13 - 14 жовтня 2009 року, на свято Покрови, у м. Київ відбулася рада звичаєвих товариств, на якій, зокрема, були представлені козацькі громади Одещини, Кіровоградщини, Київщини. Серед питань, що розглядалися було обговорення сучасного стану українського козацтва, розвиток спас-клубів, відновлення діяльності Кола звичаєвців та опрацювання проекту організаційних і суспільно-економічних засад його подальшої діяльності*. Під час ради було офіційно оголошено про створення Козацького братства бойового Звичаю Спас «Сокіл» у місті Олександрія та прийнято рішення про заснування спас-клубу під керівництвом Петра Єремчука**.

* Питання розгляду та уточнення засад звичаєвого козацтва виникає і розглядається не вперше. Тому причиною, зокрема, була і залишається проблема існування такого явища, як «надвірне козацтво» (у різних масштабах і в сучасному розумінні цього терміну), а отже й масштабного перетворення козаччини у таке собі фольклорно-мистецьке, театральне, безідейне, продажне болото. Звертаючи увагу на цю загрозу, Леонід Безклубий, як голова міжкозацької ради старійшин України у 2000-му році коротко і чітко перестеріг:
«Українське козацтво – носій Культури ладу (досвіду) українського народу. В своїй основі має громадське приватно-артільне господарювання. Рівнопаєве і з правом виходу з артілей з паєм. Змінюваність старшини на ранзі. Контроль за старшиною і коштами…
Виникало найбільш яскраво при зміні суспільних ладів, як інтерес народних низів. Несло завжди стабілізуюче начало. Знищувалось чи трансформувалось всякою правлячою верхівкою при її укріпленні при владі…»   

2 липня 1994 року серед прийнятих VІ-ю позачерговою Великою Радою Українського козацтва документів були і такі:
- Положення про Раду Старійшин Українського козацтва та Поняття про Звичай Українського козацтва – «Угода з звичаєвим чотирнадцятиріком». Необхідність появи таких документів диктувалася самим часом, оскільки, з однієї сторони, українське козацтво знову, як і в різні часи до того, набувало властивих йому ознак виразника народного інтересу, а отже, вимагало додаткових заходів запобігання намаганням змінити організаційні основи власного існування. Програми козацьких товариств стали рясніти досить конкретними вимогами та засадами:
«Трударі Одещини – Ви господарі землі своєї, заводів, фабрик та комунальної власності. Все загальнонародне повинно бути розділено порівну між громадянами Незалежної України без викупу. Рівні стартові умови в ринковому змаганні! Антинародну владу Одещини – у відставку! Колишні партапаратні діячі повинні бути замінені. Хай не мітять у капіталісти, яких обзивали падалью загниваючою…»

З іншої сторони, процес розбудови і зміцнення козацтва, який, до речі був зумовлений виключно ініціативою «низів», супроводжувався наростаючою активністю авантюристично налаштованих осіб, розгортанням в середині самого козацтва структур «п’ятої колони», намаганнями різного роду служб очолити і взяти під контроль наростаючий народний рух. Не треба бути проникливим аналітиком, щоб не бачити, що протягом одного десятиліття, починаючи з 91-го, майже всі найбільш масові та впливові козацькі формування пережили однакову процедуру штучно нав’язаної внутрішньої боротьби, результат якої був однаковий для всіх: козацькій уряд очолювали або «колишні співробітники» КДБ та йому подібних структур, або комуно-комсомольські функціонери. Програмні засади таких об’єднань, як і статутні положення переглядалися, змінювалися у напрямку, протилежному самій суті Звичаю. За загальними гаслами про необхідність «виховання молоді у дусі…», «розбудови України у напрямку…» та ліберально-космополітичними ідейками ховалося одне: відмова від служіння Ідеї на користь чужому фінансовому та політичному, підчас відверто антиукраїнському, інтересу. Звичайно за певні преференції для старшини з боку фінансово-олігархічної влади, як на місцевому, так і на загальноукраїнському рівні.

Козацтво почало рядитися у «штани з лампасами та китель з орденами». «Козацькі генерали», відзнаки «За похід на Київ!», роздача посад та нагород «до свята та у зв’язку з Днем народження», перетворення козацьких символів влади на сувенір – ось делеко не повний перелік результатів намагань в черговий раз провести цілеспрямовану кампанію з перетворення козацької нації в легкокеровану масу. Штучно розділяючи єдиний і вічний народний бойовий Звичай та потяг українського народу до самозахисту на «шароварництво», «бандерівщину», «отаманщину» тощо, інтернаціональна фінансова олігархія намагалося зіштовхнути українців у непримиренній боротьбі, досягаючи тим самим власної цілі – паразитування. Не вийде!

На системну руйнівну діяльність «професійних українців» частина козацтва, зокрема, відповіла об’єднанням у Звичаєве Козацтво, та закликом до консолідації навколо нього «здорових сил»:
«…Сучасна криза є результатом діяльності капіталістичних та комуністичних сил, що втілюють в життя два відповідні антинародні політичні напрями – шляхи.

Перший – капіталістичний, той, що зараз домінує. Проводиться можновладцями – панством і номенклатурою націонал-демократичних партій за вказівкою світової фінансової олігархії, є шляхом до ринкової капіталістичної системи при якій власниками більшої частки майна являються банкіри й великі підприємці, і в їх руках фактично знаходиться влада. Це зумовлює перехід всього нашого національного багатства в руки тієї олігархії; перетворення України на колонію Заходу; відкриття кордонів для заброд з усього світу.

Другий шлях – комуністичний. Проводиться старою держбюрократією та номенклатурою комуно-соціалістичних партій, є захистом комуністичної – бюрократичної системи, при якій всім народним майном й виробленим продуктом розпоряджаються чиновники-бюрократи, і в їх руках безпосередньо знаходиться влада. Комуністичні сили також за «відкриті кордони» для різного етнічного зброду, за воз’єднання «братніх» народів, тобто, за приєднання до Росії – Сходу.

Фактично в Україні відбулося тимчасове поєднання капіталістичної й комуністичної систем, що приховується. При цьому «капіталісти» і «комуністи» звалюють вину за кризу один на одного, вони накидають народу свої ідеології (в їх числі релігії), нав’язують думку, що нічого іншого, крім комуністичної і капіталістичної систем не існує і потрібно вибирати між ними. Вони цілеспрямовано роз’єднують народ, щоб була міжусобиця.

Але існує можливість третього шляху – шляху до волі, бо існує третя політично-економічна система, при якій власником більшої частки майна виступає трудівник, трудовий народ, і розпоряджається виробленим продуктом, тоді і влада належить народу. Такий порядок є родовим – народним ладом, яскравий приклад якого в нашій історії подають слов’янські роди і козацьке Запорожжя. Лише такий лад є людським ладом. ЗА ТАКИЙ ЛАД БОРЕТЬСЯ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД! Найкращим доказом тому є гасла революції 1917 – 18 р.р.: «Влада – Радам», тобто, народу, і «Заводи – робочим, землю – селянам», тобто, власність – трудівникам. Ті гасла були народними. Соціал-демократи, вони ж більшовики-комуністи лише використали їх, щоб захопити владу, а потім ліквідувати БЕЗПАРТІЙНІ Народні Ради і відібрали у трудівників всю власність. Як комуно-соціалісти, так і демократи цю правду приховують.

УПА – армія трудового народу – також боролася за народний лад, проти фашистської і комуністичної тоталітарних систем.

Шлях до народного ладу для всіх часів єдиний, він полягає в поверненні майна трудівникам та у встановленні дійсного народовладдя. Це і є справжній націоналізм…»   

Прийняттям звичаєвих додатків до діючих на той час положень та рядом практичних дій, козацтво, фактично провело червону лінію між тими, хто «відроджує і популяризує» і тими, хто шанує Звичай. На превеликий жаль, з метою запобігти порушенню основ козацького врядування, Рада Старійшин змушена була нагадати діячам від козацтва про те, що «згідно віковічного неписаного українського козацького звичаю старий Гетьман вчетверте не може бути обраний, а тільки через термін (бо Гетьман – то не монарх)… Що обрання нової Генстаршини повинно відбуватися під відкритим небом України (а не у теплому залі якого-небудь палацу культури)… Що Воля козацької громади повинна бути освячена спадщанським Колом (а не вигадана самим Гетьманом десь у депутатському або президентському кріслі - в дужках наведені коментарі Козацького братства бойового Звичаю Спас «Сокіл»).

** На цей факт особливо звертаємо увагу, оскільки Петро Анатолійович Єремчук (Яремчук, як іноді він підписується) входив до складу козаків, висвячених 22 грудня 1991 року на Святій могилі на цвинтарі селища Усатове. У той день також були висвячені, зокрема, Лашкевич В’ячеслав Володимирович та Безклубий Леонід Петрович.