З 1999 року в Україні 22 січня офіційно відзначається день Соборності. Саме в цей день 1919 року було підписано акт злуки між УНР та ЗУНР. Територія України після підписання акту об’єднала майже всі землі, на яких проживали етнічні українці (див. карту).

Сучасники, відзначаючи це свято, мало задумуються над його походженням та ідеєю соборності.

Що ж таке соборність України та як її досягнути?

Соборність України — ідея об'єднання всіх етнічних українських земель в єдиній державі. З кінця XIX ст. поряд із державною самостійністю стала однією з двох головних цілей українського національного руху. Окрім об'єднання територіального, під соборністю розуміють також і єднання культурне, духовне, ідейне в межах однієї держави.

Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 1.
Фото з архіву Братства "Сокіл"

Цікаві думки про проблему української соборності висловив В’ячеслав Липинський, український політик та історик початку ХХ ст.: «Наслідком оцих постійних вівісекцій (вторгнень різних завойовників) виробились у нас значні культурні ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною, далі ріжниці між Лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубанню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Руссю і Кримом - настільки великі, що з ними всякий український політик державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного об'єднування України при помочі «соборних» словесних декламацій тільки підкреслюють ці ріжниці і кінчаться збільшенням взаємного недовір'я і взаємного нерозуміння».

Пройшло майже сто років з часу написання цих слів, а ситуація практично не змінилася: «соборні» словесні декламації («Схід і Захід разом», «Об’єднання двох берегів Дніпра» тощо) лише грають на руку тим зовнішнім силам, які активно просувають теорії про «дві України», «східняків та западенців», «малоросів та галичан». Чому ніхто не говорить про об’єднання Північної і Південної України, невже Київщина та Одещина, Чернігівщина та Херсонщина є однорідними і монолітними в культурно-політичному відношенні? Навіть в Західних областях можна спостерігати певні розбіжності, які особливо яскраво помітні між Галичиною і Закарпаттям. Але бездумно продовжує мусуватися лібералами тема Сходу і Заходу, на радість ворогам української соборності. Водночас тими ж добродіями-лібералами мусується нав’язлива ідея обов’язкової євроінтеграції України, що подається як панацея від усіх «хвороб» української держави, але абсолютно не беруться до уваги проблеми самої Європи. Проросійські ж сили тягнуть нас у «Євразію» - модернізовану Золоту Орду, яка стане черговим «плавильним котлом» безлічі народів під мудрим керівництвом азійської деспотії.

З цього приводу Липинський написав наступне: «Маючи в своїй нації і Схід і Захід, ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдності та індивідуальності нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм — не завойовані ніколи чужою державою, а завжди власним внутрішнім розладом — під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконання того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші, загарбуючі нас в часах слабкості душі нашої, сусідки — одна по своїй східно-православній, друга — по своїй західно-католицькій ексклюзивності — його виконати не в силі».

Пояснюючи ці думки, український історик І. Мірчук писав, що за Липинським, перед Україною «стоїть велике завдання синтези двох культур, двох цивілізацій, об'єднання Сходу з Заходом. Щоби навіть поляки і росіяни з походження служили вірно цій державі, на якої території вони живуть, мусить ця держава мати моральні цінності, якусь притягуючу силу. І ось цю притягуючу силу дав український нації Липинський у формі месіяністичної ідеї.
Досконала синтеза Сходу із Заходом — це коротка формула, в яку він вбирає українську месіянистичну ідею».

Липинський дуже точно зрозумів геополітичну задачу України, без сумніву,  лише досконалий синтез Сходу із Заходом може стати нашою ідеєю на міждержавному рівні. Але українців зможе зараз об’єднати не «месіаністична» ідея, ми не росіяни, з їх великодержавним комплексом. Здавна українців об’єднувала Ідея прав і вольностей. І останні найбільш вдалі політичні акції підтвердили цю тезу. Люди готові боротися за конкретні права, але проблема полягає у тому, що різні категорії населення ратують лише за свій інтерес.

Історія показує, що національно-визвольні рухи мали успіх лише у випадку, коли вдавалося залучити до них широкі маси населення. Жорсткі умови польських феодальних порядків викликали реакцію у вигляді Хмельниччини і Коліївщини, гаслом яких стало «Україна без холопа і без пана», і широкі народні маси його підтримали.

З плином часу мало що змінилося: сучасний українець і зараз хоче вільно господарювати, а не відробляти панщину у сучасних глитаїв та феодалів; платити справедливий податок, а не здирницьку данину; мати право та можливість самозахисту від будь-яких зазіхань; врешті-решт, не бути холопом у паразитів-чужинців на власній землі. Бо, як казав мудрий Макіавеллі, «природа людей, народжених в одній країні, у всі часи майже одна й та ж».

Саме така ідея прав і вольностей зможе стати об’єднуючою для більшості українців, і боротьба за одвічні народні права стане природнім початком відновлення Українського Ладу.

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»