ІІІ. Родова Віра Правди

Козацька Родова ікона

Щоб  зрозуміти основи і походження первинної релігії нашого Краю, треба повернутися у часи її виникнення.

Культ предків по праву вважається одним з найбільш давніх в історії людства—його корені сягають пізньопалеолітичної епохи (15—12 тис. років до н.е.). Саме тоді виник культ "володарки вогнища", покровительки і праматері цілого родового (матріархального) колективу. З цього образу сформувалося уявлення про Матір-Землю як одне з найперших і пізніше найшанованіших божеств.

Культ предків на території Північного Причорномор’я сформувався в часи мезоліту. Про це свідчать археологічні знахідки, що стосуються поховального обряду – важливої складової культу предків. Деякі особливості поховального обряду, що у дещо зміненому вигляді дійшли до козацьких часів, були виявлені дослідниками, наприклад, у двох  мезолітичних курганах-могильниках на лівому березі Дніпра в околицях с.Василівки Синельниківського району Дніпропетровської області. Поховані там воїни були посипані червоною вохрою, яка у середньовічних поховальних обрядах змінилася червоною китайкою.  Червоний колір в цьому обряді, на думку вчених, означав вогонь та кров – символи переродження в нове життя. У подальші часи червоний колір став також широко використовуватися у воїнській символіці: скіфи та сармати фарбували обладунки та зброю в червоне; також це колір переважної більшості стягів, корогв, значків та щитів княжої дружини на мініатюрах давньоруських літописів. І це загальна індоєвропейська військова традиція – червоні бойові плащі були у спартанців, римлян, кельтів та персів.

Козацький переказ зазначає, що перша держава – Скупа Краю виникла 10 тисяч років тому. Саме тоді, на переході мезоліту і неоліту відбулися певні процеси, внаслідок яких сформувався один із найдавніших компонентів у етногенезі слов'ян - дніпро-донецька культура – спільнота мисливців і рибалок, що зайняла в ті часи більшу частину території сучасної України, частину території Білорусі та Дону.

Оскільки українська територія природно поділена на ліс, лісостеп та степ, життя людей в цих частинах Краю з давніх давен мало певні особливості. Так, козацькі перекази зазначають поділ народу Краю на три частини: лісовиків, степовиків та межовиків.

З появою хліборобства, різниця між осілим та кочовим населенням сформувалася остаточно. Як вже зазначалося, у хліборобів шанування праматері роду перетворилося на шанування Матері-Землі. Подібні процеси відбулися і у кочовиків, які стали вшановувати Батька-Коло – Сонце і Небо.

В результаті руху степових племен на захід, починається утворення синкретичних культур, що поєднують у собі елементи кочового і хліборобського світогляду, таких як “курганно-трипільська” усатівська культура (назва цієї археологічної культури походить від села Усатове під Одесою, період - кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., територія - між Південним Бугом і Дунаєм на території південної України, Молдавії і Румунії.). Це і був момент появи протоукраїнців – хліборобів, які водночас зберігали традиції степовиків. Показово, що саме там, на землях усатівської культури оселилися останні нерубаї-чорноморці, а на  усатівському цвинтарі, неподалік від стародавнього кургану, разом з козаками XVIII-XIX століть, похований і  спадщанець Леонід Петрович Безклубий, який доніс до нас давню українську традицію.

Синтез культур призвів до формування нового релігійного світогляду – одночасного шанування обох прабатьків – Матері-Землі і Батька-Кола – разом вони були джерелом всього життя на землі. Тоді ж з’явилося релігійне розуміння божественної сили, що підтримувала все існуюче життя і народжувала нове, - бога Рода.

За переказом:
Дажмати Земля грозова і Дажбог Ярило – прародителі українців, козаків (гопкорізів), Словом пов’язаних. Вважались батьками, а не богами. Це двобожжя (тільки в парі) було Богом Родом (символ - яйце) – Паска. День запліднення.
«Род, таким чином, виступає, як ініціатор творення, рушій будь-якого прогресу, який люди відчувають, як бажання щось зробити чи кудись вирушити. Так само те, що виникає в результаті якоїсь дії, є кінцевий результат, що з’явився “по Роду”, або на-Род-ився, отримав Буття, а водночас окремішність, відірваність від цілого... Зрештою все те, що утворилось, ставало “при Роді”, від чого оточуючий їх світ краяни назвали Природою. Будь-які зміни, що наставали в суспільстві без безпосереднього втручання людської волі пояснювались тим, що настав їх Род-час, тобто час змін існуючому положенню. Однак це не означало пасивну позицію спостерігача, на кшталт тої, яка сформувалась у аріїв в результаті їх асиміляції з місцевими племенами Індії, що виявилось пізніше у створенні буддизму – нової віри, в основі якої лежала споглядальницька філософія життя. На Україні казали: Род-час всьому приходить, але і він безсилий без нашої дії-волі. Не було також рабського поклоніння богам та очікування від них милості за свої правильні вчинки:

Не перекладай на Бога своєї відповідальності за долю родини, краю. Ти сам в громаді бог, якщо шануєш Звичай і маєш тоді силу споконвічну духу гордої непокори совісті од повоювання...» (О.Косуха, «Вільний спосіб життя»)

У часи Родового Ладу релігія була невіддільною від повсякденного життя, та не потребувала посередників між богом і людьми. Кожен член роду відчував себе частиною бога, недарма Рода уявляли, як сокола, а людей, як його пір’їнки.

Моральною основою родового суспільства було глибоке переконання наших предків, що люди – діти Божі і тому рівні між собою. Рівноправність передбачала, насамперед, наявність свободи дій кожного окремого члена родового колективу, яка полягала у праві вільно висловлювати свою думку та розпоряджатися своєю долею, а також наявність особистої власності й можливості нею користуватися на власний розсуд. Водночас, рівноправність передбачала і те, що всі члени родового колективу мали певні обов’язки, невиконання яких могло призвести навіть до вигнання з роду. На цьому і трималася справедливість Родового Ладу.

Сила роду прямо залежала від сили кожного його члена. Саме тому, найбільш авторитетні члени роду користувалися особливою повагою, як найкращі втілення Рода, які і після смерті будуть допомагати своїм нащадкам. Цих людей називали радетелями (родетелями).

Так з’явився старовинний звичай насипати кургани та ставити на них кам'яні фігури на честь видатних представників народної еліти Краю. Вперше такий звичай виявили на курганах кемі-обинської культури, яка склалась у першій половині ІІІ тис. до н. е. у Криму та Північному Причорномор'ї.

За переказом:
Ярило – натхненний Батько, бог бойової звитяги вдатної, гордої непокори совісті од повоювання. Він робив через «Співанку», на час герцю, воїв богами, а тому, за результат відповідав не Ярило, а сам козак. Бо згідно карбу, що не зберігся, славна смерть – це перемога, хоч і він побитий ворогом. Бо ворог не переможе, він приречений, бо смерть родить нових богів.

Коли Тризна Скупи Вкраїнської (лісовики-межовики-степовики) йшли на пороги одбивати ворога, то Батько Ярило посилав свого брата «Трибога Позвізда»(Місяця), який напускав вітри ворогу в очі та скликав «Курганні  Зорі» - обереги Порогові (душі козаків-радетелів), війську на допомогу. Тоді меч «Співанка» набував сили Батька і Матері, а козак – Бога.

Слова переказу розкривають нам особливості міфологічного світогляду краян: зорі – душі померлих предків; Місяць – дядько старший над душами правдивими козацькими (карб); душі радетелів, похованих у Святих Могилах, якими опорожений Край-Україна, «охороняють» його кордони від ворогів, і приходять на допомогу захисникам Краю.

На початку статті ми вказували на використання червоного кольору у воїнській символіці – це напряму перекликається зі словами переказу: червоний колір символізував вогонь та сонце – зв’язок воїна з Батьком Колом-Ярилом. Девіз «Яре з нами…»  - ще одна ілюстрація цього твердження.

Зв’язок і взаємодію з предками ілюструє карб «Вони мають силу поки захищаєм, ми поки шануєм»: сила предків зберігається лише тоді коли захищена їхня пам’ять (могили та святині), а сила живих нащадків у шануванні цієї пам’яті. Коли переривається цей зв’язок, рід помирає. Саме тому скіфи, за свідченням Геродота, сказали Дарію: «Все, що в нас є, – це батьківські могили. Знайдіть їх, і спробуйте зруйнувати – тоді побачите, будемо ми за них битися чи ні».

Сила Роду робить всі покоління народу одним цілим. Виходячи з цього, наші предки вірили, що людина безсмертна і може відродитися в наступних поколіннях свого роду.  За словами переказу: «смерті не боялися, пісень плакальних не було».

Світ предків називали Навою. Нава – це світ Роду і простір його сили: безкінечний потік, колообіг, в якому починається і закінчується будь-яке життя.

В певний момент історії нашого народу паралельно до Родової Віри виникла інша релігійна течія – обожнення природних явищ, яке зараз намагаються виставити єдиною вірою наших предків. Цю течію просували і представляли волхви – тогочасні жерці, які виділилися в окремий суспільний стан.

На відміну від радетелів, волхвів цікавив не зв’язок з предками, передача досвіду і підтримання ладу, а магія, як джерело влади над силами природи. Волхви були носіями іншого світогляду, який базувався на ідеї влади, керування та маніпулювання.

Зараз можна лише здогадуватися про всі деталі світоглядної різниці між волхвами та радетелями, але одне можна сказати з деякою певністю: світ Нави був оголошений зосередженням темних сил, і з часом ця позиція лише посилилася. Навії – душі померлих предків часто згадуються у негативному контексті, як «нечиста сила».

Деякі сучасні язичники взяли за світоглядну основу концепцію, викладену у «Влескнизі» - трьох світів - Яви, Нави і Прави. На відміну від Нави, поняття «Ява» і «Права» не згадуються ніде крім «Влескниги», достовірність якої викликає сумніви. Але сама концепція виглядає зрозуміло: наклавши табу на Наву, волхви ввели ідею світу «богів» (персоніфікованих природних явищ) - Прави: «Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчення, аби знали, що Права з нами. А Нави не боїмося, бо Нава  не має сили проти нас… І богові Світовиду славу проголошуємо - се бог Прави і Яви, і йому співаємо пісні, яко свят є. І через нього знаємо світ бачити і в Яві бути. І той нас од Нави вбереже, і тому хвалу співаємо.» («Велесова книга», переклад Б.І. Яценка, 7д, 11а)

Світогляд волхвів виявився близьким для представників знаті, які бажали пожиттєвого закріплення своєї влади, і передачі її власним нащадкам. Внаслідок цього і була ініційована перша «релігійна реформа», яка стала причиною руйнування традиційного суспільного устрою, вторгнення чужинців і чужинських ідей.

Як вже зазначалося в попередніх частинах нашої статті, релігійні ідеології передували політичним, але виконували таку ж роль – визначали суспільний устрій.

Родова Віра формувала суспільство, базовою одиницею якого був рід – родова громада. Родові громади були повністю автономними об’єднаннями, які було дуже важко підкорити будь-якій владі.
«…Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милости для нього князь подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милости, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не потрібно милости від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе упокореним!» (Іван Франко, «Захар Беркут»)

Іван Франко показав конфлікт між громадою тухольців і приїжджим боярином, як приклад боротьби князівського феодального устрою з Родовим Ладом. Міцна тухольська громада не лише не дала боярину захопити над собою владу, але й виявилася здатною протистояти зовнішньому ворогу, якого не змогли зупинити княжі війська. Невипадково показаний Франком момент – тихе несприйняття тухольцями християнства вже в ХІІІ столітті, продовження сонячного культу.

Механізм знищення громад в першу чергу полягав у позбавленні громадян військових функцій і зброї, та передачі цих функцій, а фактично влади, княжим намісникам-боярам. Бояри, маючи силову підтримку, ігнорували рішення громадських рад та судів, чинили самосуд та сваволю. Якщо громада не могла примусити місцевого боярина підкорятися своїй волі, то вона втрачала свій традиційний лад, і перетворювалася на натовп, що керується інтересами окремих особистостей або родин.

Внесла свій вклад в руйнування Родового Ладу і Християнська Церква, яка сприяла побудові відповідного своїй релігійній ідеології державного устрою. Англійський філософ ХVII століття Томас Гоббс описав принципи устрою християнської держави у своїй книзі «Левіафан» (1651). На особливу увагу в контексті нашої теми заслуговують явища, які на думку Гоббса ослабляють або ведуть державу до розпаду. Наведемо деякі з них: приватні думки про добро і зло (прості громадяни не мають права на особисту думку про добро і зло, це прерогатива держави), совість може помилятися (громадяни повинні керуватися не голосом совісті, а виключно державними законами), думка про те, що суверен підлягає громадянським законам (ніхто не має права судити суверена), приписування абсолютного права власності підданим (право на будь-яку власність в державі походить виключно від суверена), свобода висловлювань проти верховної влади (ніхто не має права виступати проти верховної влади).

«Християнські королі можуть помилятися в висновках, але кому бути суддею? Чи може бути суддею приватна особа, коли мова йде про її власну підлеглість? Чи хтось , крім того, хто призначений для цього церквою, тобто світським сувереном, що представляє церкву? Чи якби суддею був папа чи навіть якийсь апостол, то хіба він не може помилятися в висновках? Невже, коли апостол Павло виступив проти апостола Петра, один з них не помилявся в своїх переконаннях? Тому не може бути  ніякого протиріччя між законами Бога і законами християнської держави.» (Переклад українською за виданням «Гоббс T., Левиафан // Соч: В 2 т. - Т.1. - М., 1965. - С.192.»)

Тож, як бачимо, на думку філософа-державника ХVII століття, християнська держава повинна мати жорсткий авторитарний устрій з повною непідсудністю і сакральністю влади, а її громадяни не мають права ні на особисту думку, ні на власність. Перекладені на державний устрій біблійні догмати виглядають дико, декларуючи тотальне рабство: раби Божі повинні бути і рабами державними.

Прийнято вважати, що Християнство стало рушійною силою європейської цивілізації, але це далеко не так. З остаточним розпадом Римської імперії та утворенням так званого Християнського Світу, Європа опустилася на кілька століть в морок Середньовіччя. Антична цивілізація була зруйнована, а Християнство, поширюючись як політична релігія, знищувало давні культури народів Європи, витворюючи нові штучні культурні форми. Замість народних європейських мов, були введені офіційні книжні мови. Так, наприклад, з’явилася ціла гілка так званих романо-германських мов, основою яких стала латина – офіційна церковна мова західного Християнства. В результаті подібних маніпуляцій виникла церковно-слов’янська, а потім і російська мова. Велика частина народної культурної спадщини стала табуйованою, як пережитки поганства. Зате була написана нова, вже християнська історія.

Вийти з темних віків Середньовіччя Європа змогла лише внаслідок народної реакції на свавілля Церкви і феодальних держав, яка закінчилася появою протестантизму. Лише після цього почався цивілізаційний ріст, який призвів у подальшому до зникнення феодалізму і появи капіталізму.

Подібний вплив на цивілізацію справила і інша авраамічна релігія – Іслам. Після ХVII століття, разом з підсиленням мусульманської експансії, що провадилася Османською імперією, розвиток науки і культури в ісламському світі сильно уповільнився. Причинами цьому були як  релігійні переконання ( наприклад, впевненість в тому, що всі знання можна почерпнути з Корану, або заборона зображення живих істот, що негативно вплинула на розвиток образотворчого мистецтва в країнах мусульманського Сходу), так і ідеологія протистояння з світом «невірних». За словами мусульманина Бруно Гуідероні, астрофізика з Національного центру наукових досліджень у Парижі: "фундаменталісти повстають проти науки тільки тому, що вона в їхніх очах "західна".

Такий підхід призвів до того, що мусульман помітно мало у світовій науці. За результатами досліджень пакістанського фізика Первеза Худбхої, професора Ісламабадського університету, частка мусульман у світовій науці зараз складає менше 1%, при тому, що мусульмани складають майже 1/5 населення планети.

Що принесли в світ ці дві «експортні» авраамічні релігії, так це релігійну ворожнечу і війни. Причому їхня старша, «батьківська» релігія – Юдаїзм, є етнічною вірою. Юдаїзм не розповсюджується серед неєвреїв, і навіть забороняє змішуватися євреям з іншими народами.
Подібними були і стародавні народні релігії: нікому з носіїв Родової Віри не прийшло б в голову, навертати до неї представника чужого роду-народу, що має іншого бога-покровителя, як Яхве у євреїв.

Релігійні війни підмінили собою звичайні конфлікти за території та багатства. Від початку появи Християнства, як політичної релігії, прийняття державою Православ’я чи Католицтва означало певне підпорядкування цієї держави Візантії чи Риму. З появою лицарських релігійних орденів, і хрестових походів, релігійні війни почали набувати ще більш неприємного вигляду: під виглядом боротьби за інтереси Християнства, йшла боротьба за збагачення цих орденів. Лицарські ордени, наживаючись на війнах, ставали міні-державами, вели власну політику, і іноді притісняли навіть представників Церкви. Таким був і залишається християнський фундаменталізм. Християнська Церква і в наш час залишається структурою авторитарного типу: з пожиттєвими папами чи патріархами і суворою ієрархією феодальної держави.

Прикметно, що з Християнства пізніше вийдуть абсолютно різні ідеології: гуманізм, лібералізм і навіть комунізм. Не дивлячись на суперечливість для когось подібних заяв, абсолютно логічним виглядає те, що «священна корова» лібералізму – толерантність – це християнська любов і терпимість до ворогів. А «європейські цінності» - це модернізовані «християнські цінності». Таким чином Християнство дуже добре пристосовується до будь-якої політичної кон'юнктури: від войовничості, освячення зброї і десантованих православних храмів до беззахисного лібералізму. Подібна ситуація і з Ісламом: від помірних форм, з близькою до соціалізму ідеологією, до радикальних з світовим джихадом. Такі коливання світоглядно-ціннісних орієнтацій говорять про відсутність певного природного стрижня у цих релігійних ідеологій, і їхню схильність до крайнощів. Так вплив гуманізму і лібералізму на традиційні суспільства призвів до стрімкого розмивання морально-етичних основ і нав’язування ідеї «радикальної» вседозволеності, яка стала ознакою формування тоталітарного суспільства нового типу – ліберального. Всі інакомислячі і противники такого ультра-лібералізму переслідуються і цькуються в ліберальних суспільствах за всіма стандартами тоталітарних держав.

Основу ж Родової Віри складають не міфічні вчення, що виникли на землях давньої Палестини, а чіткі та природні для українця поняття та розуміння:

Духовна сутність, вічна і незмінна національна Ідея українців – Віра Правди гордої непокори совісті од повоювання, яка каже:
Бути праведним – жити по Правді, по совісті, значить не приймати зверхності над собою, та самому зверхником не бути; жити лише з праці своєї; волею, свободою своєю не поступатися навіть ціною життя свого.
- Бог, то є Свята Правда і совість наша.
- Гріх – це чинити не по Правді (несправедливість).
- Люди – діти Божі і тому рівні між собою.
- Фатуму нема, ми своєю волею творимо власну долю.
- Яко діти Божі , покладаємося на себе, бо сильні, доки свого Бога (Рода) шануємо, а його сила в нашій силі.
- Спасіння в праведному житті – вільний завжди вільний, а раб і на тому світі раб, і рабом народиться знову.

…Хто поступається Звичай-Вірою родовою (козаччиною – совісті українського народу на всю Україну) – стає у чергове між’ярем’я наймитом…

Легко помітити, наскільки принципи Родової Віри Правди протиречать вищенаведеним принципам християнської держави за Т. Гоббсом.

Наш народ лише за останню сотню років пережив такі потрясіння, які далеко не всім дано пережити. Величезні пласти народної культури були втрачені або спотворені і деформовані окупантами. Майже не збереглася обрядовість Родової Віри Правди та її езотерична сторона. Але повністю збережена її основа, яка проросте як зерно під силою Рода, і ми ще побачимо її паростки.

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»