Леонід Залізняк

Ярослав Грицак – знаний український історик, що не потребує реклами у середовищі читаючих українців. Його «Нариси історії України» лишаються одним з кращих підручників з модерної історії для вищої школи. Новітня історія не є моєю прямою спеціальністю, але як історик, намагаюся слідкувати за новинками  у цій галузі. Зокрема щойно до моїх рук потрапило друге видання збірки статей Я.Грицака «Страсті за націоналізмом» (Критика, Київ 2011), після читання якої лишилося подвійне відчуття, а часом і незгода з оцінкою окремих подій недавньої історії України поважним автором, якого навіть звуть «культовим істориком України». Ні в якому разі не ставлячи під сумнів його компетентність і право на таке високе народне (а не офіціозне, ВАКівське) звання, хочу поділитися деякими своїми міркуваннями з приводу лише двох статей Я.Грицака у зазначеній збірці, які стосуються «дискусії про УПА» та «антиєврейських акцій українців».

Перша з них містить цікавий аналіз складної політичної ситуації, в якій опинилися українці Галичини та Волині на початку Другої світової війни. Реакцією на ті драматичні обставини було повстання УПА. Однак моральні оцінки самого явища, які містить дана розвідка Я.Грицака мені видалися спірними. Зокрема мається на увазі заклик до «визнання національної провини» сучасними відповідальними українськими «інтелектуалами та політиками» за діяльність УПА (с.91-93), яку автор критикує, часом досить жорстко, навіть вживаючи до характеристики її дій епітет «злочинні».

То в чому ж провина УПА та її проводу за Я.Грицаком? Чому за дії УПА українці, на думку Я.Грицака, несуть тягар «національної провини», коли аналогічну польську Армію Крайову (АК) у Польщі вважають героїчною?

Недемократичність проводу УПА

Одним з «гріхів» УПА, за Я.Грицаком, була її недемократичність. «Зосередження влади в одних руках засвідчувало, що вождество і монопартійність і надалі залишалося одним із основних принципів функціонування бандерівського руху» (с.85).

На нашу думку, жорстка централізація українського повстанського руху в останній війні була адекватною і виправданою реакцією на розгул отаманщини та квазідемократії у визвольних змаганнях українців у 1917-1921 рр., які й привели до трагічної поразки Центральної Ради та УНР. До речі про це пише сам Я.Грицак (с.74, 75).

Кілька років тому автор цих рядків був свідком дискусії з відомим істориком-комуністом В.Солдатенком. Останній наголошував, що головною причиною поразки УНР була недемократичність її керівництва. Його опонент заперечив, що якраз навпаки, українці програли війну за незалежність на початку ХХ ст. через псевдодемократію, анархію та децентралізацію, що запанували на українських землях. Саме розгул отаманщини й став важливою причиною поразки українців у змаганнях за незалежність 1917-1921 рр.

У той же час у наших сусідів була встановлена жорстка централізована влада у формі військових режимів, що дало їм можливість не тільки відстояти незалежність від імперського центру (Польща, Фінляндія), але й поділити між собою паралізовані анархією українські землі (Росія, Польща). Не випадково серед державних вождів того часу запанувала військова мода. Навіть суто штатські особи (Дзержинський, Ленін, Сталін, Пілсудський) вдяглися у шинелі та френчі і не скидали їх до самої смерті.

УПА на чолі з бандерівцями була військовою організацією, що діяла в умовах найжорстокішого збройного конфлікту, якого ще не знала світова історія. Єдине жорстке керівництво – засадничий принцип організації військових структур з часів єгипетських фараонів до сьогодення. Усі спроби демократизації військових підрозділів закінчувалися їх крахом.

Врешті решт, практика критерій істини. А практика така, що надцентралізоване, недемократичне (за Я.Грицаком) бандерівське керівництво УПА зробило її найефективнішим партизанським рухом Другої світової війни, про що неодноразово писали провідні зарубіжні експерти. Без будь-якої допомоги зовні, в умовах тотальної війни, УПА протягом 10 років успішно воювала проти трьох потужних супротивників. Визнає військову ефективність УПА і Я.Грицак, наводячи висловлювання англійського дослідника Д.Амстронга: «УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування». Отже історичний досвід однозначно свідчить на користь більшої ефективності в управлінні військовими діями «недемократичного» Проводу УПА порівняно «демократичним» керівництвом збройних підрозділів Центральної Ради чи армії УНР. Історія свідчить: демократія і військова організація речі несумісні.

Визнаючи героїзм УПА в боротьбі з червоними окупантами, Я.Грицак засуджує її за терор проти населення, яке «готове було до співпраці з совєтським режимом». Звичайно насилля й терор не належать до числа людських чеснот, але чи була в упівців альтернатива в умовах тотального кривавого терору спочатку з боку фашистів, а потім червоних? Така трагічна логіка війни, яку розв‘язала не УПА. Та й ступінь терору УПА щодо місцевого населення цілеспрямовано завищувалася радянською владою. Доречно згадати масове створення підрозділами МГБ для дискредитації УПА спеціальних терористичних груп, які під виглядом бандерівців чинили масові насилля і вбивства серед місцевих мешканців. Якби терор над населенням і бандитизм УПА був таким масовим, як про це говорили комуністи, то чи підтримувало б селянство Галичини бандерівців до останніх днів їхнього героїчного опору у 50-х рр. ХХ ст.?

Волинська трагедія 1943 р.

Головний «гріх» УПА, за Я.Грицаком, це її участь в польсько-українському конфлікті 1943 р. на Волині. Причому ініціатором і винуватцем «Волинської різні» однозначно виступає українська сторона та її ударна сила УПА. Нібито «каталізатором був наказ керівництва ОУН-б…», який «навряд чи колись удасться знайти», «але наказ ОУН-б про початок антипольської акції мав існувати» (!?), адже досі не знайдено жодного розпорядження Гітлера про знищення євреїв чи Сталіна про голодомор (с.82). Дивна логіка. Як відсутність наказів Гітлера чи Сталіна може довести наявність наказу ОУН-б (якого, до того ж, ніхто не бачив) про початок Волинського конфлікту? З тим же успіхом  можна стверджувати, що Волинську різанину почала польська Армія Крайова, посилаючись на наказ її керівництва, який «навряд чи колись удасться знайти», але який «мав би існувати».

Не можу погодитися з безапеляційним звинуваченням українців в спричиненні Волинської різні. Не маю сумніву, що такий досвідчений дослідник як Я.Грицак розуміє, що волинська трагедія 1943 р. була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі (а Волинь це серце українських етнічних територій) ще з часів коли урвалася династія Данила Галицького. Видатний український історик зі Львова Ярослав Дашкевич писав: "Відносини між польським та українським народами, починаючи з 14 ст. – це завжди були відносини підкорювача і підкорюваного, гнобителя і пригнобленого, експлуататора і експлуатованого..." Піку своєї брутальності антиукраїнська, загарбницька політика Варшави на Волині досягла саме у передвоєнні роки, коли польською стороною власне й були закладені передумови волинського міжнаціонального конфлікту 1943 р.

Нагадаю, що після Першої світової війни, попри визнання міжнародним співтовариством права націй на самовизначення, українці виявилися єдиною великою нацією Європи, що не отримала незалежність. Антанта, перш за все Англія і Франція, погодилися на передачу Східної Галичини у тимчасове управління Польщі, на умовах надання нею гарантій автономії краю, відкриття українських шкіл, університету, дозволу користуватися українською мовою в державних установах, поваги до релігії, звичаїв і прав українців тощо.

Однак отримавши українські території в управління Польща забула всі свої обіцянки: скасувала українські кафедри в університетах, школи зробила двомовними з домінуванням польської, заборонила українську в установах, знищила кілька сотень православних храмів. Полонізація Галичини та Волині набула особливо жорстоких форм. Зокрема на перенаселену 2-х мільйонну Волинь з метою витіснення автохтонного українського населення уряд Пілсудського направив 300 тис. польських колоністів-осадників. В умовах катастрофічної нестачі земель їм, за рахунок українських селян,  були надані кращі землі, великі субсидії, віддані адміністративні посади. Особливим приорітетом серед осадників користувалися сім‘ї польських військових, ветеранів польсько-української війни в Галичині 1918, 1919 рр., які навіть отримали право носіння зброї.

Особливо брутально польські колонізатори повели себе у 1930 р. під час «пацифікації» Волині, що набула скандального розголосу в Європі. Озброєні польські загони зайняли близько 800 українських сіл, руйнували громадські приміщення, численні читальні “Просвіти”, православні храми, грабували майно, збіжжя, проводили масові екзекуції. Створювалися так звані “руйнаційні групи”, що захоплювали українські села і били всіх підряд (чоловіків, жінок, дітей, старих), палили оселі, нищили запаси продуктів. Масові побиття зі знущаннями поширювалося на всі верстви населення: землеробів, священників, учителів, робітників, адвокатів, суддів, інженерів. Православних українців заганяли до костьолу, перехрещували в католиків, а потім били.  Багато українських активістів отримали великі тюремні терміни. Був відкритий навіть спеціальний концтабір для політв‘язнів Береза Картузька, в якому переважну більшість ув‘язнених складали українці.

Намір депортувати частину українців до Західної Польщі з метою «деукраїнізації» Галичини та Волині, через початок війни, був здійснений Польщею лише частково у 1947 р. (операція «Вісла»).

Зрозуміло, що всі ці каральні акції сприяли радикалізації антипольських настроїв серед українців. Ненависть переповнювала як окупантів, так і місцеву людність. Так великопольськими шовіністами на Волині була закладена міна, що вибухнула польсько-українським збройним конфліктом 1943 р.

Моральна оцінка Волинської трагедії 1943 р. поза згаданим історичним контекстом, тим більш досвідченим істориком, виглядає дивно, непереконливо, тенденційно. Уявіть собі, що ви застали у власній квартирі злодія і, захищаючи життя близьких людей і своє власне, вбили нападника. Будь який суд визнає ваші дії самообороною і виправдає вас. Однак якщо обмежити інформацію лише фактом вбивства, приховавши, що убитий був злодієм, який незаконно заліз у ваше помешкання з метою пограбування – вас визнають винним. Саме за другим сценарієм розглядає Волинську трагедію Я.Грицак, ігноруючи її передумови і причини.

Зерна посіяні польськими шовіністами у передвоєнний час на українських землях Волині у війну розквітли кривавим цвітом. Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду. Поляків на українських етнічних теренах Волині на 1943 р. місцеве населення сприймало як ворожих колоністів, колонізаторів, окупантів. Але якщо УПА воювала на своїй батьківщині проти окупантів німців, росіян, поляків, то польська АК діяла на землях українських сусідів, фактично, з метою загарбання української Волині. Саме так це протистояння сприймалося українцями під час війни. Не бачу вагомих підстав переглядати цю диспозицію сторін Волинського конфлікту в наш час.

Однак чомусь не чути вибачення за насильницькі дії окупантів з АК проти корінних мешканців Волині. Навпаки автохтонне населення (українці) повинні вибачатися перед колонізаторами, за те що вони збройно виступили проти численних, брутальних спроб поляків відторгнення українських земель Волині. Чи не здається, пане Ярославе, такий підхід до моральної оцінки дій української та польської сторін у збройному конфлікті на Волині в 1943 р. не тільки нелогічним, але й тенденційним?

Цитую: «Звісно, лондонський уряд і Армія Крайова несуть свою частку вини: їхня непоступливість і небажання  переглянути свою політику щодо українців багато в чому зробило волинських поляків заручниками ситуації. На польській стороні лежить відповідальність і за жертви серед мирного українського населення. Але цю вину і відповідальність не можна ставити на один щабель із рішенням політичного керівництва УПА. (А власне чому? Тим більше, що існування такого рішення базується на припущеннях і здогадках - Л.З.)…За нормами міжнародного права (антипольська акція українців Волині) була воєнним злочином» (с.83). Отакої!

Чому столітня окупація, військово-політична експансія, відверте загарбання Польщею української Волині, звіряча передвоєнна пацифікація волинян, що переповнило чашу ненависті і, в решті решт, призвело до міжнаціонального вибуху на Волині, різня поляками мирного українського населення в 1943 р., до якої крім АК активно долучилася і введена на Волинь німцями польська «синя» поліція (2000 осіб), «тягне» лише на якусь «частку вини» поляків, що навіть «не можна ставити на один щабель» з «військовими злочинами» УПА та його політичного керівництва? Не зрозуміло, чому за аналогічні злочини, що призвели до загибелі мирного населення (українського та польського) українці «за нормами міжнародного права» виявилися військовими злочинцями, а поляки ні. Що це за міжнародне право з подвійними стандартами?

Нагадаю ще раз: першопричини і передумови Волинської трагедії заклала саме Польща, відвертим і брутальним загарбанням етнічних земель українців, які після сторіч насильств нарешті почали збройно боронитися проти окупантів. Виходить за міжнародним правом польським колонізаторам вбивати українців на їхній батьківщині можна, а українцям боронитися від окупантів – ні. Бо «за нормами міжнародного права», вважає Я.Грицак, це військовий злочин. Схоже винне не міжнародне право, а його тенденційна інтерпретація Я.Грицаком.

Погоджуюся, смерть мирних жителів, жінок, дітей не може виправдати ніяка боротьба з окупантами. Однак тисячами гинули від поляків й українські діти та жінки, смерті яких для автора статті чомусь виявилось недостатньо, щоб класифікувати дії польської сторони на окупованих землях українських як воєнний злочин. Чомусь у статті  висуваються мінімальні претензії до волинських поляків з АК та максимальні до українців Волині з УПА, дії яких автор називає «воєнним злочином» і закликає вибачитися перед окупантами. Це все одно, що закликати палестинців вибачитися перед Ізраїлем за їх напади на незаконні воєнізовані єврейські поселення на палестинських землях.

Якби шанований мною Я.Грицак закликав покаятися за Волинську трагедію не тільки українську, але й польську сторону, то принаймні була б хоч якась видимість справедливості. Як висловилася відносно Волинської трагедії аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Києві, професор Ягелонського університету Оля Гнатюк: «Ми повинні розуміти, що є польський біль, але ми повинні також розуміти і український біль». Вже польські аташе розуміють «український біль», а наші історики все вибачаються, що українці наважилися боронитися в своїй хаті від нападників.

Якось у відрядженні до Вроцлавського університету автор мав невелику дискусію щодо відомого повстання гайдамаків ХVIII ст. Коліївщини. Один з польських професорів натякнув, що українцям слід вибачитися за загибель поляків в Умані. У відповідь я запитав: «Пане професоре, а що поляки робили в Умані та в інших українських містах і селах? Повірте, якщо б українці пішли зі зброєю під Варшаву і там загинули, нікому б і в голову не прийшла думка вимагати від поляків вибачення за загибель окупантів на їхній землі».

Розмову подібного змісту я мав і з росіянином, ветераном Другої світової війни, який ненавидів бандерівців. «Стою я простой тверской учитель с трехлинейкой под Львовом после войны, а он в меня стреляет!». Питаю: «А що простий вчитель з Твері робив під Львовом з трьохлінійкою після війни? Якби я, простий київський вчитель пішов би під Тверь з рушницею і в мене б там стріляли, то, мабуть, правильно робили. Бо нема чого ходити до сусідів з трьохлінійками». Ветеран обурився і заявив, що він «освобождал Украину от фашистской нечести». «І за це, - кажу, - ми вам щиро дякуємо. Але «освободитель» це той, хто «освободил» і пішов додому, а той, хто залишився «после войны» як володар звільнених земель - вже не «освободитель», а новий окупант».

Сподіваюсь зрозуміло, що мається на увазі. Кожен народ має священне право захищати свої землі, батьківщину від колонізаторів і окупантів, в тому числі й зі зброєю в руках. І якщо окупант гине на чужих землях при спробі їх загарбати, то вибачатися перед ним не прийнято. Поляків ніхто не звинувачує в тому, що вони стріляли в німців під час Варшавського повстання. Росіяни мали право стріляти в німців під Смоленськом, бо німці прийшли туди для захоплення російських територій. Але кожен повинен бути готовими до того, що перейшовши кордон зі зброєю на землі сусідів ми трансформуємося в окупантів, боротьба з якими є законним правом окупованих.

Право націй на самовизначення ще ніхто не відміняв. А воно передбачає священні права народів, (в т.ч. і українського) на не тільки мирний, але й збройний захист своїх етнічних територій від загарбників та будівництво в межах цих територій власної національної держави, як це вже зробили Польща, Фінляндія, Литва, Швеція, Угорщина, Франція, Німеччина тощо. У такій європейській Україні права сусідів (росіян, поляків, білорусів, литовців, євреїв, грузин та ін.) повинні бути такими ж як і в згаданих європейських країнах, не менше, але й не більше. А всі забаганки другої чи третьої державної мови, повної освітньої вертикалі чи автономії діаспори сусіднього народу на українських землях не відповідають стандартам сучасного європейського законодавства. Численна турецька діаспора в Німеччині чи арабська у Франції не претендують ні на автономію, ні на другу державну мову, ні на повну освітню вертикаль, бо турки та араби не мають власних етнічних земель в межах зазначених держав. Право на зазначені привілеї та автономію в державі сусідів дає лише наявність в її межах власних етнічних територій, яких російська діаспора в Україні не має. Такі виключення з європейських стандартів як Швейцарія пояснюються поєднанням в одній державі кількох етнічних груп з власними територіями (німців, французів, італійців), або ж є реліктами колишнього імперського минулого, що не має перспектив і швидко відходить у небуття.

То чому, всупереч визнаному світом праву націй на самовизначення, українцям відмовляють в праві захищати власну батьківщину, та ще й їхні «культові історики»? Чому українці, на відміну від інших народів, повинні вибачатися перед окупантами та колонізаторами за те, що пробують захистити власну землю і свій народ? Вибачатися за боротьбу з польськими колонізаторами в Умані 1768 р., на Волині 1943 р., з російським НКВД-МГБ на Галичині. У чому причина цього подвійного стандарту щодо українців, який часом визнає навіть наша інтелектуальна еліта, зокрема провідні історики?

Відповідь знайшлася на одному з блогів сайту відомої провокаційної виставки «Волинська різанина», що була організована ненависниками УПА та українофобами всіх мастей у Києві в квітні 2010 р. Цитую: «З нашого «травоїдного народу» (термінологія сучасних російських фашистів, по суті вірна!) народи-вовки роблять потвору, чудовисько. І чому вони мають можливість це робити? Та саме тому, що ми травоїдні. Й поки такими будемо, вовки будуть нас поїдати - неминучі наступні розстріли, висилки, голодомори. Тому на запитання відчаю “невже, щоб вижити, нам треба стати вовком,” згадується народна мудрість: з вовками – по-вовчому. Українці це не нація і не народ, а гній для удобрювання великопольського і великоросійського шовінізмів. Така є ситуація на сьогодні. Але так не повинно бути завтра». Краще не скажеш.

Саме тому ми постійно вибачаємося за опір польським окупантам на Волині та перед російськими «освободителями» з НКВД-МГБ, які у 33-му році свідомо виморили голодом Східну Україну, а у повоєнні роки залили кров‘ю Галичину. Дивує, що наші історики-всепрощенці ще не закликали українців вибачитися перед німцями за те, що не зовсім гречно приймали їх у 1941-1944 рр. А чому б і ні? Якщо боронитися від окупантів Волині з АК чи карателів з МГБ – військовий злочин, то чому можна стріляти в німців? За аналогією слід вибачитися і перед солдатами вермахту, СС та гестапо. Тим більше, що від Гітлера загинуло менше українців, ніж у «дружніх» обіймах братньої Москви протягом ХХ ст.

Щось не видно щоб наше всепрощенство та абстрактний гуманізм наших моралістів-істориків до окупантів України викликав з їхнього боку хоча б запізніле розкаяння та визнання «українського болю». Вони й не думають вибачатися за мільйони замордованих українських чоловіків, жінок, дітей у їхній же хаті. І взагалі не визнають влаштованих ними голодоморів та етноцидів. Бо вовки перед травоїдними не вибачаються.

«А братія мовчить собі витріщивши очі. Може так і треба?». Так і треба, бо не встигли нас побити, як біжимо вибачатися за те, що пручалися коли нас били у нашій же хаті. Бо ми травоїдні хохли, безсловесне тягло в закривавлених імперських возах сусідів – росіян, поляків. Так було, так є, але так не повинно бути. Якщо ми ще бажаємо щоб Україна відбулася в колі незалежних цивілізованих, європейських держав.

Антиєврейські акції

Після розбору «гріхів» УПА перед поляками у згаданій збірці Я.Грицака поміщена стаття про участь українців у антиєврейських акціях фашистів. «Українці несуть тягар гріха… антисиметизму» і «як національна спільнота… відповідають за антиєврейські акції» (с. 96, 99).

Погоджуюсь, що українська спільнота, яку уособлює Українська держава несе моральну відповідальність за злочинців-поліцаїв, які були змушені або погодилися добровільно на участь в каральних акціях, зокрема у фашистському голокості єврейського народу. Хоча вони й не були її громадянами, бо самої Української держави не існувало. Але визнаючи єврейський біль ми вправі сподіватися від єврейського народу на взаємність – визнання українського болю. Держава Ізраїль, «як національна спільнота», за Я.Грицаком, також повинна взяти на себе моральну відповідальність за участь євреїв в українському голокості – голодоморі 1933 р. Мається на увазі один з безпосередніх організаторів голодомору Лазар Каганович, на совісті якого мільйони заморених голодом українців.
А народжений в Україні Лев Троцький (Лейба Бронштейн) на чолі більшовицьких військ знищив українські надії на незалежність початку ХХ ст., залив Україну кров‘ю і повернув її в лоно більшовицької Росії. Ось як він писав про ті часи: «Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков...».

Президент Л.Кравчук вибачався у Києві, Брюселі, Тель-Авіві за масові розстріли фашистами євреїв у Бабиному Яру, що робилися не українцями, які на той час взагалі не контролювали свою країну, а спеціальними німецькими зондеркомандами за прямим наказом з Берліну. Чому Україна визнає моральну відповідальність навіть за рядових поліцаїв, які виконуючи злочинні накази фашистів брали участь у антиєврейських акціях, а держава Ізраїль не збирається хоча б морально засудити безпосередніх організаторів нищення мільйонів українців? Україна давно визнала голокост єврейського народу, одне заперечення якого вважається тяжким злочином проти людства. Чому ж єврейська держава заперечує факт голодомору і не вважає його етноцидом? Невже українці та євреї, як кажуть в Одесі, «это две большие разницы»? І чи довго ще українцям чекати на взаємність? Чи як кажуть в тій же Одесі: «Не дождетесь!».

За Я.Грицаком, українці «відповідають за антиєврейські акції» на Галичині в часи німецької окупації «як національна спільнота», попри неконтрольованість українцями своїх земель через відсутність Української держави. Українські території контролювалися окупаційними режимами, керованими з Варшави, Берліну та Москви. Вочевидь, за аналогією, відповідальність за антиукраїнські акції на українських теренах з боку росіян, поляків, німців, євреїв повинні нести, за Я.Грицаком, відповідні національні спільноти, навіть якщо вони на той час не мали власних держав (євреї), а тим більше, коли такі держави були. Якщо відсутність держави Ізраїль знімає відповідальність з єврейської національної спільноти за антиукраїнські акції Л.Кагановича, Л.Троцького та інших «євреїв-комісарів» (за Л.Троцьким), чому українці повинні відповідати за антиєврейські в окупованій німцями Галичині? Може Я.Грицак пояснить, який дуже добре бачить гріхи українців перед поляками та євреями і не помічає аналогічних провин останніх перед корінними мешканцями України?

Дивують навіть не подвійні стандарти моральної оцінки дій українців, порівняно з аналогічними діями їхніх сусідів, а визнання і підтримка цієї подвійної моралі частиною сучасної української еліти, зокрема й деякими нашими провідними істориками.

Взірцем цивілізованого покаяння за гріхи Другої світової для нецивілізованих українців нібито є німці. О.Підлуцький у «Дзеркалі тижня» за 16.02.2008 пише, що канцлер В.Брандт у 1970 р. «став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він вибачався за злочини гітлерівського режиму перед людством… І в цей день Німеччина остаточно видужала, розрахувавшись за гітлеризм за всіма історичними рахунками». І все? Ось виявляється як легко можна зняти з «національної спільноти» гріх за вбивство мільйонів. Розв‘язав Першу світову, вибачився і готуйся собі до Другої. А просте вибачення високопосадовця виявляється достатнім щоб усьому народу «розрахуватися за гітлеризм за всіма історичними рахунками» (?!).

Достатнє та не для всіх. Як кажуть: «Що можна Зевесу, того зась бику». Як зазначалося, триразове вибачення президента України за жертви Бабиного Яру, до яких українці мають дуже віддалене відношення, так і не зняли з «української спільноти… відповідальність за антиєврейські акції», за Я.Грицаком. А чи взагалі співмірні гріхи німецької та української спільнот у Другій світовій, щоб пропонувати Україні каятися на рівні з Німеччиною? Сама пропозиція жертвам війни каятися за невідомо які гріхи за прикладом найбільшого її злочинця виглядає цинічним блюзнірством, з яким українці, нажаль, давно змирилися. Адже Україна – найбільша жертва Другої світової: близько 11 млн. втрат, повністю зруйнована інфраструктура, етнічні українські землі (Закерзоння) передані Польщі. Українці, як і після Першої світової, лишилися єдиним великим бездержавним етносом у Європі. А ми все ще комусь щось винні, бо як сказав російський байкар: «ты виноват уж тем, что хочется нам кушать».

Цивілізовані сусіди пропонують «диким» українцям ще одну формулу, за якою взаємовибачилися поляки та німці: «вибачаємо і просимо вибачення». Не можу собі навіть уявити за яку провину перед німцями в останній війні українці мають у них просити вибачення. Інша справа поляки. Дійсно, вони стали жертвами німецької агресії у 1939-1945 рр., однак отримали за це велику територіальну компенсацію за рахунок німецьких земель по Одеру, в тому числі й тих, на яких поляки ніколи не жили.

Щодо польсько-українських рахунків по Другій світовій, то ми можемо вибачатися хіба що за те, що з українських етнічних земель Польща відхопила лише українське Закерзоння, хоча з 1919 р. претендувала і воювала з українцями за Волинь та Галичину. А Закерзоння (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя) – споконвічні українські етнічні території з древніми руськими містами Перемишль, Холм, Дорогочин, Більськ. Зокрема Перемишль був племінним центром літописних білих хороватів, а у ХІ-ХІV ст. одним з головних міст Галицько-Волинського князівства. Холм – княжа столиця його засновника Данила Галицького. Саме у Холмі народився Михайло Грушевський. Про автохтонність русинів-українців на землях Закерзоння переконливо свідчать дослідження польських археологів: старожитності Х-ХІІІ ст. з цих територій «руські» і суттєво відрізняються від синхронних матеріалів західніших, власне польських територій. У 1947 р. в ході операції «Вісла», спрямованої на загарбання Польщею українського Закерзоння, корінне українське населення було брутально, насильницьки депортоване із земель, де воно проживало вже більше 1000 років.

Є ще проблема Волинського конфлікту українців з польськими колонізаторами, про що йшлося вище. Попри жорстокі вбивства з обох боків слід пам‘ятати, що головними винуватцями в кровопролитті в ході національно-визвольної боротьби будь-якого народу є окупанти. Саме на них кров жертв визвольних змагань народів. Однак, у даному конкретному випадку Волинської трагедії польсько-українське взаємовибачення видається доречним і необхідним для нормальних добросусідських відносин.

Видатний український історик Ярослав Дашкевич так висловився відносно пропозиції українцям вибачитися перед окупантами за формулою «прощаємо і просимо прощення»: «Ставити таку вимогу поневоленому народові, який вів національно-визвольну війну, глибоко аморально. Алжирці, наприклад, не били себе в груди і не каялися перед французами за повстання, що довело до незалежності Алжиру. Бо і там, як в Україні, методи боротьби накидала панівна нація».
Взагалі всі ці запізнілі вибачення народів перед сусідами за територіальну агресію на їхні землі з масовим вбивством мешканців окупованих країн не виглядають надто ефективним інструментом реальної міжнародної політики. Вибачення Німеччини за розв‘язання вже другого світового конфлікту з десятками мільйонів жертв навряд чи гарантує світ від Третьої світової. А як покаятися Великій Росії за ріки і моря крові братів своїх менших: казахів, грузинів, українців, поляків, литовців, чеченців, чукчів, татар, афганців і немає їм рахунку?

То може взагалі не слід народам вибачатися і каятися перед сусідами за історичні провини? Тим більше, що світова історія свідчить про перманентні конфлікти між народами та державами, що були, є і, схоже, будуть попри всі їх розкаяння і вибачення. Все ж навіть примарний шанс розрядити напругу у світі через врахування помилок минулого і взаємні вибачення слід використати. Однак розкаяння не повинно бути однобічним, як часто пропонують зробити Україні різні політично зацікавлені «доброзичливці» як усередині країни, так і поза її межами. Каючись у провокаційно накинутих нам часто перебільшених, уявних гріхах, ми визнаємо себе грішниками, винними за те чого й не робили, самі створюємо образ дикого українця різуна й антисеміта.

Президент Л.Кравчук вже тричі вибачився за всіх українських поліцейських, що брали участь у антиєврейських акціях організованих німцями на окупованих територіях України. А Л.Кучма вибачався перед поляками за польсько-український конфлікт 1943 р. Чи принесло це якісь морально-політичні дивіденди українцям? Нажаль питання антисиметизму та антиполонізму українців продовжує мусуватися як в Україні, так і за її кордонами. Не сталося й визнання голодомору 1933 р. ні державою Ізраїль, ні Росією.

Наші однобічні покаяння у всіх дійсних та надуманих гріхах перед сусідами нагадують одностороннє ядерне роззброєння країни разом з фінальним його актом – здачею останніх ядерних матеріалів В.Януковичем. Чи гарантувала ця сумнівна акція безпеку Україні? Питання риторичне. З позицій реальної дипломатії наше однобічне роззброєння (як і однобічне покаяння) в українській фолькльорній традиції називається: «дурний шию підставляє та не знає за що».

Разом з тим, покаяння за гріхи земляків перед сусідами продуктивне лише коли воно щире і взаємне: польсько-українське, єврейсько-українське, російсько-українське і так далі. Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі? Перед Менгли-Гиреєм, Батиєм, половцями, печенігами, що палили княжий Київ? Чи перед літописними обрами, що запрягали слов‘янських жінок у вози? А може перед карателями МГБ, вермахтом та гестапо? А чому б і ні? Адже від Гітлера загинуло менше українців ніж у «дружніх» обіймах Москви. Хай нам наші історики-всепрощенці підкажуть – ми й перед вермахтом вибачимося!

Леонід Залізняк,
професор Києво-Могилянської академії.