«Гамалія не виправлений, як ми з Вами виправляли,
без мене надрукований полукацапом».
(Тарас Шевченко до Йос. Бодянського, 13.V.1844 р.)

«Дякую дуже Вам, добрий мій земляче, козаче…

бодай вже тому Москалю легенько гикнулось,
як він його нам нарядив у свій армячок.
Ну та не вічно ж бути йому під Москалем;
прийде час, що він вивернеться
і сизим соколоньком зів’ється…
козакам орлам братом їх рідним,
запорожцем щирим…»
(з відповіді Бодянського)

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»

Кость Черемський

Говорячи сьогодні про відродження національних єдиноборств (бойовий гопак, спас, хрест, інші), було б несправедливо обминути костурець - традиційну боротьбу українських незрячих співців. «Хіба така існує?» недовірливо запитаєте Ви.

Адже у нашій свідомості людська незрячість природньо викликає жалість і ототожнюється лише зі слабкістю та немічністю. На перший погляд дивним здасться, нащо кобзарям було мати власну систему оборони, коли завжди великим гріхом вважалося навіть насміятися над незрячою людиною. Більше тою. тра­диційною системою родових «табу» такі кривдники зазвичай каралися суворим громадським осудом. Важко заперечити сказаному, та не варто забувати, що у кожному суспільстві завжди вистачає ницих людей, готових на все задля наживи. Незрячі співці могли становити заманливу ціль для такою контингенту, адже посідаючи в ієрархії т. зв. «просящої братії» найвище становище, вони мали і заробітки вищі, ніж у простих жебраків. Становлячи іноді значні для простолюду суми, ці заробітки, за дослідженнями Гната Хоткевича. нерідко викликали неприховану заздрість у злодіїв. Та коли навіть від людей не було загрози, мандрів­ний співець мусив був щомиті готовим до нападу зграй хазяйських собак, яких колись не прив'язували. (Кожен, хто потрапляв у такі ситуації, знає, наскільки важко вирватися неушкодженим з собачих щелеп). Тож, логічно, що задля фізичного виживання співоцький стан повинен був уміти себе захищати.

«Ти думаєш, ми були беззахисними?» - запально говорив мені останній харківський кобзар старої генерації Анатолій Захарович Парфіненко. Не дочікуючись відповіді, співець продовжував: «І всі так думають, і хай так собі думають далі. Ми ж були сильними: і коли всі разом, і коли поодинці. Палиця й ніж, а ще хитрість допомагали нам утихомирити і блатнячка і... міліціонера...» І далі, на мій подив, розповів декілька прикладів «сліпенької помсти» над запопадливими представниками виконавчої влади у 30-х роках ХХ-го сторіччя... «Щоб вижити на білому світі, нашому темному на очі брату треба було вміти і битися і молитися - говорив далі кобзар. Особливо, коли нам зав'язали світ всякими постановами і УТОСом, а найгірше, коли заборонили винаймати поводарів...» На моє запитання, чи була у кобзарів якась своя особлива боротьба, Анатолій Захарович лаконічно відповідав: «Не боротьба, а костурець». Коли ж я почав глибше допитуватися, кобзар чомусь знітився і перевів розмову на іншу тему.

Сказане можна було б віднести до царини фантазії старої людини, коли б не інші факти. За спогадами, відомий миргородський кобзар-віртуоз 30-х років ХХ-го сі. Андрій Саранча майстерно володів холодною зброєю і, незважаючи на невиразну статуру та незрячість, часто виходив переможцем у бійках зі злодюгами, які постійно зазіхали на його гаманець. Гнат Хоткевич у рукописних матеріялах про кобзарів і лірників згадує про мандрівного волинського лірника, який заробляв на життя грою на лірі і охотницькими боями з селянами. Порфирій Мартинович у своїх записах про костянтиноградського незрячого кобзаря Гаврила Зелінського відзначав його значну фізичну силу і вміння битися навкулачки. За спогадами кобзарів. Гаврило «..був здоровий, плечистий і грудастий вояка, воїном був незрячий, боялися за силу». Цікаві свідчення лишили О. Русов і Л. Жемчужников про знаменитого кобзаря Остапа Вересая. Виявляється Остап славний був не тільки своєю співогрою, але й великим хистом до бійок і ніколи нікому не дозволяв себе ображати.

Як бачимо, незрячі співці вміли постояти за себе і були не такими вже й немічними, як ми звикли вважати. Коли кобзаря Петра Древченка запитували про його прапанотця цехмайстра Хведора Вовка, той завжди відзначав його «нелюдську силу» і волю. «..Ніхто не знав, щоб він (Хведір Вовк - Ч.К) хворав коли, хоч і старий був, а ходив так піхура, що й молодий було з ним не зійде...» До кінця життя кобзарський панотець мав воляче здоров'я, любив фізичну роботу, і коли була потреба, то ніколи не уникав бійок. П. Єфименко описав дуже цікавий випадок, що підтверджує фізичну вправність незрячих. Один з козаків, вистеживши утаємничене місце збору сліпців, які зібралися в лісі на традиційне святкування якогось свого свята і готувалися до вечері, вирішив «на дурику» поживитися. Хутко під'їхавши на коні до приготованих страв, козак зловчився і, наштрикнувши па свій спис велику купу млинців, хотів було утікати. Це миттєво помітили незрячі і кинулися за злодієм навздогін. Та хоча козак скакав повним ходом, піші сліпці його дуже довго переслідували. Як козак потім зізнався, йому лише чудом вдалося уникнути розправи. Говорячи про сліпецьку вправність, доречно пригадати і відоме оповідання Джека Лондона про мандрівника, який, потрапивши в ізольоване середовище темних на очі, відчув свою повну безпорадність у змазі із незрячими....

Напевне для багатьох несподіваними можуть стати свідчення про ревне культивування у кобзарських цехах специфічного фізичного вишколу, особливого комплексу самооборони і своєрідних ігр та розваг. Причому, центральне місце у тих заняттях займали невід'ємні атрибути кобзарського побуту - дорожні костури (палиці) і «свячені ножі». Очевидно, що від костура і пішла назва сліпецького бойового мистецтва «костурець».

Вміння майстерно володіти «дорожньою палицею» було не забаганкою, а життєвою необхідністю сліпців всіх часів і народів. Недаремно О. Маркевич зафіксував сліпецьку приказку: «Торба мені жінка, кий у мене братом». Бо не завжди під рукою кобзаря був путній поводар, а необхідність точного орієнтування у просторі була потрібна темному на очі щомиті. Дорожній костур був природнім щупом і опорою, а при нагоді - зручним засобом самозахисту. За це, напевне, і отримав у китайських незрячих шану «третьої руки».

Цікаво, що народна уява приписувала чудодійну силу палицям, які тримали у руках сліпці. Так, за дослідженням М. Сумцова, в українських народних казках «неодмінним чарівним знаряддям знахаря, чаклуна і незрячого ворожбита була палиця». У давніх героїчних билинах про богатиря Іллю Муромця оспівується «чудесне» зцілення паралізованого Іллі дотиком костурів мандрівних незрячих старців. Польський поет Стефан Гіллер (1834-1918 pp.) у поемі описує побутуючу між волинськими селянами легенду про незрячого співця Яна Журавля. «Лірника Яна прозвали Журавлем за його кривий костур. Ходили чутки, що цим костуром він виганяв нечистих духів. Якщо ж він над ким-небудь помахає своїм костуром, то людина, хоч вона і була упертою, мов цап, важкою, як слон, чи люта, наче тигр, все одно йшла за Яном, ніби баран за пастухом».

Який же вигляд мала основна «кобзарська зброя» - дорожній костур? За свідченням волинського лірника, Івана Гуменюка, у незрячих співців костуром служила «палиця, звичайно тернова, довга - аршинів два. Палиці були з карбами і без карбів». Вирізані на костурі таємні знаки (карби) служили оберегами від «зловорожих сил» і говорили про цехову належність та статус господаря. За свідченням іншого волинського лірника, Костюка, «палиця повинна бути більша за поводиря, а як темний водиться без поводаря, то треба дві палиці». Для дослідників етнічних единоборств практичну цікавість повинен становити оригінальний спосіб пересування незрячого без поводаря за допомогою костурів. Так, одна із палиць (основна) трималася у правій руці - нею нащупувалася дорога, інша (додаткова) палиця вдержувалася навивіс у лівій руці таким чипом, щоб її кінчик легенько ковзася ґрунту. У такий спосіб досягалася ритмічна стійкість незрячого при швидкому темпі ходьби і вчасна амортизація при падінні. На випадок екстремальної ситуації, палиця у лівій руці завжди була готовою до миттєвого замашного удару. Інший різновид «кобзарської зброї» - «свячений ніж», - за свідченням П. Древченка, носився під одежою «за пазухою, на грудях» і використовувався лише «при нагоді». Про одну з таких «нагод» розповідав у листі до Порфирія Мартиновича етнограф Василь Горленко. Коли Горленко на прохання свого товариша досліджував кобзарський побут, і, захопившись, намагався підгледіти деякі таємні його сторони, то раптово був заскочений «на гарячому» сліпцями. Схопивши небораку за барки та трохи віддуханивши кулаками, кобзарі повитягали з-за пазух «махланники» (ножі) і почали ними вправно «мотиляти» у різні боки... Переляк етнографа був настільки великим, що призвів його до втрати свідомості... До кінця свого життя В. Горленко пам'ятав «кобзарську ласку» і не обминав нагоди розповідати цю історію у повчання іншим.

Суворі умови сліпецького життя вимагали постійної готовності до відсічі різноманітних зазіхань, тож тренування у нашому розумінні проводилися «по потребі». Не щодня на сліпого співця нападали розбійники, але дуже часто йому доводилося відбиватися від собак. Ось чому навіть у сакральних скрижалях українських співців, т. зв. «Вустинських книгах», про які оповідав етнографу Федору Дніпровському кобзар Петро Древченко, відводилося місце і навчанню «орудувати костуром при защиті от клятущої собашні». Недаремно колись у народі підмітили:

«Поти старець плохий, поки собаки не обступлять». А у народній баладі про Івана Копильченка побратими впізнають у мандрівному співці свого осліпленого татарами товариша за незвичайною вправністю, з якою кобзар «палкою на собак поміж двораками махає».

Як виявляється, костурець був і неодмінною частиною кобзарського судочинства. Коли сліпецький суд розглядав спірні питання між рівними за своїм статусом братчиками, то нерідко вирішальне значення надавали двобою. За свідченням кобзаря П. Древченка, у Костянтинограді такі поєдинки відбувалися на вигоні за містечком. У бою, що проводився між суперниками за звичаєм у повній темряві після полуночі, використовувалися лише «кулаки і палиці».

Співці вважали костур також і ритуальним знаряддям покари завинивших перед сліпецькою громадою братчиків. За дослідженням В.Пруса, кара відбувалася у той спосіб, що «один на голові, другий на ногах сіда, по спині б'ють костурами». Коли суд відбувався заочно, то делегувалися найвправніші співці, які мусили знайти винуватого і покарати. «Того вже як зловлять, то й палками» - говорив волинський лірник Костюк. За свідченням Г. Ходоровського. співці, які не дістали право кобзарювати, жорстоко каралися: «Самозванца братия жестоко избивает палками и кулаками и навсегда запрещает ему ходить с лирой». Цікаво, що за спогадами подільського незрячого співця Зорі, «молодий лірник боїться старого лірника більше, ніж старшину або врядника». Очевидно, що це можна пояснити не стільки великим авторитетом і можливостями старого лірника, скільки більш майстерним вмінням битися. Адже, за відомостями В. Гнатюка, «майстер карає фізично лише самотужки, і тільки в рідких випадках переказує кому з колег, щоб допомогли». На цю тему кумедно сприймається давно відома історія невдалого сватання юного Олександра Корнієвського (згодом відомого бандурного майстра) до дочки знаменитого чернігівського кобзаря Терешка Пархоменка, Не догодивши кобзареві подарунком*, Олександр несподівано для себе став жертвою сліпецького костурця.

Сприйнявши корнієнківський дарунок за злий жарт, ображений Пархоменко раптово випростався і, за свідченням самого потерпілого, наче у казці перетворився з немічного сліпця на «дужого різника». Вправно діставши свого «дорожного» костура, кобзар почав блискавично - влучно молотити набагато сильнішого від себе нарубка. Хлопець дуже перелякався незвичної переміни у кобзарі і, не змігши чинити опір, ніби паралізований закляк на місці. Збитий невдовзі додолу сильним ударом палиці, сердега втратив свідомість.... А очунявши, похапцем схопився і чкурнув геть із хати - від тоді більше ніколи до Пархоменків не заходив...

Як бачимо, система незрячих була досить ефективною, бо пропонувала не тільки захист, але й напад. Викриття в екстремальних умовинах свого вміння битися, часто забезпечувало кобзарям успіх у використанні костурця і сприяла розповсюдженню чуток про їх начебто надприродні можливості.

У таємних кобзарських обрядах, зафіксованих на свій страх і ризик допитливими етнографами, велике зацікавлення викликають елементи, що пов'язані із сакральною кобзарською зброєю. Так, при висвячуванні кобзарів (обряди отримання «визвілки» і «одклінщини»), одним із важливих атрибутів були т. зв. «свячені ножі». Не менше інтригує і лексикон таємної кобзарської («лебійської», «калепівської») мови, де окреме місце належить термінам, що стосуються зброї, процесам зав'язки, проведенням та варіантам завершення бійки. До речі, у кобзарському середовищі існували також свої таємні танки, що виконувалися у цілковитій таємниці від зрячих і могли бути закодованою схемою сліпецького двобою. Один із зафіксованих К. Студинським і О. Сластьоном сліпецький танок мав назву «лебійська скакомка». Виконувався незрячими із великою енергією і мав спільні елементи з «козачком». Серед кобзарів існували також і свої розважально-тренувальні ігри. У рукописних матеріалах Гната Хоткевича знаходимо опис однієї з них, записаний від кобзаря Саковенка : «Зібралися кумпанія сліпців і розпочали сліпецьку забаву у вискочки, так-то хто, опираючись на свій костур (свид, палицю, дубець) далі стрибне...і т.д.»

Визначний французький мислитель XIX сторіччя Дені Дідро у праці «Лист про незрячих в повчання зрячим» пише : «Незрячий настільки точно реагує на шум і на голос, що я не сумніваюся: вправи у цьому можуть зробити сліпих дуже спритними і дуже небезпечними.... Якщо б він навчився користуватися відповідною зброєю, то було б доволі легковажно підставляти груди під його пістолетний постріл або очікувати удару камнем». І далі наводить приклад одного сліпця, який вбив свого образника точно кинутим «на звук» каменем.

Серед українських незрячих співців було чимало таких, хто відзначився неабиякими бойовими здібностями. Так, у 1917-20-х роках величезною популярністю і повагою серед українського вояцтва користувався знаменитий кобзар Антін Митяй.

Виконуючи обов'язки зв'язкового між частинами українських формувань, Антона часто бачили у козацькому строї з бандурою за плечима та шаблею і наганом при боці. Легендарними стали оповідки про його вправність наосліп їхати верхи на коні, рубатися шаблею і на звук стріляти з пістоля. У цей же самий час, але з іншого боку барикад своїми незвичайними бойовими нахилами відзначився інший незрячий кобзар - Іван Запорожченко. Воюючи (під впливом більшовицької агітації) у червоно-партизанських загонах Сумщини і Полтавщини, він дивував всіх своїм вмінням орудувати шаблею й костуром. За спогадами, гайдамаки Слобідського Кошу захоплювалися вмінням харківського лірника Йосипа Гливкого «напомацки» битися навкулачки. Незрячий лютенський кобзар Петро Гузь супроводжував повстанські загони отамана Христового і брав участь у боях не лише як кобзар... Цей список можна було б продовжити іменами Федора Кушнерика, Івана Кучугури-Кучеренка, Петра Галашка-Нитченка, Павла Носача, Петра Скидана та багатьох інших незрячих кобзарів, які у вирі громадянської війни перебували по різних військових формаціях.

У роботах відомих дослідників кобзарства кінця XIX - початку ХХ-го століття Костя Вікторина, Гната Хоткевича і Порфирія Мартиновича згадуються факти розправ незрячих співців над народніми визискувачами. Лірники «мстилися в часи панщини за кривди, які терпіли бідні люди від недолюдків-панів» стверджує Павло Білецький. Павло Стойко (у записі К. Студинського) розповідає про вбивство незрячими лірниками графа Голіївського з Глібова; П.Мартинович згадує про кобзарські атентати на «панів і ябедників світа цього»; від А. Парфіненка записано кілька оповідей про звершені кобзарями вироки над ревними охоронцями закону. «Чи були вони (незрячі співці - К. Ч) месниками за кривди закріпаченого народу, або роля їх була інша - се можуть з часом виказати дальші висліди на тій ниві», - говорив Гнат Хоткевич. На думку К. Вікторина, П. Білецького і К. Студинського у давнину функції інституту незрячих співців були багато ширші. Підтвердженням цьому виступали і т. зв. «загадкові» моменти самоорганізації кобзарів, їх незвичайна згуртованість і здатність до рішучих фізичних дій. У дослідженнях М Сумцова, Д. Яворницького, П. Куліша, П. Мартиновича та інших наявність у кобзарських об'єднаннях мілітарних елементів пов'язувалася із безпосереднім впливом на співецьке середовище військових. За сторіччя нескінченних воєн, ареною яких була Україна, співочий стан часто поповнюється за рахунок осліплених у боях чи полоні козаків. Досить відомими свого часу були імена осліплених козаків-бандуристів Грицька Кобзаря з Іржавцю, Андріяна Бурсака з Костянтинограду, Степана Погрібняка з Київщини та Гната Рогозянського з Полтавщини. До речі, за звичаєм, у кобзарських цехах такі козаки одразу обиралися на керівні посади. Так наприклад, після зруйнування Запорізької Січі козака Гната Рогозянського було обрано «панотцем-цехмайстром кобзарського та всього незрячого нищого Братства». Приплив до кобзарства вишколених у боях вояків, безумовно накладав відбиток на дух і самоорганізацію незрячих співців, вдосконалював їхню систему самоборони, коригував та збагачував функції мандрівного співоцтва. Колишній солдат, кобзар Хведір Вовк після втрати зору багато зусиль прикладав зміцненню кобзарського стану шляхом посилення внутрішньоцехової дисципліни, суворо вимагаючи від братчиків фанатичної відданості меті кобзарства і одностайності у захисті корпоративних інтересів. За 41 рік свого цехмайстерства Хведір зумів зорганізувати кобзарсько-лірницьке братство настільки, що добився офіційного визнання кобзарських цехів з боку губернських органів влади і тогочасних кримінальних угруповувань, а також розширив «кобзарські території» мало не по всіх теренах етнічного розселення українців. Було б помилкою пояснювати «кобзарську експансію» цього часу лише абстрактними «культурно-духовними чинниками», без зважання на інші, більш очевидні методи тиску...

Треба зазначити, що силою історичних умов, а більше через побоювання зміни свого вивіреного у громадській опінії поважного іміджу, кобзарський стан не міг дозволити розкриття існування у своєму середовищі якоїсь боротьби. Для загалу сліпці мусили були залишатися слабкими, немічними і богобоязливими «Божими людьми». Саме через це всі моменти, пов'язані із нетрадиційними для загалу елементами сліпецького побуту, дуже ретельно маскувалися. За дослідженням К. Студинського «лірники боїться поговору, як собачого неспокою і тому все роблять таємно». Із записів Г. Хоткевича, В. Пруса, П. Мартиновича дізнаємося, що всі кобзарські заходи проходили лише в колі незрячих, а всі сторонні, у т. ч. і поводарі, до зібрання не допускалися. Як правило, таємні сліпецькі обряди та ініціації, суди, змаги і розваги відбувалися поночі у цілковитій темряві, а навколо місця збору виставлялася сторожа. Відомому фольклористу, художнику Порфирію Мартиновичу якось вдалося бути присутнім на таких зборах, але співці суворо заборонили оприлюднювати побачені і почуті таємниці кобзарського цеху. За спогадами кобзаря П. Древченка (у записі Ф. Дніпровського) Порфирій не виконав своєї обітниці і опублікував недозволені для зрячих матеріали. Кобзарський суд приговорив дослідника до смертного вироку, призначивши зі свого цехового кола виконавця-ката. Лише великим дивом Мартиновичу вдалося уникнути невідворотньої смерті.

Перед тим, як підвести риску, варто спинитися на практичній користі від дослідження оборонної системи українських незрячих. Відома дослідниця психофізіологічних особливостей незрячих людей Л. Самусова доводить, що виключення зорового аналізатору веде за собою специфічну перебудову всього організму, стимулює поступовий гіперкомпенсаторний розвиток інших систем сприйняття, в першу чергу слуху, тактильного відчуття і нюху. У людини, що втратила зір, швидко прогресує здатність орієнтуватися у просторі і часі, загострюється т. зв. «шосте відчуття», або інтуїція. Так, наприклад, київський лірник Сидір Гуменюк згадував, що часто незрячі співці невідомо яким чином «лучче знали од видючого, де яка яма, де мосток». У східних єдиноборствах задля виховання у воїнів інтуїтивного «екстремального розуму» (т. зв «гоку-і» - яп.) широко розповсюджувалася практика ведення бою з зав'язаними очима. Тисячолітній Досвід таких тренувань доводить, що при «замороженні» фізіологічного зору, різко розширюється діапазон просторової чутливості бійця і виховується здатність підсвідомого реагування на противника. Цікаво, що в українських дитячих та молодечих народних іграх значна кількість присвячена саме розвитку у граючих повноцінного «шостого відчуття» - інтуїції. Замислюючись над стрижнем і первинною мотивацією виникнення цих ігор, стають очевидними факти наслідування зрячими елементів поведінки давніх сліпців, які становили для них якусь користь. Зазначимо також, що серед інших ігор, що імітують поведінку незрячих є й такі, що використовують палицю, посох, костур, кий.

Необхідно закцентувати увагу на доцільності відродження оборонної системи незрячих у сучасну пору. Мета полягає не тільки у тому, щоб запровадити до програм навчання незрячих дітей основ бойової культури давніх українських співців. Перспектива криється й у глибокому науково виваженому дослідженні костурця та практичному використанні його раціональних елементів у більш широких українських колах. Відхід від механістичної ретроспекції й площинності дасть можливість ентузіастам ефективно використовувати і т. зв. «вустинську» філософію мандрівних співців, де «пісенна Славута» і шлях воїна злиті воєдино. Але, попри все, беззаперечним залишається той факт, що розшифрування бойової системи кобзарів неодмінно збагатить нашу етнографічну науку і дасть реальну користь у становленні національної системи єдиноборств.

*Щоб догодити старому співцю, Олександр Корнієвський приніс у дарунок один із своїх кращих «модернізованих» інструментів. На біду, Терешко Пархоменко не зміг заграти на новій бандурі, бо хроматичний інструмент суттєво різнився від тради­ційного своєю конструкцією і вимагав нового способу гри. Це, очевидно, і стало при­чиною кобзарської образи.