Після кількох вдалих походів на Лівобережну Україну султан Магомет IV почав виношувати плани підкорення найнебезпечнішої сили, що йому протидіяла – козаків і Запорозької Січі. Козаки не погоджувалися ні на які намови, тому султан вирішив несподіваним ударом зруйнувати Запорозьку Січ і покінчити з козацтвом назавжди.

Восени 1674 р. з Туречини до Криму було відправлено елітну гвардію — 15-тисячне військо яничарів. Його командир привіз наказ для хана таємно здійснити план султана: приєднати до війська свою орду, а взимку, коли замерзне Дніпро, напасти на Січ, і, перебивши козаків до одного, зруйнувати її...

Як тільки позамерзали ріки, 15 тис. яничар і 40 тис. кримської орди на чолі з ханом вирушили на Україну.

Взимку, на третій чи четвертий день по Різдві Христовім (як зазначає Яворницький Д. І.), яничари, коли козаки мали б, на їхню думку, бути п'яними, пробрались на Січ і... практично всі були винищені. Було вбито 13500 турків, 1500 втекло, 150 взято в полон, а хан з ордою чимдуж накивав п'ятами до Криму. Під час цих боїв козаків було 50 чоловік вбитими і, як про це йдеться в літопису Величка, лише «ранено до осмидесяти товариства».

Іванові Сіркові й на думку не спадало, що турки та татари можуть з’явитися коло Січі, ще й на Різдво. Як правило, на зиму в Січі, залишалася невелика залога. Товариство розходилося по зимівниках, пасіках, хуторах, дехто повертався до родини в Україну.

Слід віддати належне ординцям, які знали про це, операція готувалась у повній таємниці, навіть солдатам-яничарам начальство нічого не повідомляло до останнього моменту. До Запорізької Січі просувалися степами, на деякій відстані від Дніпра, аби не бути поміченими запорожцями, що зимували «по дніпровських островах та вітках». Один-єдиний сторожовий загін, що рейдував у степу, захопили татари. Знайшовся зрадник, що зголосився бути за провідника. Підійшли вночі, непомітно через потаємну хвіртку. Татарські вершники оточили острів, де була Січ, щоб добивати тих, хто тікатиме, а турки-піхотинці ступили на територію Січі. Далі сталося те, що потім дало змогу Сіркові посилатися на «заступництво боже». І справді, інше пояснення тому, що сталося далі, знайти дуже важко.

Зовнішня реконструкція куреня за В.Є. Іллінським

Безшумно яничари оточили всі курені. Вони стояли впритул один до одного мовчки й непорушно, чекаючи команди від старшини. Десь за північ козак одного з куренів Шевчик, «вставши на своє діло», виглянувши у кватирку, «чи ранок уже, чи ні», побачив «вщерть набиту вулицю ворогів-турків». «Тихцем ознайомив те п'ятьом чи шістьом товариству картникам, які ще не спали в тому курені, а заслонившись в одному з кутків, тихо грали в карти. Вони, почувши це, забули карти і зараз-таки, кинувшись до всіх вікон свого куреня, і не відчиняючи їх почали приглядатися... чи правду сказав їм Шевчик» - так подає цей епізод у своєму "Літописі" Самійло Величко. Січовики озброїлися, поставили біля кожного вікна куреня найкращих стрільців, щоб ті безперервно стріляли, а інші щоб заряджали мушкети. Вони відчинили вікна куреня і почали беззупино стріляти в гущу яничарів. Їх поступово підтримали інші курені. Серед яничар була така тіснява, що вони не мали змоги використати свою зброю.

Коли ворогів порідшало, козаки взялися за шаблі. До ранку тривав бій. Вся Січ вкрилася трупами. Потім, козаки кинулися навздогін тим, що стояли навколо Січі. Ординці, побачивши це, злякано побігли до самого Криму, тікаючи від розлючених січовиків. Є свідчення, що у цьому бою полягло і 13,5 тис. татар. Після битви у козаків в полоні залишилося 150 яничарів і 4 аги.

Запорожці вирішили їх долю досить гуманно. Спочатку за викуп козаки відпустили яничарів, а за чотирьох агів вони призначили великий викуп. Коли прийшов викуп, козаки чесно відпустили і їх. Трофеїв з мертвих яничар не брали.

Козаки почали радитися – що робити з такою купою трупів? Було прийнято рішення кинути їх у Дніпро. Прибирали наслідки нічного бою кілька днів. У спеціально вирубані ополонки було стягнуто та скинуто ворожі трупи. Було вичищено политий ворожою кров’ю сніг по всій Січі, помито та вичищено стіни куренів, все було приведено до ладу.

Після цього Сірко зібрав на Коло козаків, яке вирішило: за те, що хан «як злодій, заліз вночі до Січі» і хотів її зруйнувати, – помститися йому. Влітку того ж року 20 тисяч козаків на чолі з І.Д.Сірком відправилися в Крим, розбили окремі військові загони хана, звільнили багатьох полонених, захопили частину татар і турків, успішно повернулися до Січі. Тоді ж Кошовий отаман Сірко нібито й написав до хана глузливого листа:

“Ясновельможніший мосце пане кримський со многими ордами, близкий наш сусіде! ...Ви приходили к нам, низовому запорожскому войську, султанськими яничарами і со многими кримськими ордами І так как ваш поступок огорчил нас і причинил нам, войску запорожскому, досаду, то ми по приміру древніх предков і братьєв наших, рішили постараться за обіду і огорченіє воздать і отомстить вашей ханськой мосці і всему ханству за ревноє, но не тайно, какови поступили, а явно по-рицарськи”.

Підсумком цього бою є те, що такого ще в історії не було, щоб 15 тисяч елітних, як на той час, воїнів вночі, потай, просочилися до табору сплячого ворога, і майже всі були вщент знищені. Поясненням цієї поразки є те, що бусурмани дійсно чітко розрахували, що на Різдво козакові не гріх й випити, а горілка, як відомо, затьмарює розум. Одного не передбачили вони: кожного року на Новий рік на Січі відбувалися чергові вибори отамана та старшини, і що майже всі козаки були тверезі.

Цей, історичний факт нападу яничарів і татар на Стару Січ на Різдво 1675 р. знаходимо у дослідників козаччини Дмитра Яворницького, Адріана Кащенка, шведа Альфреда Єнсена, у сучасних українських письменників - Володимира Малика та Григорія Колісника у їх гостросюжетних. пригодницьких романах, у Олекса Веретенченко у поемі "Чорна долина".

Використана література:
1. Величко С. Літопис...—К. Дніпро, 1991.—Т. 2
2. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків.— К. Наукова думка, 1990.— Т. 2.— С. 380
3. Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорозьке низове.— Дніпропетровськ, 1991.—С. 191—192.
4. Малик В. Фірман султана.—К., 1986.—Т. І.
5. Колісник Г. Мазепа — гетьман // Дніпро.— 1990.— №2.
6. Єнсен А. Мазепа / /Вітчизна.—1991,—№ 10.
7. Веретенченко О. Чорна долина.— Детройт: Літературне братство, 1953.