Олена Апанович

215 років тому, влітку 1775 року, за наказом Катерини II царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ. Згодом вийшов маніфест імператриці про скасування цього останнього оплоту автономії на Україні, оплоту волі і демократії, національної незалежності і притулку для втікачів з усієї Російської імперії від кріпацтва; місце розвинутої економіки і прогресивних фермерських форм господарювання, вогнища свободолюбства, героїзму, блискучого військового мистецтва.

Найтрагічнішій події в історії України кінця XVIII ст. передував довгий шлях наступу царизму на автономію України, який розпочався в 60-х роках XVII ст., хоч українська держава — Гетьманщина, що склалася в перебігу війни українського народу 1648 — 1654 років під проводом Богдана Хмельницького, увійшла до складу Російської держави на договірних умовах, які визначали автономне політичне, правове, фінансове і військове становище України. Згідно з цим державним договором зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили — козацтво.

Особливо посилився наступ на автономію України у період царювання Петра І, який нищив усталені форми її управління, обмежував старшинське самоврядування, встановив контроль через своїх резидентів за економічною, фінансовою, зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду, передав козацьке військо у безпосередню компетенцію царського командування. 1722 року Петро І запровадив як центральний орган державного управління Україною так звану Малоросійську колегію, що складалася з шести російських офіцерів — командирів царських полків, розміщених на Україні. Пізніше самодержавець-імператор взагалі заборонив гетьманські вибори. З Петром І почався наступ і на українську мову. Він видав указ про вилучення з церков українських книг, заборонив книгодрукування на Україні.

Відновлена після смерті Петра І гетьманська влада в особі Данила Апостола була вже дуже обмежена і перебувала під контролем царських радників. Після смерті Данила Апостола цариця Анна Іоанівна знову заборонила гетьманські вибори, а зграя авантюристів-пройдисвітів — німців за походженням, які осіли при її дворі, грабували і спустошували Україну.

Тимчасове відновлення гетьманства у 1750 році імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка ставилась прихильно до України, було остаточно знищене, скасоване Катериною II внаслідок брутальної колоніально-гнобительської та імперсько-русифікаторської політики.

За часів царювання Катерини II феодально-кріпосницькі відносини в Російській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. Насамперед це виявилося у дальшому зростанні дворянського землеволодіння, посиленні процесу закріпачення селян. Сама імператриця “подарувала” великим феодалам близько 400 тисяч селян, роздала сановникам великі земельні володіння. Спеціальним указом 1765 року селяни позбавлялися будь-яких прав, натомість їхнім власникам дозволялося засилати кріпаків на каторжні роботи до Сибіру без суду і слідства. Під загрозою жорстоких покарань селянам заборонялося скаржитися на поміщиків.

Нові, прогресивні для того часу буржуазні відносини, які розвивалися на Запорізькій Січі, прокладали собі шлях в Російській імперії з величезними труднощами і перешкодами, їм активно протидіяли соціально-економічні та політичні сили, що виступали на захист феодально-кріпосницької системи. На Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст. ці сили репрезентувалися російськими та українськими феодалами, зокрема більшістю козацької старшини, котра вже не виступала, як раніше, за збереження автономії України, а вимагала надання їй прав та привілеїв російського дворянства. Ось чому в 60-х роках XVIII ст., надто після остаточного скасування царизмом у 1764 році Гетьманщини, у вищих урядових колах царської Росії утвердилася соціально-політична концепція про те, що Запоріжжя стоїть на перешкоді зростання і зміцнення дворянської імперії. Саме державне буття Січі з її вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямкам колоніальної феодально-кріпосницької внутрішньої і зовнішньої політики абсолютистського уряду Катерини II.

Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування по-революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук.

У XVIII ст. українська державність Запорізької Січі зберігала свою силу. Це значною мірою ґрунтувалося на давніх традиціях та історичному минулому українського народу. Уже в другій половині XVI ст. Козацька республіка посідала видатне місце в історії українського народу і відігравала провідну роль у його визвольній боротьбі. Після Переяславської ради і створення української держави — Гетьманщини, Запорізька Січ зберігала в її межах автономію, підлягала безпосередньо царському уряду, хоч і була частиною України, а також залишалась носієм державності. Запорізька Січ протягом кількох десятиріч впливала на суспільно-політичне життя всієї України.

Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками — частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом,— усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політичну ліквідацію автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запоріжжя. Йому він також виніс смертний вирок. Однак зовнішньополітичні та військові інтереси не давали можливості царизмові одразу здійснити цей вирок. Січ була скасована через 15 років після ліквідації Гетьманщини.

Актові остаточного знищення Січі передував ряд заходів, спрямованих на обмеження і поступове скасування її автономії. Насамперед це виявилося в активному наступі на територію Запорізької Січі — “Вольності Війська Запорізького”, що становила великий простір на південь від річок Тясмина і Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей. Назва “Вольності Війська Запорізького” певною мірою відбивала історичну ситуацію. Санкціонуючи таке визначення для володінь Запорізької Січі після входження її разом з усією Україною до складу Російської держави, царський уряд тим самим визнавав самостійність її адміністративно-політичного та соціально-економічного ладу, а також автономію. Але, обравши курс на поступове скасування Січі, імперський уряд активізував спорудження фортець і впровадження поселень на її території, що відмежовували Запоріжжя від Лівобережної та Правобережної України. Ці поселення залюднювалися здебільшого іноземцями. Ще 1687 року за рахунок запорізьких рибництв, пасік та мисливських місць на річці Самарі збудовано Богородицьку фортецю — пізніше її відновили під назвою Самарського ретраншементу, 1699 року на лівому березі Дніпра, в Кам'яному Затоні, зведено фортецю, на яку покладалася функція контролю над Січчю. За два кілометри від Січі для утримання козаків “в надлежащем порядке” 1735 року збудовано Новосіченський ретраншемент, комендант якого підлягав київському генерал-губернаторові. Він очолював гарнізон з шести рот піхотинців, артилерійської команди при 6 гарматах. Частина запорізьких земель увійшла до складу створеної у 1754 році Єлизаветградської провінції, а на збудовану ще раніше фортецю св. Єлизавети покладалося завдання по річках Самоткань та Верблюжій перехоплювати селян-втікачів та гайдамаків.

1767 року Січ висловила свої скарги у наказі до Комісії по складанню нового уложення. В ньому говорилося про “розорення, образи, смертоубивства”, що їх чинили загони царських військ, а також про поселення Новослобідського полку при фортеці св. Єлизавети та слободи Нової Сербії, під які “вширину і вдовж немало землі, з лісами і рибними ловлями, зайнято”. Козаків з Бугогардівської і Кодацької паланок, що господарювали на цих землях, вигнали із зимівників. Великих збитків зазнали запорожці при розмежуванні російсько-турецьких кордонів, коли 1746 року від їхніх володінь відрізали понад 300 верст степу і Приазовського узбережжя. Тоді ж частину запорізьких земель віддали Донському війську.

Із створенням у 1754 році між Запоріжжям і укріпленою Українською лінією нової системи військових поселень, так званої Слов'яно-Сербії, Військо Запорізьке, за висловом військового писаря Романовського, було “все в мешок убрато”. Утверджуючи свої позиції в українських південних степах, царський уряд заснував 1767 року Новоросійську губернію на базі Нової Сербії, Слов'яно-Сербії, поселень Слобідського та кількох сотень Миргородського, Полтавського й інших лівобережних полків і земель по річці Інгул.

Російський уряд наклав свою руку і на Прогної з соляними озерами, якими користувалися запоріжці, а також на перевози, що лежали на водних шляхах до Чорного моря. Спершу царські власті віддали їх під нагляд своїх урядовців, а згодом почали відбирати у запорізького уряду — Коша — всі прибутки, що надходили з перевозів.

1770 року розпочалося будівництво Дніпровської укріпленої смуги. Вона тяглася від острова Хортиця вздовж кордону Запоріжжя і Кримського ханства до гирла річки Берда біля Азовського моря. Військові інженери-фортифікатори й коменданти гарнізонів по-хижацькому знищували ліси, байраки, розбирали в зимівниках будівлі. На території нових фортець оселяли однодворців, пікінерів, зайдів. Царські офіцери засновували на запорізьких землях свої власні слободи з селянами.

Імперський урядовий наступ на “Вольності Війська Запорізького” супроводжувався загарбанням козацьких земель українськими і російськими поміщиками, представниками лівобережної та слобідської старшини, монастирями.

Боротьба запорожців проти кріпосницького колоніального наступу царизму, українських та російських феодалів, за збереження своїх прав і володінь досягла апогею в останнє десятиріччя існування Січі. Один із дослідників у 1888 році назвав її “передсмертною поземельною боротьбою Запоріжжя”, яка спрямовувалась проти кріпосництва, оскільки запорізьке козацтво мало, за твердженням цього дослідника, “більш справедливий суспільний і громадський лад, ніж самодержавна монархія”.

Опір козаків виявлявся в різних формах. Часто за негласними розпорядженнями Коша, а іноді і відкритих рішень запорізької січової ради, заселялися зимівниками спірні кордони; окремі запорожці вступали в сутички з гарнізонами, розганяли пости, спалювали оселі. Очевидець тих подій О. Рігельман у “Літописній оповіді про Малу Росію” описав, як запорожці протидіяли намаганням Молдавського гусарського полку оселитися згідно з указом Сенату між річками Бугом, Дніпром, Самарою. Збройний характер мали також сутички між запорізькими козаками і слобідськими та лівобережними поміщиками, які намагалися заснувати маєтки на землях Січі.

Запорізькі козаки не тільки вдавалися до зброї, а й намагалися здебільшого врегулювати спірні питання мирним шляхом, політичними засобами. Багато разів звертався кошовий уряд із скаргами і протестами до царських властей. Писали козаки і малоросійському генерал-губернаторові, військовому командуванню. Безпосередньо зверталися до імператриці Єлизавети Петрівни, до Катерини II.

Депутати Війська Запорізького, що приїздили до столиці імперії по традиційне щорічне “жалування” (грошові і хлібні утримання, порох та олово для виробництва куль, гармати), під час аудієнції у цариці та вищих сановників завжди скаржились на захоплення своїх володінь.

За царювання Єлизавети Петрівни деякі прохання запорозького козацтва задовольнялися — щодо прав на безмитну торгівлю, володіння перевозами, зайняття промислами тощо. Однак земельні претензії Запорізької Січі не задовольнялися ніколи.

Грамота Єлизавети Петрівни від 23 серпня 1744 року повідомляла кошового отамана Якима Гнатовича про видачу “жалування”, про звільнення від мостового і перевозного мита запорізьких товарів, що вивозились до Гетьманщини, і про те, що Старосамарський перевіз лишався у володінні Січі. Жалувалися запорожцям клейноди, запорозьким депутатам, як завжди, видавалися “харчові гроші”

У 1755 — 1756 роках у Петербурзі перебувала запорізька депутація у складі військового осавула Петра Калнишевського, Данила Гладкого та Івана Чугуєвця, яких обрали на загальновійськовій раді. Запорізький уряд, Кіш, забезпечив їх докладною інструкцією і доручив передати царському урядові петицію з повідомленням про захоплення Новою Сербією, Слобідським полком і Донським військом запорозьких земель. У петиції також викладалося прохання скасувати встановлене у 1755 році мито на сіль просилось дозволити без мита везти із Запоріжжя коней, худобу, звіра, хутра, а на Запоріжжя ввозити харчі. Царським сановникам, вельможам, сенаторам, сподіваючись на їхню підтримку. Січ направляла дарунки — горілку, вино, рибу і досить коштовні речі, коли судити з реєстрів, які зберігаються в архіві, посилалися навіть такі екзотичні тварини, як верблюди. Депутати встановили тісні контакти з гетьманом України Кирилом Розумовським, який в той час був у Петербурзі, а також канцлером Безбородьком, українцем за походженням. Кіш в особливому посланні дякував їм за підтримку.

Депутатам була вручена грамота імператриці Єлизавети від 10 червня 1756 року з указом задовольнити прохання щодо мита, однак претензії на землі заперечувалися. Тут, царизм залишився послідовним. Правда, у цій грамоті наказано створити змішану комісію для опису запорізьких земель і розмежування їх з Новою Сербією і Новослобідським полком. Така комісія була створена у 1756 році з депутатами від Запоріжжя, Гетьманщини та від фортеці святої Єлизавети. Комісія діяла протягом 1756 — 1762 років. її склад кілька разів оновлювався. Постійно брав участь у її роботі геодезист Ісленьєв. Комісія працювала, а наступ на запорізькі землі тривав. Особливо нахабно поводився комендант фортеці Муравйов, який навіть заарештував одного із запорізьких депутатів.

Комісія збиралася на з'їзди у 1757, 1759 і 1760 роках. Була спеціальна грамота Єлизавети від 10 січня 1760 року з наказом продовжити опис запорізьких кордонів. Останній з'їзд відбувся у 1762 році. Запорізька Січ виділила депутатів — осавула Петра Калнишевського, суддю Павла Кириловича (Козелецького) та писаря Артема Кумпана. З'їзд провели після указу Сенату від 7 січня 1762 року, за яким утворювався status quo на кордоні.

1759 року на Січі знову зібралася Рада, яка постановила відрядити нову депутацію до імператорського двору з клопотанням про грамоту на землі Війська Запорізького. На раді обрали і депутатів з найвищих кошових урядовців — військового суддю Петра Калнишевського, військового писаря Артема Кумпана і колишнього кошового отамана Павла Кириловича. Перед депутатами також становилося завдання клопотатися про скасування мита на хліб та крам, що їх везуть з Гетьманщини на Січ, а також про відправку жалування і гармат на Запоріжжя. Як завжди, депутати везли дарунки для царських придворних вельмож.

У Петербурзі знову задовольнили тільки частину претензій. Указ Сенату від 10 травня 1759 року і царська грамота від 25 січня 1760 року дозволяла без мита перевезення хліба та харчових продуктів на власне споживання. Однак добитися імператорської грамоти на захист запорізьких земель депутати не змогли.

Наступ царизму на земельні володіння Запорізької Січі, як і взагалі на її автономію, став особливо агресивний після вступу Катерини II на престол. Крайньої гостроти земельна боротьба досягнула в останнє десятиріччя існування Січі.

У 1763 році запорізька депутація на чолі з кошовим отаманом Григорієм Лантухом приїхала до Петербурга по клейноди. Учасник цієї депутації — писар Війська Запорізького Іван Глоба — марно і безуспішно клопотався у Сенаті про захист запорізьких земель. 1765 року до імператорського двору прибула нова запорізька депутація у складі кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глоби, військового старшини Василя Пишмича з чолобитною Війська Запорізького за землі і з проханням вилучити Запорізьку Січ з управління Малоросійської колегії, яке утискувало автономію Запоріжжя. Друга малоросійська колегія була створена царизмом як центральний орган управління Лівобережної України після ліквідації гетьманського уряду. Січ просила повернути її в Колегію іноземних справ. Автори запорізької чолобитної посилались на грамоту польського короля Стефана Ваторія 1575 року і універсал Богдана Хмельницького 1655 року. Щодо земельних претензій, то тут запорізька депутація конкретно ставила питання про знесення з території Запоріжжя поселень Нової Сербії та фортеці святої Єлизавети, а також виведення царських військ. Це вони висловили і на аудієнції у Катерини II. Депутати були з візитом і у О. Румянцева, призначеного генерал-губернатором України після скасування влади гетьмана. За указом Катерини II створили урядову комісію з числа державних керівних осіб (сенатори Павло Панін, Захарій Чернишов, князь О. Вяземський, О. Румянцев, Глєбов, Герандт), яка вивчила “ландкарти” і наче визначала, що ново-сербські поселення справді стоять на запорізьких землях, розглянула проект переселення Нової Сербії. Катерина II теж ознайомилася з “ландкартами”. Від неї на Січ надійшла грамота, в якій цариця не дуже виразно обіцяла запоріжцям вирішити справу відповідно до їхнього прохання. Однак Калнишевський у своїх листах на Січ висловлював дуже великі сумніви щодо успіху клопотань запорізьких депутатів.

Через два роки у наказі Запорізької Січі до Комісії по складанню нового уложенія 1767 року зазначалося, що обіцянки Катерини не виконано — на запорізьких землях не ліквідовано чужих поселень та слобід, не були виведені й царські війська. Вимога про повернення захоплених володінь аргументувалася тим, що вони “іздревлє” запорізькі, з ними Січ увійшла до складу Російської держави. При цьому посилались на історичний документ—“Пункти Богдана Хмельницького”, державні договірні умови, про які згадувалося вище. Прохання про вихід царських військ обґрунтовувалося тим, що вони розташовані не на кордоні, а “всередині Запорозької землі”. Що ж до захисту південного пограниччя від нападів з боку кримського хана й Туреччини, то запорожці “по присяжной своей должности” як охороняли, так і надалі їх охоронятимуть.

Під час російсько-турецької війни 1768 — 1774 років Запорізьке Військо брало активну участь у вирішальних битвах, звільняючи під час боїв бранців, полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі, запорізькі козаки привозили їх із собою, допомагали їм поселятися і влаштовуватися на запорізьких землях. У 1770 році на території “Вольностей Війська Запорозького” вже нараховувалось 45 сіл, близько 4 тисяч хуторів-зимівників.

Запорізька Січ продовжувала відправляти депутації до імператорського двору з петиціями: 1771 рік — депутація Війська Запорізького на чолі з полковником Ковпаком; 1773 рік — полковий старшина Антон Головатий привіз петицію (“прошеніе”) Катерині II і листи до вельмож у справі захоплення земель Єлизаветградською провінцією. Військо Запорізьке вимагало повернути землі за універсалом Хмельницького. Того ж року на Січі з'явився відряджений київським генерал-губернатором Воєйковим гусарський капітан з вимогою подати за указом Сенату документи на право володіння Січчю спірними землями.

У травні 1774 року Запорізька Січ одержала іменну грамоту Катерини II з наказом обрати від Війська Запорізького трьох депутатів, яких з документами про права на землі відрядити до двору. Рада на Січі депутатами обрала військових старшин Сидора Білого і Логина Мошенського та полкового старшину Антона Головатого. Депутація відбула до Москви у вересні 1774 року.

У своїй петиції до Катерини II Військо Запорізьке просило наділити його грамотою на землі в тих межах, в яких запорожці володіли згідно з царською грамотою 1686 року з усіма містечками, селами та перевозами. До петиції було додано чолобитну, яка перелічувала всі утиски, зневаги, захоплення маєтностей Єлизаветською провінцією, привласнення Військом Донським землі за Калміусом, знищення маєтностей командуючими царськими кріпостями й ретраншементами. До пакету документів (у копіях), які підтверджували права Запорізької Січі на землі, входили: універсал Богдана Хмельницького 1655 року; грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Богдану Хмельницькому і Війську Запорізькому 27 березня 1654 року, універсал польського короля Михайла Вишневенького 1670 року із затвердженням Острозької угоди Війська Запорізького (за часів гетьмана Ханенка) з Польщею; грамоти царів Іоанна та Петра і Софії 1688 року, універсал Коша Запорізької Січі полтавському монастирю на лови по річці Орель 1679 року; випис із Білоцерківського трактату між Москвою та Польщею 1686 року; конституція сейму у Варшаві 1717 року, де згадується універсал короля Стефана Баторія козацтву.

Ці документи прийняв від запорізьких депутатів генерал-прокурор Сенату. Листи були передані царським вельможам. Депутати на початку 1775 року повідомляли Кіш про неприховані ворожі настрої до Запорізької Січі вельмож, особливо Потьомкіна, який різко висловлював своє незадоволення наїздом запорізьких команд на іноземні та військові поселення на запорізьких землях. Сенатори Вяземський і Стрекалов вдалися до прямих погроз за спалені оселі Новоросійської губернії, яка вклинилася у запорізькі володіння. Земельні суперечки Запоріжжя “радикально” вирішила цариця, “з материнською ніжністю і щедрістю” подаючи надію запорожцям, присипляючи їхню пильність, вона водночас доручила своєму офіційному придворному “російському історіографу” німцю Герарду Міллеру “науково” довести, що Січ взагалі не має ніяких прав на володіння своїми землями. Про це стало відомо запорожцям. Остання їхня депутація повідомляла у Кіш, що Міллер за завданням Колегії іноземних справ робить виписки з архівних документів про Запоріжжя: “Тепер мы сего дошли, что поручено в Иностранной коллегии историку немцу, полковнику Мийнеру, выписку чинить, с якой уже часть скопиевано й посылается”.

Дві статті Міллера — “Міркування про запорожців” і “Коротка виписка про малоросійський народ і запорожців” — були подані уряду як доповідні записки напередодні зруйнування Січі — 10 травня 1775 року. "Оцінки Міллера, сповнені нестримної злоби кріпосника та монархіста, виражали офіційні імперські погляди на запорізьке козацтво. Деякі положення, висунуті ним, були згодом використані в маніфесті Катерини II про ліквідацію Запорізької Січі: “Січ не має права на існування”, “несамовите управління”, “політична потвора”.

Задовго до зруйнування Січі царський уряд, намагаючись поступово звужувати її автономію, не тільки відбив землі, а й втручався в її внутрішній лад, управління, самоврядування, судочинство, церковні справи. Спочатку демократичні порядки запорозького козацтва обмежувались дуже обережно. Готувалися проекти реформ, що передбачали насамперед ліквідацію виборності старшини, зокрема й урядової — кошової, і заборону рядовим козакам брати участь у радах, а також запровадження при кошовому отаманові спеціального пристава — царського штаб-офіцера. Такі проекти, зокрема, подавав до Сенату київський генерал-губернатор Леонтьев у 1740 та 1750 роках. Останній з них мав назву: “Мнение, коим наилучшим способом порядок в Войске Запорожском учредить надлежит”,— оскільки царські власті вважали “непорядком” саме демократичні прямі вибори на загальновійськовій раді Запорізької Січі. “Выбор старшини не от старых й умных людей и не от куренных атаманов зависит, но от упоминаемых сиромах”,— доповів секунд-майор Никифоров, відряджений Леонтьевим на Січ 1748 року.

Ліквідації самоврядування у сфері виборності старшин домагалася і частина запорізької верхівки, їй не подобалось обрання кандидатів на раді, де голос рядового козацтва — “черні військової” — ще мав неабияку вагу. Проект скасування виборів і принцип призначення старшин урядом підготував військовий писар Павло Чернявський. Окремі представники запорізької верхівки, догоджаючи царським властям, воліли робити це таємно. Чернявський, побоюючись розправи козаків, просив не зазначати його прізвища в офіційних документах.

У 1753 1 1756 роках царський уряд видав указ та грамоту про скасування виборів на Січі.

Із вступом Катерини II на престол втручання царизму в демократичний лад Запорізької Січі, в її управління набрало брутального характеру. 9 вересня 1762 року на коронацію Катерини приїхала запорізька депутація у складі щойно обраного кошового отамана Петра Калнишевського і військового кошового писаря Івана Глоби. Калнишевський не сподобався імператриці, можливо, своєю яскравою і незалежною особистістю. На Січ надійшов наказ усунути Калнишевського від кошового отаманства.

У грудні 1762 року рішення про звуження виборів на старшинських нарадах ухвалила лише сходка курінних отаманів. Відтоді на посади подекуди обирали не на загальновійськовій раді, а на старшинських сходках, і саме тих кандидатів, яких воліла самодержиця або її оточення. Однак через опір козацьких мас і незгоди в середовищі самої старшини нововведення, які вимагав царський уряд, тривалий час, по суті, до кінця існування Січі, не були реалізовані. Демократичні традиції так само діяли — запорізькі козаки збиралися на загальновійськові ради, обирали кошову та іншу старшину із тих, кого вони вважали гідними.

У січні 1765 року вдруге був обраний кошовим отаманом Петро Калнишевський, не бажаний цариці. Таке нехтування волею самодержавній розцінили у Петербурзі як “зухвалу непокору і свавілля”. Швиденько спорядили у столиці імперії комісію, яка протягом лютого і березня провадила слідство. Слідство не дало ніяких наслідків. Назрівала неминучість війни з Туреччиною, а без Запорізького Війська російська армія протистояти турецько-татарським силам не могла, особливо на такому театрі військових дій, як південні степи. І ось тому Петро Калнишевський, який мав величезний авторитет на Запоріжжі, залишався кошовим отаманом і протягом семи років війни командував Запорізьким Військом.

Обмеження царизмом самоврядування козаків у сфері адміністрації, суду і безпосереднього управління Запорізькою Січчю виявилося у передачі Запорізької Січі в підпорядкування київського генерал-губернатора, а також переведенні Січі з відомства Колегії іноземних справ до Сенату, а з 1764 року, коли була скасована українська держава — Гетьманщина,— до Малоросійської колегії. Це відповідало імперській русифікаторській політиці Катерини II, яка, між іншим, писала генерал-губернатору Вяземському: “Приєднані країни непристойно називати чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більше, ніж помилка. Ці провінції належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися як вовк до лісу”.

Царизм наступав і на автономність та демократичність запорізької церкви, яка була незалежна від Київської митрополії, а її підлеглість патріарху була номінальна — всі церковні справи вирішувались на загальновійськовій раді.

Розглядаючи передумови ліквідації Січі, не можна випускати з уваги суперечності між старшиною запорізькою та лівобережною і слобідською. Останніх непокоїло зростання економічної сили запорізької верхівки. До того ж лівобережні і слобідські старшини, перетворюючись на великих феодалів, не могли миритися з тим, що Запорізька Січ, яка в передостанній чверті XVIII ст. залишилася своєрідним острівцем в океані кріпосницької Російської імперії, давала притулок втікачам від кріпосництва. Внаслідок цього феодали втрачали робочу силу. Тому так наполегливо вони виступали проти Січі, яку захищали народні маси Лівобережної, Правобережної та Слобідської України, вбачаючи в ній гарантію того, що кріпацтво не пошириться на Запоріжжя — єдиний прихисток від поміщиків-феодалів, від національних переслідувань польської шляхти й утисків царських властей.

Запорізька старшина, домагаючись збереження автономних прав Січі, разом з усім козацтвом виступала за право вільного приходу селян, козаків, міщан на Запоріжжя, оскільки разом з багатими козаками широко користувалися у своїх зимівниках і на промислах працею втікачів. Фермерські господарства-зимівники, що базувалися на вільній найманій праці, були прогресивнішими від поміщицьких господарств з їхньою примусовою працею закріпачених селян. Цим пояснюється прагнення Січі до автономності не лише в межах Російської імперії, а й самої України.

Наступ кріпосників на Січ зустрів опір козацьких та народних мас. Саме запорізької сіроми, яка завжди брала найактивнішу участь в антифеодальних народних рухах в Україні і в Росії, понад півстоліття боролась у складі гайдамацьких загонів проти польської шляхти на Правобережній Україні та проти українських і російських феодалів. Треба відзначити, що не тільки рядове козацтво, а й запорізька старшина мала щодо гайдамаків на Запоріжжі свою позицію, не відповідну політиці царського уряду і польської шляхти. Запорожці були провідною, досвідченішою з військового боку силою в повстанні 1768 року — Коліївщині, а також активними учасниками селянської війни в Росії під проводом Пугачова. Цікаво, що пугачовські отамани Ємельянов і Стодола побували на Запоріжжі. Після поразки в бою з царськими військами сам ІІугачов теж мав намір “пробратися морем до запорізьких козаків”. Царський уряд понад усе боявся, щоб повстання не перекинулося на Україну.

З поглибленням соціального розшарування козацтва на Запоріжжі загострювались і внутрішні суперечності, особливо в останні десятиріччя існування Січі. Виступи сіроми весь час тримали насторожі царський уряд, який своїми військами допомагав старшині придушувати повстання. Найбільше з них, мабуть, як відгук на Коліївщину, відбулося в 1768 році. Воно спалахнуло 26 грудня. Повстанці оволоділи військовою артилерією, випустили ув'язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини. Сірома на короткий час цілковито оволоділа Січчю, чинила опір царським каральним військам. Однак сили були нерівні — і повстання було жорстоко придушене. 1769 року сталося заворушення у Корсунському курені. 1770 року козаки Щербинівського куреня зробили замах на життя кошового отамана Калнишевського Виступи козаків були постійними на зимових сторожових форпостах, де незабезпеченість провіантом і фуражем з боку царського командування, зловживання та насильства окремих старшин-командирів створювали нестерпні умови служби. З цієї причини виступали також запорізькі піхотинці-моряки під час Дунайської експедиції. Значними були заворушення у команді запорізького полковника Ковпака 1773 року. Все це, а також допомога козаків повсталим пікінерам у кінці 60-х — на початку 70-х років XVIII ст. викликала занепокоєння царського уряду. Однак скасувати Січ він не наважувався.

Царський уряд і військове командування виявляли велику зацікавленість у залученні запорожців до участі у воєнних діях проти Туреччини. У війні 1768—1774 років запорізькі козаки були найбільш ударною силою іррегулярних військ російської армії, яка мала на той час важку кінноту. Запорожці, які добре знали тактику турецько-татарських військ, в умовах причорноморських степів найкраще могли протидіяти рухливій легкій азіатській кінноті, що становила основну силу військ противника. Запорізькі козаки особливо майстерно виконували авангардну і розвідувальну службу. Вони не мали рівних собі у переслідуванні ворога. Росії в той час не було доступне Чорне море, тому важливу роль у ході війни відігравали козацькі флотилії. Залучаючи запорожців до участі у війні, царський уряд не тільки хотів використати високі бойові якості їхнього війська, а й мав намір таким чином відвернути увагу запорізького козацтва від діяльності по захисту автономії Січі і участі в антифеодальних рухах. Катерина II писала Румянцеву: “Мы заблагоразсудили для удержання оных запорожских казаков от разных продерзостей сим вам предписать всех их, собрав, употребить против неприятеля за вашим россудом”.

Під час війни з Туреччиною запорожці так уславилися своєю мужністю й військовою майстерністю, що вищі російські офіцери і вельможі вважали за честь записатися до їхніх куренів. Так, у реєстрі Іркліївського куреня зазначено прізвище М. І Кутузова, в інших куренях — командуючих російськими військами П. Паніна, О. Прозоровського.

Протягом усієї війни невтомний кошовий отаман Петро Калнишевський, якому у 1774 році виповнилося 84 роки, очолював діюче Запорозьке Військо. Він виявив неабиякий талант полководця і особисту хоробрість, а також вміння орієнтуватися в політичній обстановці. За бойові заслуги в кампанії 1770 року Військо Запорізьке було нагороджене грамотами, а кошовий отаман — золотою медаллю з діамантами. Багато старшин нагороджено золотими медалями. Участь запорожців у Дунайській експедиції 1771 — 1773 років, що мала не тільки воєнне, а й наукове значення, оскільки запорожці провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів і склали їхні перші лоції, відзначено грамотою Катерини II. Командуючий першою запорозькою Дунайською флотилією козацький полковник Сідловський та інші старшини одержали срібні медалі, а близько тисячі членів екіпажу — грошові винагороди. Запорізькому Війську були видані клейноди-регалії, знамена, бунчуки, а також прикрашені коштовним камінням булави і перначі.

Принагідне слід зазначити, що до того запорізькі козаки ніколи не визнавали ніяких нагород, премій та інших заохочень. Військові трофеї, захоплені у переможних боях, як і “жалування грошове, хлібне” та боєприпаси, що одержувала Запорізька Січ від царського уряду за сторожову прикордонну службу, ділили порівну між запорожцями — учасниками боїв і членами сторожових команд. Попередньо відбиралася частина трофеїв для старшини.

В оволодінні Кримом російською армією і козацькими військами у 1771 році вирішальну роль мав подвиг запорізьких козаків, які під час штурму перекопських укріплень форсували Сиваш в обхід Перекопського валу, а за ними пішли російські кавалерійські частини. 1920 року при наступі Червоної армії на Крим проти Врангеля запорізьку традицію форсування Сивашу продовжили дві дивізії армії Н. І. Махна, яка діяла в той час разом з радянськими військами.

Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 року, що завершила війну, послужила поштовхом царизмові у практичній реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Внаслідок переможної війни, в чому далеко не остання роль належала Запорізькому Війську, остаточно був покладений край татарським нападам на українські землі, а нові надбання Російської імперії на Півдні, у причорноморських степах, зміцнили владу царизму на Україні. У вищих урядових колах вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпоста в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорізькі козаки не становлять цінності як військова сила. Подальші події показали, що останнє було помилкою. Коли розпочалася нова російсько-турецька війна 787 — 1791 років, царський уряд був змушений відновити частину Запорізького Війська, щоправда, під іншою назвою — Чорноморське козацьке військо. Однак хибна думка, що Запорізьке Військо вже не потрібне, визначила дальші дії уряду.

Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився не тільки з повсталими. Хвиля каральних заходів і репресій звалилася на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів імперії. Тисячі людей в муках були страчені, заслані на -каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які вияви свободолюбства, незалежності, автономії.

Доля Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Всесильний володар Південної України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки). На Потьомкіна старшина і козаки покладали певні надії, сподіваючись, що він виступить захисником Січі в урядових колах. Але саме він став виконавцем “монаршої волі” і жорстоко розправлявся із запорізькою вольницею. Про це влучно сказано в народній пісні:

Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.

Для операції проти Запорізької Січі були використані війська, що поверталися з російсько-турецької війни — 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків — загальною кількістю понад сто тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро Аврамович Текелі, виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер, типовий ландскнехт. Він був родичем Хорвата, управителя Нової Сербії, який виявив таку зажерливість щодо запорізьких земель, що навіть царський уряд за зловживання, насильства і грабунки змушений був віддати його до суду.

Текелі поділив своє військо, сконцентроване біля фортеці св. Єлизавети, на п'ять частин. Перший великий загін, яким він безпосередньо керував, складався з полків Пермського і Вятського карабінерних і драгунських, Охтирського і Острозького гусарських (колишніх слобідських). Орловського, Козловського, Бутирського, Інгерман-ландського, Навагінського, Копорського піхотних і п'яти донських козацьких. Цей загін мав атакувати запорозьку столицю — Січ. Для наступу на паланки одночасно з кількох напрямків призначалися три ескадрони Волоського і Угорського гусарських і 11 ескадронів Єлизаветградського пікінерного полків, а також один Донський козацький полк. Під командуванням Г. М. Чорби це з'єднання рушило від річки Сукаглеї-Камишеватої до гирла Домоткані. Загін, очолений Г. М. Лопухіним у складі Харківського гусарського (також колишнього слобідського), Сибірського, Куринського і Низовського піхотних та трьох донських полків просувався від гирла Інгула до Кизикерменських укріплень (сучасний Берислав). У районі Нового Кодака та його околиць повинні були діяти під командою графа де Бельмена Інгерманландський карабінерний, 2-й Московський піхотний і два донських полки. В напрямку від Катерининського шанця (сучасний Ольвіополь) до гирла Інгула наступав п'ятий загін, що складався з Астраханського карабінерного, двох козацьких. Молдавського і 12 ескадронів Чорного гусарського полків. У разі, коли б запорожці чинили сильний опір, угруповання Текелі мав підтримати резервний корпус генерал-поручика О. Прозоровського, розташований в Слобідській Україні.

Царські війська швидко зайняли Запорожжя, певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном з 20 невеликими гарматами. Залоги в паланках були ще слабші.

Рапорт Текелі від 6 червня дає змогу відновити картину подій. У похід на запорозьке козацтво царські війська виступили 25 травня. 4 червня, ніде не зустрічаючи опору (козаки, мабуть, і гадки не мали, що після шести років спільних з російськими військами бойових дій вони йдуть їх завойовувати), Орловський піхотний полк під командуванням Язикова та загін кінноти, очолюваний Розеном, ніким не помічені, через зимівники, передмістя Гасан-баші і Новосіченський рентраншемент, де стояв царський гарнізон, підійшли до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено. Язиков поставив на вулицях передмістя охорону з числа своїх піхотинців. Царські війська блокували також січову гавань на річці Підпільній і захопили судна, що стояли там.

Після цього Текелі послав полковника Місюрева до кошового отамана з вимогою, щоб той прибув до нього. Місюрева довго не допускали до коша (так називали козаки основне, укріплене ядро своєї Січі). Пізніше, як свідчить Текелі, коли запорожці роздивилися, що вони оточені й не мають змоги ні втекти, ні оборонятися, почались переговори з царським полковником.

Старшина, курінні отамани і рядові козаки, коли було оголошене “соизволение” Катерини II про скасування Січі, склали зброю. Царський генерал у своєму рапорті не Повідомив про старшинську раду за участю духовенства, бо не-знав про неї. А саме ця рада після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Нема в офіційному рапорті нічого й про те, що переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Пізніше зафіксоване свідчення очевидця подій — столітнього діда, запорожця Коржа, яке узгоджується з інформацією, що її містять історичні народні пісні з циклу про зруйнування Січі. З обох джерел можна дізнатися, як багато зусиль доклали кошова старшина і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. “ Небажанням проливати християнську кров” пояснили вони свою позицію цілковитої покори. Збройний опір царським військам міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були надто нерівні (три тисячі проти ста тисяч).

Нависла загроза великого кровопролиття і повного знищення всіх козаків, що були тоді на Січі.

Старшина виїхала до Текелі. Чотири роти піхоти зайняли кіш. Його залога була блокована. За наказом Текелі з січових сховищ забрали і вивезли у поле боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати, військовий скарб, клейноди і частина архіву пізніше були відправлені до Петербурга. За розпорядженням військових властей всі будівлі, крім укріплень, зруйновано. На Січі в той час було 500 козацьких майстрових і торгових будинків. Пушкарню засипали, більшість куренів розібрали, а частину використали під склади. Протягом тривалого часу тут, як 1 на всій території окупованого колишнього Запоріжжя, перебували царські полки — піхотні, драгунський і Донський козацький полк. На чолі управи окупованої запорізької території був поставлений полковник Самарської паланки Петро Норов.

Дехто із запорізької старшини, що займав позицію цілковитої покори монаршій волі, сподівався зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорізького ладу на службі царського уряду. І для декого ці надії здобули реальний грунт. Після зруйнування Січі царський уряд наділив ряд запорізьких старшин офіцерськими чинами, землями та ін.

29 червня 1775 року виданий був указ Сенату, де подавалися мотиви знищення Січі і висловлювався дозвіл видати утримання старшинам і козакам, які не брали участі “у вчинках кошового”. На основі цього Новоросійська губернська канцелярія направила ордер Норову з дорученням скласти списки старшини. Потьомкін через Текелі зі свого боку наказав Норову звільнити низку старих старшин-офіцерів. Отже, колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші цілком зберегли своє володіння і доскочили офіцерських чинів. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидору Білому.

З числа цих та інших старшин були призначені керівники “уездов”, на які була поділена окупована територія. Новоселицького — Сидір Білий, Кальміуського — Бершадський, Перевізького — Шульга, Личківського — Чернявський, Гардового — Побігайло. Самарського перевозу — Легкоступ. У 1776 році “уезди” були передані у відання російських офіцерів.

Вищу січову старшину репресували. Коли кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар з'явилися в таборі Текелі, їх зразу ж взяли під варту. Були віддані до суду з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Мусій Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшин.

У січні 1776 року відбувся суд в Більовській фортеці над старшинами Степаном Лелекою, Агипом Паролихом, Іваном Куликом, а також курінним отаманом Головком та полковником Іваном Гараджею. У березні цього ж року в Олексіївській фортеці проходив суд у справі старшин Гелеха, Пишмича, Кулика та Гараджі. Було притягнуто до суду також пушкаря Смолу й писаря Жидківського, а також колишнього орельського полковника Саву Циподригу.

Найбільше постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, до якого особливо безжалісно поставився Потьомкін. Фаворит Катерини II у свій час неодноразово підкреслював свою велику повагу до запорізького політичного діяча і полководця, називаючи вісімдесятилітнього Калнишевського “вельмишановним люб'язним своїм батьком”, “нерозлучним другом”. А згодом розпорядився заарештувати Калнишевського і без суду й слідства відправити його та ще двох кошових старшин у довічне заслання і ув'язнення.

Потьомкін писав до Катерини II: “Всемилостивейшая государиня! Вашему императорскому величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Калнышевского и его сообщников судьи Павла Головатого й писаря Йвана Глоби, коих вероломное буйство столь велике, что не дерзаю уже я, всемилостивейшая государыня, исчислением оного трогать нежное й человеколюбивое ваше сердце, а притом и не нахожу ни малой надобности приступать к каковым либо исследованиям имея явственным доводом оригинальные к старшинам ордера, изъявляющие великость преступления их перед освященным вашего императорского величества престолом, которые по всем гражданским й политическим законам заслужили, по всей справедливости, смертную казнь. Но как всегдашняя блистательной души вашей спутница добродетель побеждает суровость злобы кротким матерним исправлением, то й осмеливаюсь я всеподданнейшее представить: не соизволите ли высочайшим указом помянутым преданным праведному суду вашему узникам, почувствовавшим тягость своего преступления, объявить милосерднеє избавление их от заслуживаемого ими наказания, а вместо того, по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам, повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого — в Соловецкий, а прочих — в состоящие в Сибири монастыри, с произвождением из вступившого в секвестр бывшего запорожского имения: кошевому по рублю, а прочим по полуполтине на день. Остающееся же затем обратить, по всей справедливости, на удовлетворение разоренных ими верноподданых ваших рабов, кой повинуясь божественному вашему предписанию, сносили буйство бывших запорожцев без наималейшего сопротивления, ожидая избавления своего от десницы вашей и претерпев убытков более нежели на 200 000 рублей, коим и не оставлю я сооразмерное делать удовлетворение, всемилостивейшая государиня.

Вашего императорского величества верно всеподданейший раб князь Потемкин”.

Катерина II 14 травня 1776 року у Царському Селі власноручно написала: “Быть по сему”.

8 червня 1776 року Сенат повідомив Синод про доповідну записку Потьомкіна імператриці та про її “височайшу конфірмацію”. Потьомкін через Синод наказав монастирській владі, щоб “содержаны были узники сии безвыпускно из монастырей и удалены бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения”.

Про сумну долю колишніх запорізьких членів кошового уряду не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише значно пізніше, майже через століття, дослідники встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали у Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туруханський і військового суддю Павла Головатого — у Тобольський монастирі. Царський сатрап наказав створити для всіх режим суворої ізоляції, а щодо Калнишевського особливо підкреслив: колишнього кошового отамана тримати “під неослабною і посиленою вартою солдатів”. Останній кошовий отаман провів чверть століття у нелюдських умовах. По суті був живцем замурований у кам'яний мішок. Він до кінця своїх днів зберігав світлий розум, тільки осліпнув. Могутня козацька вдача, справжній запорізький дуб! П. Калнишевський помер 1803 року, маючи 113 літ, у цьому ж монастирі, де добровільно залишався і після “помилування” Олександром І. Нагадаємо: у цьому році виповнюється 300-річчя з дня народження славного предка, чий образ довгий час, всупереч історичній правді, всіляко спотворювався, фальсифікувався, а то й взагалі замовчувався. Віддамо належне цій видатній постаті нашої історії, котра стала гордістю української нації. Пам'ятаймо, що Петро Калнишевський, обороняючи Запорізьку Січ — останнє вогнище волі, незалежності, демократизму, намагався врятувати Україну.

Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності, самостійного самоврядування Запорожжя.

Після ліквідації Січі основна маса козаків була позбавлена прав незакріпаченого хлібороба або ремісника. На базі зимівників та інших поселень створювалися державні слободи, жителі яких переводилися у стан військових поселенців, пікінерів тощо. Козаки жили вже на казенних землях і мали поставляти певну кількість солдатів до царської кінноти. Потім їх зрівняли з державними селянами, обкладаючи тяжкими грошовими податками (поземельний “оклад”, подушний податок), примушуючи на свої кошти утримувати сільську адміністрацію, волосне правління, а також виконувати підводну, шляхову та інші повинності.

Чимало запорожців потрапили до лабет кріпосників. Частина не примирилася з новим ладом. Почалася еміграція на Очаківський степ і за Дунай. Грізний генерал Прозоровський, заступник Текелі, доручив Норову “смотреть, чтоб запорожця никуда не отъезжали”.

Запорожці-емігранти у степах, які тоді ще належали султанській Туреччині, заснували Задунайську Січ. На листопад 1776 року на землях від Бендер до Дунаю колишніх запорожців налічувалось близько 10 тисяч чоловік. Життя втікачів було дуже тяжким. Через деякий час їх багато повернулося на Батьківщину.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 року, Катерина II сповістила населення імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що “Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков”. Автори царського маніфесту зображали козаків у найогиднішому вигляді, вдаючись до грубих наклепів. Але навіть самодержавний уряд відчував потребу якось виправдати свою розправу над ними. За словами, звичними для “височайших повелінь”, за пишною барокковою лексикою, туманними формулюваннями, неясними, бездоказовими, неконкретними звинуваченнями у “злодейских умыслах” в маніфесті Катерини II проглядає обличчя знавіснілої кріпосниці, носія абсолютистсько-імперської ідеології, котра не допускала можливості існування того, що не відповідало соціально-економічній і державно-політичній моделі абсолютистської феодально-кріпосницької держави. “Политическое уродство”, “неистовое управление” — цими формулами визначалися автономія та самоврядування Січі. У маніфесті зазначено й “господарські особливості” на Запорожжі, які суперечили кріпосницьким відносинам, що панували в Російській імперії і становили основу його незалежності від “престолу”. Спостерігається також і страх царизму перед впливом запорізького способу буття на сусідні землі, що вело до “неминуемой убыли в людях”, тобто в кріпаках.

Прагнучи довести “незаконність” земельних претензій запорожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема твердили, що козаки в останні місяці перед скасуванням Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кайнарджійською угодою 1774 року. Хоча топографічний опис названого району, складений того ж таки року, свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, проте “запорожці досить зимівників мали”. Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 році татари багато запорізьких зимівників спалили.

Після ліквідації Січі її земельні володіння увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній, потрапили до рук великих російських і українських феодалів. Сама Катерина II подарувала своїм сатрапам величезні маєтки із “запорозької спадщини”. Зокрема один а авторів маніфесту, генерал-прокурор князь О. С. Вяземський, став володарем 200 тисяч десятин землі разом з колишньою столицею козацтва — Січчю, відтоді її назвали Покровською фортецею.

...На місці бастіону вольності залишалися рови, могили та руїни... Знищена царизмом Січ продовжувала жити у пам'яті народу — у його піснях і думах. “Наробили сіромахам превеликої скорботи” — так відгукнулись на трагедію українського народу низи козацтва. “Клятою, вражою бабою” народ назвав головного злочинця скасування Січі — Імператрицю Катерину II, засудив царських правителів і вищих військових чинів, які “...одібрали в запорожців землі та й володіють самі”. В українських піснях і думах висловлюється сподівання, що історія запорозького козацтва ще не закінчена:

“Зруйнували Запорожжя,— колись буде треба”.

Джерело: Вітчизна, №9, 1990 р., с. 164-174.

Коментар Братства: 

Що ж сталося у 1775 році? Запорозька Січ була здана без бою російським військам на пограбування і руйнування. Причини тому всьому добре показані в народній думі:

Ой не жалкуйте ви, славні запорожці,
Та на московських генералів…
Ой жалкуйте, хлопці,
Попріж на своїх вражих панів.

Зрада Звичаю, жага наживи і дворянських титулів серед старшини стали основною причиною здачі Січі. Не обійшлося, звичайно, і без московських попів, які були (і залишаються досі) ідеологічними диверсантами та агентами впливу Московщини.

Сьогоднішній «український політикум» значно гірший за тогочасну запорозьку старшину, бо готовий за грубі гроші продати не те що Січ, а цілу Україну кому завгодно.

Як відомо, «історія повторюється циклічно», тож будемо брати уроки з давніх подій та не повторимо помилки запорожців.