В багатьох містах України відбулося святкування Дня Соборності. Були проведені гучні політичні акції, виголошені полум’яні промови… Але в більшості випадків День Соборності став лише приводом для вирішення поточних політичних справ, а про саму соборність нагадували переважно лозунги типу «Схід і Захід разом». Лише один епізод цьогорічного святкування дійсно привернув увагу до питання соборності, це виступ на львівському вічі президента Благодійного фонду "Україна-Русь" Ростислава Новоженця: " Говорячи сьогодні про Соборність, ми здебільшого говоримо про єднання Сходу і Заходу. Але це – не зовсім так, бо творці Акту Злуки вкладали в слово "Соборність" об’єднання всіх українських етнічних земель в одній українській державі…Ми втратили Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя, яке відійшло до Польщі, Берестейщину, Гомільщину, що відійшла до Білорусі, Стародубщину, Східну Слобожанщину, врешті-решт, Кубань, яка 28 травня 1918 року об’єдналася з Україною. Ми втратили Придністров’я, Мараморощину, Південну Буковину, яка ще сьогодні в Румунії. Отож у нас сьогодні немає Соборності, але ми повинні до того прагнути ". Його думку підтримав і Юрій Шухевич: " Правильно тут було сказано: ще далеко не всі етнічні землі ми зібрали разом. Тоді буде справді Соборність, коли ми зберемо ті українські землі, які ще є поза межами України. Але для того, щоб сталося так, ми повинні побудувати єдність в наших серцях ".
Цей, здавалось би, незначний епізод зі Львова, привернув увагу багатьох ЗМІ і був розтиражований десятком новинних сайтів. Зразу ж піднялася хвиля обурених коментарів в інтернеті, що на всі лади ганьбила галичанських «провокаторів» та «екстремістів». Прикметно, що більшість коментарів  була від поляків або їхніх начебто знайомих, які переживали за те, як тепер виправдатися перед поляками. Але багатьом полякам цього здалося замало, і вони почали заявляти про те, що Львів – польське місто, Польща від моря до моря, та нецензурними словами лаяти УПА. Тож з легкістю доходимо висновку, що це питання не таке вже й далеке від життя, якщо викликало таку бурхливу реакцію.

Головна проблема української сучасності в тому, що Україна, як держава до сих пір ідейно і світоглядно живе в межах колоніально-радянської парадигми. Сьогоднішня Україна не є спадкоємницею Гетьманщини чи УНР – це модернізована УРСР, яка отримала формальну незалежність від центру в Москві і задекларувала демократичний устрій та ринкову економіку.  Всі проблеми УРСР (українофобія, бюрократія, корупція, відсутність культури, неповага до власних громадян тощо) залишилися в сучасній Україні. Ситуація ще й погіршилася тим, що до пережитків російсько-радянського колоніалізму додалися руйнівні соціально-економічні та культурні впливи Заходу.

Україна має величезні борги перед МВФ (їх вже пропонується віддати, розпродавши українську землю), та вимушена виконувати його рекомендації, які ще жодну країну до добра не довели. В Україні розвернули свою діяльність транснаціональні корпорації, які скупили більшість ефективних підприємств і по суті банально викачують з України гроші. Випадок з представником Карлсберг Груп Петром Чернишовим показав, що транснаціональним корпораціям плювати на почуття українців, заради наживи вони підуть на все.

До радянського інтернаціоналізму, люмпенізації і русифікації додалися мультикультуралізм, толерантність до навали чужинців та інші «радості» західного лібералізму, типу пропаганди розпусти, збочень та оголошення традиційних цінностей реакційними і фашистськими.  Іноземні фонди виділяють безліч грантів, на які проводяться «дослідження» та видаються «наукові матеріали» про зростання ксенофобії, расизму та антисемітизму в Україні, але глухо замовчується тема тотальної українофобії, денаціоналізації та знищення української культури.

Результатом такого радянсько-західного панування стало те, що і офіційна опозиція до влади поводиться як радянські дисиденти або західні ліберали. Замість створення чіткої української парадигми, вони продовжують борсатися у радянській парадигмі, приправленій новітніми ліберальними поглядами. Яскравим прикладом такого борсання є лозунг «Схід та Захід разом», який чомусь не викликає у більшості опозиціонерів здивування та несприйняття. Насправді цей лозунг є нічим іншим, як підтримкою радянського штампу про поділ українців на «східняків» і «западенців». Невже в Україні є лише Схід і Захід? Куди ж поділись Південь, Північ, і головне Центр. Те саме стосується і розмов про «дві України»: чому саме дві, а не три чи чотири? Невже в центральній Україні все відбувається таким же чином, як в Східній чи Західній? Питання риторичне.

Офіційна опозиція свідомо чи не свідомо грає у ворожу російську дудку, яка передбачає обов’язкове світоглядне маніхейство – поділ на Русь і нєрусь, Русскій Міръ і ворожий Захід, фашистів і комуністів і т.д. і т.п. Якщо ти український націоналіст – ти обов’язково «западенець». Якщо ти проти комуністів, значить ти фашист. Якщо ти проти російського імперіалізму, значить ти агент впливу Америки, НАТО чи ЄС, тобто ворожого Заходу.

Невже досі не зрозуміло, що подібний підхід вигаданий імперіалістами виключно з метою виправдання власних злочинів. Але наші опозиціонери повністю за російською схемою вперто продовжують боротися за вступ до НАТО та ЄС, «європейський шлях розвитку» та «загальнолюдські цінності», замість того, щоб боротися за українську Україну. Ще більш підозрілою виглядає така «опозиційна» діяльність, якщо подивитися на позицію Заходу стосовно України. За російський газ Захід готовий продати Україну як непотріб.
Захід декларує справедливість і права націй, а на ділі до цих пір не був засуджений імперіалізм, і продовжується ганебна політика колоніалізму навіть всередині самої Європи: Північна Ірландія, Шотландія, Уельс, Басконія, Каталонія… Невже українці прагнули вирватися з імперської неволі, щоб попасти в спільноту, в якій імперська неволя вважається нормою? Знову риторичне питання.

Але повернемося на початок, до промови у Львові і реакції на цю промову. Ростислав Новоженець абсолютно резонно зазначив, що у 1919 році територія України була на 60% більшою, аніж сьогодні. Звичайно, в парадигму України-УРСР це ніяким чином не вкладається, і нашими політиками не розглядається. Тим часом мільйони українців продовжують жити на наших етнічних землях у складі чужих держав з жорсткою національною політикою і імперськими замашками – Росії, Польщі, Угорщини, Румунії. Мало того, ці держави продовжують зазіхати і на інші українські землі. Варто лише згадати для прикладу нещодавню промову президента Румунії, який розмріявся про румунський кордон по Дністру. Україна повинна не просто жорстко зупиняти спроби відтяти шматок своєї території, але і ставити питання про повернення окупованих етнічних територій, і активно діяти в цьому напрямку.

Критики зазвичай починають наводити наступні контраргументи: ми занадто слабкі для таких заяв, ми посваримося з сусідами…
Слабкість сьогоднішньої української держави, як ми вже зазначали, лише в тому, що вона до цих пір залишається російсько-радянською колонією. Повний демонтаж УРСР і встановлення Українського Ладу змінять ситуацію кардинально. Після остаточного розпаду залишків Російської імперії, який на думку багатьох експертів відбудеться  протягом 5-10 років, Україна автоматично опиниться  в ролі геополітичного центру Східної Європи та пострадянського простору. В такий час оглядатися на догниваючу імперію і мавпувати її «вертикаль влади» можуть лише безнадійні політичні трупи. Україна на відміну від Росії значно однорідніша і здоровіша, наше майбутнє залежить виключно від розуму і далекоглядності влади. Тоді як Росія за невблаганним законом історії котиться у прірву, в яку падають всі імперії, і розумна влада зможе лише уповільнити цей процес. Схожість ситуації в Україні і Росії лише в тому, що обидві країни прямують до внутрішнього силового конфлікту, оскільки законні політичні методи боротьби фактично вичерпані.

Стосовно сварки з сусідами: якщо сусід вночі вирішив перенести свій паркан вглиб нашого городу і урвати собі шмат нашої землі, чи будемо ми на ранок з ним сваритися?  Якщо ми нормальні господарі, то не просто примусимо сусіда повернути паркан на місце, але й відіб’ємо у нього назавжди бажання зазіхати на чуже. Совісна людина, коли бере щось чуже, завжди повертає назад. Так зробили, наприклад, грузини, яким дісталися землі і майно виселених чеченців. Коли чеченці повернулися, грузини повернули їм навіть худобу, замість того щоб кричати, що це грузинські «ісконниє» землі, як це роблять представники імперських етносів. Якщо поляки, угорці і румуни продовжують страждати імперськими амбіціями, то попереду на них чекає майбутнє Росії чи будь-якої іншої імперії – розпад і зникнення.

А українцям давно пора позбавитися комплексу меншовартості і заявити про свої права, бо за нас цього ніхто не зробить. Мільйони українців, що стали нацменшинами на власній землі, нам ніколи не пробачать такої наруги. Тільки справжня, а не декларована Соборність зможе вирішити цю проблему.

Слава Україні!

Олександр Олешко
Козацьке братство бойового Звичаю Спас "Сокіл"