В історії кожного народу і кожної держави є люди та події, які постійно оточені атмосферою шанобливості та вдячної пам’яті нащадків. Тільки в умовах колоніального стану країни така традиція порушується, бо загарбники прагнуть стерти з пам’яті поневоленого народу згадки про ті події, перекручуючи на свій лад причини воєн і конфліктів.

В історії Україні збереглось багато яскравих прикладів проявленої звитяги. Сучасники часто неправильно розуміють значення слова «звитяга». За Звичаєм, звитяга – це зверхність над ворогом. Ось як описує Олександр Косуха у своїй книзі "Вільний спосіб життя. Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю та споконвічні принципи самоорганізації українців" звитягу:

«Зверхність допускалася лише в бою з ворогом-загарбником, який прийшов на твою землю, і тоді вона називалася звитягою. Зараз це слово слугує простим синонімом до слова “подвиг”, оскільки втрачено його первісне значення. Звитяга ж, як мені пояснював Леонід Безклубий, - це коли ти, навіть переможений ворогом, знаходиш у собі сили востаннє плюнути йому у вічі, цим самим неначе вивищуючись (витягуючись) над ним.»

Згадаємо деяких звитяжців-героїв, що залишили свій слід в нашій історії.

Святослав

Київський князь Святослав Хоробрий був мудрим, далекоглядним політиком, хоробрим воїном, благородною людиною. Він завжди попереджав своїх ворогів про те, що буде битися з ними: “Йду на ви”, тобто, іду на вас війною. Саме з таким повідомленням відправлялись посли перед війною.

Попередження ворога про напад є втратою елементу несподіваності (повідомлений – значить захищений). Скільки треба мати сміливості, щоб діяти в такий спосіб? Безперечно на той час це свідчило про неабияку зухвалість та зверхність над ворогом. Але завдяки військовому таланту Святослава це не впливало на переможний результат численних битв. Навіть Візантійська імперія не встояла перед військом Святослава і змушена була платити данину.

Дмитро Вишневецький (Байда)

Князь Дмитро Вишневецький – засновник першої Запорозької Січі на острові Хортиця, запорозький отаман.

Навколо життя Дмитра Вишневецького і його смерті створено багато легенд. Оповідали, нібито його, після катувань, було скинуто з високої башти і він зачепився ребром за гак, що стирчав із стіни, або що його було навмисно почеплено ребром на гак; що він прожив у такому стані три дні і при цьому без упину голосно лаяв турків та їхню віру; що тільки не стерпівши наруги над своєю вірою, хтось із турків застрелив Дмитра з лука. Оповідали, що турки вирізали та з'їли серце Вишневецького, щоб перейняти його мужність та відвагу. Згодом з'явились нові народні версії цих подій, що звеличували славу Байди: нібито султан зваблював полоненого Вишневецького у турецьку віру, обіцяючи за це всілякі блага, але Дмитро зневажив все те, та ще й сам, висячи ребром на гаку, стріляв із лука в султана.

Іван Гонта

Іван Гонта - Уманський сотник, що у 1768 році підтримав повстання козаків та був одним з його очільників. Був зраджений та схоплений поляками разом зі своїми побратимами.

За вироком комісії, з метою залякування народу, страта мала відбуватись 14 днів; протягом перших десяти кат мав щоденно знімати з його спини полоску шкіри, на 11-й відрубати обидві ноги, на 12-й обидві руки, на 13-й вирвати серце і на 14-й відрубати голову.

Гонта мужньо переносив тортури. Ось як описується його страта зі слів очевидців тих подій: «Гонта вийшов на місце страти з обличчям веселим та спокійним, ніби йшов до кума на хрестини. Кат відірвав йому полоску шкіри, полилась кров, але обличчя гайдамаки не змінилось; відірвали іншу полоску шкіри, тоді Гонта сказав глядачам: «От говорили, що буде боліти, — ані трішки не болить!»

Така поведінка Івана Гонти мала зворотній ефект. Люди не могли знести виду катувань і того, що Гонта "плюгавив поляків та польського короля", і третього дня було наказано відрубати жертві катувань голову й виконувати решту присуду на трупі.

Іван Нечай

За дослідженнями українського історика І.С. Стороженка, у битві під Берестечком у липні 1651 року, Богданом Хмельницьким був сформований полк з 300 козаків-добровольців для прикриття виходу з табору війська, який не мав права на відступ і який поліг до єдиного воїна, не відступивши ані на крок.

Іван Нечай – останній козак, який був із когорти 300 добровольців, ще протягом трьох годин відбивався від польських шляхтичів і німецьких найманців. П’єр Шевальє, оповідаючи у книзі “Історія війни козаків проти Польщі” про перипетії Берестецької битви, про героїчну смерть Івана Нечая, пише: “Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього; витративши увесь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити [...]. Тоді якийсь шляхтич з Цехановщини та якийсь німецький улан [...] кинулись у воду по шию і знову почали бій; козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якого закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка”.

Останній подвиг Холодноярців

9 лютого 1923 року в камері Лук’янівської в’язниці м. Києва, де утримувалися чотирнадцять холодноярців, засуджених до розстрілу, повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії в’язниці, захопили зброю.

Українські повстанці не опустили рук навіть у в’язниці, засуджені на страту, а дали бій ворогу...

Ось як описує Юрій Горліс-Горський у романі «Холодний Яр» цей випадок:

Майже чотири години серед Києва точився бій. По одному переставали стріляти холодноярці. Один, похмурий такий, що стріляв найуважніше, обернувся.
– Чого перестали?
– Один набій залишився... – відповідають звідусіль.
Зняв рушницю з підвіконня.
– Чорт! А про товаришів – забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері...
– Я для себе залишив, – одізвався один із тих, що розмовляли, і показав рушничний набій.
Похмурий відійшов від вікна і став у кутку.
– Ну, хто хоче від своєї, не чекістської – підходь...
Вставали і підходили по одному. Цілувалися з похмурим.
– Прощай, Андрію...
– Прощай, друже! Куди хочеш?
– В чоло...
Вистрелив у чоло.
Підходить другий.
– Прощай! Куди бажаєш?
– У серце...
Вистрелив у серце.
Вистріляв усі набої з рушниці й револьвера.
А залишилося ще декілька повстанців, що не мали зброї.
– Ну, а ви, хлопці, вибачте... Погарячкували – не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти... Ну, отамани, – усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, – ставайте. Хай хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер?
– Револьвер і одна...
– Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.
Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.
– Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!
Шістнадцять тіл впало на підлогу.

Наведені вище історичні події – це тільки найбільш яскраві та характерні випадки. Практично в кожен історичний період України були люди, які йшли попереду та своїм прикладом надихали на боротьбу інших. Слава про їх звитяжні вчинки передавалась з покоління в покоління в піснях, думах та переказах; на їхньому прикладі виховувалась і виховується молодь, наслідуючи їх найкращі риси, моральні та духовні якості. І так мусить бути!

Слава Україні! Героям слава!

Відділ загальної інформації Козацького братства бойового Звичаю Спас «Сокіл»