Пам’ятник споруджено в центрі села Мельники Чигиринського району, поруч з монументом Холодноярським героям, на місці, де колись стояла церква Святої Покрови, де не раз бував Юрій разом з побратимами – старшинами та козаками полку гайдамаків Холодного Яру.

Ведучий мітингу, Роман Коваль, розповів, що за неповні два місяці на Черкащині, Херсонщині, Київщині, Дніпропетровщині та Житомирщині встановлено пам’ятники борцям за волю України, а саме: в селах Матвіївці, Зміївці, Воронькові, Ганнівці та Горбулеві. Сьогодні свято прийшло в Мельники, яку називають столицею Холодного Яру. Це вже шостий монумент борцям за Самостійну Україну в Мельниках!

Автором пам’ятника став член Національної спілки художників України Віктор Крючков, профінансував побудову Володимир Сапа, якого влада нині ув’язнила. Свято відбулося без нього. Що казати – на Черкащині владу захопили “половці”! Вони почали полювання на тих, хто фінансував українські ініціативи. “Половецька орда” такого не пробачає.

Але українці рук не опускають. Зокрема члени Історичного клубу “Холодний Яр” Леся Островська та Олег Островські, всупереч несприятливим обставинам, попри погрози і залякування з боку “половців”, прагнуть здобути перемогу на виборах – Леся балотується до Черкаської обласної ради, а Олег – на посаду міського голови Чигирина.

Своєрідною відповіддю орді, яка вийшла з донецьких степів, став рух за вшанування борців за Самостійну Україну в 1917 – 1920-х роках. Ініціював його Історичний клуб “Холодний Яр”.

Благородну ініціативу підхоплюють патріоти з різних країв. Так, на Покрову в м. Богуславі Київської області на стіні Свято-Миколаївського чоловічого монастиря буде урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь козаків Армії УНР Івана Білецького та Оверка Бондаренка, учасників Другого зимового походу. “Московсько-жидівська комуна” стратила їх у містечку Базар на Волині – попри те, що вони були військовополоненими.

У цей же, день, 14 жовтня, в с. Степанці Канівського району Черкаської області на стіні сільської школи буде встановлено меморіальну дошку на честь Оникія Тимофійовича Кучера, козака 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії Української повстанської армії Другого зимового походу. Їхні анкети знайшов у Державному архіві СБУ Роман Коваль та опублікував у книзі “Рейд у вічність” 2002 року, а згодом у збірці “Другий зимовий похід або Листопадовий рейд” (2006).

Вшанування пройдуть і в Медвині, де місцеві козаки відзначатимуть 90-ліття повстання своїх батьків і дідів проти диктатури чужинців. А 17 жовтня на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області заплановано відкриття пам’ятника отаманові Дмитрові Соколовському. 10 листопада пам’ятник борцям за волю України зависочіє в Легедзиному Тальнівського району Черкаської області.

Не стоять осторонь і наші брати з Галичини. Їхня патріотична півсотня прибула до Мельників на відкриття пам’ятника Юрію Горлісу-Горському з далекого Львова. Очолив делегацію Богдан Винниченко, голова секретаріату Всеукраїнського об’єднання ветеранів Львівщини. Скажемо відверто: наше свято без галичан було би неповним!

Чи знаєте хто, які слова було написано на жовто-блакитному прапорі полку гайдамаків Холодного Яру? Рядки з пісні “Не пора, не пора” Івана Франка:

Ми поляжем, щоб славу і волю, і честь,
Рідний Краю, здобути Тобі.

На чорному ж прапорі Холодного Яру випромінювали віру пророчі слова Тараса Шевченка “І повіє огонь новий з Холодного Яру”. Ось кого читали новітні гайдамаки! Шевченка і Франка! А начитавшись їх, взяли до рук зброю і пішли захищати Батьківщину.

Як гарно, що пісню “Не пора, не пора…” в Мельниках, попри дощ, в єдиному пориві співали українці Наддніпрянщини та Галичини. Співали так, що й дощ ущух!

Освятив пам’ятник отець Назарій (УАПЦ). Сказав він і тепле слово про полеглих.

Важливими були присутність та виступ в. о. голови Чигиринської районної ради Юрія Лисака. Він добре знав, що новий голова Чигиринської державної районної адміністрації Володимир Калашніков виступив проти відкриття пам’ятника, але Юрій Іванович приїхав, бо “це національне свято” “Я обов’язково буду!” – сказав він і дотримав слова.

 Лунало в Мельниках і глибоко патріотичне слово заступника голови Національної спілки письменників України Василя Шкляра. Вшанували Юрія Горліса-Горського герой України Левко Лук’яненко та його дружина Надія. Розповів про реалізацію задуму автор пам’ятника Віктор Крючков. Змістовно виступали й члени Історичного клубу “Холодний Яр” Олег і Леся Островські та Богдан Легоняк, який взяв на свої плечі головний тягар завершення робіт із встановлення пам’яника.

Прочитала вірш “Пам’яті героїв Холодного Яру” племінниця командира 1-го полку Січових стрільців Армії УНР Івана Андруха Надія Макулович зі Львова. Декламував вірш “Нескорені” письменник з Галичини Володимир Бохонко.

Заспівав про головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака кобзар Тарас Силенко. Славив героїв піснею і бард Володимир Гонський, який, окрім того, передав кошти на поминальний обід від імені народного депутата України від партії “Батьківщина”.

Промовляв і народний депутат України Тарас Стецьків, який зі своїми товаришами фінансово допоміг завершити роботи, пов’язані з перевезенням та монтуванням пам’ятника.

Цього дня відбувся й автопробіг у Холодний Яр. Його ініціював представник руху “Українська альтернатива” Володимир Кухар. Сприяла в організації мистецька агенція “Наш формат” (Владислав Кириченко і Сергій Куцан). В автопробігу взяли участь лідер гурту “Тартак” Сашко Положинський, поет Павло Вольвач, журналіст “5-го” телевізійного каналу Роман Чайка, лідер рок-ватаги “ДельТора” Євген Янкевич, інші діячі української культури. Гасло автопробігу – “Воля України, або смерть”. Саме так митці, журналісти, громадські діячі, не пов’язані з політичними партіями, хотіли задекларувати свою рішучу незгоду зі спробами колоніальної влади ліквідувати Українську державність.

“Воля України, або смерть!” – таке гасло сяяло на чорному прапорі полку гайдамаків Холодного Яру в 1919 – 1920-х роках. Це гасло мусять написати на своїх прапорах українські патріоти сьогодні.

Пам’ятник Дмитру Соколовському

У неділю 17 жовтня о 12.00 на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області на могилі повстанського отамана Дмитра Соколовського буде відкрито пам’ятник.

Їхати через місто Черняхів та села Дівочки – Бежів – Головин або через Черняхів – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю, або через Радомишль – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю.

Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять Дмитра Соколовського, який підняв на боротьбу за волю України тисячі земляків!

Біографічна довідка

СОКОЛОВСЬКИЙ Дмитро Тимофійович (23.10.1894, с. Горбулів Радомишльського пов., нині Черняхівський р-н Житомирської обл.  – 8.08.1919, с. Горбулів). Військовий діяч, вчитель; отаман повстанської бригади (Волинь, 1919); військове звання – прапорщик російської армії. Член Радомишльської групи українських соціалістів-революціонерів. Брат отаманів – Олекси, Василя і Олександри (“отаманша Маруся”). В повстанському русі були також батько (дяк) і брат Степан (священик). Загинув у рідному селі від руки зрадника. Похований на кладовищі села Корчівка.

Про один епізод життя Дмитра Соколовського

Саме вони...

На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини “боронив селянську людність од кривди та сваволі” польських панів.

Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря. На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, “привітали покійного гарматними стрілами”. Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.

Гарматні стріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на “столицю князівства Соколовського” – село Горбулів.

– Стучі, стучі, Сакольчік, – казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, – ми тєбє пастучім.

Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою “столицю” не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі. До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.

Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила...

Опівночі над Горбулевом вже верещало, гуло і белькотіло – це п’яна московська пісня гриміла над принишклими хатками.

Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Соколовського. На наказ отамана козаки залишили лише вільним вихід у бік Волині – в багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.

Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали в бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.

Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.

Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Росію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.

Ті, що потрапили в багна, загинули не всі. На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.

Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Koval_r@ukr.net