходиться з тим, що думає більшість. І ми маємо перед собою взірець того, як будувати такі стосунки. Ним є Запорізька Січ, в якій панувала така чесність і така безпека, що всі, хто приїздив сюди з товарами або за товарами чи в якихось інших справах, не боялися, що з їхньої голови впаде бодай волосина. Нині Запорозька Січ постає перед нами як держава з відкритими кордонами, в якій були сформовані зачатки ринкових відносин, де населення було на три чверті письменним, а багато козацьких ватажків були найосвіченішими людьми того часу. На жаль, змістовні доповіді вчених і літераторів скоро відійшли на задній план, бо шановна президія, здається, втратила момент, коли наукова конференція почала перетворюватись на мітинг, причому, не в кращому розумінні цього слова. Почалося зведення рахунків, кому належить перша роль в організації свята - Рухові, товариству української мови імені. Т.Г.Шевченка чи місцевим органам влади….
4 серпня. Мітинг пам’яті біля могили Івана Сірка. Точних даних, скільки сюди прибуло людей, нам ніхто не зміг дати. Одні казали – 200 тисяч, інші - 300 тисяч з лишком. На мітингу пам’яті з нагоди відкриття свята козацької слави виступив керівник делегації Верховної Ради республіки, перший заступник Голови Верховної Ради УРСР І.С. Плющ. Він, зокрема, сказав: “Нам з вами, кому випало жити в такий непростий, переломний період вітчизняної історії, потрібно берегти не тільки історичну пам’ять, правду про минуле свого народу, а й використати неоціненні дари цієї духовної спадщини для великої і не простої роботи по створенню суверенної Української держави“. Іван Плющ оголосив звернення Верховної Ради УРСР до народу України в зв’язку з 500-річчям виникнення українського козацтва. На мітингу лунали пристрасні заклики, щоб славні традиції Запорізького козацтва послужили згуртуванню всіх верств населення, політичних рухів і течій нашого суспільства. “Ми вперше в історії своїй підійшли до щасливого шансу, коли можемо без зброї вибороти незалежну Україну – сказав Юрій Мушкетик. - А для цього нам потрібна єдність, єдність і єдність“.
Глава 9. Останнє перепоховання останків Івана Сірка.
Після серпня 1990 року, коли учасники свята 500-річчя козацтва робили спробу до поховати череп Івана Сірка в його могилу, минуло 10 років. І тільки в серпні 2000 року череп Івана Сірка упокоївся разом з його останками. Про те як череп кошового отамана був похований разом з його прахом розповідає викладач суспільних дисциплін Нікопольського училища Криворізького державного педагогічного університету Черкасова Л.Л. на сайті “Бібліотечно-інформаційному центрі “Слово“.
Питання допоховання черепа постало у 1990 році, в рік відзначення 500-річчя козацтва. У цьому році С.П.Сегеда (антрополог) привіз череп Івана Сірка з Москви у Київ в редакцію журналу “Пам'ятки України“. З Києва його перевезли у Дніпропетровськ, а звідти напередодні відзначення свята у Нікопольський райвиконком, де він був покладений до сейфу завідуючого відділом культури, за іронією долі, татарина за національністю, Р. Хайруліна. Був визначений день поховання черепа - 22 липня 1990 року. Проте з невідомих причин до поховання не відбулося. Говорили, що нібито така команда поступила з Києва. В 90-х роках дискусія про долю останків Сірка відновилась. Пропонували різне: долучити череп і окремі кістки до останків, помістити череп у музеї, спалити його і попіл розвіяти над курганом. Капуляни з цього приводу писали індивідуальні й колективні листи в газети, до Верховної Ради, в Кабінет Міністрів, до Президента,пропонуючи всі кістки злучити разом і поховати за православним звичаєм в окремій могилі. Здоровий глузд переміг. Останки Івана Сірка вирішили поховати разом, в одній могилі. Взялись за цю справу Дніпропетровська облдержадміністрація, особисто її глава М.А.Швець. В середині липня 2000 року в Капулівку прибула археологічна експедиція на чолі з доцентом Дніпропетровського університету Ромашком Володимиром Андрійовичем, яка ж зразу приступила до роботи. Поряд з могилою з північного боку була викопана яма завдовжки як і могила, щоб можна було підкопатися до домовини зісподу. Це був найлегший шлях до останків. Представники облдержадміністрації майже щодня приїжджали з Дніпропетровська керувати роботами і наглядати за ними. План допоховання з самого початку був таким: дістатись до домовини зісподу, помістити череп в металевий контейнер, підкласти його в домовину і засипати яму. Начальство не вірило навіть, що в могилі чужий череп. Леонід Федорович Бурда, капулівський краєзнавець, та Володимир Іванович Соломаха, нащадок хранителів могили з козацьких часів, намагались довести представникам влади, що необхідно вийняти всі останки, вилучити чужий череп, помістити його останки з його черепом в нову домовину і поховати за православним звичаєм. Вдалося добитися тільки перевірки, чи є в домовині Івана Сірка чужий череп. 25 липня 2000 року в присутності представників влади і громадських організацій археолог Ромашко В.А., одягнувши спецодяг, наданий санепідемстанцією, спустився в розкоп і з західної сторони намагався дістати череп. Проте виявилось, що всупереч православному звичаю, 1967 року останки Івана Сірка були поховані ногами на захід. Це і змусило прийняти пропонований капулянами варіант поховання. Останки були вийняті, вилучено чужий череп, все переправлено в Нікополь під охорону правозахисних органів. Археолог Ромашко В.А. розклав кістки в новій дубовій труні, долучивши до них кістки, вилучені в 1967 році і череп. Про це складено відповідний документ. Деякі історики висловлювали думку, що в могилі останки не Івана Сірка, аргументуючи це тим, що могилу кілька разів розоряли. Але наша думка така – в могилі останки саме Івана Сірка, бо на його кістках збереглися сліди поранень саме там, куди був, як свідчать історичні джерела, поранений Іван Сірко.
2000 рік. Нікополь. Домовина з останками Івана Сірка
2000 рік. Капулівка. Представники козацьких організацій несуть домовину з останками Івана Сірка до його могили. Позаду ведуть символічного козацького коня, укритого синьою попоною
Післямова
Організований і успішно проведений Народним Рухом України та його лідерами історичний захід “Святкування 500-річчя українського козацтва“ пробудив національно—патріотичну свідомість населення, підняв політичну активність українців, зруйнував компартійну монополію на істину та відродив у душах людей ідею Державної незалежності України, бажання боротися за її здійснення.
Про це свідчить “Відозва учасників Днів Козацької Слави до нащадків України”, прийнята на святі 500-річчя козацтва України 3 серпня 1990 року.
“Дорогі наші далекі співвітчизники. Земляки, українці! Ми, нащадки славних Запорізьких козаків, зібравшись на свято 500-их роковин Запорізької Січі, звертаємось до Вас, наших братів і сестер у надії і певності, що Вас сущих і нас минущих об'єднує одна дума, одна велика любов до Матері—Вітчизни, нашої великої,рідної, безсмертної України. У Ваших жилах тече наша кров, і тільки Ви можете зрозуміти нас. Ми звертаємося до Вас, стоячи на крутому рубежі в час нового відродження України, в час найвищого напруження всіх її духовних сил, у час, коли грізно й однозначно постало: бути чи не бути вільній Україні?! Ми прийшли на це місце, де започаткувалася наша воля, щоб сказати: БУТИ!!! Ми не пошкодуємо нічого, навіть життя, для її розвою! Наш працьовитий співучий народ одним із перших вийшов на велелюддя сучасної цивілізації в надії зорати вільне поле й написати книгу людського буття. Одначе йому рідко коли доводилось користуватися плодами своєї праці. На наших очах запльовувались наші святині, наші поля сплюндровані, вражені атомною чумою, наші закони зневажені, наші прапори затоптані вбагна. Сьогодні ми піднімаємо наші прапори, поновлюємо святині й заявляємо на весь світ: МИ Є! МИ ЙДЕМО ДО СВОБОДИ! МИ БОРЕМОСЯ ЗА НЕЇ!!! Ми промовляємо ці слова як КЛЯТВУ саме на цьому місці, на землі Коша Запорізького, першої у світі республіки демократичних законів і рівних людських прав, на землі слави та звитяги нашої, на землі Січі, яка врятувала весь слов'янський світ і Європу від азіатських варварів. МИ Є !БУДЕТЕ ВИ!Бо були Вони. Звитяжні наші попередники, які заповіли нам свої звичаї та свою славу. Не марно пролита на цей чорнозем їхня кров, не марно склали свої голови у високих ковилах оті “триста, як скло“ і всі інші тисячі тисяч: та кров, ті голоси волають до нас: не хиліться вже ніколи, боріться за свободу, за правду, за демократію, за Україну !!! Другої України, як сказав наш геніальний Тарас Шевченко, на світі нема й не буде. Ми клянемося любити її так, як любив її ВІН — Геній українського народу, як любили вони, славні Запорозькі козаки! Ми впевнені, що ви живете у вільній Україні під голубим небом, серед золотих пшениць у добрі й злагоді. Пам'ятайте про всіх, хто склав голови, хто боровся за свободу України, за щастя Ваше і Ваших дітей!
СЛАВА УКРАЇНІ!!! СЛАВА У ВІКАХ!!!
(Прийнято на святі 500-річчя козацтва України 03.08.1990 року)
Знайомтесь - автор
Микола Федорович Твердохліб народився 22 серпня 1935 року на Слобожанщині в хуторі Стрілиця Мало Писарівської сільської ради Золочівського району Харківської області. Його дитинство припало на період жорстокої війни 1941 -1945 років. Восени 1943 року він сів за парту початкової школи в хуторі Гур’єві (стара назва Гнилиця). Навесні 1947 року здав іспити за 4 роки навчання в цій школі. З першого вересня того ж року Микола Федорович продовжив навчання в Мало Писарівській семирічній школі. У 1950 році, після завершення навчання в школі він поступає до Харківського технікуму промислового транспорту Міністерства вугільної промисловості. Весною 1954 року Микола Федорович закінчує навчання в технікумі й з дипломом техніка-шляховика залізничного транспорту приїздить на Донеччину, до міста Красний Луч, де працює бригадиром на Донецькій залізниці. Восени 1954 року його призивають на військову службу. Повернувшись з армії на початку 1958 року в місто Красний Луч, продовжує працювати на залізниці, займаючи посаду шляхового майстра. Влітку 1961 року Микола Федорович переїздить до Харкова, де працює старшим інженером Нормативно-інструкторської станції Головного Управління Міністерства шляхів сполучення й одночасно навчається на заочному відділенні Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Закінчивши навчання, отримує спеціальність інженера-механіка й працює на Південно-Західній залізниці, Управління якої знаходилось в місті Києві, обіймаючи посади головного механіка, головного технолога та головного інженера на підприємствах колійного господарства.
З 1973 року працює на Південній залізниці головним інженером машинної колійної станції в місті Харкові й навчається в заочній аспірантурі Харківського інституту залізничного транспорту. Після успішного захисту дисертації Вчена Рада Ленінградського інституту залізничного транспорту 22 листопада 1984 року виносить рішення про присвоєння Миколі Федоровичу вченого ступеня кандидата технічних наук.
З 1986 по 1987 рік Микола Федорович очолює відділ промислових підприємств і капітальних робіт служби колії Південної залізниці. У 1987 році він обіймає посаду заступника начальника бюро дослідно-наукових робіт Південної залізниці. У травні 1988 року колектив рейкозварювального заводу в місті Кременчуці на Полтавщині обирає його начальником.
З 1990 року Микола Федорович — доцент Кременчуцького державного політехнічного університету. Того ж самого року він стає в ряди тих, хто першими розпочали тернистий шлях українського національного відродження й приймає активну участь у діяльності Товариства української мови імені Тараса Шевченка, асоціації “Зелений Світ“ та Народного Руху України.
У 2000 році (на ту пору в Україні правив антиукраїнський режим Л.Кучми ), ректор університету не допустив Миколу Федоровича до викладацької роботи, використавши, як формальну зачіпку, його пенсійний вік. Дійсною ж причиною усунення від педагогічної роботи стали його політичні переконання, активна участь в українському національному русі та наполегливе відстоювання права викладати в університеті українською мовою.
У 2004 році Микола Федорович залишив Україну й виїхав на постійне місце проживання до Німеччини, де він, дякуючи Німецькій державі та її народу, має можливість працювати над рукописами книг з історії свого рідного краю. Ним уже написано й видано 15 книг.
Книги видані автором
1. Микола Твердохліб. Славетний кошовий отаман Запорізької Січі та Харківський полковник Іван Сірко. Історико-популярний нарис. Кременчук: „Піраміда“, 1998.
2. Микола Твердохліб. Село Кам’яні Потоки на „Чорній дошці“. 1932-1933. Голод. Книга-меморіал. Кременчук :“ Піраміда „, 1998.
3. Н.Ф.Твердохлеб. Евреи Кременчуга. Историческийочерк. Первое издание. Кременчуг : „ Пирамида „, 1999.
4. М.Ф.Твердохліб. Кременчуччина в роки німецько-радянської війни. 1941-1945 рр. Кременчук: „Піраміда“,2000.
5. М.Ф. Твердохліб Л. Хміль. Птахофабрика „Росія“ із минулого в майбутнє. Історико-публіцистичний нарис. Кременчук: „Піраміда“, 2001.
6. М.Ф.Твердохліб. Кременчук бореться. Історія зеленого руху. Книга перша. Кременчук: „Піраміда“ 2002.
7. Н.Ф.Твердохлеб. ЕвреиКременчуга. Исторический очерк. Книга вторая. Кременчуг: „Пирамида“,2004.
8. М.Ф.Твердохліб, О.М. Юхно. Кременчук бореться. Історія зеленого руху. Книга друга. Кременчук: „Піраміда“, 2005.
9. Микола Твердохліб. Слобожанське село в часи української революції та більшовицького терору. 1917-1933 роки. Книга перша. 1917-1921 роки. Кременчук: „Піраміда“, 2005.
10. Микола Твердохліб, Леонід Кобець. Слобожанське село в часи української революції та більшовицького терору. Книга друга. 1922-1933 роки.Кременчук: „Піраміда“, 2006.
11. Микола Твердохліб. Над Kременчуком синьо-жовтий прапор. 1917-2006 роки., Кременчук: „Піраміда“, 2007.
12. Микола Твердохліб. Великий терор на Полтавщині. 1937-1938 роки. Кременчук: „Піраміда“, 2008.
13. Голодомори в Підрадянській Україні. Праця членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Автори та упорядники – Григорій Бевз, Іван Гришин – Грищук, Микола Твердохліб та інші. Київ: Друкарня концерну „Ін Юре“, 2003.
14. Микола Твердохліб. Слобожанський хутір у роки воєнного лихоліття.1941-1945 роки. Історико-публіцистичний нарис. Кременчу: „Піраміда“, 2010.
15. Микола Твердохліб, Сергій Клименко.СелоOмельник. Історія та історичні особистості. Історико-публіцистичний нарис. Кременчук : Міська друкарня, 2012.
Коментар Братства
Історія - це кров предків і вона вчить нас не йти вдруге шляхами безславними.
Теодор Скрипець
Винесені до епіграфа слова українського козака Теодора Скрипця в контексті історії сучасного козацтва можуть багатьом здатися занадто патетичними, але це зовсім не так. Особливого значення вони набувають ще й тому, що сам пан Теодор був убитий за свої непохитні переконання не на війні, а за умов сучасного «мирного» життя. Скільки ще таких козаків як Скрипець чи Лашкевич загинуло у роки незалежності? Завдяки чиїм зусиллям могутній на початку 90-х років козацький рух перетворився на те, що ми спостерігаємо зараз? Чому винні до цих пір навіть морально не засуджені? Ці та багато інших питань постають, якщо подивитися на історію сьогоденного козацтва. Ще більше постане їх перед нашими нащадками. Тому цю історію треба розглядати дуже уважно, і робити висновки, щоб не піти вдруге шляхами безславними.
Історія українського козацтва ніколи не була відірваною від історії українського народу, і вище опублікована робота Миколи Твердохліба – яскраве тому підтвердження. Події в козацтві завжди були тісно пов’язані з загальноукраїнською і навіть міжнародною політикою, тому так важливо бачити чітку історичну ретроспективу, за якою стоять вчинки людей, деякі з яких досі живуть і «політикують». Згадані у книзі комуністичні чиновники, які перешкоджали українському національному руху, продовжують спокійно жити, отримувати високі оклади та пенсії, володіти українськими підприємствами та іншими ласими шматками народного добра, а їхні темні справи цілеспрямовано «забуваються». Тому історія дає нам для роздумів факти і вказує на висновки: лише повна люстрація зможе розчистити затягнутий темрявою обрій українського майбутнього.
Про атмосферу, що панувала в часи святкування 500-річчя козацтва серед учасників події свідчать документи, які сьогодні ні в кого не викликають особливих емоцій, але є яскравими прикладами настроїв, проблем та викликів того часу. Декілька зразків таких документів ми відібрали з загальної частини переданого Братству особистого архіву Леоніда Петровича Безклубого.
 
Док.№ 1
Фотографія видатного українського державного діяча, Головного отамана військ УНР та голови Директорії УНР Симона Васильовича Петлюри. Подарована Леоніду Петровичу делегацією з міста Галича. На той час розповсюдження подібних зображень трактувалося не інакше, як «антісовєтчіна» та «проявлєніє буржуазного націоналізма».
Док.№ 2
Листівка «Де ви, онуки мої?». Такі листівки, як і звичайне поштове особисте листування були чи не головним засобом пропаганди ідей українського козацтва та обміну інформацією аж до інтернет-революції. Як досить дієвий та дешевий засіб були взяті за основу «козачками» з комуно-комсомольського кагала. Як результат – поява низки агітаційних листівок підривної спрямованості, на кшталт док.№ 3 де у досить не об’ємному, але конкретному тексті «Чотирнадцятирика» зроблено шість(!) «помилок», які принципово змінюють ідейний зміст документу.
|
