Леонід Залізняк

Відомий львівський історик Ярослав Грицак у збірці власних статей «Страсті за націоналізмом» (Критика, Київ 2011) пише про «тягар гріха колаборації» українців з німцями (с. 96). Це звинувачення не тільки серйозне, але й образливе, якщо врахувати, що в радянській традиції колабораціоніст значило зрадник. Той же автор докоряє УПА «за заборону колаборації» з совєтами у повоєнній Галичині. То що ж таке колаборація і чи варто було українцями співпрацювати в останню війну і з ким? І чи такі вже українці затяті колабораціоністи-зрадники, як це подавала радянська пропаганда і повторює пострадянська?

Колабораціонізм – це співпраця громадян країни з її ворогами на шкоду власній державі. Однак на той час українці взагалі не мали власної держави. За двадцять років до війни її розтрощили і поділили між собою більшовицька Росія та Польща маршала Пілсудського. Тому для українців не були своїми ні Польща, що вела неоголошену війну з автохтонами Галичини та Волині, ні Радянська імперія, що напередодні війни свідомо виморила голодом і репресіями мільйони українців.

На момент окупації німцями українці були єдиним великим етносом Європи, що не мав власної держави, а їхня батьківщина була загарбана сусідами – Москвою та Варшавою. З ким би з воюючих сторін українці не співпрацювали (німцями, російськими більшовиками чи поляками) вони не зраджували українській державі, яка на той час була лише у проекті. Лише УПА представляла її інтереси, воюючи на три фронти з окупантами за визнане світом право націй (в т.ч. української) на власну державність. Цю специфіку українського колабораціонізму варто враховувати перш ніж звинувачувати українців у державній зраді у роки у Другої світової війни.

Колаборували з фашистами усі окуповані ними народи, але різною мірою. У поліції та допоміжних господарчих підрозділах німців служили представники усіх без винятку народів загарбаних фашистами територій Європи, у тому числі українці, поляки, росіяни і навіть євреї.

У 1943 р. після переходу української поліції на бік УПА німці замінили її польською «синьою» поліцією. У польсько-українському конфлікті 1943 р. на Волині близько 2000 польських поліцейських було задіяно у каральних акціях проти мирного українського населення та підрозділів УПА.

Спеціальна єврейська поліція не тільки виконувала функції наглядачів у гето, а й брала участь в арештах, облавах, етапувала населення до концтаборів та місць розстрілу. У варшавському гето служило 2500 поліцаїв-євреїв, у Лодзі – 1200, у Львові – 500. У 1942 р. єврейська поліція вільнюського гето була учасницею масових розстрілів населення, в тому числі євреїв. Тобто, навіть євреї були змушені колаборувати з фашистами аж до безпосередньої участі у голокості.

Але це колаборація на індивідуальному рівні, часто вимушена, з примусу. Були й цілі нації-колаборанти, союзниці гітлерівської Германії: Італія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Франція (режим Віші), Норвегія, Словаччина, Сербія та ін. Українці співпрацювали з фашистською Німеччиною незрівнянно меншою мірою, в тому числі й через активну протидію цьому УПА. Після проголошення 30.07.1941 р. акту відновлення Української Держави, підтриманого українціями з батальйону «Нахтігаль» під проводом Романа Шухевича та переходу на бік УПА волинської поліції, німці не довіряли українцям і воліли не створювати українські підрозділи в поліції чи вермахті.

На східному фронті німці сформували численні підрозділи СС та вермахту з представників різних народів СРСР. Серед них дві латишські дивізії СС, білоруська, естонська, а також грузинський, вірменський, азербайджанський, туркестанський легіони, калмицький кавалерійський корпус, литовські підрозділи та ін. Така дражлива для комуністів, КГБістів та російських шовіністів дивізія СС «Галичина» була створена лише наприкінці війни і нараховувала  13 тис. осіб. Тоді як на початку війни у 1941 р. на боці німців, під російським триколором, двоголовим орлом і свастикою, воювало 300 тис. росіян, а у 1944 р. – не менше 800 тис., у тому числі кілька підрозділів СС. Серед них: російська національна бригада СС «Дружина», 29 та 30 російські гренадерські дивізії СС, добровольчеський полк СС «Варяг», полк СС «Десна», дивізія «Русланд», 15 козачий корпус СС, Русский корпус та багато інших.

Зокрема 15 російський козачий корпус СС чисельністю 45-60 тис. уславився масовими вбивствами та зґвалтуваннями мирного населення в Хорватії. Командувача Российской освободительной народной армии (29 гренадерська дивізія СС) бригаденфюрера СС Б.Камінського розстріляли фашисти за звірства його підлеглих над мирним польським населенням під час придушення антифашистського повстання у Варшаві 1944 р. Русская национальная бригада СС «Дружина» на чолі з оберштурмбанфюрером СС В.Гіль-Родіоновим (колишнім підполковником радянської армії) у 1943 р. здійснювала каральні акції проти червоних партизан Білорусії. Спаливши кілька білоруських сіл її командувач наказав 3000 селян просити пощади «на литературном русском языке». Білоруси не знали російської тому були розстріляні з кулеметів. Невдовзі після цього російська бригада СС перейшла на бік червоних партизанів на умовах амністії. Її командир був нагороджений орденом Червоного прапора і поновлений у званні та на посаді полковника радянської армії.

Найчисленнішим російським підрозділом Вермахту була Российская освободительная армия (РОА) генерала-зрадника А.Власова, чисельність якої (130 тис.) вдесятеро перевищувала склад дивізії «Галичина». Число ж добровільних помічників німців (так званих хіві), які служили в бойових частинах вермахту, а також в поліції, каральних підрозділах, воєнізованій охороні, допоміжних службах (водії, сапери, санітари, кухарі тощо) не підлягає точному обліку і сягала кількох сотень тисяч осіб (від 300 до 600 тис.).

Варто згадати тісну співпрацю Москви з Гітлером за пактом Молотова-Рібентропа, масштабні поставки військових ресурсів вермахту під час нападу німців на Францію та Англію, узгоджене з Гітлером розчленування Польщі і спільний фашистсько-радянський парад з цього приводу у м. Брест тощо.

Так що не поспішаймо каятися в гріхах державної зради, через колаборацію з фашистами поперед більших грішників, які на відміну від українців, що не мали власної держави, такі держави мали і зраджували їм, бо служили гітлерівцям у значно більших, ніж українці, масштабах.

Гріх заборони УПА колаборації з совєтами

На стор. 89 книги Я.Грицак звучить гамлетівське «варто чи не варто» було повставати УПА. Адже жертви жахливі – 150 тис. вояків, а разом з депортованими членами сімей 450 тис. (с.89). Тим більше, що «своєї мети здобути українську державу УПА не досягла». «А жертвування власним життям не є… найефективнішим засобом досягти політичних цілей. Чехи у ХХ ст. не вели воєн, однак здобули незалежність завдяки прагматичним розрахункам національної еліти». «Забороною на будь-яку колаборацію, зокрема на вступ сільської молоді в комсомол, керівництво УПА заблокувало рух догори тим хлопцям і дівчатам», які б очолили незалежну Україну після 1991 р. «Замість гинути в героїчній боротьбі» слід було «виховувати у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і внуків, працювати у школах і університетах, писати статті й книжки тощо». Тоді б «в 1960-70-х рр. Україна розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів – бо очевидно, що серед того «втраченого покоління» були неабиякі таланти» (с.90).

Таланти, без сумніву були, але чи розцвіли б вони на користь українцям, якщо б замість супротиву окупаційному режиму пішли на колаборацію з ним. Сумніваюсь. Адже історія поставила контрольний експеримент у Східній Україні, де українці були лояльними до сталінської радянської влади (навіть столицю регіону перейменували в Сталіно), молодь повально вступала до комсомолу, через який «рухалася догори» по радянським кар‘єрним щаблям. А результат? Україна стала демографічним і фінансовим донором «Великой России». Українські «комсомольці-добровольці» будували ГЕСи на Єнісеї та Ангарі, піднімали цілину, прокладали БАМ, склали ядро радянської армії (яка успішно їх русифікувала), воювали за «Великую Россию» на о.Доманському, в Анголі, Афганістані тощо. На початку 80-х рр. райкоми комсомолу Києва отримували з Москви рознарядки на комсомольців-добровольців на БАМ, яких вони зобов’язані були відшукати серед київської молоді.

А хіба стали українською елітою ті, що не загинули в Афганістані чи не переселилися до Тюмені, а лишилися в Україні? Вони поповнили ряди колоніальної адміністрації на землях московської провінції Малоросії, що звалася Радянською Україною. Класичним представником цього повоенного покоління українців, що через комсомол досягло вершин влади в Україні, був В.Щербицький. Він особливо переймався фінансуванням Україною проектів освоєння Сибіру, зокрема Тюмені та БАМу, та збільшення чисельності російських шкіл у Києві, про що з гордістю звітувався перед Москвою на кожному з‘їзді КПУ.

Згадується ще один представник «української» еліти, вихованої в СРСР – нардеп Чародєєв, який казав: «Мой дед Чародий жил в селе на Черкащине и говорил по-украински, а я теперь Чародеев, живу в городе и говорю по-русски». І немає ліку чародєєвим, лисенкам, колісніченкам, бондаренкам, коновалюкам, табачникам, які через комсомол стали «елітою» сучасної України. Покірність Східної України волі Москви у повоєнний час призвела до її тотальної русифікації, чого не сталося на заході країни, не в останню чергу і через тривалий супротив УПА. 

Щодо плеяди науковців, поетів, музикантів, то тут уже вродило як ніколи. Один колишній міністр А.Толстоухов чого вартий: ораторії з симфонічним оркестром, ліричні поезії, гімни, пісні у власному виконанні, на державну премію висунута і видана державним же коштом його фундаментальна праця «Харцизск: времена, события, люди» собівартістю 350 грн. за томик. А чого вартий останній опус металурга-історика нардепа В.Зубанова, де відомі художники Ель Греко та вон Блок фігурують під іменами Ялина Греко та геть Блок.

Та й президент не пасе задніх. Його свіжа книга «Україна – країна можливостей» повна запозичень з творів різних авторів від наукових монографій до студентських рефератів, звичайно ж без посилань на джерела. Цей особливо популярний у сучасної української держ. еліти дуже продуктивний метод літературної творчості першим масштабно застосував спікер українського парламенту В.Литвин, за що, мабуть, отримав високе звання академіка.

Та воно й зрозуміло. Якщо біблійна заповідь «не вкради» не діє щодо матеріальних благ (а клептоманія визначальна, видова ознака нашої «еліти»), то чому вона повинна діяти на рівні духовних цінностей? Символічно виглядає натхненне виконання заступником генерального прокурора України Ренатом Кузьміним на білому роялі по першому каналу державного телебачення «Мурки» - гімну кримінального світу СРСР. Сучасна українська державна еліта настільки талановита, що диплом кандидата наук отримує разом з дипломом про вищу освіту (заступник мера Києва), а «проффесором» стає за чотири роки після закінчення магістратури (президент України). Дарма що плутаємо Бабеля з Бебелем, Ахматову з Ахметовою, а генофонд з геноцидом. Зате ми, виявляється, «благородного сословія», про що промовисто говорять і «тектоника движения», і «абрис, поворот голови», і навіть сам Йосип Кобзон з Ларисою Скорик. Як кажуть: «пана видно по халявах» і нема тому ради.

Ця нова «українська еліта» спілкується російською, не визнає голодомору 1933 р., ненавидить бандерівців і виправдовує кривавий терор московського НКВД-МГБ над українцями Галичини. Як сказав поет: «раби, підніжки, грязь Москви…».

То чи варто тужити, що через заборону Проводу УПА «на колаборацію та вступ до комсомолу» молодь Галичини не мала змоги дряпатися по радянській кар‘єрній драбині, щоб поповнити ряди таких керівних кадрів «незалежної» України? Державної еліти, вихованої комсомолом та партією зараз більш ніж досить. До чого вона довела Україну відомо. Сподіватися, що на відміну від Донбасу, в Галичині через комсомол та партію виросла б інша, справжня українська еліта, не доводиться. Прямий доказ цього – відомі затяті прибічники чергового «єдіненія» з Росією комуністи А.Мартинюк та О.Голуб, що родом із Західної України і потрапили до Верховної Ради зі Львова.

Та й саме «гамлетівське» «повставати чи не повставати» у кінці статті звучить дивно, якщо врахувати, що на її початку сам автор визнав, що волиняни та галичани пішли в «партизанку» тому, що на 1942 р. «всі можливості виживання поза збройним опором уже вичерпано» в умовах надзвичайно жорстокого окупаційного режиму (с. 69). Нагадаю, що в Україні він був найкривавішим в Європі. Тому українські втрати найбільші у Другій світовій війні. На сході країни населення зазнавало тиску двох окупантів (німців та червоних), а на заході трьох (ще й поляків). Окупаційний терор в Україні, особливо Західній, не можна навіть порівнювати з відносно м‘яким режимом у Західній Європі. Тому посилка на Чехію чи Францію, які без збройних повстань через масову колаборацію з німцями не тільки вижили, але й зберегли незалежність, на нашу думку, науково некоректна. Українці Галичини та Волині на кінець 1942 р. були поставлені перед альтернативою не «колаборувати чи повставати», а «вмирати чи повставати». З другим приходом совєтів ситуація для місцевої людності лише погіршилася. Історія не лишила західним українцям альтернативи збройному опору.

Як відомо численні польські повстання проти окупантів росіян та німців (1794, 1830, 1863, 1944 рр.) незмінно терпіли поразку з великими втратами з боку повсталих. Щодо сумнівів відносно доцільності цих повстань один відомий поляк відповів, що в стратегічному плані вони виправдані, оскільки Польща демонструвала світу, що «єще Полска не згінела». Може варто екстраполювати цей підхід і на нашу історію національно-визвольної боротьби?

Переможному повстанню Богдана Хмельницького передувало кілька повстань, що закінчилися поразками, але без них не було б перемоги 1648 р. Без збройних змагань за незалежність 1917-1921 рр. не було б Української Повстанської армії. Пам‘ять УПА надихала шестидесятників та націонал-демократів 90-х, створюючи підґрунтя і передумови сучасної незалежної Української держави. Хоча «своєї мети здобути українську державу УПА не досягла», її героїчний приклад цементує національну самосвідомість українства.

З відносно благополучного сьогодення нам слід обережно і зважено оцінювати такі трагічно-героїчні сторінки української історії, як народні повстання проти загарбників, зокрема і героїчну війну ОУН-УПА з окупантами. Вони вмирали не за бізнес, маєтки чи теплі крісла, а за дещо вартісніше, на жаль незрозуміле багатьом їхнім критикам.

«Це люди на сталь перекуті в огні, це люди як брили каміння», що жили в «добу жорстоку, як вовчиця», - писав про них український націоналіст О. Кандиба-Ольжич. Однак, що нам думка замордованого в Заксенхаузені, але не зламаного гестапо провідника ОУН. У нас вищі вимоги. Не так вони, бачте, гинули як слід було вмирати! Розумніше було б узагалі колаборувати з усіма окупантами, що вдиралися в Україну, заявляють зі своїх теплих та безпечних квартир надто вимогливі до своїх героїчних предків прагматичні нащадки. «Врешті решт, хіба так важливо під яким прапором грабувати свою країну?», - дивуються непрактичності своїх пращурів виховані комсомолом та партією «славних прадідів великих правнуки погані».

І на останок. Це вже безвідносно до збірки статей Я.Грицака, інших фахових істориків, що володіють фактами і методиками історичних досліджень, а значить мають право як фахівці на критичний аналіз тих героїчних подій. Що ж до галасливого хору різноманітних професійних українофобів (комуністів, шовіністів, КГБістів тощо) та солідарних з ними по молодості, незнанню чи просто «по врожденному cлабоумию» деяких представників владної «еліти» та простих посполитих, які вправляються в лайці на адресу УПА (в т.ч. і на блогах УП), доречно нагадати слова Тараса Шевченка з «Холодного Яру». Вони звернені до знаного історика Малоросії ХІХ ст. А.О.Скальковського, який мав необережність зневажливо висловитись про героїв іншого народного повстання – Коліївщини:

…Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины –
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Разбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб‘є живе серце
За свою країну.
Ви – розбійники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Краще не скажеш про ситуацію в «незалежній» Україні. Може різкувато, так би мовити, неакадемічно відносно деяких інтерпретацій української історії. Зате вірно. Та й слів з пісні не викинеш.

Леонід Залізняк,
проф. Києво-Могилянської академії.