Навіть будучи поділеними між кількома чужинними державами українці завжди вірили і сподівалися на національне об’єднання. Ідея соборності українських земель охопила у ті часи не лише Велику Україну і терени ЗУНР (Галичину, Лемківщину, Підляшшя, Буковину, Прикарпаття, Західне Поділля тощо), але й Закарпаття(про що чомусь забувають деякі сучасні сепаратисти). 21 січня 1919 р. у Хусті 420 делегатів Всенародних Зборів українців Закарпаття (т. зв. Угорської Руси) ухвалили «з’єдиненнє... з Соборною Україною» і просили, «щоби українське військо обсадило комітати, заселені Українцями». Проте таке легітимне і правове рішення не було втілено в життя, позаяк невдовзі іноземні (чеські та румунські) війська окупували територію Закарпаття, згідно угод між Антантою і Центральними державами(див. статтю Івана Гошуляка «Українське питання» на Паризькій мирній конференції 1919 р.»).

Одні вважають, що соборність – це примирення християнства в Україні, інші, що це єдність між Сходом і Заходом, але хто скаже, що це об’єднання всіх етнічних українських земель? Адже Державний кордон Української Народної Республіки 22 січня 1919р. на день Злуки (якій передувало проголошення самостійності України 22 січня 1918 року) був значно довший від сучасного.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання земель в єдиній суверенній державі.

Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою власть чужі землі", а тільки свої етнічні.

Що це таке - «етнічні українські землі»?

«Етнічні українські землі» - це означення тих територій, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть, а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть. Одвічними українськими землями вважаються землі Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Галичини, Буковини Північної, Закарпатської України, Холмщини, Лемківщини, Посяння. Етнічні межі України найпротяжніші на сході і включають Донщину та Слобідську Україну(Харківська область і Сумська область, частина земель Воронезької, Білгородської, Брянської і Курської областей РФ. Наприклад, за даними першого в Російській імперії перепису населення 1897р., з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 009 411; із 1 967 054 мешканців Воронезької - майже половина (854 093); з 1 604 515 жителів Курської губернії 523 277 були українцями).

Колись ці споконвічні землі України звалися "полудневими землями" та Заліською Україною, а у більш віддалені часи - Стародубщиною, Сновщиною, Подонням.

Починаючи з ХVІІІ ст. інтенсивно освоюються українцями і південні та південно-східні землі (так звана Степова Україна, частина якої згодом дістала назву Новоросійського краю (Херсонська губернія, Катеринославська губернія і Таврійська губернія), а інша частина – Області Війська Донського). Наприкінці ХVІІІ ст. переважну більшість населення краю становлять українці (71,5%). Процес українізації Степової України особливо посилився у ХІХ ст. за статистичними даними 1861-1897 рр., наведеними В.Сергійчуком, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість - 8 764 особи - становили мігранти з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини. Звідти йшов основний потік переселенців і до Херсонщини. Навіть Крим, після його завоювання Росією і виселення значної частини місцевих татар та греків, активно освоювався українцями, особливо у степовій частині. Лише з кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. сюди переселилося близько мільйона люду(в 1897 році в Таврійській губернії українці становили 41,58 % від усього населення, а вже за Всесоюзним переписом населення 1970 року в Криму проживало: росіян — 1220484 чол. (67,3%), українців — 480733 чол. (26,5%), білорусів — 39739 чол. (2,2%), євреїв — 25614 чол. (1,4%), а татар — всього 6479 чол. (0,35%!). Загальна динаміка представництва українства у південно-східних районах українського етнічного масиву виглядає таким чином: у 1926 р. українці складали там 71,3%, у 1959 - 71,8, у 1970 - 68,4, 1979 - 65,5% і в 1989 р. - 56,9%. Такий розклад відбиває етнонаціональну ситуацію у вказаному регіоні - інтенсивну русифікацію населення. Її витоки сягають кінця ХVIII ст., коли була ліквідована Запорізька Січ і значна частина українського козацтва була переселена у Причорномор'я та Кубань (Запорізьких козаків в часи імператриці Катерини II переселили спочатку в межиріччя нижніх течії Південного Бугу та Дністра, а згодом – на Кубань.) Царський уряд активно заселяв цю територію православними переселенцями з Османської імперії – волохами і сербами. Після скасування кріпосного права в ході селянської реформи 1861 р. через брак с.-г. земель на батьківщині українці покидали рідні місця й переселялися:

- в Казахстан і Зх. Сибір(т.зв. «Сірий Клин» простягався майже на 2000 кілометрів від Оренбурга на Заході до Семипалатинська в передгір’ї Алтайських гір на Сході, в якому українці становили більшість у 44 районах з 81, всього 1926 року їх було тут 1.358 тисяч осіб, і вони складали 40.4% всього населення, в той час як казахів нараховувалось 27%, а росіян 22%.)

- на Далекий Схід (т.зв. «Зелений клин», «Закитайщина» де українці потім становили: 1926 р.- 315.000 українців, етнографічно-географічне управління в Читі подає склад населення Далекого Сходу: українців — 81 відсоток, росіян — 19 відсотків, а за переписом населення 1970 року в Приморському і Хабаровському краях українців проживало 239.508 чоловік, з них визнавали українську мову своєю рідною лише 80.754 чол.)

Тим часом міське населення Новоросії зростало за рахунок переселенців з Росії, які знаходили собі тут роботу на шахтах і металургійних заводах. Частка українців на цих землях почала зменшуватись: якщо на Лівобережжі вона становила 81,6 % (8177 тис. осіб), а на Правобережжі – 77,8 % (9364 тис.), то в Новоросії – 41,3 % (6568,9 тис.)

В той час ядром національного відродження у периферійних з основним українським етнічним масивом східних районах стає саме козацтво - Кубані та Тереку. За переписом 5-ої ревізії (1795 р.) українців в Чорноморському війську нараховувалося 97,66% від усього населення (Кубань), а у Війську Донському — 41,02% (В.М.Кабузан, Г.П.Махнова, „Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795-1959 гг.", журнал „История СССР", № 1, 1965, стор. 33; Н.Г.Волкова, „Этнический состав населения Северного Кавказа в XVIII- нач. XX вв.", „Наука", М., 1974).

Населення Кубанської області (за даними 2-х листів перепису 1897 р.) вважало своєю рідною мовою українську 54,9 %, а російську — 29,0% ("Население Кубанской области" под редакцией Македонова Л.В., С.-Петербург, 1905 г.). За переписом 1926 року на Кубані налічувалося 915 тис. українців, що складало 62% населення. Вони загалом зберегли свою мову і культуру: 729 тис. з них назвали рідною мовою українську. У деяких районах Кубані українців було 80% і навіть 90%. У Чорноморській окрузі відповідно: українців — 67,2%.

За цим Всесоюзним переписом населення на Північному Кавказі нараховувалося 3.841.230 росіян (45,03%) і 3.107.022 українців (37,15%). А за переписом населення 1970 року на тій же території українців уже нараховувалося лише 223.183 чол., з яких визнавали своєю рідною мовою українську тільки 106.251 чол.

Стосовно українських етнічних територій в нижньому і середньому Надволжі (т.зв. «Жовтий Клин») - наприкінці XIX - початку XX ст. в південній і південно-західній частині Саратовської губернії мешкала більша частина українського населення. В окремих повітах українці складали більшість населення, про що переконливо свідчить таблиця:

Співвідношення українського і росiйського населення окремих повітів та волостей Саратовської губернії на початку ХХ століття

Від кінця 19 ст. розгорнулася інтенсивна еміграція західноукраїнських селян, які сильно потерпали від аграрного перенаселення, до Пн. Америки. 1910 в Східній Галичині українців налічувалося 4002 тис. (74,4 % від усього населення), у Закарпатті – 441 тис. (77,5 %), у Пн. Буковині – 304 тис. (65,4 %).

Перепис 1897 показав, що українські губернії за щільністю населення перебували на перших місцях серед європейських губерній Російської імперії (за винятком губерній Привіслінського краю, тобто Польщі). Зокрема, Подільська губернія за щільністю населення майже не поступалася Московській (82 жителі на одну квадратну версту проти 83). У Київській губернії показник щільності населення становив – 79,7, у Полтавській губернії – 63,4, у Харківській губернії і Чернігівській губернії – понад 50.

У 1920-х рр. суцільний масив українських етнічних земель, де частка українського населення була домінуючою (за даними переписів в СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччині), становив 742 тис. км2 (на них загалом проживало 49 млн осіб різних національностей). У складі Польщі такими територіями були Галичина, Зх. Волинь, Зх. Полісся, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя і Посяння (загальна площа 132 тис. км2, населення 10,2 млн осіб), у складі Чехословаччини – Пряшівщина і Закарпаття (площа 14,9 тис. км2, населення 0,7 млн осіб, з них українців – 0,5 млн), у складі Румунії – Пн. Буковина, Хотинщина, Пд. Бессарабія і Мармарощина (загальна площа 18 тис. км2, населення – 1,4 млн осіб).

Територія УРСР в той час не перевищувала 450 тис. кв.км, водночас у РРФСР на кордонах з УРСР знаходилися суцільні масиви земель з однорідним українським населенням, а також мішані укр.-рос. Території. Зокрема в Центрально-Чорноземній області (ЦЧО) проживало 2200 тис. осіб, з них українців – 1412 тис. На прилеглих до УРСР північних землях Північнокавказського краю проживало 778 тис. осіб, з них українців – 597 тис. Загальна ж кількість українського населення на території СРСР становила 31,2 млн осіб (21,2 % населення Союзу), з них в УРСР мешкало 23,2 млн осіб (80 %). 1926 в УРСР, окрім українців, зокрема, жили: росіяни – 2627,4 тис. (9,3 %), євреї – 1574,4 тис. осіб (5,4 %), німці – 393,9 тис. осіб (1,4 %), молдовани – 257,8 тис. осіб (0,9 %).

Протягом наступних років на території УРСР відбулися події (колективізація сільського господарства, масові репресії, голодомор 1932–1933 років в УРСР), що призвели до істотного зменшення чисельності, а отже, й приросту населення республіки, що й було частково зафіксовано переписом 1937 р.

Так, за даними перепису 1937 р., в УРСР проживало до 28,4 млн осіб, з них українців – до 22,2 млн (78,2 %). Заг. кількість українців у СРСР також зменшилася – до 26,4 млн, причому найбільшим таке зменшення було в РРФСР, що позначилося на пропорціях національного складу населення на землях, щільно заселених у минулому українцями, і в Казахстані(в яких штучно створений більшовиками голод 1932-1933 рр. знищив багато тисяч українських сімей). На цей процес, очевидно, вплинула й політика русифікації: представників різних народів, які жили на території СРСР, і особливо українців у графі національність заохочували і навіть змушували писати «росіянин».

За одинадцять років (від 1926 р. до 1937 р.) загальна кількість населення в усіх союзних республіках, окрім УРСР, збільшилася. В результаті цього частка населення УРСР в складі СРСР зменшилася з 19,7 до 17,5 %, а частка українців – з 21,2 до 16,3 %. Зменшилася й частка українців в УРСР з 80 до 78,2 %.

Починаючи з 1939 і після Другої світової війни до складу УРСР були повернуті: Галичина (1939), Пн. Буковина і Пд. Бессарабія (1940), Закарпаття (1945), Крим (1954). У зв’язку з перетворенням Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки на союзну республіку зі складу УРСР вийшла частина Придністров’я. Ці зміни істотно вплинули на кількість населення республіки і його національний склад.

За переписом 1959 р., загальна кількість українців в УРСР зросла (переважно за рахунок приєднаних західноукраїнських земель) до 32,2 млн осіб, але частка українців у складі всього населення республіки зменшилася до 76,8 %. Дещо збільшилася питома вага українців серед населення СРСР – до 17,8 % (37,3 млн осіб). В той час, при природному прирості українців в 13,9% і росіян — 13,6% (1959), число українців за період з 1926 по 1970 рік на Україні виросло на 23%, а число , наприклад, росіян — в 3 рази!

В останні роки існування СРСР загальна кількість українців в СРСР (за офіційними даними статистичних інституцій 1989 р.) зросла до 44,2 млн осіб, але їхня частка в чисельності всього населення СРСР істотно зменшилася – до 15,4 %. Так само і в УРСР: кількість українців зросла (до 37,4 млн), але їхня частка в загальній чисельності населення республіки зменшилася до 72,7 %.

Західні етнічні межі українства вклинюються в території сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є колишні "черемні землі", зокрема Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Крім цих земель, які є продовженням етнічного масиву українців, у Польщі існує й ряд районів із переважно українським населенням, утворених внаслідок або приєднання до Польщі окремих українських земель, або міграцій. До речі, державний кордон між Польщею та СРСР, який був встановлений у 1939 р., більше відповідав етнічним межам українців, аніж кордон 1946 року. Так, Західна Галичина, населена переважно українцями, відійшла до Польщі, а між тим тільки у Перемишлянському повіті українці складали 80,8%, Цеханівському - 72,9, Ліському - 74,4, Сяноцькому - 55,5. Особливо драматично склалася доля лемків - етнографічної групи українців, котра по закінченні другої світової війни майже повністю опинилася у Польщі. Лише у 1947 р. зі своїх споконвічних земель було примусово переселено 140 тис. лемків. Ця операція ("Вісла") тривала аж до 1950 р. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців.

В Румунії етнічні межі автохтонного українства включають два райони Південної Буковини: Мараморошчину та Сучавщину. Перша межує з Чернівецькою, друга - із Закарпатською областями України. Точних даних про кількість українського населення в цих районах немає, хоча різні джерела наводять цифри у 70-100 тис. Окрім того, в Румунії є ще два українських райони - Банат та Добруджа у гирлі Дунаю. До Банату у ХVІІІ-ХІХ ст. переселилася частина гуцулів під час міграційних процесів в Австрійській імперії; у Добруджу - колишні козаки Запорізької Січі, ліквідованої наприкінці ХVІІІ ст.

Продовженням основного етнічного масиву українців на заході є райони Східної Словаччини - Пряшівщина, Кошице, Стара Любовна, Бардіїв, Гуменне, Свидник. Ці землі, з давніх-давен населені русинами, перебували у феодальній залежності від Угорщини (з ХІ ст.), а починаючи з ХVІ ст. - Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії. З утворенням Чехо-Словацької держави вони стали її складовою. Українці проживають і в інших районах Чехії та Словаччини (в основному це переселенці 1917-1920 рр. із Галичини). Загалом у Чехії та Словаччині їх нині понад 100 тис., дві третини з них - у Словаччині.

Автохтонне українське населення збереглося також в Угорщині, уздовж середньої течії Тиси, що межує із Закарпаттям.

На основі критичного опрацювання статистичних даних та широкого кола інших джерел Степан Рудницький проводить «етнографічну границю» суцільної української території (і мінімальної, і максимальної), починаючи від західного узбережжя Чорного моря, закінчуючи на його східному узбережжі. Межа мінімальної української етнічної території проходить таким чином (написання назв поселень та адміністративно-територіальних одиниць збережено):

1. В Бесарабії межа суцільної української території йде від Чорного моря Кілійським рукавом Дунаю попри Вилків, Кілію, Ізмаїл (включно з всією дельтою Дунаю), на озеро Катлабух, північною межею Ізмаїльського повіту до річки Ялпуха, річкою Ялпух за Комрат, Чімішлією, Лейпцігом, північно-західною межею Акерманського повіту до Дністра, вгору Дністром майже до Сорок, звідси на захід на Згурицю, Марамонівку, Дондюшани, до східної межі Хотинського повіту й попри Корпач до Пруту й вище рікою до Новоселиці, на Фітешті, Тицкани, Білявиці, Кишлу Замжієву, Кишлу Салієву, Гиждеву, Білівці, Довжок, Динівці, Рингач до кордону Буковини.

2. На Буковині від колишнього кордону Австрії межа далі проходить біля таких поселень (усі вони по український бік від межі з румунами): Липовени, Гатна, Данила, Калинівці, Гаврени (всі повіту Сучава), Щербівці, Ботушаниця, Тропана, Балківці, Негостинна, Серет, Черепківці, Климівці, Біла Керниця, Вовчинець, Камінка, Глибока, Мигучени (повіту Серет), Кичера, Кучурів Великий, Каменна (повіту Чернівці), Нові Брошківці, Панка, Давидени, Банилів Волоський (повіт Сторожинець), Фальків, Фрасин (повіт Радівці), Арджель, Чумурна, Руська Молдовиця, Бряза, Кирлибаба (повіт Комполунг);

3. На Закарпатті межа суцільної української території проходить від Кирлибаби давньою межею між Буковиною та Угорщиною, далі — галицько-угорською межею по верх Будиївська, вододілом між річками Вазир та Руськова, повз Руську Поляну, Горішній Вишів, Руськово, Вижню Руну, Крочунів, Миків, Верхню Аншу, Грушово, Тересву, Урмезово, Ремету, Буштино, Велятин, Дубовинку, Сивлюш, Шашфалу, Гимлівці, Чому, Шашвар, Карачфалву, Егреш, Кумняту, Квасово, Ремету, Шаркад, Маркаріово, Барбово, Пістрялово, Фогараш, Лялово, Ділок, Куштановицю, Кендерешів, Росвигово, Підгород, Ключарки, Горонд, Лучки, Дубрівку, Комарівці, Глубоке, Гедьфарк, Коритняни, Дравці, Радванку, Підгороддя, Ужгород, Конюш, Хлівище, Порубу, Валашківці, Гопківці, Снину, Берестів, Валків, Петківці, Зборів, Габолтів, Бардиїв, Жатківці, Сабінів, Штельбах, Годермарк, Якубяни, Камінка, Липник;

4. В Галичину етнічна межа входить з Угорщини в Новоторзькім повіті і йде на Шляхтову й Чорну Воду знов до межі краю, потім на Вірхомлю, Розтоку Малу, Складисте, Матієву (повіт Новий Санч), Королеву, Богушу, Біньчарову, Вавшку (повіт Грибів), Лосі, Білянку, Ропицю, Менцину, Розділі, Боднарку (повіт Горличі), Волю Цеклинську, Перегримку, Березову, Скальник, Дошницю (повіт Ясло), Мисцову, Гирову, Тростяну (повіт Коросно), Завадку, Балутянку, Волтушову, Синяву, Одрехову, Новосілці, Костарівці, Пакошівку, Ялин (повіт Сянік), Грабівку, Кінське, Лодину, Улюч, Грошівку, Яблоницю, Володь, Селиська (повіт Березів), Солонне, Руське село, Іскань, Бахів, Скоців, Середню, Мацьковичі, Косиничі(повіт Перемишль), Боратин, Заміхів, Радимно, Висіцько, Ярослав, Гарбарі, Конячів, Ришкову Волю, Цетулю, Радаву, Лежахів, Сіняву, Пискоровичі, Дубровицю (повіт Ярослав), Дубно, Ржухів, Ожанну (повіт Ланцут) до колишнього кордону Російської імперії і далі на Холмщину;

5. На Холмщині етнічна межа з поляками йде від кордону з Галичиною на Біщу, Княжопіль, Лукову, Осухи, Майдан Сопотський, Тарнаватку, Криниці, Комарів, Снятичі, Котличі, Горішів, Грабовець, Войславичі, далі на північ здовж кордону Холмської губернії;

6. На Підляшші межа української території проходить від Мельника до Дорогочина, на Земятичі, Боцьки, Страблю до річки Нарви (тут закінчується українесько-польська межа і починається українсько-білоруська). Далі вона йде річкою Нарвою вгору через село Нарву, Семенівку (північна межа Біловезької Пущі) аж до джерел ріки Нарви, потім на Велике, Пружани, Сілець, Картузьку Березу, на Чорне Озеро до межі Городненської губернії;

7. На Поліссі межа етнічно української території пролягає від Чорного озера на Бобровичі, Вигонівське озеро, Ганцевичі, потім здовж східної межі Пинського повіту аж до устя Цни коло Лунинця, звідси здовж Прип’яті аж понижче Мозиря і здовж східної межі Мозирського повіту. Далі за губернськими межами Волинської, Київської та Чернігівської губерній.

8. На Слобідській Україні сусідами українців є всюди москалі. До суцільної української території в межах Курської губернії належить Путивльський повіт, південна половина Рильського повіту до лінії Ломакино — Куренево з виступами по Глушкове й під Льгов, південна половина Суджанського повіту по лінію Суджа — Довгий — Колодязь, південно-західний кут Обоянського повіту по лінію Багатий — Кочетівка, Грайворонський повіт, південна частина Корочанського повіту по лінію Підвільхи — Короча, повіт Новий Оскол, смуга при південній межі Старооскольського повіту по лінію Орлик — Козачок, принаймні частина Білгородського повіту (за урядовою статистикою 21,2 % українців).

Етнічна межа українців на Вороніжчині йде попри такі місцевості: Городище, Шаталівка, Росоші, Репіївка, до устя річки Потудані коло Коротояка, потім здовж Дону на схід на Ліски, потім на Маслівку, Мечетку, Нижню Кислю, Козлівку, Бутурлинівку, Василівку, Бурлаївку, Красне, Пихівку, Банну.

9. В Донській Україні межа етнічно української території йде від Банної здовж західної межі Хоперського повіту на Гарячий, Краснопілля, Круглий Абазів, Березняки, Казанську, Мигулинську (Донецький повіт), Лиховидів, Дукмазів, Березову (Манькову), Риковський, Проциків, Голову, Калитвенську, Дубовий, Погорілів, Усть-Білокалитвенську, Богданів, Каменське, Гундорівське, Дарівський (Черкаський повіт), Кутейники, Трушівку, Ростів (Ростівський повіт), Новоботайськ, Маниське, Орлівку, Мартинівку, Ілинку, Крилів;

10. У Кавказькій та Каспійській Україні «Кубанщина й Ставропільщина творять черен українства на Підкавказзю. Коло цього черену гуртуються дальші пограничні землі України.» До них належать: Чорноморщина (Чорноморська губернія), яка має близько 60 % українців, дещо більша за 1/6 частина Астраханської губернії та Терщина з приблизно 1/4–1/3 населення. При цьому Чорноморщину, на думку Степана Рудницького, треба вважати суто українською територією з невеличкими анклавами давніх місцевих народів та новоприбулих чужих колоністів, з навпіл зросійщеними містами. Закінчувалася етнічна межа суцільної української території на чорноморському узбережжі Кавказу, відокремлюючи суцільні етнічні території українців та абхазів «аж за Гаграми, поза межами Чорноморщини».

Проведена таким чином етнічна межа виокремила мінімальну українську територію, яка, за підрахунками Степана Рудницького, становила 905 тис. кв. км і мала 51 млн 249 тис. чоловік мешканців (з яких 71,3 % становили українці).

До цієї території прилягають суцільні українські землі з неусталеними й остаточно невизначеними межами. Разом з мінiмальною українською територією ці землі творять «максимальну територію України». Землі донців-низовців, українські частини Астраханщини та Терщини (де етнічні межі ще не були усталеними, чисельне співвідношення між українцями та іншими народами мало тенденцію змінюватися на користь українців, де незаперечних даних, які дозволяли б визначити етнічну приналежність мешканців поселень і провести етнічну межу, не було) Степан Рудницький відносив разом з «мінімальною» національною територією до «максимальної» території України. Окрім цього, Степан Рудницький вважав несправедливим віддавати всю перехідну етнографічну зону між білорущиною та українщиною одній із сторін. «Південна половина переходової полоси повинна бути причислювана до української території приблизно по лінію Білосток, Свислоч, Ружани, Доманове, річка Щара аж до східної межі Городненської губернії.» Максимальна українська територія, за оцінкою Степана Рудницького, мала простір 1 млн. 56 тис. кв. км та 53 млн 906 тис. мешканців (з яких близько 71,7 % становили українці).

Враховуючи відсутність або недоступність для вивчення тогочасних етнодемографічних даних по окремих поселеннях Російської імперії, тодішня межа що мінімальної, що максимальної етнічних територій українців визначена Степаном Рудницьким доволі точно. Звичайно, дані переписів населення, які відбулися на українській етнічній території (і на сучасній державній території України) у 1926 р. і пізніше, дозволили науковцям уточнити проходження етнічної межі. Але це уточнення певною мірою відображало і головні тенденції пересування етнічних меж упродовж 3-х десятиріч (від 1897–1900 рр. до кінця 1920-х — початку 1930-х років). Українські етнографічні землі у 1933 р. за підрахунками Володимира Кубійовича, становили 932,1 тис. кв. км, у тому числі 728,5 тис. кв. км. становила суцільна українська територія (443,1 тис. кв. км обіймала УРСР), решту — мішана.

Українці повинні знати свою історію, про свої етнічні землі, а не слухати байки про те, що такий-то цар, потім Ленін, потім Сталін, потім Хрущов щось там колись з «барського плеча» «подарували» Україні.