«Дорога настанов довга,
а шлях прикладів – короткий і переконливий.»
Луций Анней Сенека

Продовжуючи тему бойової звитяги українців пропонуємо читачам сайту як відомі, так і маловідомі широкому загалу історичні приклади звитяги у розповідях та споминах про українських вояків армій УНР та УПА, що довгий час замовчувались антиукраїнським режимом СРСР.

1. Герої Базару
2. Уривок зі «Щоденника» Олександра Довженка
3. І фортецею став монастир
4. Сімнадцять проти сотні
5. Кільце смерти
6. Сотенний УПА Михайло "Спартан"

Герої Базару¹

21-23 листопада 1921 року біля с. Базар Житомирської області 360 вояків похідної групи Армії УНР, що потрапили у полон до більшовицьких окупантів, вибрали смерть, але не зраду.

Для підтримки та координації дій повстанців уряд УНР в еміграції в січні 1921 року на чолі з Головою Директорії та Головним Отаманом військ УНР Симоном Петлюрою, створюють у Львові  „Партизансько-повстанський штаб”, загальне керування яким здійснював генерал-хорунжий Ю.Тютюнник, начальником штабу було призначено Ю.Отмарштайна (одного з провідних організаторів Української Військової Організації).

У жовтні 1921 року командуванням Армії УНР було розроблено план, який передбачав надання військової допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії загонів повинні були перешкодити повальному вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Стратегічним же завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні.

Другий Зимовий Похід Армії УНР розпочався наприкінці жовтня – на початку листопада 1921 року. Армія складалася з трьох груп: Волинської (800 бійців; командир – Ю.Тютюнник), Бессарабської (300 бійців; командувач – генерал-хорунжий А.Гулий-Гуленко) і Подільської (400 бійців; командувач – підполковник М.Палій-Сидорянський, пізніше – полковник С.Чорний).

Групи перейшли радянський кордон у різних місцевостях. Першою прорвалась на Правобережну Україну Бессарабська група. Але ряд несприятливих обставин змусив цю групу відступити на територію Румунії.

Подільська група вирушила в похід 25 жовтня 1921 року з м.Гусятина на Тернопільщині. В перших боях група розбила кілька червоноармійських загонів і сама стала кінною групою. З важкими боями загін пройшов все Поділля і вийшов в районі Бородянки, що за 60 км від Києва. Втративши надію з'єднатися із Волинською групою, що було передбачено оперативним планом, Подільський загін повернув на захід. Вже 29 листопада Подільська група перейшла польський кордон, повернувшись із незначними втратами.

Найбільша ж, Волинська група, під безпосередньою командою Ю.Тютюнника (бригади полковника Ступницького та генерала Янченка), 4 листопада перейшла кордон біля Сарн, вийшла до Новоград-Волинського, розгромила кілька більшовицьких продзагонів, а здобутий хліб роздала селянам. 7 листопада вдалося ненадовго зайняти Коростень. Всюди по містах та селах українські загони зустрічали розуміння та підтримку населення. Перші дії принесли воякам успіх, як військовий, так і пропагандивний. Та, на жаль, сили були надто нерівні…

Із Коростеня група рушила на схід повз Народичі та Чоповичі, згодом повернула на південь до Радомишля з метою зайняти місто. Проте під Чайківкою Волинську групу перестріла 3-х тисячна кавалерійська орда Г.Котовського, яка від того моменту невідступно рухалася за повстанцями. Під натиском переважаючих сил противника українські частини змушені були відступати на захід.

У ніч на 17 листопада 1921 року, обтяжений пораненими, загін зупинився у с.Малі Миньки, що на Житомирщині. Близько полудня розпочався раптовий навальний наступ десятикратно переважаючої кінноти Котовського. Під час бою загинуло близько 250 повстанців. Лише 120-м зі складом штабу вдалося прорватися з оточення через ліс та 20 листопада перейти польський кордон. 443 вояки, серед яких було багато поранених, потрапили в більшовицький полон.

Напівживих полонених радянські окупанти загнали в с.Базар¹, де в холоді і голоді протримали два дні у церкві та синагогах. 84-х представників старшин і козаків було вирішено конвоювати до Києва під слідство (де згодом всіх розстріляно). На світанку 21 листопада 1921 року 359 вояків вивели за село на широку снігову леваду, де перед тим змусили селян викопати рів. Навпроти колони беззбройних полонених розташували кулемети.

Після оприлюднення „присуду” Котовський запропонував українським воякам прилучитись до більшовиків, на що за мить пролунала тверда відповідь: “Я козак Шостої Січової Дивізії Щербак! Розстріляйте нас! Ми всі готові вмерти, а вам служити не будемо! За нас помститься український народ!”. Клич “Слава Україні!” пролунав з сотень грудей водночас. Обійнявшись на прощання, січовики враз заспівали “Ще не вмерла Україна”. Звуки національного гімну стихли лише коли впав останній з козаків.

1. Базар – нині село Народницького району Житомирської області

Джерело: http://www.rv.gov.ua/sitenew/main/ua/publication/content/863.htm

Нагору

Уривок зі «Щоденника» Олександра Довженка

Цей фрагмент було вилучено цензурою при опублікуванні перших варіантів «Щоденника». Вперше його було надруковано у московському журналі «Искусство кино» 1989р. №9.

"Прийшов до мене герой-партизан з вчителів. Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог. "Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному огні, і різав з нього шмаття м'яса".

Я трохи не спитав його: і жарив теє шмаття і глитав?..

"А він, гадюка,– очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий його рот, похожий на щілину, з білими зубами, заходив ходором, – а він, гадюка, так і вмер, кричучи "слався Україна". От гадина. Скільки я їх перемучив!.."

Я побачив, що йому скучно на вищих партійних курсах, де він зараз вчиться. Йому хочеться мучити. Звір покуштував м'яса і понюхав отруйного пару крові. І кров кличе убогу його двоногу душу. Ні, не стануть люде кращими ніколи!"

Нагору

І фортецею став монастир

У вересні 1943 року біля села Новий Загорів Волинської області бійці УПА дали бій переважаючим силам німецьких військ. Близько сорока вояків УПА тримали бій, утримуючи під контролем Загорівський монастир, проти понад тисячі піхоти, десятка танкеток та авіації дві з половиною доби, маючи у наявності один гранатомет та чотири кулемети. Із 43 повстанців 29 загинуло, іншим вдалось з боєм вирватись живими. Українці знищили 540 окупантів та 700 поранили.

Розповідь учасника збройної боротьби УПА Заведнюка В.Ф. з його книги «Вони вмирали, їм сурми не грали… (Документи, спогади, коментарі)» про ті події.

Після кровопролитних боїв з німцями в Завидівському та Коритницькому лісах (нині Волинська область - коментар Братства), сотні куреня Славка і Остапа та повстанці загону Віктора тимчасово відійшли на “Січ”. На той час на теренах Горохівщини залишились лише боївки.

У вересні 1943 р. курінний Остап дістав наказ перейти із своїми сотнями на Горохівщину. Прибувши з кількома сотнями в Коритницькі ліси, сотні розійшлися в різні напрямки на завдання. В Коритницькому лісі залишилась одна чота Берези.

Наступного дня після прибуття, чотовому Березі (справжнє прізвище Марцинюк Андрій) було наказано негайно прибути в село Загорів і зайняти там позиції в старому монастирі. Бо розвідка донесла, що німці мають зайняти цей об’єкт, який дуже вигідний у стратегічному відношенні, розташований на височині і перехресті доріг. Товщина монастирських мурів досягала двох метрів. Він був справжньою фортецею. В цей час цей стратегічний пункт мав велике значення для контролю місцевості.

Напередодні приходу чоти в монастир, за наказом УПА, навкруги монастиря селяни викопали шанці. Після прибуття в монастир повстанці зразу ж зайняли ці шанці і організували оборону. Через годину після прибуття чоти в монастир розвідка донесла, що в сторону Загорова рухається колона автомашин з фашистами.

Увечері німці прибули в село, відразу ж кинулися в атаку, але повстанці зустріли німців вогнем і їх зупинили. В цій атаці загинуло близько 40 німців. Оговтавшись, окупанти знов ринулись в атаку. Вони атакували повстанців цілу ніч, застосовуючи крім легкої стрілецької зброї міномети, гранати. Вранці німці по рації викликали підмогу з Луцька, Володимира та Горохова. Коли розвиднілося, повстанці побачили, що до німців прибувають машини з солдатами.

Оцінивши ситуацію, чотовий Береза наказав відступати з шанців до монастиря. Перешикувавшись, німці з новими силами пішли в атаку. Цілий день вони обстрілювали монастир з мінометів, але товсті стіни пробити було неможливо. В другій половині дня фашисти зайняли шанці, але це не принесло їм перемоги. Повстанський кулеметник зайняв зручну позицію на дзвіниці монастиря і звідти поливав німців свинцем. За першу добу бою німців загинуло біля сотні.

Вночі становище повстанців ускладнилося, бо під монастир прибули німецькі танки. Вони майже цілу ніч обстрілювали монастир. Води і харчів у повстанців майже не було. На другий день біля полудня з’явилися ворожі літаки. Кулеметник з дзвіниці повідомив, що літаки роблять обліт монастиря.

Через кілька хвилин на монастир посипалися бомби. Повстанці заховались у підземелля. Після бомбардування вони вийшли нагору і побачили, що сходи на дзвіницю розбиті. Хто з повстанців не встиг заховатися, загинув. Із чоти в живих залишилося всього чотирнадцять чоловік, серед них кулеметник, який лежав на дзвіниці непритомний і важко поранений.

Після бомбардування з обох сторін настала тиша. Коли повстанці зазирнули у пробоїну в мурі, то побачили, що в шанцях багато порозриваних на шматки німців. Як виявилося, більшість бомб попадало не в монастир, а в шанці, де засіли німці; їх там загинуло більше сотні.

Після цього побоїща німці на якийсь час відійшли від монастиря, але згодом знову пішли в наступ. Хоча повстанців залишилося небагато, проте це були справжні герої, які вирішили захищатися до кінця. Німці були вражені їх мужністю. Через гучномовці вони закликали їх здатися. У відповідь застрочили кулемети. У німців, що кинулися в атаку, розпочали стрільбу тільки два кулемети і десять автоматів, бо третій кулемет був присипаний уламками монастирської стіни. Фашисти не сподівалися такої рішучої відсічі. Німецький наступ зупинився. Стало вечоріти, запанувала тиша.

В монастирі збереглася невеличка капличка. Після дводобового бою повстанці вирішили помолитися в цій капличці, можливо, в останній раз перед смертю. Але недовго їм довелося там молитися, бо знову почався сильний обстріл. Вони миттю кинулися до зброї і відчайдушно відбивали атаку за атакою скаженілих окупантів. Бій не вщухав до пізньої ночі. Коли настала хвилина затишшя і стихли останні постріли, повстанці схилили голови над смертельно пораненим чотовим Березою. Він віддав останній наказ йти на прорив, бо йому залишилось уже не довго жити. Щоб не попасти живим у руки ворогам, чотовий Береза востаннє попрощався з друзями і сам себе застрелив.

Повстанці, зі сльозами на очах, віддавши чотовому останню шану, розпочали нараду. Порадившись, дійшли до висновку, що ніякого іншого виходу з даної ситуації немає, крім спроби прорватися з німецького оточення. Вирішили прориватися в двох напрямках.

Надії на допомогу не було, бо німців навколо монастиря було надто багато. Вони були добре укріплені і озброєні, крім того, пильно стежили за навколишньою територією. Повстанцям було дуже важко без води і їжі, але вони вирішили до останнього набою битись за своє життя і Україну. Як це не жахливо, але всі важкопоранені самі себе постріляли, щоб живими не попастися ворогам.

На світанку, коли почало розвиднятися, повстанці, обнявшись, попрощались востаннє і пішли на прорив. Над ранком вся територія навкруги монастиря була затягнута густим туманом, так що за кілька кроків не було нічого видно. Від монастиря тягнувся глибокий рів до шанців.

П’ять повстанців пішли цим ровом на прорив, пробуючи своє щастя. Друга група із шести повстанців пішла в протилежний бік прямо на шанці, розраховуючи на свою спритність і вдачу. Обидві групи одночасно і раптово атакували німців з двох сторін монастиря, стріляючи з автоматів та кидаючи гранати. Німці думали, що в монастирі нікого не залишилося в живих, і ця раптова атака була для них несподіваною.

Із-за густого туману німці в шанцях не могли розібратись, звідки йдуть атакуючі, і тому зчинилася паніка. Багато фашистів почали втікати. У цьому безладді більшість повстанців зуміла прорватись крізь німецькі заслони і щасливо добратись до навколишніх сіл, де місцеве населення їх сховало.

У 2007 році Сашко Положинський (гурт «Тартак») та Андрій Підлужний (гурт «Нічлава») записали пісню під назвою "Не кажучи нікому" та зняли кліп на честь учасників цих подій. Зйомки відбувались в Загорівському монастирі.

Нагору

Сімнадцять проти сотні

Розповідь М. Лісовика з книги «Літопис УПА. Нова серія. Том 1», що описує героїчні дії українських повстанців, які потрапили в оточення сотнею червоноармійців та своєю відсіччю змусили ворога втікати.

Разом з командантом Лисенком було їх сімнадцять. Смертельно потомлені прибули вони на один з поліських хуторів. Тепла червнева ніч огорнула своїм крилом поліську землю.

Повстанці спали. Вартовий проходжав біля клуні, борючись зі сном та втомою і пильно наслухував довкруги. Навколо була глибока тиша.

Минула ніч. Край неба почав щораз більше прояснюватися. Незабаром зійшло сонце, і вартовий Розгром пішов спати, збудивши на своє місце повстанця Зірку.

Сонце вже трохи піднялося над обрієм, коли до клуні швидко вбіг вартовий.

- Хлопці, вставайте! - крикнув він. - Нас оточили червоні.

Всі схопились на рівні ноги.

- Друзі, за зброю! - швидко скомандував Лисенко, хватаючи свою фінку.

Пройшло кілька хвилин. Повстанці стояли вже напоготові, міцно стискаючи в руках зброю.

- Друзі, мусимо перемогти! - твердим і рішучим голосом сказав Лисенко.

А якщо прийдеться померти, то умрем по-геройськи!

Всі рвучко підхопили слова свого улюбленого командира.

Б’ємося дозагину! Слава Україні! - гукнуло сімнадцять повстанчих грудей.

- Хлопці, - сказав поважно Лисенко, - частина з вас вибіжить на двір і обсипле червоних пострілами, частина полізе на вишки і через стріху стрілятиме на другий бік, решта залишиться в клуні. До діла!

Почувши це, повстанець Вовк схопив кулемета і швидко вибіг на двір. За ним кинулося ще кілька з крісами. Червоні обсипали їх градом куль. Вовк уставив свого кулемета і почав сипати кулями на червоних. Їхні постріли ніяк не могли його поцілити. Тоді вони почали обкидати його гранатами. Геройський кулеметчик і цього не злякався; дві гранати він кинув назад, одна, що впала близько нього, не розірвалася. Та врешті одна поцілила кулемет. Вовк кинувсь швидко в клуню, щоб взяти другого. В момент поцілило його кілька ворожих куль і він упав під брамою клуні.

В цей час почала горіти клуня. Густі клуби диму почали забивати повстанцям віддих. Робилося дедалі гарячіше.

Положення ставало дуже загрозливе. Лисенко вирішив пробитись через вороже кільце.

- Друзі! - гукнув він серед вогню і крісових пострілів. – Прорвемся. Вперед, за мною!

Схопивши в руки кулемет, він вискочив з клуні. Та червоні тільки цього й ждали. Вони сипнули густим крісовим вогнем, і хоробрий командир, поцілений кількома кулями в груди, повалився мертвий на землю.

Повстанці розгублено задержалися в клуні, але тільки на одну мить. Бо в ту ж хвилину повстанець Розгром крикнув:

- Друзі, не дорожім життям! Раз мати родила - раз і помирати!

Він вискочив на двір, стріляючи на ходу із свого танкового скоростріла, і летів просто на становища червоних.

Червоні, що вже певні були своєї перемоги, раптом спантеличились одчайдушним вчинком геройського кулеметчика і почали втікати.

Решта повстанців кинулася за Розгромом. Червоні, що лежали в житі, відкрили по них знову міцний вогонь. Стрільці весь час ішли вперед. Молодий повстанець Черемха, незважаючи на стріли, забрав фінку і скоростріла, що були при вбитому командирові. Тепер усі повстанці кинулися просто в жито. Більшовицькі бандити, не витримавши натиску повстанців, розбіглися.

За хвилину на хуторі було знову тихо. Лежали вбиті і ранені червоні.

Клуня горіла, як смолоскип. Від припікання прочуняв ранений шістьма кулями в руки і ноги повстанець - кулеметчик Вовк. Він з надлюдським зусиллям відповз від вогню, просунувся в жито і там зімлів.

На другий день рано повстанчий відділ забрав його з собою.

Так боряться сини України за свою землю.

Нагору

Кільце смерти (Оповідання учасника)

Розповідь невідомого автора з ініціалами В.А. з книги «Літопис УПА. Нова серія. Том 1» про бій вояків УПА на чолі з сотенним Буревієм, що опинились у ворожому кільці та навіть втративши командира не знітились і зуміли вирватись з оточення.

Відділ сотенного Буревія, 9 квітня 1944 р. опинився в селі Березина (Шумський район, Тернопільска область – коментар Братства). В околиці відчувався неспокій. З дня на день сподівалися люди нападу з боку червоних наїзників. Тим-то відділ був у гострому поготівлі. І справді - вже того самого дня, в 5-тій годині ранку почулися стріли в напрямку села Угорська, що лежало від нас у двох кілометрах. Через кілька хвилин прибіг із застави боєць і також повідомив про стріли. Це насторожило нас ще більше. Не гаючи ні хвилини, друг сотенний посилив застави, які знаходилися в напрямках сіл Угорська, Забари, Жолобків і Тилявки.

Хвилин 40 пройшло тихо. Всі ждали, розуміючи, що це тишина перед бурею. Кожен тримав міцно свою зброю, щохвилини готовий зустріти влучним вогнем непро[ха]них гостей. Зрівноваженість, спокій і бойовий дух нашого командира бадьорили нас усіх.

Коли 6-тої години ранку із села Забари показались дві підводи і біля 60 більшовиків, а за деякий час на нас комашнею сунули з усіх сторін погромники. Йшли вони з Михайлівських Хуторів, із Залісоча, із-за Угорської гори та з інших сторін. Заступили нам вихід на Тилявку.

Більшовики зайняли вигідні становища на горбках і почали з усіх боків бити по нас із трьох мінометів, з “максимів” і кількох десятків “дехтярів”. 350-370 бандитів наступало на нас з усіх боків. Вороже кільце почало помітно змикатися.

Вогонь більшовиків посилювався. Коли вони дійшли на близьку віддаль, очі Буревія заблищали - він кинув наказ: “По ворогові... вогонь!”

Заклекотіло 11 наших кулеметів і 88 крісів. Піднявся дикий і страшний зойк конаючих сталінських наймитів. Лави їх порідшали. На хвилину зупинились, але скоро зайняли вигідніші становища і відкрили по нас рясний вогонь. З боку Угорська одержали вони свіже підкріплення.

Становище ставало безвихідним. У цю грізну хвилину сотенний Буревій гукнув рішуче до бійців: “До пробою - готовсь!” Скільки залізної волі і непорушности пробивалося в цьому його наказі, яка рішучість боротьби до останнього подиху за свій край бриніла в його словах...

Одержавши свіже підкріплення, ворог посилив вогонь. В ту ж хвилину ворожа куля влучила в груди нашого командира. Вмираючи він мовив: “Друзі - на пробій - вперед!...”
І очі Буревія далеко від рідної Вінничини - на глухому хуторі Крем’янеччини закрились назавжди...

Смерть сотенного Буревія не зламала духу наших бійців. Навпаки, кожен з них ще міцніше стискав кріса, ще цільніше влучав у ворога, мстився за смерть Героя, за пролиту кров свого любого командира...

Ворожі кулі градом сипались на наших бійців. Незабаром впав енергійний ініціятивний чотовий Богун, далі - Лановий, Сосна й інші. Всі вони боролись як леви. Тримались міцно, хоробро...

Ніхто не заламався, хоч усі знали, що на кожного чигає невблаганна смерть...

В критичну годину політвиховник Квітка гукнув до стрільців: “Друзі, виконаймо останній наказ нашого командира: на пробій, за мною, вперед!”

Ми взяли напрямок на Михайлівку, де становище червоних було найслабше. Сконцентрувавши всі сили в одному напрямку, силою кулеметного вогню і багнетів, ми пробились крізь ворожу лінію, розірвали вогняне кільце і пішли вперед. При цьому нам ранили друга Сома і ще кількох бійців. Ми підібрали своїх ранених та, відстрілюючись, вирвались із кільця смерти. Сотню, що нею командував друг Буревій, Командування УПА, на прохання бійців, назвало славним ім’ям Буревія.

Буревіївці і далі стоять мужньо і твердо в боротьбі за волю і щастя України.

Нагору

Сотенний УПА Михайло "Спартан"

2 лютого 1950 року в селі Іванівцях Коломиївського району Івано-Франківської області попали в оточення військами НКВС у криївці, облаштованій у родинній хаті сотенного "Спартана" – Москалюка Михайла, сам сотенний, його дружина Бойчук-Москалюк Ольга і ординарець Прокіп Рибчук “Лис” із Печеніжина. Після довгих перемовин та умовлянь співпрацювати з радянською владою сотенний «Спартан», його дружина та ординарець застрелились, але не дали себе у руки ворогів.
Нижче подаємо короткий опис життя Михайла «Спартана» Москалюка із статті Андрія Мацьківа «Життя і смерть сотенного УПА Михайла "Спартана"».

Михайло «Спартан» Москалюк

Дитинство Михайла проходило в родинному селі, де допомагав батькам по господарству, ходив в місцеву початкову школу, брав участь в роботі читальні "Просвіти". Під впливом місцевих просвітян – членів Організації Українських Націоналістів, Михайло вступає в юнацьку ОУН.

В 1939 році, щоб уникнути репресій як член ОУН, юнак виїздить на захід і продовжує свою діяльність як член ОУН.

З початком формувань відділів Дружин Українських Націоналістів (ДУН) зголошується до батальйону "Нахтіґаль", очолюваного Романом Шухевичем, де проходить підстаршинський вишкіл і з початком німецько-радянської війни в складі батальйону входить у Львів, де бере участь у проголошенні Акту відновлення державності 30 червня.

Михайло отримав повстанське псевдо "Спартан" і в чині хорунжого УПА формує бойову сотню, яка в структурі УПА-Захід одержує назву ВД 59 ім. Михайла Колодзінського, курінь "Карпатський" 21-го тактичного відтинку “Гуцульщина” 4-ої військової округи "Говерля".

Сотня Спартана біля 40 разів була у ворожому оточенні, багато втрачала, але щоразу швидко відновлювала сили і продовжувала успішно вести важку боротьбу. Військовий талант "Спартана", кмітливість, винахідливість, рішучість, правильна оцінка ситуації не раз допомагали йому виводити відділ без втрат.

За голову "Спартана" давали велику винагороду, але це не допомагало на той час його впіймати. Багато досвідчених "сексотів" нишпорили у терені і вивідували про дислокацію сотні, її командира, зв'язкові пункти, криївки і схрони.

Спартан мав схрони у кількох місцях: в урочищі Обіч і під хатою господаря Якова Марчука. Про них було відомо одному іванівецькому чоловікові, якого в 1947 році схопила і спровокувала більшовицька спецбоївка. Чоловік, нічого не підозрюючи, прийнявши переодягнених енкаведистів за вояків УПА, розповів їм про обидва схрони.

У схроні в Обочі якраз перебував тоді "Спартан" зі своїм ординцем "Піснею" (Іваном Мочернюком). Перед самим приходом облавників "Спартан" своєю тонкою інтуїцією відчув небезпеку і вони обидва покинули криївку. Розійшлися в різних напрямках. "Пісня" потрапив у ворожу засідку і загинув. "Спартанові" пощастило пройти живим.

Порожнім застали вороги і бункер під хатою Марчука. Але його доньку Ганну, що була зв’язковою УПА (наречену "Пісні") покарали 25 роками концтаборів, а всю їхню родину вивезли на Сибір.

Запасну криївку Спартан мав у себе вдома і зрідка перебував у ній. На батьківському обійсті проживала сестра "Спартана" Марія з чоловіком Петром Щербатюком, родом із Саджавки.

Корінний житель Іванівців Михайло Андрійчук, 1910 р.н., розповідає таке:

"В ніч на 2 лютого 1950 року величезна кількість червоних карателів щільним кільцем оточила засніжені Іванівці. Вороже кільце поступово стискалося і вдосвіта велика ударна група енкаведистів підійшла до будинку Москалюків.

Ворогам було точно відомо, що "Спартан" удома. І хоч від схрона під батьківською хатою простягався підземний хід метрів на 40-50 до сусіда, годі було ним скористатися, оскільки інвазія москалів була настільки щільною, що із зони села вирватись було неможливо.

Почалися переговори, які тривали від ранку до полудня. За співпрацю вороги обіцяли "Спартанові" великі життєві блага, але сотенний категорично відкинув усі їхні пропозиції і не захотів більше з ними розмовляти, а заявив, що далі буде говорити тільки з тодішнім головою сільради Іваном Беркещуком. Зміст розмови між ними залишився невідомим.

Через деякий час у криївці почулися постріли і... все стихло... Пополудні емгебисти знайшли у схроні три мертвих тіла: Москалюка Михайла (“Спартана”), його дружини Бойчук-Москалюк Ольги, "Спартанового" ординарця Рибчука Прокопа “Лиса”, родом з Печеніжина. Всі документи у схроні були знищені.

Тіла загиблих повстанців спочатку лежали біля сільради в Іванівцях, потім фірою їх відвезли до Ланчина і коло т.зв. Саліна у старих мадярських окопах над річкою їх поховав Голембин Микола, син Івана.

Пізніше повінь розмила поховання і останки героїв забрала вода."

Коментар Братства

В наведених нами фрагментах історії герої-українці продемонстрували справжню звитягу: у безвихідних ситуаціях, коли вони опинялись перед обличчям смерті, знаходили в собі сили та робили непростий вибір між честю та безчестям, мужністю та слабкодухістю, не сподіваючись на милість ворога чи примарну можливість вижити у ворожому полоні. Такі вчинки викликали у ворогів страх і глибинне почуття неможливості повної перемоги над українцями.

Вічна пам’ять нескореним!

Слава Україні! Героям слава!

Джерела:

1. Журнал «Исскуство кино» (1989, №9,с.48).
2. Заведнюк В.Ф. Вони вмирали, їм сурми не грали… (Документи, спогади, коментарі). Тернопіль. «Укрмедкнига». 2000.
3. Літопис УПА. Нова серія. Том 1. Видання Головного командування УПА. Упорядник О. Вовк та ін. Київ-Торонто. 1995.
4. http://www.madslinger.com/stus/publitsystyka/
5. http://www.rv.gov.ua/sitenew/main/ua/publication/content/863.htm
6. http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/2/71144/view_print/

Відділ загальної інформації Козацького братства бойового Звичаю Спас «Сокіл»