Братство самостійників, створення, діяльність

100-тис. мітинг на Софійській площі у Києві у березні 1917 року

В 1913 році серед студентської молоді виникає ідея заснувати організацію, мета якої – самостійна Україна. В першій половині 1914 року група українців-студентів Варшавського Університету, зібравшись в місті Прушкові коло Варшави, ухвалює створення такої організації, але перші установчі збори "Братства Самостійників" відбулися в Києві в квартирі на Златоустовській вулиці. Присутніх було на зборах 28 осіб. Ініціатори запросили на них, після дбайливої перевірки, лише цілком певних осіб, відданих ідеї, бо важлива для них була не кількість членів, а тільки якість.
"Братство Самостійників" ставило своєю метою здобуття цілковитої самостійності України, шляхом сприяння поразці "Росії", а то й розпаду московської імперії. Братчики вважали, що одним з важливих завдань є викорінення москвофільства серед т. зв. "свідомих українців" та поступове прищеплення їм самостійницьких поглядів. Велику увагу було вирішено присвятити вихованню української молоді не в дусі москвофільського автономізму, а в дусі націоналістичного самостійництва.

Члени "Братства Самостійників" створюють різні організації, часто, здавалося б, не політичні, в керуючі органи котрих проводять самостійників, завданням яких є прищеплювання членам такої організації самостійницьких поглядів і вплив на діяльність такої організації.

З метою кращої конспірації ще на початку існування "Б.С." було засновано "Академію Української Мови". Ця організація також була нелегальною, але можлива відповідальність за її створення була менша. На зборах читали реферати і при нагоді обговорювали важливіші політичні справи.

"Братство Самостійників", враховуючи москвофільство вихованої в московських школах інтелігенції та невдалий досвід Революційної української партії (більшість лідерів було заарештовано поліцією), вирішило відмовитись від ідеї перетворитися в "масову організацію" і постановило законспіруватися навіть від українських автономістів.

"Братство Самостійників" стояло на позиції, що без поразки московської імперії в першій світовій війні не може бути й мови про самостійність України. Саме тому члени "Б.С." хоча були ворогами "пацифізму", але з метою доведення до поразки Московщини поширювали московською мовою, серед московського війська т. зв. "поражєнчєскія" відозви, в яких пропагувалась думка, що москвини не повинні ставити спротиву німцям і так довести до краху самодержавства та до революції, яка, мовляв, принесе москвинам не лише волю, але й, завдяки народоправству, зміцнить силу їхньої держави. Самі члени "Б.С." намагалися використати кожну нагоду для послаблення московської імперії.

В ті часи напевно дев'ять з десяти нечисленних т. зв. "свідомих українців" були запеклими москвофілами. Ось які думки переважали в українській інтелігенції: "Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю добу, строго осуджуються на Україні" („Симон Петлюра”, ст. 189. Видання УВАН у ЗСА, 1956 p.).

За таких обставин жменька "лицарів абсурду" — "братчики", що вирішили працювати для знищення московської імперії, вирішили бойкотувати московську культуру, винесли ухвалу не вживати московської мови (а "братчики" були мешканцями міст, у яких панувала всюди московська мова); вирішили карати самих себе за вживання москалізмів та вирішили віддати кар’єру, особисте щастя і життя на боротьбу за відновлення української державності – були чимсь надзвичайним! Навіть коли б "братчики" не досягли того, що планували – все одно вони б заслуговували на повагу!

Зрозуміло, що в такому оточенні вимагалася подвійна обережність. Неодноразово на членів Братства готувались арешти, але маючи прихильників серед "охранки" (таємна політична поліція) їм вдавалось уникнути затримання.

Перед революцією було засновано ряд т. зв. "Юнацьких Спілок", нелегальних організацій в яких об'єднувалася середньошкільна молодь (старші класи) та студентська молодь. Звичайно члени "Юнацьких Спілок" нічого не знали про існування "Братства Самостійників" і навіть не здогадувалися, що і сама їхня організація заснована тим "Братством", та що "Самостійники" керують їхньою діяльністю. Ось як пише Анна Франко-Ключко в своїй книжці „Іван Франко і його родина”, згадуючи про свої юнацькі роки в Києві: „Пані Крижанівська ввела мене в тайну організацію української націоналістичної молоді. Ця організація пізніше розрослася в "Союз", що дав почин до організації українського студентства в українськім університеті, студентства, що не пафосними фразами й закликами заявляло прихильність до великої української нації, а ділом... Як свій девіз... ставлять збудувати вільну й незалежну Україну... Союз розпочав активну організаційну роботу. Видав правила-закони, що їх першою точкою було: створення самостійної України... Одна з дальших точок постановляла, що члени „Союзу” не сміли женитися з чужинками..."

Тут треба зазначити, що "Правила — закони", про які згадує авторка, — це поширений членами „Б.С.” "декалог" Міхновського, з якого врізалася в пам'ять авторки перша і десята заповідь.

Останній пункт пропагували також і члени "Братства Самостійників", на нього зроблено акцент у написаній членом "Братства" В. Отамановським повісті для юнацтва "Син України" (видання „Вернигори”).

„Самостійники” пропагували серед молоді ідею бойкоту московської культури на українських землях.

Ще під час війни (8 вересня 1916 року) "Самостійниками" було засновано легальне кооперативне видавництво "Вернигора", яке відіграло дуже велику роль підчас революції. Назва видавництва була пов'язана з популярною легендою про кобзаря "Вернигору", який мав крім хисту кобзарського ще й дар віщування, та провіщав майбутню незалежність України.

Видавництво "Вернигора" засипало Україну в роки визвольних змагань пропагандною літературою, листівками, плакатами, брошурами і книжками.

Влітку 1916 року "Б.С." пробувало вийти на контакт із "Союзом Визволення України" у Відні через Румунію. Коли однак виявилося, що австрійський консул у Галацу (чех) мав зв'язки з Москвою, довелося шукати інші шляхи. Пізніше "Б.С." допомогло чотареві УСС Кирчеву переплисти потаємно Дністер і через нього передало свої доручення.

"Братство Самостійників" було цілком таємною організацією, майже "орденом" по своєму характеру, чимось подібним до єзуїтського ордену чи таємної сицилійської мафії.

Навіть про сам факт існування "Братства Самостійників" не повинен був знати ніхто з нечленів Братства, а з членів "Б.С." пізніше далеко не кожен знав подробиці про його організацію, філії, таємних членів направлених до праці в інші організації, склад керуючих органів і їх плани. Навіть люди ідеологічно близькі, теоретики націоналізму та визначні діячі (напр. Д. Донцов і до червня 1917 p. М. Міхновський) не знали про існування цієї організації. Особливо у великій тайні заховувались імена братчиків, яких таємна Рада "Б.С." скеровувала до праці в різних українських партіях та організаціях. Члени Братства Самостійників складали присягу не зрадити нікому про його існування аж доти, доки діятиме "Братство Самостійників", а тоді, коли воно перестане діяти — не виявлювати його живих членів. Нових членів (які не все знали) була прийнята дуже невелика кількість, по докладній обсервації. Отже і після революції та підчас визвольної боротьби — ніхто не знав про існування "Б.С.".

Завдяки цьому й нині ще є мало осіб, які знають, що з одного боку М. Міхновський, який був прийнятий до "Б.С." за місяць перед т. зв. „полуботківським” переворотом, був за гетьманування Скоропадського скерований до партії „Хліборобів-Демократів” і зайняв у Генеральній Управі партії посаду секретаря (секретарем Київської Губерніальної Управи тієї ж партії також був інший братчик), а з другого боку Василь Елланський (В. Блакитний) був також членом "Б.С." і з наказу тої ж Ради виступав як комуніст та був редактором "Вістей".

Таємничість та конспіративність діяльності Братства спричинила брак документів, що підтверджували би її існування. У багатьох істориків природно виникало питання: а чи існувало взагалі "Братство самостійників"? Проте доступні архівні документи дозволяють відкинути ці сумніви. Зокрема, у фонді Особливого відділу департаменту поліції Державного архіву Російської Федерації за 1916 р. знайдено копію "Програми і тактики Українського Самостійницького Братства". Програма була виявлена поліцією в Катеринославській губернії восени 1915 року. Цей документ складається з 21 параграфа, перший з яких гласить: "Остаточною метою всієї діяльності Братства є здобуття незалежної української держави, що має включати в собі всю етнографічну територію України. Документ під назвою Програма Братства самостійників і аналогічним змістом виявлено і в Державному архіві Київської області. Ознайомитись із повним текстом програми Ви можете у Додатку 1.

Цілком природно, членів "Братства Самостійників" було в січні 1917 р. дуже мало: Київська організація — 27, Чернігівська — 11, Полтавська — 5, Лубенська — 5 і т.д. Та треба підкреслити, що число самостійників, які не належали до "Братства Самостійників" і не знали, про його існування, було вже тоді в багато разів більше.

Враховуючи відносну нечисленність свідомих самостійників, для поширення самостійницьких ідей використовували раніше засноване "Братством Самостійників" видавництво "Вернигора".

Хоча брошура не може замінити живу людину, але проте брошура, надрукована в кількості кількох сотень тисяч примірників, може засіяти зерна свідомості серед широких мас народу.

Про видавничу діяльність самостійників та її характер свідчать назви виданих в тому часі брошур. Видавництво "Вернигора" видало в перші місяці революції наступні брошури:
1.Возняк "Наша рідна мова".
2.Раковський "Расовість українців".
3.Різниченко "Національний колір України".
4.Цегельський "Історія Української Держави і боротьба за її відбудування".
5.Маковей "Подорож до Київа".
6.Пачовський "Гетьман Дорошенко".
7.Мученик за волю України гетьман Павло Полуботок.
8.В. Островський "Зруйнування Батурина".
9.Крип'якевич "Українське військо".
10.Франчук "Як воювали запорожці?".
11.Що таке Установчі Збори.
12.Островський "Берестечко".
13.Кобилянська "Юда".
14.Листівки з портретами гетьманів, письменників та визначних діячів із їхніми
висловами.
15.Мапи України.
16.М. Міхновський "Відносини до війни".
17.В. К. "Історія українського народу".
18.А. Хомик "Російські установчі збори чи міжнародній конгрес?".
19.С. Я. "Опис рідного краю".

Окрема увага приділялась організації й вихованню молоді.

Оскільки "братчики" не сумнівалися в тому, що в найближчі місяці справа дійде до збройної боротьби з москвинами, було вирішено взятися за створення революційним шляхом національної української армії.

 
Створення Українського військового клубу, його програма, діяльність.

Самостійники розпочинають планову енергійну діяльність, метою якої є створення українського війська, як основна передумова для незалежності України. Ця діяльність відбувалась з врахуванням такого факту, як вороже ставлення до ідеї самостійності українських автономістів, так і того, що треба було обережно провести відбір серед військовиків (в першу чергу — старшин) українського походження, щоб з одного боку не віддати цю справу в руки переконаних "малоросів"-яничарів, а з другого боку треба було малосвідомих стихійних українців, непомітно для них самих, перетворити в справжніх українців, свідомих борців за українську державність. З огляду на сказане, на перших так би мовити "інформаційних" військових зборах не було зроблено жодного наголосу на ідеї самостійності, лише на ідеї створення окремого українського війська.
Військо і військова служба ніколи не тішилися популярністю серед кіл української свідомої інтелігенції. Вихована в опозиційному дусі проти держави взагалі, вона у війську вбачала головну основу й опору держави в гнобленні народу. Військо служило разом з державною російською школою найбільшим знаряддям помосковлення. Та і справді: російський уряд ніколи не залишав українців-солдатів відбувати службу вдома на Україні, а завжди засилав їх на далекі окраїни держави або до столиць, де дуже багато українців служило в царській гвардії. Військова служба дійсно дуже сприяла помосковленню. Негативне ставлення до «служби в москалях», до «москалів», червоною ниткою проходить через усю нову українську літературу від Котляревського до Винниченка. Не дивно, що українська інтелігенція, мріючи про вільну Україну у вільній Росії, не помишляла про творення свого українського війська в будучині, вірячи, що в новій соціалістичній державі війська взагалі не треба, а досить буде «народної міліції».

Все це не сприяло українському національному руху серед війська. Але він прокинувся і дуже скоро. На жаль, керівники Центральної Ради, як люди виховані в анти військових, ліберальних поглядах і поняттях, цей військовий рух не змогли відповідно оцінити й використати. Більше того вони чинили всілякі перепони як до творення українського війська, так і до самостійності України, часто діючи більше в інтересах Росії.

За таких обставин Братство Самостійників спрямувало свою діяльність в кількох напрямках: а) підтримка (без виявлення існування організації) усіх кроків і починань борців за ідею відновлення самостійності України, спрямованих до перемоги цієї ідеї, зокрема підтримка контакту з відомим борцем за самостійність М. Міхновським; б) пропаганда серед українського селянства, найменше зараженого москвофільством, найменше пов'язаного як з московською культурою так і родинними зв'язками з москвинами — ідеї цілковитої суверенності України; в) створення тиску на інтелігентські кола за допомогою народних мас і штовхання їх у бік самостійництва, г) загострювання міжнаціональних взаємин і стимулювання боротьби, бо лише боротьба може перетворити приспаний ворогом народ у могутню націю; г) подальше створення легальних організацій, що повинні мати державницький характер і їх контроль шляхом проведення в керуючі органи "братчиків"; д) входження в лави українських партій спеціально скерованих агітаторів, які повинні були ширити серед своїх партійних товаришів націоналістичні ідеї і штовхати їх у бік самостійництва.

4 березня 1917 року (на наступний день після того, як російський імператор Микола ІІ зрікся престолу) представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій в Києві створено Українську Центральну Раду, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед російським Тимчасовим Урядом. 14 березня у Київ з заслання повернувся провідний діяч українського політичного руху Михайло Грушевський. Він одразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України.

Мапа. Початок визвольних змагань українського народу. Утворення Української Народної Республіки (березень 1917 - березень 1918 рр.)

Часопис „Кієвская Мисль” за 28 березня нового стилю пише, що в Києві "відбулося кілька зібрань українців вояків-козаків, офіцерів, солдатів, юнкерів (юнаків — учнів старшинських шкіл), військових лікарів і військових урядовців. На цих зборах прийнята резолюція: "З уваги на небезпеку, яка грозить нам від зовнішніх ворогів, і йдучи на зустріч заклику тимчасового уряду, дня 22 березня 1917 р. про з’єднання всіх сил народу й армії, українське військове зібрання постановило незалежно від регулярної армії, сформувати - з охотників і непідлягаючих покликанню до війська "охочекомонний полк" імені Гетьмана Богдана Хмельницького з усіх родів зброї. Деталі організації розробляє Український військовий організаційний комітет.

29 березня за новим стилем було скликано у Києві нараду українців - вояків київської залоги. Головою цієї наради було обрано полковника Павла Волошина (начальника штабу резервової бригади), заступником голови капітана Олександра Сахна-Устимовича (ад’ютанта штабу київської воєнної округи) і секретарями самого Міхновського, прапорщика Гоца і юнкера Лук’янова. На порядок дня були поставлені такі питання: 1) організація українського військового клубу, 2) організація українського війська, 3) участь війська в українській маніфестації, призначеній на 1 квітня.

Одноголосно було прийнято постанову негайно відкрити у Києві «Український Військовий Клуб імені Гетьмана Павла Полуботка», як окрему, вповні самостійну українську військову організацію.

Після докладу Миколи Міхновського, так само одноголосно було ухвалено приступити до "негайної організації власної національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України". Було прийнято розпочати організацію українських охочих полків усіх родів зброї і першому полкові надати назву: "Перший Український Охочий імені Гетьмана Богдана Хмельницького полк".

Після зборів Міхновський з запалом узявся до організації військового клубу, сам склав статут (див. додаток 2) і провів його формування протягом одного тижня. Клуб був організований як військове товариство з центром у Києві, і правом відкривати філії по всій Україні. Мета товариства була зазначена в § 3. Статуту - «згуртування в одній сім’ї всіх вояків, лікарів і військових урядовців української народності під прапором: Федеративної Росії – автономної України».

Разом з клубом ім. Полуботка було створено й «Український Військовий Організаційний Комітет», який мав дбати про утворення українських військових частин. На чолі Комітету став полковник Глинський, начальник резервної бригади в Києві. До складу Комітету увійшли полковник Павло Волошин, капітан Ган, прапорщик Павелко, поручник М.Міхновський та інші.

Одразу після свого створення Клуб ім. Полуботка випустив у десятках тисяч примірниках відозву до українців-вояків, закликаючи їх об’єднуватись в окремі національні громади й подавати про себе звістки до Товариства ім. Полуботка. Ця відозва зробила велике вражіння на всьому фронті і скрізь, де тільки перебували українці-вояки. Всюди почали відбуватись українські віча й засновуватись українські військові товариства і клуби. Так, в кінці березня утворено було Український Військовий Клуб у Москві. 8 квітня відбулося віче українців-вояків у Тернополі; воно ухвалило домагатися національно-територіальної автономії України з прилученням до неї Галичини, Буковини і Кубані. 10 квітня, відбулося у Києві українське віче військових-фронтовиків, яке ухвалило домагатись організації української національної армії з усіма родами зброї, а поки що виділення на фронті всіх українців-вояків в окремі національні групи, а в тилу – формування українських полків з урядовою мовою українською.

В квітні утворилася в Мінську Українська Фронтова Рада для військ західного фронту. При самому штабі головнокомандуючого західним фронтом утворилися Українська Громада. Головою Укр. Фронтової Ради вибрано Симона Петлюру. В Харкові відбулося українське військове віче. В 5-ій російській армії на північному фронті утворилася Українська Громада. 26 квітня в Одесі відбулися установчі збори Одеської Української Військової Ради, діяльність якої мала розтягатись на Одеську військову округу, Чорноморський флот і Румунський фронт.

Український Військовий Організаційний Комітет зразу розпочав заходи щодо утворення українського добровольчого полку. Але вища військова влада так само як і революційні комітети, що репрезентували собою нову владу, була проти формування українських військових частин; перша тому, що вбачала в цьому щось непотрібне і небезпечне, хоча в той час уже існували в Росії національні військові формації, наприклад, батальйони латиських стрільців або польський корпус ген. Довбор-Мусницького, який до того ще й стояв в Україні.

Тим часом події склалися так, що українські військові формування було створено й без дозволу російської військової влади. Вже на початку квітня в Києві на так званім Етапно-Розподіловім пункті зібралося понад 3000 солдатів-українців, які почали домагатись, щоб з них було сформовано українську національну військову частину. Делегати від цих солдатів спільно з Військовим Товариством ім. Полуботка, серед яких були члени Братства Самостійників, склали план організації полку "ім. Богдана Хмельницького", який і запропонували вищій військовій владі. Організація цього полку зустрілася з рішучим опором не так з боку військової влади, як з боку т.зв. російської революційної демократії, яка засідала по різних комітетах і радах. Особливо різку кампанію проти українських військових формацій повів комісар київської військової округи (а з 12 травня і начальник цієї округи) полковник К. Оберучєв.

Але це не зупинило процес формування полку, а тільки роздратувало українських вояків проти революційних рад і комітетів. 1 травня н.ст. з ініціативи Товариства ім. Полуботка відбулося на Сирецькому полі під Києвом українське військове свято «перших квіток». Під час святкування відбувся похід учасників до Царського Палацу в Липках, де засідала рада військових депутатів, і заявили, що вони вже «явочним порядком» утворили український полк ім. Б. Хмельницького. Ніякі умовляння членів військового комітету не мали впливу.

Переговори з представниками Військового Комітету й вищою владою округи не довели до нічого. Українська делегація твердо стояла на своєму.

Тим часом у Києві події розвивались своєю дорогою. Полк ім. Б. Хмельницького сформувався самочинно. Було сформовано при нім кадри артилерії, кінноти, відділу кулеметів та інженерії, разом 3574 людей. Начальником полка вибрано штабс-капітана Путника-Гребенюка. Полк поділено на сотні по повітам. Вибрано було полкову раду.

3 травня відбулося об’єднане засідання ради солдатських і військових депутатів і ради депутатів військ київської воєнної округи. Виступали на зборах і представники Української Центральної Ради. Промови українських бесідників не переконали зібрання, і воно величезною більшістю 264 проти 4 ухвалило резолюцію проти формування полку.

Але справа була вже вирішена ген. Брусиловим – компромісно: 4 травня начальник київської військової округи одержав від ген. Брусилова телеграму, що він немає нічого проти формування українського полку, але комплектуватись цей полк мусить виключно добровольцями. Як кадри полку можуть лишитися з тих, що зібралися на етапному пункті в Києві, лиш 500 людей. Решта має негайно бути вислана на фронт до їх частин.

Центральна Рада винесла з цього приводу постанову, що вона «з вдоволенням прийняла до відома заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, як признання українізації армії. «Вона закликала українців-вояків, зібраних у Києві, після виділення з них кадру для формування 1-го Українського полку сповнити свій військовий обов’язок і їхати на фронт до своїх частин. Одночасно з тим Центральна Рада заснувала при собі Військову Комісію при участі представників українських військових організацій у Києві, з тим, щоб ця комісія взяла в свої руки справу українізації війська. У підсумку в справі полку сталося так, як бажали солдати, що зібралися були на етапному пункті в Києві: вони майже всі записалися до І-го Укр. Полку в числі 3400 людей, діждались Українського Військового З’їзду в Києві, і з’їзд затвердив полк, а всіх записаних до полку офіцерів і солдатів постановив вважати прийнятими в цей полк. Полкові було передано прапор (вишитий черницями Фроловського монастиря у Києві) – малиновий з портретом Богдана Хмельницького, і полк склав присягу під цим прапором.

Таким чином серед українського громадянства вже в квітні травні ясно позначились два напрямки у відносинах до питання про українське національне військо: один, репрезентований від початку товариством імені Полуботка, який стояв за творення української регулярної армії, як основи майбутньої самостійної України; другий – табір української революційної демократії, що її речником виступив В.Винниченко, а очільником М. Грушевський, вважали формування регулярної армії за річ непотрібну й небезпечну і взагалі вбачали майбутнє України не як незалежної держави, а виключно у складі Росії, її невід'ємною частиною.

Було ясно, що обидва напрями мусять вступити між собою в протистояння і боротьбу за опанування українським військовим рухом. Ареною цієї боротьби мав стати перш за все Український Військовий З'їзд, скликаний на 18 травня н.ст. у Києві з ініціативи Укр. Військового комітету і за допомогою Центральної Ради.

На з’їзд прибуло близько 700 делегатів від усіх армій російського фронту, від Балтійського й Чорноморського флоту, від гарнізонів і військових частин запілля; по підрахунку організаторів з’їзду він представляв собою 1 580 702 українських вояків. Вже перед формальним відкриттям з’їзду агенти Центральної Ради засипали делегатів партійними відозвами й брошурами, намагаючись загітувати їх на користь крайніх політичних та соціальних гасел і відвернути їх від ідей «націоналізму й шовінізму» на користь революційного соціалізму.

Юрій Капкан, командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького

Стосовно кандидатури голови розгорнулась дуже гостра суперечка. Кандидатура Симона Петлюри не знаходила підтримки з боку націоналістичних сил, бо вважала, що головою має обов’язково бути людина військова, яким Петлюра не був. Обидва табори – соціалістичний та націоналістичний пішли на компроміс, і вирішили вибрати замість одного голови колективну президію: С. Петлюру, В. Виниченка, М. Міхновського, матроса Степана Письменного і підполковника Юрія Капкана, тільки що призначеного комендантом І укр. Полку ім. Б. Хмельницького. Кожен з членів президії мав по черзі провадити збори.

Кореспондент «Кієвской Мислі», описуючи відкриття з’їзду, зауважив, що «поки що в настрою з’їзду помітно піднесений націоналістичний підйом, з перевагою радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна думати, що під умілим проводом досвідченого предсідателя С. Петлюри з’їзд прийме дещо лагідніші форми на дальших засіданнях. І не помилився. Вже в першій своїй промові Петлюра заявив, що «не треба в дану політичну хвилину відокремлювати долі Росії від долі України. Якщо Росія, переживаючи тяжку історичну хвилю, потерпить катастрофу, наслідки цієї катастрофи неминуче відіб’ються і на політичній частині її – Україні.»

Окрім різних питань, згідно з програмою, запропонованою з’їзду Ц. Радою, про боротьбу з дезертирством, про утримання у війську дисципліни та інше, було поставлено й пункт про "відношення до війни". При обміркуванні цього пункту особливо розгорілись пристрасті. Самостійники-націоналісти в особі своїх промовців Міхновського, Луценка та ін. поставили питання про соборну самостійну Україну, як мету війни для українців. Міхновський запропонував резолюцію, в якій, посилаючись на пункти Вільсона про самовизначення націй, стояло домагання української державної самостійності. Але з гарячим одпором Міхновському виступив Винниченко. Він ганьбив українських історичних діячів, гетьманів та полковників, обвинувачував їх, що вони гнобили простий народ і продали його свободу, казав, що світову війну почали не народи, а пани-капіталісти, і що мир треба заключити без усяких анексій та контрибуцій і домагатися, щоб на мировій конференції були представники українського народу.

Агітація соціалістів робила своє, і в справі відношення до війни з’їзд виніс резолюцію про загальні принципи творення армії: «зваживши, що всяка війна є справедливою не для народів, а імперіалістичної політики пануючих класів, постійне військо, як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, тому український військовий з’їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народу – народною міліцією.»

В справах дезертирства й упадку бойового духа було винесено ухвалу боротися з цими явищами через українізацію військових частин: «Найкращим способом підтримування свідомої дисципліни, котра одиноко тепер можлива в народній армії, котра повинна опиратися не на страху, а на довірі та взаємнім розумінні солдатів і офіцерів, а також на військовім дусі, який в свою чергу можна підняти тільки якоюсь великою спільною об’єднуючою ідеєю, а одною з таких ідей для українців є ідея національного відродження, - з’їзд уважає потрібним негайну організацію армії на національнім принципі. Разом з підняттям дисципліни щезне й дезертирство.»

Далі була прийнята резолюція, яка конкретно з’ясовувала способи українізації армії: всі офіцери й солдати-українці повинні бути виділені в окремі національні частини; на фронті це має відбуватися поступово; що торкається флоту, то на балтійськім морі треба комплектувати деякі кораблі українськими командами. В Чорноморському флоті, який комплектується переважно українцями, дальше поповнення має переводитись виключно українцями. Для практичного здійснення цих завдань треба утворити український військовий генеральний комітет, який працював би в контакті з російським генеральним штабом.

Поруч резолюції про військові справи з’їзд виніс цілий ряд резолюцій загальнополітичного характеру. Передовсім резолюція про автономію України: "1) в інтересах притишення національних конфліктів на Україні та на фронті… з’їзд вважає необхідним вимагати від Тимч. Прав. та Ради солд. і роб. Депутатів негайного оголошення особливим актом принципу національно-теріторіальної автономії України, як найкращого забезпечення національно-політичних прав укр. народа і всього краю. Першим кроком до реального здійснення цього акту з’їзд вважає необхідним негайне призначення при Тимч. Правительстві міністра по справах України."

Була винесена резолюція в шкільній справі, - щоб навчання в школах в Україні було з осені 1917 року заведено в українській мові з забезпеченням прав національних меншостей. Військова освіта до часу заснування української військової академії мала по змозі провадитись в українській мові і українському дусі.

Була нарешті резолюція й в земельній справі, вироблена на спільнім засіданні членів військового і кооперативного з’їздів: «право власності на землю автономної України повинно належати виключно до народу. Умови розділу землі установить Український Сойм на основі справедливості і рівності всіх тих, що живуть на Україні.»

Але всі ці резолюції в умовах тодішнього моменту виявили лиш побажання, практичне ж значення мав вибір членів Генерального Військового Комітету, од якого залежало дальше ведення справ і який мав надати українському військовому рухові той чи інший напрям. І тому біля вибору їх зав’язалася боротьба ще гостріша ніж при виборах голови з’їзду. Як свідчить учасник подій О. Шаповал, з боку соціалістів було пущено в хід усі засоби, щоб за всяку ціну добитись вибору в члени комітету людей, які б провадили політику Центральної Ради у військовій справі.

До Українського Генерального Військового Комітету було вибрано: Вол. Винниченка, Сим. Петлюру, Ів. Луценка, Вікт. Павленка, Ол. Пилькевича, Мих. Полозова, Ст. Письменного, Мих. Іванова, Ів. Горемику-Крупчинського, Арсена Чернявського, Дмитра Ровинського, Аполона Певного, Юрія Капкана, М. Міхновського, прапорщика Федора Селецького, Степана Граждана, Віктора Поплавка і Василя Потішка.

Що стосується військово-технічної придатності цих людей, то вже одна присутність серед них кількох зовсім не військових людей і малий стаж більшості військових членів говорили за те, що їм буде тяжко справлятись з важким і складними завданнями організації армії. До того ж поміж ними не було згоди, почалася гостра боротьба між Міхновським та Винниченком з Петлюрою, яка скінчилась виходом Міхновського з Комітету.

Виступ Полуботківців 4-6 липня 1917 року (спогади М. Падалка)

Не торкаючись політично-соціальних переконань членів клубу Полуботка, треба зазначити, що цей клуб складався з військових українців, відомих по своїй праці ще з дореволюційних часів. Це були щирі патріоти, які не покладалися на ласку Керенського й взагалі скептично ставились до спроб розв’язати українську справу шляхом обопільного дружнього порозуміння між Московським Урядом та Центральною Радою. Не надавали вони серйозного тим широковіщуючим оракулам і короткозорим політикам московським і нашим українським, які вірили, що революція несе одні лише приємності, що вона задовольнить всі народи бувшої Росії, всіх їх урівняє й примирить поміж собою.

Клуб Полуботка вважав єдиним, певним шляхом до відбудування України – це шлях негайного утворення могутньої власної армії. Не знаходячи співчуття серед широких політичних українських кіл Центральної Ради, він зі власної ініціативи приступив до підготовчої праці по організації військових частин. Звичайно, масштаб такої праці не міг бути значним.

На І-му Військовому З’їзді члени клубу Полуботка сподівались найти співчуття в своїх стремліннях, знайти людей, з якими б можна було утворити верховний військовий апарат і повести організаційну роботу армії по певному шляху.

Отже сподівання ці не здійснилися. Революційна маніловщина запанувала вже й серед військових. Представники клубу Полуботка – Міхновський, Павелко та інші – не мали впливу і заклики їх були даремні. Погляди представників клубу й провідної більшості різко розійшлися. Не зважаючи на такі неуспіхи клуб Полуботка робив своє діло. Він утворив один зі славніших полків української армії – полк Богдана Хмельницького (5 травня 1917 р.). Цей полк до самих останніх часів вірно стояв на захисті інтересів Української Республіки і бився проти її ворогів. Клубом провадилась організаційна праця серед частин фронту й тилу. Ним же було приступлено також до українізації залоги м. Києва і виставлено тимчасового начальника залоги, полк. Глібовського. Цей же клуб утворив і полк свого імені – полк імені гетьмана Полуботка в середніх числах червня місяця 1917 року після 2-го військового з’їзду.

Про склад полку Полуботка в свій час було багацько різних балачок, а також багато дечого писалося в нашій, а особливо московській пресі. Та й друга, рівно ж і наше громадянство нарікали на Полуботківський полк, нібито він складався виключно з дезертирів. Особливо московська преса, та просто гряззю закидала як полк Полуботка, так і інші українські частини. І нема де правди діти – серед Полуботківців дійсно була певна кількість дезертирів чистої води, був і елемент прямо таки карний, з улиці, але він своєю чисельністю губився в загальній масі.

Місцем розташування полку був Київ, Грушківські касарні на Берестейському шосі. Умови матеріального й військового забезпечення Полуботківців були надзвичайно тяжкі. Тисячі козаків і старшини були неодягнені, невзуті, утримання й харчів майже не одержували. Санітарний стан був неможливий. Агенти Керенського – комісар Кірієнко і командуючий Київською Військовою Округою полковник Оберучев – про всі домагання дістати для полку одяг, амуніцію та різне майно не хотіли й слухати. Боючись поширення українського руху серед війська, боючись за свою владу в Києві, вони всіма засобами змагалися здискредитувати, спровокувати українське військо, а також викинути його геть з Києва на фронт. Заходи організаторів полку Полуботка та Богданівського, як і командного складу цих полків перед Центральною Радою теж не досягали своєї мети. Там бачили вони щодня ігнорування ідеї утворення української армії взагалі, часто вороже ставлення до вже утворених частин й віру в справедливість та ласку Керенського. Таким чином до тяжкого матеріального стану Полуботківців приєднувався ще більш тяжкий гніт моральний. Оганьблені московським урядом, вони виявлялись непотрібним, небажаним, навіть шкідливим елементом в очах свого Українського Уряду – Центральної Ради, на захист якої вони так щиро поспішали. Матеріальні недостатки: голод, відсутність одягу та взуття, також моральна відокремленість серед своїх же утворили грунт, сприяючий до відвертого вибуху.

Таким станом хотіли скористуватись політичні діячі, невдоволені нерішучою політикою лояльності Центральної Ради до Уряду Керенського, також її негативним ставленням до справ військових. Сюди належали деякі члени клубу Полуботка, як наприклад пп. Міхновський, Лук’янів, Павелко, члени Генерального Комітету та Центральної Ради, наприклад п. Горемика та інші. Ці особи, а також деякі старшини Полуботківського полку, були ідейні організатори, які накинули думку виступу Полуботківцям. З очевидністю спостерігаючи всю хибність і шкідливість політики Центральної Ради, вони хотіли силою подій, силою фактів повернути історичний руль, направити діяльність Центральної Ради по інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасового Правительства як Уряду України. Вони гадали, що поставлена перед фактом Центральна Рада відкине попередню тактику і піде по бажаному для організаторів повстання напрямку, сама стане на шлях рішучої політики.

Організатори виступу розраховували на велике національне піднесення і гадали, що коли вони на прапорі Полуботківців виставлять гасло боротьби за національну справу, то за ними підуть величезні маси українського люду. Гадали, що свіжі не здеморалізовані ще сили революційного українського елементу, нерозбиті ще на партійних суперечках, підтримають їх.

Вони вживали всіх заходів, щоб виступ був найбільш організованим; були спроби налагодити контакт з деякими частинами українського війська, що виділялись з московського і перебували по різних місцях України, як напр. Полтава, Кременчук і т.і.

Майже перед самим днем виступу зроблено було останню спробу запобігти повстанню шляхом компромісного порозуміння, шляхом вироблення спільної платформи між Центральною Радою, Генеральним Комітетом та представниками опозиційно настроєних військових частин, яких морально підтримували організатори виступу.

3 липня ст.ст. 1917 р. в Києві на Златоустівській вулиці в помешканні початкової школи відбулось історичне засідання з ініціативи Полуботківців. На це засідання біля 9-ої години вечора прибули: представники Полуботківського полку поручник Романовський, бунчужний Бондаренко та інші старшини й козаки, старшини Богданівського полку на чолі з командиром того полку полковником Капканом, який був разом з тим членом Генерального комітету, ад’ютант полк. Капкана пор. Шаповал (потім командуючий Галицько-Холмською групою, а після – військовий міністр в кабінеті Остапенка), штабс-капітан Ластівченко (після командир Богданівського полку, забитий большевиками у грудні 1917 року в м. Полтаві), прапорщ. Каленіченко, поручн. Демуцький та інші, також сотенні ради й козаки.

Прийшли представники інших частин м. Києва. Полуботківці нарікали на Центральну Раду та на Генеральний Комітет за їх недбальство до полку й домагалися, щоб було запрохано на засідання голову й членів Центральної Ради й Генерального Комітету. Їхнє бажання було задоволено. Біля одинадцятої години ночі в салю засідання прибули голова Ген. Комітету С.В. Петлюра, Виниченко, Шульгин і представник фронту. Після відкриття засідання виступили промовці, які обвинувачували Генеральний Комітет та Центральну Раду в байдужому ставленні до страждань Полуботківців, яких голих і босих полк. Обручев хотів вислати на фронт, так рівно ж і до інших частин українського війська. Особливо обурено виступав прапорщик Каленіченко, дальніше життя якого закінчилось трагічно: підчас боїв під арсеналом у Києві в січні 1918 року він перейшов на бік большевиків і, взятий в полон, своїми ж був порубаний на шматки в касарнях Богданівського полку. Прапорщик Каленіченко загрожував Генеральному Комітету народної помстою. Коли засідання трохи заспокоїлось, виступив з відповіддю голова Генерального Комітету С.В. Петлюра. Він зазначив в яскравій промові всі труднощі та перешкоди, що робилися з боку уряду Керенського в справі формування українського війська. Що ж до загрози по адресі Генерального Комітету, то цього вони, політичні робітники ще за царських часів, не бояться. Промову було покрито гучними оплесками. Далі виступали Винниченко й Шульгін.

Винниченко розповів за свої страждання за часів царату. Будучи на російській військовій службі, він дернував з неї за кордон, але при переході кордону його піймали жандарми й засадили до в’язниці. Шульгин показував на свій старенький піджачок і говорив, що треба бути обережними та економними і Полуботківцям порадив бути також терпеливими.

Нарешті запропоновано було Полуботківцям виступити на фронт, позаяк їх охорона не потрібна для Центральної Ради, бо на захист її в любий момент може прибути з фронту півтора мільйони українських вояків.

Після цього голова Генерального Комітету вніс запитання зібранню, чи довіряє воно Генеральному Комітету. Гучними оплесками більшості дано було позитивну відповідь і о 2-ій годині ранку 4-го липня члени Центральної Ради та Генерального Комітету покинули залю засідання. Таким чином єдності думки не було досягнено. На свої пекучі питання Полуботківці не найшли співчуття. Представники їх з загрозами по адресі противної партії вийшли. Засідання не розвіяло тяжкої атмосфери, всі передбачали, що в найближчому часі вдарить грім, і – він вдарив.

4-го липня Полуботківці почали готовитися до виступу. Їх конкретні домагання були такі: 1) визнання Центральної Ради й Генерального Комітету через Тимчасове Правительство верховною владою на Вкраїні, 2) прокламування Центральної Ради верховною владою на Вкраїні до скликання Українських Установчих Зборів, а Генерального Комітету – верховною українською військовою владою, 3) визнання Полуботківців через Центральну Раду й Генеральний Комітет 2-им полком імені Гетьмана Полуботка. При умові здійснення цих вимог, Полуботківці згоджувалися виступити на фронт.

До спільної акції вони закликали й інші українські частини в Києві. Але ніхто не приєднався до них. Як уже зазначалося, взагалі не було єдності думки щодо виступу. Частина українського війська не поділяла тактики Полуботківців з тих або інших міркувань і підтримувала тактику Центральної Ради.

Так, наприклад, Богданівський полк – єдина організована вповні частина, визнана як полк і владою Керенського, не пристав до Полуботківців, делегати яких приходили до Богданівців з відповідними пропозиціями, як і до командира цього полку. Полковник Капкан знав про організацію виступу й організаторів його, навіть більш того, був в зв’язку з ними, але виступити не хотів і не міг. Невдалий виступ Богданівського полку разом з Полуботківцями міг би здискредитувати тоді ще слабе українське військо в Києві і привести до небажаних наслідків. Отже полковнику Капкану приходилося грати подвійну ролю: він був в зв’язку з організаторами повстання, хоч участі в підготовці його й не брав, з другого боку мусив солідаризуватися з Генеральним Комітетом як висшою українською військовою владою і виступити проти Полуботківців. Таким чином у виступі Полуботківці залишилися фактично самотні й не могли сподіватися при таких умовах досягнути значного успіху. Їм лишалось або скоритися, або виступити сепаратно, розраховуючи лише на свої сили. Полуботківці зупинилися на другому – пішли на сепаратний виступ. Не маючи зброї та набоїв, вони мусили здобувати їх ріжними засобами. В цьому назустріч Полуботківцям пішли деякі українські військові частини, що морально були на боці Полуботківців, як наприклад, 1-ий запасовий український полк. Між іншим давала зброю й частина російська – технічний полк чи курінь, що стояв поруч з Полуботківцями в Грушківських касарнях і вороже ставився до уряду Керенського.

4-го липня о 7-8 годині вечера по Берестейській шосі з Грушківських касарень почався надзвичайний рух до міста. З гуркотінням проїзжали тягарові авта, переповнені озброєними Полуботківцями. Командир Богданівців, полк. Капкан, одержавши раніш на той випадок певні вказівки з Генерального Комітету, вислав зараз же з Бендерських касарень декілька сотень козаків у заставу на розі Карасинної вулиці й Берестейської шосі. Біля 8-9 години вечера, коли вже досить стемніло, показалися перші озброєні розвідчі відділи Полуботківців. Їх було зупинено сотнями Богданівського полку, яким особисто керував полк. Капкан і тут же було роззброєно. Частину козаків-Полуботківців було затримано й направлено до Бендерських касарень, а частина розбіглася. Там же було затримано й кілька авт з Полуботківцями.

Ніч з 4-го на 5-е ст. ст. проминула спокійно аж до світанку. Крім невеликих бекетів, застави було знято, але ж Богданівцям наказано було напоготові, а старшинам – при своїх сотнях. 5-го липня вдосвіта полковнику Капкану донесено було про початок виступу Полуботківців.

Видано було наказ всім сотням приготовитись, а пішу команду розвідників зараз же було надіслано на Володимирську вулицю, де й розміщено в домі графині Лєвашової проти будинку Центральної Ради, для охорони цього будинку.

В цей же час по Берестейській шосі до Володимирської вулиці з національним прапором в повному порядку, сотнями, стрункими рядами, мовчки йшли Полуботківці під проводом Романовського, Майстренка, бунчужного Бондаренка та інших. Численність їх доходила 4-5 тисяч людей, біля половини яких було озброєно мушкетами. Проміння сходившого сонця грало яскравими блискавками на багнетах. Зверхній вигляд Полуботківців не був гарним – були обдерті, босі, але виступали струнко, урочисто. Настрій вони мали поважний, не бешкетовний. Коли проходили по Володимирській вулиці повз Центральну Раду, з рядів Полуботківців залунали гучні вигуки: «Слава Українській Центральній Раді! Слава Генеральному Комітету!» Вітали кашкетами, обертаючись на жовто-блакитний прапор, що маяв на будинкові Центральної Ради.

Далі Полуботківці направились на Печерськ до арсеналу, який вони й захопили. По дорозі Полуботківці змінили оберучевську варту на телеграфі, пошті, та в банку, опасаючись, що можливі грабунки й бешкети буде віднесено на їх рахунок. В арсеналі Полуботківці здобули велику кількість зброї та набоїв. Біля 10-ої години ранку 5-го липня, вже озброєні, вони обсажували на Печерську найважливіші пункти і пануючи над Печерськом вали, не пропускаючи нікого за межі свого розташування.

Центральна Рада й Генеральний Комітет поставились негативно до виступу. Як чинники висшої державної влади на Вкраїні, вони не могли піти тим шляхом, яким хотіли йти Полуботківці. Ідею державного відродження України вони мусіли провадити лише державними засобами, гідними українського народу. Такими засобами могли бути лише відповідна політика або оголошення війни, в данім разі – Московщині. Ми знаємо, що в той час Центральна Рада не хотіла й не могла воювати.

Зранку 5-го липня з моменту початку виступу, до 10-11 години як з Генерального Комітету так і з інших місць не поступало ніяких вказівок. За винятком окремих осіб, члени Генерального Комітету в цей час навіть цілком не з’являлися на місце своєї праці. Зверхнє вражіння було таке, що виступ Полуботківців для Центральної Ради та Генерального Комітету, не зважаючи на майже відверту підготовку його, був несподіваним і Генеральний Комітет не знав як реагувати на нього. Але більш правдива буде думка, що не відомо було для них те, в якому напрямку почне розвиватися цей виступ і як поставляться Полуботківці до Центральної Ради та Генерального Комітету. Ця невідомість викликала повну розгубленість серед членів їх.

Полковник Оберучев ще 3-го липня виїхав до Житомира. Він знав про підготовку виступу і почасти бажав цього, маючи свої міркування. Оберучев гадав, що Полуботківців підтримають інші українські частини в Києві. Сподіваючись можливих ексцесів і бешкетів проти влади Тимчасового Правительства з боку виступивших частин, думав він силою зброї російського війська задавити повстання і таким чином цілком зліквідувати українські частини в Києві. Оберучев гадав, що виступ здискредитує також і Центральну Раду з Генеральним Комітетом і сподівався, що коли українського війська в Києві вже не буде, скасувати цілком ці установи, а декого з членів їх заарештувати. Сам же він побоювався за своє життя і завчасно виїхав до Житомира.

В такому стані була справа 5-го липня в 10-11 годині ранку, коли до будинку Центральної Ради надійшов Богданівський полк. Не маючи ні від кого дальніших розпоряджень, командир Богданівців – полковник Капкан – випустив тоді наказ, яким оголошував себе начальником залоги Києва і зазначав, що бере відповідальність за порядок і спокій в місті на себе. Міра ця була зрозумілою і доцільною в таких обставинах. Треба було ні в якім разі не допустити безладдя, що могло б послужити лише на руку ворогам української справи. Правда, цей наказ був в силі лише 1,5-2 години. Після 10-ої години члени Генерального Комітету побачили, що виступ Полуботківців не є направлений безпосередньо проти них і почали збиратись. Постановою Генерального Комітету наказ полк. Капкана було скасовано.

В той же час представники влади Тимчасового Уряду зробили слабеньку спробу на Печерську зліквідувати виступ. Для цього пущено було оберучевську «бойову дружину», частину юнаків та частину технічних військ, розташованих на Печерську. Полуботківці дали опір, почали відстрілюватись. Було 2-3 чоловіка поранено і на цьому спроба ліквідації активним проти виступом закінчилась.

Після 3-4 години дня наказано було вирушити на Печерськ і Богданівському полку. По прибуттю на місце призначення, богданівці обсадили вулиці, що прилягають до Арсенальної площі, але трималися цілий час пасивно. Видно було на валах лежачі лави Полуботківців і вартових, що ходили біля них. Стан такого вичікування тривав до 5-6 години вечора, коли Полуботківці, виладнавшись, озброєні з голови до ніг, в порядку, зі співами вирушили з Печерську назад до Грушківських касарень, де заздалегідь вже було загатовано окопи. Там вони зупинились і виставили навколо озброєну варту. До ранку 6-го липня нічого значного не трапилось. В місті був спокій, на вулицях, що прилягали до Грушківських касарень, ходили підсилені патрулі.

Між тим ще спочатку виступу про нього повідомлено було Тимчасовий Уряд. Відповідь надійшла телеграфно на ім'я полк. Оберучева, копія Генеральному Комітету. Тимчасовий Уряд звертався як до Оберучева так і до Генерального Комітету з пропозицією вжити всіх заходів до ліквідації повстання. Але Оберучев не хотів звертатись до Генерального Комітету й гадав власними засобами справитись з Полуботківцями. Така спроба, як бачили ми, на Печерську успіху не мала.

З свого боку Генеральний Комітет хотів мирними засобами припинити виступ. З цією метою від Генерального Комітету до Полуботківців надіслано було кілька делегацій в складі членів його – генерала Кондратовича, генерала Іванова, п. Ровінського та Граждана. Але ці делегації успіху не мали.

6-го липня розпочато було нові спроби до ліквідації виступу під загальним керуванням Поміш. Команд. Київської Військової Округи – ген.-лейт. Трегубова. Навколо Грушківських касарень стягнуто було Богданівський полк, част. Кирасир. Полку, частину юнаків та «бойову дружину», але Полуботківці, здавалось, без опіру не хотіли скласти зброї й обстрілювали ті відділи, що наближалися до їхнього розташування. Так проминув час майже за південь, коли до Генерального Комітету надіслано було від Оберучева зазначену раніш копію телеграми Тимчасового Уряду. По обговорюванню членами Генерального Комітету вирішено було послати нову делегацію. Від Генерального Комітету обрано було п. Горемику, від Центральної Ради – п. Фещенко-Чопівського. З копією телеграми Тимчасового Уряду в руках, ці два делегати від’їхали до Полуботківців. Після довгих перетрактацій на цей раз Полуботківці погодились скласти зброю.

Що ж головним чином привело їх до такого рішення? Ми бачили, що план виступу було обмірковано завчасно. Захоплення арсеналу, підготовка окопів біля Грушківських касарень, сама послідовність виступу свідчать про попередню підготовку його. Але з другого боку підчас самого виступу Полуботківці, залишені самітними, побачили, що не зможуть досягнути тої мети, яку вони собі поставили, а саме: рішуче вплинути на політику Центральної Ради, змінити її курс. Розуміння цієї справи не могло не вплинути на психіку Полуботківців, викликало зневірря в здійснення поставленої мети й таким чином прискорило час їхньої здачі. До цього почасти у Полуботківців приєднувались такі міркування: 1) в тому факті, що Тимчасовий Уряд звернувся до Генерального Комітету й Центральної Ради, вони вбачили визнання цих установ, як органів влади, що і входило в завдання виступу, 2) Полуботківців було запевнено, що полк їх буде визнано окремою військовою частиною.

Ввечері цього дня на подвір’ї Грушківських касарень почалось роззброювання Полуботківців. Тисячі схвильованих козаків підходили й кидали на купу свої мушкети. Коли в цей момент на подвір’я в’їхали верхи старшини Богданівського полку, їх зустрінуто було криками Полуботківців: «Продали Україну! Підемо ми на фронт; добре, підете й ви! А що зробить Оберучев з Центральною Радою?» До пізньої ночі стояв гомін в Грушківських касарнях. З ніяковістю повертали Богданівці до себе. Вони відчували, що морально правда була не на їх боці. Так зліквідовано було виступ Полуботківського полку. Після ліквідації Генеральний Комітет та Центральна Рада визнали його 2-им Українським імені Наказного Гетьмана Полуботка полком. За кілька днів Полуботківцям було передано від Центральної Ради та Генерального Комітету прапор і полк вирушив на фронт.

 
Наслідки та висновки

Описані вище події розкривають по-новому історію 1917 року.

За часів незалежної України було створено міф про очільників Української Центральної Ради, зокрема М. Грушевського, С. Петлюру та В. Винниченка, як про людей, що самовіддано боролись за незалежну Українську Державу. Портрет Грушевського розміщено на національній валюті, його пам’ятники присутні у багатьох містах України. Та факти переконують, що героями в ті часи були інші люди, що дійсно розуміли ситуацію в якій перебувала Україна, та робили чіткі кроки до здобуття незалежності.

Практичних наслідків Полуботківський виступ майже не приніс. Не можна було й сподіватись чогось значного при тих загально-політичних умовах. Влада Тимчасового Уряду стояла ще досить міцно. Навколо Києва, по різних містах України та на фронті в той час ще було багато російських частин, які підтримували цей Уряд, і виступили б проти українців.

Зокрема, командувач Київського військового округу Оберучєв, у своїх спогадах згадує, що він спеціально не перешкоджав створенню українських підрозділів, щоб потім одним ударом їх знищити. І його думки підтвердились. Під час полуботківського перевороту голова російського Тимчасового Уряду Керенський надіслав Оберучеву наступну телеграму: «всеми имеющимися в его распоряжении средствами охранять порядок в войсках и немедленно прекращать всякие попытки открытого неповиновения, противодействия и вооруженного сопротивления власти В.П. В случае необходимости, решительно действовать, сообразуясь с обстановкой, не ожидая дальнейших указаний». Цієї телеграмою російський уряд фактично дав санкцію на збройну боротьбу з українськими частинами.

Та головна проблема полягала не в російських військах; Полуботківцям за наказом Центральної Ради протистояв український полк ім. Богдана Хмельницького. Саме це стало причиною відмови Полуботківців від переходу до активніших дій. Ця ситуація деморалізувала і Полуботківців і Богданівців, а причиною всьому була зрадницька політика Центральної Ради.

Ось одна з телеграм відправлених В.Винниченком російському Тимчасовому Уряду у зв'язку з "полуботківським" переворотом: "В ответ на ваш запрос об откликах в Киеве на события в Петрограде, сообщаю: центральной радой и исполнительными комитетами послана в Петроград телеграмма с заявлением о полной готовности всеми силами поддерживать В. П. и с осуждением выступлений безответственных групп. Издано воззвание к населению Киева и всего края."

Таку позицію складно назвати "угодовською" – це дії "п'ятої" колони.

Центральна Рада забула (чи не хотіла знати?), що в політиці вищим аргументом справедливості є добре озброєна, велика, дисциплінована армія.

Центральна Рада, за якою стояли сотні тисяч українського народу й вояцтва, не створила свого власного війська. Більшість членів Центральної Ради негативно ставились як до ідеї утворення регулярної армії, так і до утворення незалежної української держави. Така помилка в великій мірі спричинила величезні жертви, понесені Україною за часи визвольної боротьби.

Виступ Полуботківців зафіксував цю помилку на скрижалях історії.

Додаток 1. Програма й тактика Українського Самостійницького Братства.

Національна програма

1.Остаточною метою всієї діяльності Братства є здобуття незалежної української держави, що має включати в собі всю етнографічну територію України.

2.Для осягнення мети зазначеної в п. 1 Братство пропагує якнайширше ідею незалежної української держави серед широких мас України й організовує ці маси під гаслом тої ідеї безупинної й консеквентної (послідовної, прим. Братства) боротьби за її реалізацію.

Соціальна програма

3.Позаяк Братство складається з багатьох організацій, які в своїй соціальній ідеології можуть бути в дечому відмінними одне від одного, ці організації проводять свою соціально-політичну роботу згідно з своїми партійними переконаннями і в партійних організаційних формах.
Одначе Братство визнає такі спільні для всіх його членів точки:

4.Братство визнає своїм кінцевим ідеалом соціалістичну організацію суспільності й всю свою роботу провадить під знаком свого ідеалу.

5.Близькою метою Братство ставить собі організацію незалежної України в демократичну республіку з однопалатною системою й парламентарним міністерством, з загальним (без різниці полу), рівним, безпосереднім і таємним виборчим правом на підставі принципу пропорціональності.

6.Братство боронитиметься за забезпечення громадянських свобод, як то воля друку, зібрань, спілок, страйків, і віри, незайманість особи, помешкань.

7.Братство домагатиметься відокремлення церкви від держави, а також з національних взглядів, під змагання до націоналізації й демократизації.

8.Братство боротиметься за загальну й безплатну національну освіту від нижчої до вищої.

9.Братство боротиметься за введення поступового подохідного податку.

10. Позаяк Братство в переведенню своєї роботи спиратиметься на демократичні верстви українського громадянства (робітництво, трудівниче селянство й міську демократію), вона буде боротися:

a) щодо робітництва:

10. За широке робітниче законодавство, яке б забезпечувало пролетаріатові можливість культурно-національного й політичного розвитку, і за 8 годин на добу праці для робітника.

11. За демократичне страховання робітництва.

12. За законодавче забезпечення права на працю кожної людини.

б) щодо трудівничого селянства:

13. За примусову експропріацію поміщицьких, монастирських царських й кабінецьких земель.

14. За широке місцеве самоврядування й демократизацію його органів на підставі загального, рівного, безпосереднього й таємного виборчого права.

15. За скасування всіх станових й класових привілеїв.

16. За забезпечення державою старості.

Тактика

17. Основна тактика Братства буде справлена на націоналізацію всього публічного життя України.

18. Боротися з українством, що пропагує в осередку української демократії москвофільські ідеї.

19. Не входити ні в які угоди з іншими національностями або окремими репрезентуючи ми їх національно-політичними групами, опріче тих, що визнають право українського народу на самостійність і активно спірають Братство в його практичній роботі.

20. Щодо жидівського питання то підтримувати культурно-національні змагання лише жидів не асиміляторів.

21. Вести завзяту боротьбу з політикою винародовлення української нації, під якими формами і з боку кого б не переводилась би при чому Братство гадає, що стала на часі тактика бойкоту московської культури на всій території України.

Примітка: Найближча тактика: підготовка найсприятливішої політичної ситуації задля поставлення української проблеми на майбутньому конгресі. Щодо тактики в Росії, то Братство вестиме її в межах точно окреслених у п. 18-21.

Додаток 2. Статут Українського військового клубу імені Гетьмана Павла Полуботка.

На засіданні товариства українського військового клубу імені Гетьмана Павла Полуботка ухвалено такий статут цього клубу:

1.Товариство має назву «Український військовий Клуб імені Гетьмана Павла Полуботка».

2.Головним осадником Т-ва є столичне місто – Київ. Філії (відділи) Т-ва можуть бути по всій Україні. Товариство має свою господу, де можуть збиратись усі його члени.

3.Т-во має на меті згуртування й стоваришування в одній сім’ї усіх вояків, лікарів і військових урядовців української народності під прапором: Федеральної Росії – Автономної України.

4.З тією метою Т-во улаштовує лекції й відчити, видає брошури, книги й часописи. Т-во уряджує прогулки, вправи, ігранки, забави і т.п.

5.Кошти Т-ва складаються з обов’язкових членських внесків, добровільних жертвувань, прибутків від відання книг, книг, брошур, прогулок, концертів і т.д.

6.Обов’язковий щомісячний внесок становить: від солдата 10 коп., від юнкера – 25 коп., від обер-офіцера – 1 карб., від штаб-офіцера – 2 карб., від генерала – 3 карб.

7.До Т-ва може вписатись кожна людина української народності, що належить до війська: солдати чи офіцери, фершалки, військові лікарі, військові урядовці і т.д. Військові
товариші неукраїнської народності можуть бути гостями на умовинах, вироблених Радою Т-ва.

8.Вступ в члени Т-ва відбувається за згодою Ради Т-ва по рекомендації місцевих українських військових рекомендаційних комітетів, які суть органи Т-ва. Особи, відомі
Раді, можуть бути прийняті до Клубу й без рекомендацій.

9. Рекомендаційний Комітет вибірається загальним голосуванням в кожній військовій окремій часті і складається не менше як з трьох і не більше як з одинадцяти людей
української народності. Цей комітет рекомендує членів з своєї військової частини.

10. Справами Т-ва керує Рада Т-ва, яка складається з 24 членів і 12 до них кандидатів.

11. В склад Ради мають обов’язково увійти: один генерал, один штаб-офіцер, три обер-офіцери, один лікар військовий, один військовий урядовець, два юнкери, сім
солдатів, два фершалки, а останні – по вибору загальних зборів. Кандидати вибираються в тій же пропорції, уважаючи генералів і штаб-офіцерів за одну категорію.

12. Рада обирає голову і двох заступників, писаря радного (секретаря) й двох заступників йому, скарбничого й підскарбія.

13. Засідання Ради дійсні, коли на них прибуло не менш 12 членів Ради, в тім числі голова або його заступник і секретар або його заступники.

14. На обов’язку Ради полагоджувати усі справи Т-ва, керувати й направляти його життя згідно зі статутом і ухвалами загальних зборів.

15. Для улаштування відчитів, видавання часописів, прогулок і т.д., як загальні збори, так і Рада обирають особливі комісії спеціального призначення.

16. Загальні збори – верховни управа всіма справами Т-ва. Загальні збори бувають звичайні й надзвичайні. Звичайні мають відбуватись 16 березня – щороку. Надзвичайні
за потребою.

17. Крім загальних зборів усіх членів Т-ва, відбуваються в першу суботу по першій даті кожного місяця збори усіх рекомендаційних комітетів можуть відбуватися й частіше.

18. Майном Т-ва заряджує особлива господарча комісії, яка обирається на загальних зборах з п’яти людей на основах п. 11 і трьох кандидатів.

19. Грошима Т-ва завідує Рада Т-ва. Асігновки мусять бути підписані головою, секретарем і скарбничим або їх заступниками.

20. Для ревізії й догляду за діяльністю інституцій товариських вибирається на загальних зборах Ревізійна Рада з п’яти членів і трьох заступників.

21. Т-во має печатку з своєю назвою.

Газета «Нова Рада» №2 від 29 березня 1917 року.

Джерела

1. В. Ф. Солдатенко, І. В. Солдатенко. Виступ полуботківців у 1917 р. — Український історичний журнал. 1993. № 7-8
2. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. Т. І. Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932; Вид. 2-е. Нью-Йорк, 1954.
3. Млиновецький Р. Нариси з історії Українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Торонто, 1970.
4. Падалка М. Виступ полуботківців 4-6 липня 1917 р. в Києві на фоні політичної ситуації того часу. — До зброї. Зб. І. Тарнів — Львів, 1921. — С. 58–74; Окремий відбиток. «Діло». Львів, 1921.
5. 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — Х., 1928. — С. 152–159.
6. Державний архів Київської області. –Р.2793. – Оп. 2. – Спр. 748. – Арк. 19.
7. Турченко Ф.Г. Микола Міхновський. Життя і Слово. – К., 2006.