Олександр Черненко

Останні події в Коцюбієві (місті що стоїть не теренах колишнього Галицько-Волинського князівства і яке сьогодні іменується Одесою) змушують визнати, що «дядьки отєчєства чужого» плідно таки попрацювали на ниві знищення родової пам'яті і пам'ятників. Дивина та й годі! Замість того, щоби шанувати славне своє минуле, берегти родовід і славу свою, не слідувати за облудними міфотворцями, ви неначе ляльки-маріонетки в руках вмілого афериста – співаєте осанну всесвітньовідомій проститутці Софії Августі Фредеріці Ангальт-Цербтст-Дорнбургській ¹ !

Шановні! Схаменіться! 213-ту річниці чого і чию славу ви святкуєте?

«… першою згадкою про населений пункт на території Одеси є свідчення. польського хроніста XV ст. Длугоша, який вказував, що в 1415 році польський король Володислав-Ягайло відправив з порту під назвою Kaczubyeiow (Кацюбіїв, легко взнається пізніша тюркізована назва Гаджибей — Качибей) транспорт збіжжя до осад­женого турками Константинополя. Письмен­ник XVI І ст. Кромер повторює цю звістку, по­даючи транскрипцію назви Кацюбіїва як Cacybeio .

Отже, 1415 рік — перша дата, під якою в письмових джерелах згадується Кацюбіїв— Гаджибей—Одеса. Зрозуміло, що місто, яке у 1415 році відігравало вже роль поважного порту на Чорному морі, через який можна була відправляти цілий торговий транспорт, повинно було існувати досить тривалий час .». ² Варто додати, що в XVII столітті Коцюбіїв знову фігу­рує на морських мапах. На мапі Сансона 1660 року його позначено під назвою Koczubi . Це дало право Маркевичу вважати, що життя в Качибеї продовжувало жевріти і в XVII та XVIII століттях. Він посилався також на мапу Ван Келена 1699 року, де також був відмічений Kaczubi . Так само він був позначений на мапах Де Фера 1714, Фішера 1730, Де Ліля 1732 і Де Вагонді 1757. Деякі оригінали мап зберігаються в приватних колекціях канадійських колекціонерів. На мапі Йогана Гоманна (кін. XVII — поч. XVIII ст.) місто позначено як Koisubi , а на мапі Янсона (серед. XVII ст.) — Koizubi .

З приводу вищенаведеного невеличка ремарка. Офіційну дату заснування Москви у 1147 році було визнано лишень за наявності 6 ( шести! ) слів у «Повісті времянних літ», де подається, що Юрій Довгорукий цього року запрошує чернігівського князя Святослава Ольговича до себе словами: “прииде, брате, ко мне в Москов”. Для Маскви і масквічєй цього виявилося досить, Коцюбіїву (Одесі) вищенаведеного замало!

« Кожне місто світу має свою історію... Кожне місто світу пишається нею, історією своїх пращурів і намагається не забувати тих, хто докладав зусилля для добробуту і процвітання, залишеного їм у спадок... Ця традиція передається з покоління в покоління, всотується з молоком матері... В кожному місті світу. Але чомусь не у нас..» – свідчить Людмила Бакка. То хто ж ми є, якщо різного роду зайдам дозволяємо безкарно блукати священним стовбуром родової пам'яті? Якщо це, з певних і відомих причин, не було цікавим Бодєланам, а нині не цікаве Гурвіцам, то що ж варте уваги і поваги вашої, одесити? Брайтон-біч, Хайфа, Санкт-Льєнінград, Москва? Бодєлан граючись перемінив моря, можливо й іншим, скажімо православнокауровим, наслідувати цей приклад, тим більш, що Путін аж репається, закликаючи “істінорускіх” повертатись на Урал, на Волгу, до Сибіру. Давайте, з Богом! Та заодно не забудьте прихопити із собою калєснічєнак, азарових, януковічєй, юрієв болдирєвих, калєснікавих, вєтрєнак і т.д., і т.п. Наші нащадки вам подякують. Справді, такий вчинок буде вартий і уваги, і поваги.

До трагедії (якщо не фарсу!) з річницею заснування міста, яка тягнеться від 1994 р., року нинішнього додалася ще одна цікава “родзинка” – встановлення пам'ятника “Катєнькє”. Саме отій Софії Августі, хоча й німкені, але очєнь рускай,! Якщо взяти за основу ідеологічну парадигму цього дійства (гадаю, не варто нагадувати, що до заснування Коцюбієва [Одеси], Софія [вона ж Катя № two] жодного відношення не має), логічним було б встановлення наступних пам'ятників: декільком турецьким султанам, татарських ханам, Жоржу Клемансо (обіцяв Одесі статус вільного міста), Адольфу Гітлеру, Чаушеску, Муссоліні – які (і це не перебільшення!) в тій чи іншій мірі були причетні до різного роду історичних подій, які аж ніяк не обходили місто.

А якщо серйозно, то відразу ж виникає питання – кому і навіщо це потрібно? Що і хто за цим стоїть? з'ясувавши це отримаємо відповідь і на вічне – що буде далі?

Невеличкий екскурс в минуле.

1382 року в Москві відбулося повстання, це через два роки переможної (так пишуть московські історики!) битви на Куликовому полі. "Народ в Москві повстав проти Дмитра і вигнав його до Костроми разом з дружиною (відібравши у дружини всі цінності). Повстання очолював внук Ольгерда юний князь Литовський і Руський Остів, поставлений Великим Князем Литовським (далі ВКЛ) як правитель Москви. На прохання Дмитра Донського Орда прийшла на допомогу: прибув цар Тохтамиш зі своїми військами, подавив повстання, вирізав всіх «бунтівників» і повернув на московський трон Дмитра Донського, підтвердивши йому ярлик на княжіння. Взагалі, вся ця історія є доволі дивною, відчувається щось недомовлене. Що робив в Москві внук Ольгерда Остів? Проти кого було це «повстання» і чому? Нарешті, чому його подавила Орда? Очевидно, це закінчення історії з перебуванням Москви у складі ВКЛ. Почалося воно в 1373 році захопленням Москви Ольгердом, закінчилося поверненням Москви в лоно Орди військами Тохтамиша в 1382 році. В цей «литовський період історії» в Москві і відбулася Куликовська битва, причому битва була за Литву-Русь і за ВКЛ, а зовсім не за Московію. Очевидно, в майбутньому у московітів стерлося з пам'яті те, що в 1380 році Москва знаходилася під владою ВКЛ, а ось пам'ять про битву була сильніша. Історики, відчайдушно дошукуючи хоча якихось би фактів щодо тертя між Москвою і Ордою за три століття її тихого життя в Орді, знайшли тільки Куликовську битву. І почали її видавати за нібито кульмінацію боротьби Москви і Орди. Тоді як насправді на Куликовському полі з Мамаєм воювала не Московія, а Велике князівство Литовське. Коротка ретроспектива перебування Москви у складі Литви. Після того, як Москву зробив своїм васалом Ольгерд в 1373 році, московський князь Дмитро ніяк не міг знайти підтримки в Орді, де панував хаос і за короткий час змінилося 25 правителів. У Орді йшла війна за трон царя Орди, де весь Південь стояв на боці Мамая, а схід – Тохтамиша. У цей період ординської слабкості Ольгерд і спромігся відібрати у Орди Москву на 9 років. 1380 року Мамай робить спробу повернути Москву з Литви-Руси до складу Південної Орди, що є важливим в головному – підкоренні Мамаєм Східної Орди (царств Казанського, Астраханського та Сибірського). Московський князь Дмитро виявляється заручником боротьби ВКЛ і Орди, що і пояснює його фокус з переодяганням на полі бою: мовляв, мене змусили битися литовці. Навколишні Улуси Орди (князівства навколо Москви) також вирішили не втручатися в цю литовсько-ординську битву, не пославши туди жодного воїна: у Орді була смута, і неясно було, що буде завтра. Лише один князь Рязані (яка тоді називалася Ерзя від імені фінського народу ерзя, що її заселяв) обіцяв Мамаю допомогу, але теж крутився немов дзиґа і, врешті, самоусунувся від битви. Таким чином, у Куликовській битві зійшлися між собою ВКЛ і Південна Орда. По одному боці прийшли керманичі битви князі ВКЛ Дмитро і Андрій Ольгердовічи з полками з Полоцька та Брянська, а також були полки самої Москви як предмету суперечки, включаючи татарську кінноту Дмитра московського. До того ж поспішали війська Ягайло-Якова з полками з Вітебську, Мінську, Бреста, Вільного і з найманцями-хрестоносцями, що служили в армії ВКЛ. До речі, якщо слідкувати за версією росіян, це має вигляд маразму: мовляв, десь в далекій Московії почнуть між собою воювати жителі Полоцька (корогва Дмитра Ольгердовіча) і жителі Вітебська (одна з корогов Ягайло-Якова Ольгердовіча). Хоча ніколи в історії полотчани і вітебчани між собою не воювали, вони єдина сім'я (нині одна область в РБ) – і ніхто штовхнути їх на це братовбивство не міг. Уявити це братовбивство в далекій Москві, у вигляді битви між військами Ягайла, і військами його братів, які, нібито за Москву воювали, – це МАРАЗМ. Це перетворення Куликовської битви, де «йшов до Мамая Ягайло», в міжбілоруську різанину. Бо якби Ягайло встиг на початок битви, то в ній, згідно концепції російських істориків, білоруси різали б білорусів. Та за що?! У 800 кілометрах від своєї Батьківщини. З іншого боку, в армії Мамая були війська з Дону, Північного Кавказу і Криму: черкаси і інші народи, – плюс кримська генуезька піхота, де в колоніях Генуї Мамай, до речі, прийняв католицтво. Під час битви, якою керували литовсько-руські князі Ольгердовічи, було вирішено відправити до бою місцеві фіно-тюркські сили Москви, щоби зберегти життя своїх воїнів ВКЛ, поставивши війська ВКЛ в полк «засідки». А оскільки вони на голову були професійнішими і сильнішими за московське ополчення (закуті в рицарську броню, мали європейську школу військового бойового мистецтва) – то результат битви був вирішений наперед. Коли на Куликовому полі з'явилися лицарі ВКЛ з червоним стягом – мамаєвці побігли, бо білорусів боялися як чортів, ті не раз їх били абсолютно у всіх битвах, і білоруси для Орди вважалися «непереможними». Ратники ВКЛ їх наздоганяли і рубали тисячами впродовж багатьох кілометрів. Так білоруси перемогли в Куликовському побоїщі. Ягайло-Яков, йдучи з підкріпленням із ВКЛ і дізнавшись про перемогу Литви-Руси над ворогом, повернув війська назад: перемога Литви-Руси над Ордою відбулася, Москву зберегли у складі ВКЛ. Кінець історії. Проте московського князя Дмитра (що отримав прізвисько «Донський» зовсім не за підсумками цієї битви, а століттями пізніше у російських фантастів з РПЦ Москви) цей розклад ніяк не влаштовував. Династія московських князів брала витоки від Олександра Невського, названого сина Батия, що прожив в Орді у нього ще з дитинства цілих 14 років, – з 1238 по 1252 рік. Отримавши в руки хлопчину 8-9 років, Батий виховав Олександра за своїми правилами, прищепивши йому свої погляди на життя, зробивши з нього справжнього сина-степовика, зрадника свого народу і вірного джуру Золотої Орди, який майже забув свою рідну мову. Олександр був для Батия другим сином і, згідно тюркської традиції, кровно спорідненим з сином Батия Сартаком. А головне: Батий увів Олександра до статусу роду Чингизідів. Що в Орді без сумніву підвищувало статус московських князів як Чингизідів (поміж інших князів роду Рюріка). На мою думку, Дмитра місце провінційного князька серед інших у ВКЛ, аж ніяк не влаштовувало. А ось в лоні Орди він був уже Чингизідом і мав переваги серед інших князів Русі, маючи мандат Орди на піднесення у владі над сусідами. Тому то Дмитра так тягнуло в Орду, і як тільки на сході набув сили Тохтамиш, саме до нього й обернулися його устремління. Спроба Дмитра здійснити бунт проти Литви-Руси ВКЛ 1382 року закінчилася провалом: його з ганьбою вигнав з Москви внук Ольгерда князь Остів, поставлений в Москві «спостерігачем» від ВКЛ. Дмитро тоді з Костроми звертається за допомогою до Тохтамиша, той приходить з військами і руйнує «литовську» Москву, повертаючи Дмитра на московський трон. За участь Дмитра в битві з Мамаєм Тохтамиш його не засуджує: адже і поставлений Литвою був, і, головне, Мамай – кровний ворог самого Тохтамиша. Так закінчився нетривалий дев'ятирічний період перебування Москви у складі ВКЛ. ( Артем ДЕНІКІН, КУДИ ПОСПІШАВ ЯГАЙЛО? або забуті 9 років перебування Москви у складі ВКЛ ,«Аналітична газета «Секретні дослідження» ).

Відчуваємо, як різного роду історики, виховані на посланнях В. Татищева підіймуть галас. Хотілося б нагадати, що велике зібрання літописів Татіщева (звідки він черпав свої відомості) зникло в пожежі одразу ж після його смерті. Серед них були, як припускали, рідкісні й навіть просто унікальні, аналогів яким так ніколи й не вдалося розшукати серед сотень і сотень збережених літописних списків. Подібними методологічними алогізмами наповнена вся теперішня російська історична наука. Що в ній є взагалі «наукового» – це питання. В 2006 році в черговий раз разом зібралися історики України, Росії та Білоруси, щоби знайти загальне у викладенні нашої історії в теперішніх незалежних країнах. Білорусь та Україна на цій конференції згодились, що їх позиції, викладені сьогодні в підручниках для СШ и вузів, практично нічим не відрізняються. Російська же сторона була з цією позицією сусідів абсолютно не згідна. Лишається лишень чекати, коли ж на Росії сприйматимуть нашу версію історії з точки зору Західної Руси.  

То ж чи не логічно вважати «історійки» В.Татіщева частиною (і далеко не останньою!) міфотворення Москви-Росії? Чи не варто звернути увагу на літописи інших авторів – Михалона Литвина, Матвія Стрийковського, Биховця і т.ін., ті, що не «згоріли» за часів І.Грозного, Петра І, Катерини ІІ.

Невдовзі по тому вже Москва підкорила Твер, Псков, Новгород. І, як не парадоксально, саме псковський монах Філотей і підкинув Москві нову парадигму – творення Третього Риму (« одной из важнейших доктрин отечественной государственности – «Москва – Третий Рим ») ³ , імперію православ'я з далекосяжними намірами (1453 року Візантія безславно припинила своє існування, отже лише номінально мала право вважалася центром однієї з гілок християнства). Наступними жертвами за недолугості Б.Хмельницького впали Україна і Білорусія. Однозначно цей шлях був кроком до прірви. Замість європейської традиції, права й порядку місцевого самоврядування (т.зв. магдебурзького права) ми потрапили у пастку азійської деспотії, де місце Бога посідав цар, а його «холоп'я-бояри» поводилися з підлеглими гірше ніж зі скотом, торгуючи й вимінюючи людину за борзих щенят. А звідси й взаємовідносини в суспільстві, які можна окреслити як культ «павлікоморозовщини» – зведи наклеп, продай власний рід на поталу ідолу-божеству (царю, генсеку – різниці ніякої, суть одна).

Можливо трохи заскладно подано – але, на нашу думку, саме в цьому і полягає причина встановлення постаменту Августі Фредериці Ангальт-Цербтст-Дорнбургській. Тому і зрозуміло – кому і навіщо це потрібно, а також і те, що буде далі в разі...

Свого часу Богдан Хмельницький на запит Конєцпольського «Як вам здається Кодак?» (після другої відбудови фортеці) відповів просто: «Manu facta, manu destruo» (що людськими руками зроблено, то й людськими руками зруйнується). За словами було і діло. Приклад яскраво символічний…

А як гадаєте ви?...

1 Принцеса Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербтст-Дорнбургська ( нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg ) народилася 2 травня 1729 в місті Штеттін .

Найяскравіші діяння щодо України:

•  1764 було скасовано гетьманство;

•  1765 розформовано козацькі полки на Слобожанщині;

•  1775 остаточно ліквідовано Запорізьку Січ;

•  1782 у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію і запроваджено поділ на З намісництва;

•  1783 розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридичне запроваджено кріпосне право ;

•  Катерина II особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні — Коліївщини у 1768 та Турбаївського повстання 1789 – 93;

У галузі культури правління Катерини II позначилося подальшою русифікацією України

•  1783 у Києво-Могилянській Академії 1783 у було запроваджено російську мову викладання;

•  1786 було проведено секуляризацію церковних земель, чим завдано шкоди церкві в Україні. Після приєднання до Росії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви.

2 Болдирєв О. В. «Одесі – 600» , 1994.

3 Масленникова Н.Н. К истории создания теории «Москва – Третий Рим»// ТОДРЛ. Т. XVIII. Л., 1962. С. 569-581.