на головну

Запорозький козак Максим Залізняк увічнив своє ім'я тим, що очолив Коліївщину — велике національно-визвольне (гайдамацьке) повстання 1768—1769 рр. на Правобережній Україні. У XVIII ст. гайдамаками (з тюркської "гайдамака" означає гнати, турбувати, чинити свавілля) польські шляхтичі називали насамперед учасників селянських рухів, українських повстанців. Назва повстання "Коліївщина" походить, очевидно, від слів "колоти", "колій", що характеризували повстанця, який нищить ворогів, або ж від слова "кіл" , тобто предмета, що міг використовуватися як зброя.

Максим Ієвлевич Залізняк родом із селян. Народився в с. Медведівка (за іншими даними — с. Івківці недалеко від Медведівки) на Чигиринщині (нині Чигиринський район Черкаської області). З 13-ти років, після смерті батька, перебував на Запорізькій Січі, де був приписаний до Тимошівського куреня. Деякий час наймитував в Очакові. У 1767 р. - перебрався на Київщину, де став спочатку послушником Жаботинського, а на початку 1768 р. — Мотронинського монастиря (поблизу Чигирина).

Взагалі про життя М. Залізняка до того часу, коли він став на чолі гайдамаків, відомо дуже мало. Дії збройних сил Барської конфедерації (являла собою опозиційний рух частини польської шляхти проти короля, в якому вбачали російську маріонетку) у 1768 р. на Поділлі, Київщині, Волині, що супроводжувалися катуванням і грабуванням українського населення, привели до розгортання національно-визвольного руху проти польських загарбників, який очолював Максим Залізняк. Він справжній січовик, чоловік сміливий, дотепний, бувалий у всяких ситуаціях. Мав неабиякі організаторські здібності, воїнське вміння, був відважною людиною, відзначався непримиренністю й жорстокістю до гнобителів.

М. Залізняк мав розвинену політичну самосвідомість і загострене почуття соціальної справедливості. Він не міг бути байдужим до різкого посилення релігійних переслідувань православного населення, репресій та загострення соціальної обстановки на Правобережній Україні, спричинених діяльністю учасників Барської конфедерації.

У березні 1768 р. М. Залізняк і кілька побратимів-запорожців зібралися на таємну зустріч у Мотронин-ському Троїцькому монастирі. На ній було ухвалено рішення про підготовку до повстання. Максима Залізняка було проголошено полковником. На Запорожжя, Правобережну і Лівобережну Україну було відправлено козацьких посланців із універсалами (закликами) до боротьби проти польсько-шляхетських поневолювачів, що закликали українців одностайно стати на оборону своєї віри, свого краю, за визволення з панської неволі. На його універсали відгукнулась мало не вся Правобережна Україна. Під керівництвом Залізняка зібралося велике гайдамацьке військо, що звало себе коліями.

Уже у травні в Холодному Яру недалеко від Чигирина (поблизу Мотронинського монастиря) було сформовано боєздатне ядро повстанського війська чисельністю близько 400 вояків. 26 травня цей гайдамацький загін на чолі з Максимом Залізняком вирушив у похід.

Документально встановлено, що ядро війська Максима Залізняка складалося з людей, які прийшли із Запоріжжя, але це не були регулярні запорозькі козаки, записані до військового реєстру. Це були різні наймити, які працювали по запорозьких зимівниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу. Один із кращих знавців історії гайдамацьких рухів Я. Шульгін вважає, що гайдамаки мали певний план: охопити Київщину з усіх боків. Через це повстання розпочалося майже зразу в чотирьох прикордонних районах під проводом чотирьох ватажків, серед яких, одначе, головним був М. Залізняк. Незабаром здобули Жаботин, Смілу, Черкаси, Канів, Корсунь, Лисянку, Богуслав, Мошни. По всіх містах і скрізь по селах повстанці вирізували шляхту і жидів. Народ брав участь у цій різні, грабував майно своїх жертв і збільшував контингент повстанців.

Повстанці швидко оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Черкасами, Каневом, Богуславом, Мошнами, Кам'яним Бродом, Лисянкою та багатьма іншими населеними пунктами Подніпров'я. Рятуючись від народного гніву, в укріплені міста кинулися шляхтичі, їхні управителі, слуги, орендарі та лихварі. Близько 6 тисяч їх зібралося в Умані.

Головним об'єктом походу М. Залізняка було місто Умань. Це був дуже важливий торговельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдавією й Туреччиною. Місто було добре укріпленою, потужною фортецею. Його оточували рови, вали з міцним палісадом, на яких розміщувалося 32 гармати. Всередині міста знаходилися додаткові оборонні споруди. Умань захищали солдати гарнізону, а також полк надвірних козаків польського магната Потоцького. Напередодні штурму міста до повстанського загону Максима Залізняка приєдналися надвірні козаки на чолі із сотником Іваном Гонтою. 9—10 червня 1768 р. повстанці захопили Умань.

Рада повстанців проголосила Максима Залізняка гетьманом і князем смілянським. Гайдамацький рух охопив Київське і Брацлавське воєводства, на території яких почали запроваджуватись козацькі порядки. Проголошувалася ліквідація польського панування, унії та панщини. Вживалися заходи для зміцнення бойових загонів повстанців, які будувалися на організаційних засадах і традиціях козацького війська (поділ на сотні, десятки, запровадження посад сотників і осавулів, використання військових прапорів та ін.). У різні райони Правобережжя вирушали загони, перед якими ставилося завдання проганяти польську шляхту з української землі. Дедалі більшого розмаху набувало покозачення селянства.

Російський уряд, наляканий розмахом повстання, наказав своїм військам, які вели боротьбу проти загонів конфедератів, допомогти польській королівській армії придушити повстання. Його вельми непокоїло насамперед те, що полум'я соціальної боротьби селянства Правобережної України може перекинутися на українські території, які перебували під владою Російської імперії. Катерина II вирішила силою зброї придушити визвольний рух на Правобережжі. Реалізації подібних намірів сприяло те, що в цьому регіоні вже перебували російські війська, які допомагали польському королю послабити і приборкати рух конфедератів.

Російське командування відправило до Умані карателів — полк донських козаків, яким командував полковник Гур'єв. Не виказуючи своїх справжніх намірів, царський полковник розташувався зі своїми силами під містом поруч з табором повстанців. Вдаючи із себе союзника Залізняка і Гонти, Гур'єв став обговорювати з ними перспективи спільних військових операцій проти конфедератів. 27 червня 1768 р., дізнавшись про наближення до Умані додаткових контингентів російських військ, він наказав влаштувати для повстанців банкет. Тим часом його солдати непомітно захопили склад зброї, коней повстанців і оточили їхній табір. Запросивши Залізняка, Гонту та інших ватажків до свого намету, Гур'єв наказав їх заарештувати. Одночасно царські війська почали брати у полон учасників повстання.

Упродовж липня-серпня 1768 р. царські війська розгромили більшість повстанських загонів. Гайдамаки — жителі Правобережжя були передані для покарання польській владі. Особливо жахливими і масовими стали страти учасників Коліївщини у с. Кодні (нині Житомирський район Житомирської області). Ті повстанці, які мали російське підданство, після жорстоких тілесних екзекуцій були заслані на каторгу до Сибіру.

Російське командування, вважаючи Максима Залізняка царським підданим, засудило його. За вироком Київської Губернської канцелярії М. Залізняка було засуджено до середньовічної кари — колесування. Утім, цю кару було замінено іншою — повстанському ватажку було завдано 150 ударів батогом, піддано клеймуванню і заслано на довічну каторгу у Нерчинськ.
За деякими свідченнями, під час етапування на заслання у слободі Котельні (нині це село Котелевського району Полтавської області) Максим Залізняк з кількома засудженими гайдамаками зумів втекти. Проте не забаром був знову схоплений і висланий у Нерчинськ, де і помер.

Є дані, що М. Залізняк робив спроби втечі з каторги і, можливо, брав участь у селянській війні в Росії 1773—1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова.

Героїчна постать Максима Залізняка оспівана в усній народній творчості — історичних думах, піснях, переказах і легендах.

Література: Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992. — Т. 2. — С. 257—259;
Зайцев Ю. Історія України. — Львів, 1999. — С. 146-148;
Сколій В. А. Історія України. — К., 2002. — С. 148;
Яковенко Н. Нарис історії України: У 2 т. — К., 1997. — Т. 2. — С. 274-276;
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — К., 1992. — Т. 2. — С. 132, 150, 151;
Довідник з історії України. — К., 2001. — С. 249-250;
Шляхами віків: Довід, з історії України. — К., 1993. — С, 92;
Кубійович В, Енциклопедія українознавства: У 11 т. — К., 1993. — Т. 1. — С. 337-338;
Т. 2. — С. 735-736; Історія України в особах IX— XVIII ст. — К., 1993. — С. 371-374, К. Морозов