Завдяки російсько-імперській історіографії надзвичайно поширилася думка про запорозьких козаків, як ревних та вірних Церкві християн, для яких релігійні інтереси значили набагато більше ніж етнічні чи соціальні.

Треба відразу зазначити, що подібний підхід не можна вважати вірним, оскільки до XVIII-ХІХ століття релігійний, етнічний та соціальний фактори були тісно пов’язані. Національне питання «на повний зріст» постало лише в середині ХІХ століття. Крім того існує маса фактів, які вказують на хибність думки про козацтво, як християнський лицарський орден чи опору канонічного Православ’я.

Козацтво – це архаїчне явище, яке своїм символізмом і обрядовістю вказує швидше на давню Скіфію ніж на літописну Русь, як джерело свого походження.

Підтвердженням того, що в основі пізньо-середньовічного козацтва лежав не християнський елемент, є відомі історичній науці факти про бродників та Чорних клобуків – попередників козаків-уходників.

Чорні клобуки постійно згадуються у літописах як «свої погані», що ясно вказує на їхню релігійну приналежність.

Серед небагатьох літописних згадок про бродників, найяскравішою є згадка про їхню участь у битві на Калці на боці татар проти руських князів. Літопис описує хресну клятву, яку з легкістю зламав воєвода бродників Плоскиня: В літо 6732 [1224]… "Тут же і бродники з татарами були, і воєвода їхній Плоскиня, і той окаянний цілував хрест чесний Мстиславу і обом князям, що їх не уб'ють, але відпустять за викуп, і збрехав окаянний: передав їх, зв'язавши, татарам; а город взяли і людей посікли і тут кістьми пали; а князів вони задавили, поклавши під дошки, а самі зверху сіли обідати, і так життя їх (князів) скінчилось." (Переклад українською за виданням «Новгородская первая летопись старшего извода//Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов.»)
Цей історичний факт яскраво демонструє відношення бродників до Русі, руських князів і Християнства та його символів у ХІІІ столітті.

Християнство дуже поступово проникало у козацьке середовище, зливаючись з пануючим там світоглядом і віруваннями. Перша січова церква з’явилася лише у другій половині XVI століття (за іншим даними на початку XVIІ століття), після появи на запорозьких землях Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. На підтвердження цього Дмитро Яворницький наводить слова старої козацької пісні: «Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали» (Д. Яворницький "Запорожжя").

Говорити ж про остаточне утвердження Християнства серед козаків можна лише після 1620 року, як про результат політики гетьмана Сагайдачного, зусиллями якого була відроджена Київська митрополія і засноване у 1615 р. Богоявленське Братство (Братський монастир) у Києві.

У XVІ - XVIІ століттях «в особливо тяжких умовах опинився за новими міськими порядками, український елемент… Туземне населення (України) позбавлялося громадських прав та всякої участі у муніципальному управлінні. Воно (Магдебурзьке право) засноване на принципі віросповідання: до участі в громадському житті та муніципальному управлінні допускалися лише християни.» (переклад українською за виданням М. Грушевский «Очерки истории украинского народа»)

Саме це стало причиною відродження в Україні братств, гуртування навколо них звичайного люду та представників православних шляхетських, знатних родів і посилення боротьби за національні та соціальні права, як боротьби релігійної, яка, за професором Грушевським, була більш зрозуміла для маси завдяки більш визначеним та конкретним своїм ознакам. Прапор «За Волю, Віру, Україну!» не без втручання міщанських братств підняло і братство запорозьке.

Та першопричиною всього того було те, що: «за середньовічними поняттями християнином був лише католик» (Там же).

Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії: Куліш «відкидає всяку участь козаків у релігійних справах, а як коли й була вона, то пояснює її чужим впливом, тим більше що гетьман Сагайдачний просто завів їх на ту дорогу» ("Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак)) .

Д. Яворницький у своїй "Історії запорозьких козаків" наводить слова різних діячів XVIІ століття стосовно релігійності козаків: «Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога"… "Відомий київський митрополит ХVІІ ст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні дяки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутності священика у війську".» - якщо слова поляків, уніатів, московських дяків чи Адама Киселя можна пояснити ворожим ставленням до козаків, то слова Петра Могили про «оборонців Православ’я» таким чином не поясниш.

Дійсно, відомості про вірування та традиції українського козацтва XVІ - XVIІ століть можуть прикро вразити багатьох християн.

Цікаві факти, наприклад, надає польський ксьондз Семеон Окольський, очевидець і безпосередній учасник подій – описуючи воєнні дії польського коронного війська проти Війська Запорозького під проводом отамана-гетьмана Якова Остряниці, який завдав поразки ляхам в битві під Голтвою 1638 року. "Голтву з двох сторін омиває Псла й Хорол, і ця Псла оточує місто півколом, а в цьому півколі місто, обнесене міцним частоколом, і замок, таким же чином укріплений. Крім того козаки насипали вали… На валах розставили тисячі людей, передовий окоп упорядили артилерією; крім того на височинах розмістили чаклунів і чародіїв, щоби вони мали змогу провадити заклинання над порохом, гарматами, повітрям і вогнем" ("Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак)).

Звернемо увагу на те, що в ці часи весь християнський світ був переповнений релігійним мракобіссям і полюванням на відьом – в Європі лютувала інквізиція, яка катувала і знищувала всіх звинувачених у чаклунстві, а Московія лише потроху відходила від результатів «християнського» правління Івана Грозного. Козаки ж відкрито використовують чаклунів і чародіїв, не звертаючи найменшої уваги на церковні застороги.

С.Окольський у своїх мемуарах, згадує також слова православного священика перед битвою під Кумейками: "Цей священик показав, що напередодні бачив пушки в Мошнах; але чи є там Павлюк він не знає, бо козаки остерігаються священників" (Там же).

Цей факт підтверджує Д.Яворницький, кажучи, що «запорозькі козаки приховували від духовенства плани своїх походів» (Д. Яворницький "Історія запорозьких козаків").

Запорожці дуже серйозно ставилися до провісництва і ворожіння:
«Скальковський А. свідчить про те, що запорожці займались якимось ворожінням на могилах (до речі, могили прикрашалися камінними постатями скіфських ідолів, вусаті обличчя котрих можуть правити за козацькі типажі, а межі своїх володінь козаки позначали саме цими камінними постатями). Запорожжя було територією, забороненою не лише для жінок, а й для відьом, - тут зосереджувалось магічне чоловіче начало. І цей факт досить промовистий, бо на решті України явно домінувало жіноче ворожіння і чародійство. Навіть Хмельницький мав звичай оточувати себе ворожками й неодмінно радився з ними, перш ніж почати якесь діло. Провісництво у Січі було справою суто чоловічою. Скальковський А. згадує розповіді про дячка - віщуна, без пророцтва якого козацтво не виступало в похід. Очевидно, інститут провісництва був добре розвинутий у Січі, хоч і тримався в таємниці, оскільки суперечив християнським догматам. Все це дає певні підстави, щоб припустити пряму спадкоємність між Січчю і древнім язичницьким культом, що складав таємне, магічне осердя січового братства й також регламентував його життєдіяльність.» (С.Тимофєєва «Духовний світ козацтва»).

Звичаї товариства були для козаків вищими за релігійні догмати:
"Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші" (Д. Яворницький "Історія запорозький козаків").

Більшість запорожців не носила натільних хрестів, про що свідчать дані археологічних досліджень на місці битви під Берестечком:
«За свідченням відомого дослідника пізнього українського середньовіччя І. К. Свєшнікова, на місці грандіозної битви під Берестечком 1651 р., де загинуло понад 30000 запорожців й українців, було знайдено досить незначну кількість культових виробів. У одного загиблого - в гаманці два католицьких свинцевих тільники, позначені латинськими монограмами Ісуса Христа й Діви Марії (на сьогодні католицьке походження одного з цих предметів може бути поставленим під сумнів, оскільки знайдені аналогії серед московських жіночих виробів цього періоду); два інші натільних хрестики – донської роботи, а мідна іконка (випадкова знахідка 1930-х років) - московської (часткову аналогію предмету маємо в зібранні Центрального музею ім. Андрія Рубльова).» (В. Векленко “До питання про походження барочних хрестів кінця XVII – XVIII ст.”).

Особливе місце займають поховальні ритуали козаків, які дуже часто не мали нічого спільного з церковними: небіжчиків ховали у човноподібних трунах з цілого дуба, деяких ховали обличчям вниз, клали в труну горілку, забивали кілок у груди тощо.

Спираючись на вищенаведені історичні факти та оцінки сучасників тодішнього козацтва можна зробити висновок, що до середини XVIІ століття запорозькі козаки у своїй масі не були набожними християнами, ставилися з недовірою і ворожістю до християнської Церкви та її служителів, а власне козацькі вірування та обрядовість були ближчими до містики і чаклунства ніж до Християнства.

Ситуація змінилася лише у період Нової Січі, коли Церква (вже повністю підконтрольна Москві) почала відігравати помітну роль у житті козаків. Але і тоді за зовнішньою видимістю Християнства часто проглядала зовсім інша сутність або досить вільне трактування християнських канонів.

Всі переселенці на Запорожжя були повинні прийняти православну віру. Наскільки спрощеною була перевірка «православності» новоприбулих, можна побачити в історичній літературі. Прибулого до Січі звичайно приводили до кошового отамана, який питав: "А чи віруєш в Бога"? Новоприбулий відповідав: "Вірую". - "І в Богородицю віруєш?" - "І в Богородицю вірую". - "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим і обмежувалось з’ясування релігійної приналежності прибулих до Січі. Така перевірка виглядає у кращому разі як недбалість по відношенню до церковних канонів, оскільки з давніх часів ознакою визнання людиною Християнства було проголошення Символу віри - короткого і точного викладу усіх істин Християнської віри.

Та з часом московська церква все ж отримала той вплив на козацтво, що призвів до відомих історичних подій:

"Архімандрит Володимир Сокальський в самий рішучий момент історичного існування запорозький козаків, під час штурму Січі російськими військами (під орудою генерала П.Текелі) в 1775 році, своїм впливом примусив козаків не підіймати зброю проти москаля: «Він хоча й недруг, та все ж православної віри». Знав, пан-отче, що сказати!.." (Д. Яворницький "Історія запорозький козаків").

Цікаво, що в часи Сагайдачного православність московитів не заважала запорожцям винищувати цілі московські міста.

Після всіх вищенаведених фактів природно може виникнути питання: чи були все таки козаки православними християнами? Так, без сумніву були. Але їхнє розуміння Православ’я кардинально відрізнялося від того, що насаджувала московська Церква. Козаки бачили у Православ’ї ідею людської рівності і справедливості, що повністю відповідало їхньому світогляду, а не релігію терпіння і рабського поклоніння перед владою – «Понеже власть Царская от Бога исходит – царь богоподобен есть». Для козаків Божий Закон - це Правда-справедливість, заради якої можна і треба виступати проти будь-якої неправди, навіть якщо вона іде від влади.

За словами спадщанця Леоніда Безклубого, який, зокрема, обирався козаками на посаду гетьмана Українського Козацтва, духовними основами козацтва є стара родова Віра Правди та українське Православ’я, як народна традиція, але не московське Християнство. У квартирі козака Безклубого, на стінах якої містилося чимало написів його рукою, що у більшості своїй відображали суть козацької духовної спадщини, можна було побачити і такий напис:

Козацьке розуміння віри в ХІХ столітті було викладене Кирило-Мефодіївським братством у головному програмному документі – “Законі Божому (Книзі буття українського народу)”, про що влучно зауважив у своїй книзі Олександр Косуха: «76. І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками.»

Тарас Шевченко, будучи одним з лідерів Кирило-Мефодіївського братства, у вірші “Неофіти” стисло висловив ідею Бога-Правди:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Попи й царі...

У цей час боротьби за національні інтереси українців, багато хто з українських інтелектуалів дійшов до висновку невідповідності офіційного Православ’я і національного та соціального визволення. Після кирило-мефодіївців про це голосно заявив Михайло Драгоманов:

"Найміцнішою з назад тягнувших ниток була "христова віра" й "святе письмо", шкодливу силу якого ми показали в "Громаді" (часописі). Найголовніше всього – це те, що "святе письмо" не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів" (М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації").

Останнім з тих хто виступив проти клерикалів (вже греко-католицьких) був Іван Франко. За «Поему про сотворення світу» Франка цькувала більшість галицької інтелігенції, а церковники просто скупили весь невеличкий тираж книги і спалили його.

Іван Франко, будучи доктором філософії Віденського університету, просто звернув увагу на неточності та розбіжності у П’ятикнижжі Мойсея, а також вказав на вторинність біблійних міфів по відношенню до міфів вавилонських, користуючись найновішими на той час науковими даними.

Франко, будучи віруючою людиною, не міг миритися з темнотою і недолугістю, яку розповсюджувала серед народу Церква.

Він був переконаний у тому, що визнання Бога неможливе без почуття Совісті – «автономного сумління», а вірне і безкорисливе служіння народові є різновидом служіння Богові.

Як можна побачити, ідея Правди, Совісті, справедливості, служіння власному Краю та наРОДу, непримиренності до зла та неправди, виникала в умах багатьох українців. Саме вона і є тією споконвічною українською вірою – Вірою Правди.

Вірі Правди буде присвячена третя частина нашої статті.

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»