20 років тому на Софіївській площі в Києві він зачитав українському народу акт проголошення незалежності України, який сам власне і написав. Символічно, що незалежна Україна народилася в день його народження – 24 серпня.

Боротьба за українську незалежність зробила його багаторічним в’язнем радянських таборів і тюрем. Але навіть там, у неволі, він продовжував боротися за права політв’язнів та ще й інформувати про це Захід.

Він не став першим Президентом незалежної України. Але віддав за неї набагато більше, ніж Кравчук.

Він був і послом, і народним депутатом.

Сьогодні він відійшов від політики. Але продовжує активно займається громадською діяльністю, відвідує конференції і круглі столи, багато пише.

Напередодні 20-ї річниці Незалежності ми поспілкувалися з одним з найпалкіших патріотів України – Левком Лук’яненком.    

ЯНУКОВИЧ ДБАЄ НЕ ПРО ШАХТАРІВ, А ПРО ОЛІГАРХІВ. ВІН І САМ ВЖЕ СТАВ ОЛІГАРХОМ

Левко Григоровичу, ви все своє життя присвятили боротьбі за незалежність України. Чи такої незалежності ви прагнули, чи такою бачили вільну Україну 20 років потому?

Я ніколи такого не уявляв.

Я належу до людей з критичним складом мозку. І я розумів, що перехід від стану колоніального до незалежності буде пов’язаний з труднощами, і якийсь час буде гірше для людей, ніж було при колоніальному стані. Як приклад, сільський господар перебудовує хату. Він стару розвалив, а нову ще не побудував. І живе або у сусіда, або у якійсь халабуді. Йому гірше, ніж було в старій хаті, але незабаром він переходить у нову.

Ми вийшли з Радянського союзу мирним способом, але Росія страшенно нам шкодила і завдавала величезних економічних ударів. Вони хотіли, щоб народ України, опинившись у голодному стані, взбунтував і закричав: давайте назад владу Москви. Але народ наш мучився, голодував, але не кричав.

Коли я сидів у тюрмі і думав про незалежну Україну, ніколи не міг уявити, що може бути така руйнація економічного потенціалу. Адже частина колишньої номенклатури були справжніми ворогами незалежної України і навмисно нищили виробництво, людей виганяли з роботи і ще й глузували: ви хотіли самостойності, ось маєте самостойность! І таких було багато.

Я не думав, що так глибоко зазомбований наш народ. Я думав, що він розуміє антиукраїнську природу імперії, і самої комуністичної влади. Виявляється, я глибоко помилявся, як і всі наші політв’язні. Ми судили по собі. Думали: ми зрозуміли – і весь народ зрозумів.

Ми, політв’язні, давно втратили всі ілюзії і фантазії відносно комунізму, соціалізму, справедливості, ми бачили, що керівники імперії створили собі окреме життя. 270 мільйонів живуть одним життям, а партійна номенклатура і червоний директорат – експлуатує їх, дуже добре себе забезпечує і ізолюється. І завдяки тотальній цензурі розповідає байки про життя. Ми бачили реальність, а не картинки і міфи.
Ця зазомбованість і вплинула на ці 20 років. Луганщина постійно присилала до Верховної Ради комуністів, як власне Запоріжжя, Харків, Одеса, Миколаїв… Їх обирали люди, бо були рабами. У людей убили почуття національної свідомості і громадянської активності. Партія сказала – значить так треба робити. Начальники сказали – значить так треба робити. Робітник йде на завод і голосує так, як сказав директор… Це загальмувало розвиток самостійної України. Послушні люди голосують за тих, кого їм кажуть. Так і наповнювалася Рада партійцями, червоним директоратом, керівниками радгоспів... Перша Верховна Рада була наповнена комуністичними функціонерами, кегебістами. Друга – червоним директоратом, теж вихованим у комуністичному дусі. А така Рада не хоче трансформувати Україну. Їх задовольняло те, що було. Вони почали ділити між собою заводи і фабрики, вони ставали приватними підприємцями. Вони зберігають потужну силу і владу над людьми і примушують їх голосувати за себе. Серед них ще було багато московських шовіністів. Тому в Україні процес трансформації і тягнеться дуже повільно. Україна не стільки розвивається, скільки мучиться у тих конвульсіях.

І скільки ще маятися?

Думаю, ще 10 років.

20 років Україною правили не українці. Вони зараз подвоїли і потроїли свої капітали за рік, а люди бідніють. Навіть найдурнішому чоловіку вже доходить, що влада не дбає про народ. Проїдьте по містах Донбасу – які там ями на дорогах. А там же ж творяться капітали! Там вони виплавляють сталь, продають її за кордон і за рахунок того нагромаджують мільярдні багатства. Чому вони не поділяться хоч трохи від тих мільярдів і не відремонтують дороги? Не хочуть, бо почуваються тимчасовими. Для них Україна чужа.

І у людей зростає розуміння, що влада чужа, вона не дбає про народ, тому її треба скинути. Але щоб скинути, треба конкретизувати ненависть до влади. Поки що центром всього цього є президент Янукович. Довгий час його на Донбасі вважали своєю людиною. Тепер люди починають розуміти, що він не наш, а олігархічний. Він сам вже став олігархом. І дбає не про шахтарів і робітників Донбасу, а про олігархів. Тому від нього відвертаються.

… Ющенко завдав великої шкоди, бо він посіяв серед населення недовіру самих до себе. Це розчарування загальмувало процес прозріння. Але люди з часом зрозуміють, що необхідна зміна. Можливо, це буде так, як було у 2004 році, або іншим способом…

Щоб незалежне покоління завершило вищу освіту, треба більше 20 років – десь років 25. І щоб здобути трохи життєвого досвіду, треба ще років 5. Тоді це молоде покоління заявить свої претензії на керівництво Україною. І тоді у боротьбі молодого покоління нових політиків зі старою бюрократією молоде покоління витіснить цю владу, яка сьогодні є.

На користь цієї концепції грає ще й чисто фізіологічний чинник. Кожного року відмирають носії антиукраїнської комуністичної промосковської ідеології. І народжуються люди, вільні від комунізму, від боязні ЧК, від боязні, що їх за слово засудять і в Сибір заженуть. Сила носіїв старої ідеології послабне, а нової зміцниться.

ЧОРНОВІЛ ПОРУШИВ НАШУ ДОМОВЛЕНІСТЬ

Чому у 1991 році ні Чорновіл, ні Лук’яненко не стали президентами?

Десь у кінці серпня 1991 року Чорновіл був у лікарні в Феофанії. Ми поїхали з Михайлом Горинем до нього і обговорили питання, як нам бути з виборами. Чорновіл був у Народному Русі, Горинь – у Республіканській партії (потім ми його відрядили в Рух, щоб радикалізувати його), а я був головою Республіканської партії. Вирішили, що балотуватиметься Лук’яненко. Горинь запропонував, Чорновіл погодився. Я також був не проти. А десь через місяць Чорновіл починає грати свою окрему гру. Він порушив нашу домовленість трьох. Мені незручно було відступати, бо ми вже налаштували цю машину роботи. Якщо б він тоді сказав: краще я буду, я би погодився…

Але у мене було розуміння, що ніхто з нас не буде президентом.

Чому?

Бо свідомість громадян України була ближча до Кравчука, ніж до Чорновола і Лук’яненка. Ми за період ув’язнення і боротьби за самостійну України відійшли далеко від народу. Ми розуміли, що Росія – це наш ворог і вона завжди буде прагнути до підкорення України. Кравчук був комуністичний керівник. Людей виховували у комуністичному дусі. Люди Кравчука бачили, знали. Нас легко було дискредитувати. Людям, яким прищепили, що націоналізм – це щось погане і вороже українському народу, можна було сказати: вони націоналісти, рецидивісти, вороги українського народу. Я справді рецидивіст, бо двічі мене судили за політику.

На Кравчука працювали всі комуністи. Формально вони були нібито не комуністами, бо компартія була заборонена, але ж за духом вони були “свої”. Районні, обласні і центральні газети підтримували Кравчука, те ж саме було з друкарнями, радіо и телебаченням, які перебували в руках колишніх комуністів. Можливості Кравчука були незрівнянні з нашими. Все свідчило про те, що першим президентом буде Кравчук.

Але я не шкодував. Я об’їздив 24 області за ті місяці. Я кожного дня виступав по 4-5 разів перед різним людьми. А людей збиралися тисячі, не те що зараз – 100 чоловік важко зібрати. Я закінчував промову такими словами: ви мене можете обрати президентом чи не обрати –  воля ваша, але молю вас, прошу – проголосуйте за незалежність України.

Думаю, що є крапелька і мого вкладу, що більше, ніж 91% громадян проголосували за незалежну Україну.

Першим президентом мав стати представник комуністичної партії – це закономірно. Як другим президентом неминуче мав бути представник червоного директорату, яким був Кучма. Бо вже партійна система послабла, а червоний директорат починав набирати сили – влада від політиків переходить до економіки. І нічого не можна було змінити. Це загальна закономірність.

РЕАЛІЗОВАНО ТЕ, ЗА ЩО Я БОРОВСЯ, ЗА ЩО Я СИДІВ, ЗА ЩО Я МУЧИВСЯ, ПРО ЩО Я МРІЯВ ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ

З чим до вас прийшла незалежність? Пам’ятаєте той день?

Коли почалося ГКЧП, Народна рада організувала засідання у Спілці письменників. З 19 по серпня ми там працювали. А 22 серпня, коли стало ясно, що гекачепісти програли, пішли до Верховної Ради і там на третьому поверсі зібралося половину членів Народної ради. Виступають один, другий, тертій і пропонують: поки комуністи розгублені, бо вони залицяються до нас і хочуть вступити в Народну раду, давайте ми підготуємо і проштовхнемо важливі законопроекти, бо вони поки будуть голосувати.

Я послухав, встаю і кажу: давайте зробимо щось інше. Історія дає нам шанс проголосити Україну незалежною державою. Це надзвичайно сприятливі обставини і ми не можемо їх упустити. Вони послухали і погодилися. І доручили мені написати документ. Це було десь 10:30 і 12-ї години я мав повернутися з проектом документу. Я піднявся, думаю, треба когось взяти для компанії. І запропонував Сандуляку. Він не був депутатом Верховної Ради, а був депутатом Верховного Совєта СРСР і мав право бути з дорадчим голосом на наших нарадах.
Я йому пропоную написати найкоротший документ. Нічого не повинно бути зайвого. Має бути мінімум слів. Не повинно бути дискусійних термінів. Бо інакше почнеться їх обговорення, воно може затягнутися. Обговорення можуть відкласти, страх у комуністів пройде і утопимо все. А ми маємо проголосити незалежну країну. Він погодився.

Я дістав зошит і почав писати. Пишу Універсал. Думаю, а що таке універсал? Це нормативний акт Української народної республіки, і Гетьманщини, і Козаччини. Почнуть обговорювати: ага, універсал – це петлюрівщина, а Петлюра – ворог українського народу… Не годиться. Закон. Теж не годиться, бо це нормативний акт тривалої дії. А нам треба щось одноразове. Так вийшов Акт. Почав писати. На 12 годину проект був закінчений. Ми підійшли до Народної ради. Внесли деякі поправки. У початковому тексті я написав про відродження української держави. А хтось каже: а яку це державу ми будемо відроджувати – петлюрівську, мазепінську чи яку? Відроджувати – це тема для дискусії. Тож закреслили і замість відродження написали проголошення. Дуже розумна поправка.

Підготовили документ, передали в секретаріат і на 24 серпня була скликана надзвичайна сесія ВР. Зачитали цей документ і Гуренко (Станіслав Гуренко – перший секретар ЦК КПУ) попросив нараду з комуністами. Він запропонував їм проголосувати за цей акт. Кравчук поставив на голосування і проголосувала величезна конституційна більшість. Ми підхопилися, обнімалися.

Що ви відчули у той момент?

О-о! Ви знаєте, це був найщасливіший день у моєму житті. Реалізовано те, за що я боровся, за що я сидів, за що я мучився, про що я мріяв все своє життя. Причому за моєї безпосередньої участі. Ми вискочили тоді на площу перед будинком Верховної Ради. Там було тисяч 30 людей. Вони нас вітали. Потім ми пішли на Майдан Незалежності, привітали народ. Повернулися до ВР, ухвалили постанову про впровадження акту про незалежність. А ввечері на Софіївському майдані зібрався всеукраїнський мітинг. Вже потемніло. Були заповнені всі прилеглі вулиці – не було де навіть яблуку впасти. І з трибуни я зачитав Акт проголошення незалежності України всьому українському народу.

Потім приїхав додому. Дивлюся, а жінка вже всього наготовила: пляшка вина стоїть, горілка, закуска. Я питаю: що це таке? А вона каже: та тож твій День народження! А я зовсім забувся, настільки був зайнятий. Тут відчиняються двері заходить член центрального проводу Української республіканської партії. І ми відсвяткували день народження України як незалежної держави і мій день народження.

Чому вам заборонили виступати на Всесвітньому форумі українців, який нещодавно проходив у Києві?

Мені зателефонував Павличко і каже: я би тебе просив, щоб ти не просився на виступ. Я кажу: як це так? Я написав Акт проголошення України незалежною державою, і мені не дають виступити. Він пояснює: влада звужує форум, буде малесеньке представництво діаспори, тому важливо дати слово представникам від різних країн.

У них було припущення, що буде виступати Янукович. І вони, щоб Лук’яненко не зіпсував форум, (бо якби я там виступив, то безперечно виступив би з критикою), хотіли не дати мені слова.

Щось подібне було за президентства Кучми. Коли стало ясно, що я буду виступати, Кучма утік з президії. Але я тоді сказав все, що думав.

І З-ЗА ҐРАТ МОЖНА КЕРУВАТИ

Вам, Кличку і багатьом іншим відомим і невідомим українцям не дозволили взяти Юлію Тимошенко на поруки. Як ви думаєте, чому?

Ми маємо в Україні поляризацію політичних сил. З одного боку маємо Партію регіонів з комуністами, які продалися ПР, – це власне антиукраїнська сила, яка не дбає про народ, а з іншого – опозиційні сили.

Опозиція є парламентська і позапарламентська. Юлія Володимирівна очолює парламентську опозицію. Вона, без сумніву, талановитий політик сучасної України. Серед українських політиків вона відрізняється своєю політичною досвідченістю, ораторськими здібностями.

Ясна річ, Партія регіонів хоче усунути лідера опозиції. І вона усовує з політичного поля не тільки Юлію Тимошенко, а і Юрія Луценка – так само талановитого, здібного політика пречудового оратора, який вміє впливати на людей і дотепно відповідати. Отже сміливість і досвідченість двох цих людей небезпечна для Партії регіонів. Бо і Тимошенко, і Луценко можуть впливати на людей і мобілізовувати маси.

Партія регіонів знає, що вона прийшла до влади частково через забамбуленість південно-східних виборців, але частково і через шахрайство. Біля 12 мільйонів проголосували за Юлію Тимошенко, а трошечки більше за Януковича. Якби ми мали справедливий суд, то, думаю, що перемогла б Юлія Володимирівна. В ПР просто шахрайством накинули собі голосів і нечесним способом прийшли до влади. Вони це відчувають. Тому для них опозиція є страшенно небезпечна.

Влада у нас є носіями російсько-азійської політичної культури, для якої характерно, що найвищою цінністю є держава, а не людина. Тому там завжди є авторитарна влада, деспотична, диктаторська. Вони по природі своїй не розуміють, що таке демократія і хочуть нав’язати щось своє. А опозиція сильна, значить треба з нею боротися. Думаючи про своє майбутнє 2012 року, вони бояться цих двох людей і хочуть їх ізолювати.

Як далеко готові вони піти у цьому бажанні ізолювати? Ви думаєте, і Тимошенко, і Луценка посадять?

Вони діють методом проби. Натисли на український народ і дивляться – який опір: великий чи малий. Малий – ага, давайте далі крутнем. Дивляться далі – малий, ага, давай ще. Немає межі, де вони можуть самі зупинитися. Їх може зупинити тільки сила. Тому в ряду їхніх антиукраїнських акцій є і здача збагаченого урану і продовження перебування російських військ. Арешт Юлії Володимирівни - це те саме закручування гайки. Крутнули і дивляться – який опір. І тут вони трохи промахнулися.

По-перше, вони не думали, що Росія буде проти арешту. Вони ж залицяються до Росії, а вона раптом не задоволена. І, по-друге, вони не сподівалися на таке масове незадоволення і опір з боку Заходу.

Що вони тепер зроблять. Або вони наплюють на те, що говорить і Захід, і Росія, арештують, засудять і будуть далі тримати. Або можливо і відступлять. Важко сказати. Це залежить від того, як аналітики навколо Януковича йому нарадять.

Захід ніби сказав, що вони можуть блокувати фінансові рахунки. Якби Захід не просто сказав, а почав би це робити – це б зупинило. Бо кінець кінцем – усі вони злодії і мають злодійські рахунки в західних банках. Це був би реальний удар по них.

Але у Партії регіонів теж є розумні політики. І вони мостять собі місток для відступу – намагаються прибрати якомога більше підприємств у свої руки, забрати у дрібних підприємців і привласнити собі. 

Арештом вони не дуже й ізолюють і Тимошенко, і Луценко. І з-за ґрат можна керувати. Але звісно не так активно, як на волі. Причому реально ці процеси підносять рівень авторитету Тимошенко і Луценка, їх рейтинг зростає, а рейтинг Януковича падає.

ЯКЩО Я ЗАГИНУ, ЗНАЙДЕТЬСЯ ХТОСЬ ІНШИЙ, ХТО ПІДНІМЕ ПРАПОР БОРОТЬБИ І ПОНЕСЕ ЙОГО

Яким чином у таборах вам вдавалося не лише боротися за права в’язнів, але й інформувати про це громадськість, і передовсім Захід?

Ця можливість з’явилася не зразу. У 1961 році нас арештували і про це ніхто не знав. Не знали у 1962 і 1963 роках, і тільки у 1964 році з’явилася перша інформація про нашу партію. Один київський кегебіст розказав Іванові Світличному, і той пустив це діло між патріотичним середовищем.

У серпні 1965 року відбулися перші арешти українських націоналістів, яких у Росії називають дисидентами. (Але дисиденти правильно казати відносно росіян і не правильно відносно українців. Бо всіх українців слідчі класифікували як націоналістів. Це були звичайні радянські люди, просто з національною свідомістю).

Інтелігенція, яку арештували у 1965 році, у 1966 вона приїхала у концтабори, мала зв’язки з Заходом, листувалася. Після хрущовської відлиги вже трішки почалися контакти з Заходом. Це була маленька шпаринка, через яку інформація почала потрапляти на Захід.

У табір, де я був, привезли Михайла Гориня. Я йому розказував у вільний час, хто де коли був заарештований, як сюди потрапив. Він каже: напиши все це, ми відправимо. Я почав писати. Та коли ми були на роботі, у бараках зробили трус, і мій зошит зник. Я пішов до керівництва і кажу: віддайте зошит, там конспектування із радянських книжок (я дійсно читав і щось  конспектував, а між конспектуванням ще й списки понаписував). “Я бачу, як ви Салтикова-Щедріна конспектуєте – Салтиков-Щедрін ніколи не знав, скільки тут в’язнів сидить”, – сказали мені і зошит не віддали.

Я знов почав писати. І другий раз попався. А на третій раз вже вдалося. За це мене посадили на 6 місяців у табірну тюрму. Мені вдалося написати листа до Коротченка про те, як українців судять, як за національні переконання заганяють у табори, чому в Мордовії дуже багато українців, а в Україні дуже багато росіян з’являється… Дорого те коштувало. Але така була боротьба…

Що вас рятувало в часи ув’язнення?

Кожна людина по-своєму бачить мету свого життя. Якщо чоловік думає, що прийшов на білий світ, щоб оженитися, народити дітей, дати їм добру освіту, збудувати хату, то якби його посадили в тюрму – це для нього була б трагедія.

Я собі поклав боротися за самостійну Україну. Це для мене було вищою цінністю. Я був задоволений, що мене не розстріляли. Раз мене не розстріляли, то я можу продовжувати те, що я починав. Я бачив, що в будь-яких умовах можна продовжувати боротьбу.

Я є козацького роду і походження. А у них по всякому було. Бувало попадали на турецькі галери у полон, їх приковували ланцюгами і вони там гребли. То була рабська праця, а вони співали пісень: “вже два роки у кайданах терпнуть наші руки, за що боже милосердний ти послав ці муки?” Я теж у полоні. Я не гребу на галері, а підвожу вугілля у топку. Мені не так важко, як на галері, бо їх там ще нагайкою били, а мене не б’ють…

Ідея національної свободи настільки потужна і велика, благородна і висока, що за неї гинули в усі віки. І доки знаходяться кращі доньки і сини нації, які готові вмирати за цю ідею, доти нація живе. Я розглядав себе як одного з продовжувачів цієї боротьби. Я вважав, мені Господь Бог дав здоров’я і сили продовжувати цю боротьбу.

Доки є хоч один, хто піднімає синьо-жовтий прапор над собою, доти Україна не лягла зовсім, доти  вона бореться. Це мене тримало. І не має значення, скільки я проживу. Важливо, щоб я продовжив тримати прапор боротьби. Якщо я загину, знайдеться хтось інший, хто підніме цей прапор і понесе його…

Розмовляла Анна Ященко

Джерело: http://www.unian.net/ukr/news/news-452965.html

Коментар Братства:

Через 20 років після проголошення незалежності в Україні фактично було заборонене  святкування Дня Незалежності. Навіщо давати можливість «екстремістам», «право-радикалам», «націоналістам» та іншим «терористам» використовувати державне свято заради провокацій проти законно обраної влади? Питання риторичне. Такого «тріумфу демократії і законності» українці не бачили з радянських часів.

Таким чином влада м’яко показала, що ніякої незалежності України немає, тож і святкувати нічого.

Знаковим у світлі всіх останніх подій був і так званий «Всесвітній форум українців», який ще до свого початку вразив всіх новинами про відмову у виступі Левку Лук’яненку та недопущенні на форум деяких попередньо запрошених українських організацій. Бутафорність місцевого і закордонного професійного українства  набула вже крайніх форм. Якщо організатори «Всесвітнього форуму українців» почали боятися того, що може сказати Левко Григорович, який ніколи не виголошував провокаційних чи екстремістських промов, то це явно вказує на те, наскільки загострилася політична ситуація. Не дивлячись на приналежність до лібералістичного БЮТ, Левко Лук’яненко є одним з небагатьох, чий авторитет у національній справі незаперечний. Не здивуємося, якщо найближчим часом у рамках передвиборчої боротьби почнеться переслідування і дискредитація тих небагатьох політиків-патріотів, які можуть стати лідерами у боротьбі проти антиукраїнської влади.

На останок хочемо привітати Левка Григоровича з днем народження, та побажати успіхів у справах та міцного здоров’я. Якщо його бояться антиукраїнські сили, значить живе він недарма!