Володимир Василенко

на головну

З кожним роком правда про Голодомор 1932—1933 років в Україні дедалі більше поширюється серед української і світової спільноти. Сьогодні не викликає сумніву, що 75 років тому сталінський тоталітарний режим вчинив жорстокий злочин проти української нації, внаслідок якого мільйони українських селян були виморені штучно організованим голодом.

Поступово предметом поглибленого вивчення стає дедалі ширше коло питань, пов’язаних із причинами, мотивами, обставинами, механізмами і наслідками Голодомору. В результаті у корпусі досліджень цієї жахливої трагедії меншає білих плям і спірних проблем. Проте триває і, як мені здається, набуває інтенсивності дискусія навколо питання кваліфікації Голодомору геноцидом.

Деякі дослідники, політологи і політики як в Україні, так і поза її межами, визнаючи його злочинний характер, не вважають Голодомор злочином геноциду, попри ухвалення у 2006 р. Верховною Радою України Закону про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні. Вони аргументують свою позицію тим, що в той час на безмежних просторах Країни Рад від голоду масово гинули не лише українські селяни, і тому, мовляв, немає сенсу виокремлювати геноцидний характер українського Голодомору.

Така постановка питання ігнорує національний вимір українського Голодомору, на який аргументовано вказують багато дослідників, зокрема такі авторитетні, як Роберт Конквест та Джеймс Мейс.

Голодомор і злочини проти людяності

Навіть якщо розглядати масове вимордування українських селян штучно організованим голодом поза національним контекстом, таке знищення також є тяжким міжнародним злочином або злочином проти людяності.

Примусова хлібозаготівля, 1933 р.

У зв’язку з цим зазначимо, що для юридичної оцінки і засудження вбивства селян голодом не варто винаходити нові терміни, такі як «соціоцид» або «класоцид», а треба лише знати та вміти застосовувати міжнародне право, в якому, крім геноциду, є й інші категорії злочинів проти людяності, зокрема такий як винищення. У міжнародному праві під винищенням розуміють свідоме широкомасштабне або систематичне вбивство значної кількості людей, зокрема шляхом позбавлення їх доступу до продуктів харчування та ліків.

Геноцид і винищення є найтяжчими міжнародними злочинами відповідно до загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права, які знайшли віддзеркалення у міжнародних договорах, зокрема в Конвенції ООН 1948 р. про попередження злочину геноциду і покарання за нього, і в Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 року.

У Римському статуті в окремій ст. 6 відтворена кваліфікація злочину геноциду як вона викладена у Конвенції ООН 1948 р., а у ст. 7 дається перелік інших міжнародних злочинів під загальною назвою «злочини проти людяності», до яких віднесено і такий злочин, як винищення (частина 1 § b ).

Отже, геноцид не є єдиним міжнародним злочином або злочином проти людяності, а одним із них. Проте цей злочин вирізняється серед інших особливим характером, правовою специфікою та наслідками. Тому в доктрині міжнародного права геноцид називають «злочином злочинів» (crime of the crimes — англ., crime des crimes — фр.)

Особливість соціально-правової природи геноциду полягає в тому, що цей злочин спрямований на знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп як таких, тобто груп, які є найголовнішими базовими цивілізаційними елементами структури людства. Знищення цих елементів суперечить принципу багатоманітності світу в його цивілізаційно-планетарному вимірі і становить небезпеку не лише для поодиноких людей і спільнот, а для людства в цілому.

Загальним для геноциду та інших злочинів проти людяності є те, що їх вчинення веде за собою широкомасштабні або систематичні порушення природних прав та основоположних свобод людини і є підставою для відповідальності винних держав, посадових і приватних осіб відповідно до норм національного й міжнародного права.

Сподіваюся, що сьогодні в жодної неупередженої людини, яка має хоч крихту совісті і людського співчуття, не виникає сумнівів щодо правомірності оцінки цілеспрямованого вбивства голодом мільйонів українських селян у 1932—1933 рр. як злочину проти людяності під назвою «винищення». Отже, масове вимордування українців, яке сталося 75 років тому, є тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, кваліфікувати його як геноцид чи як винищення.

Проте шана до пам’яті жертв Голодомору, елементарне почуття справедливості і людська солідарність вимагають належної юридичної оцінки нашої національної трагедії у світлі положень Конвенції ООН 1948 р. про попередження злочину геноциду та покарання за нього.

Характерні ознаки геноциду

У дослідженнях, присвячених Голодомору, досить часто трапляються нарікання на недосконалість правового визначення поняття «геноцид» і недоліки Конвенції 1948 р., а інколи — й закиди, що юридичним нормам, сформульованим у цьому документі, відповідав лише Холокост часів Другої світової війни і що ці норми «не давали 100-процентної гарантії на ідентифікацію усіх випадків масового знищення людей як геноциду» (С. Кульчицький). Такі оцінки Конвенції 1948 р. — хибні, принаймні з двох міркувань. По-перше, норми цього документа не кваліфікують випадків масового знищення людей як геноцид. Відповідно до ст. ІІ Конвенції, геноцидом вважаються злочинні дії, спрямовані проти будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої, а не просто випадки масового знищення людей.

Як уже зазначалося, масове знищення людей становить окремий міжнародний злочин під назвою «винищення».

По-друге, хоч норми Конвенції 1948 р. і були сформульовані під впливом трагічних подій часів Другої світової війни, вони є нормами загального міжнародного права і розраховані на кваліфікацію актом геноциду всіх випадків злочинних дій, які відповідають юридичним критеріям, визначеним цим документом; і лише цим документом.

Подобаються нам чи ні наслідки відомих перипетій у ході її розробки, Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього у тому вигляді, як вона була підписана 9 грудня 1948 р., є автентичним і чинним міжнародно-правовим актом. Жодна держава і міжнародне співтовариство в цілому не ставлять під сумнів правоякісність Конвенції 1948 р. Це, зокрема, було переконливо підтверджено через 50 років після її підписання, коли ст. ІІ Конвенції, в якій розкрито зміст злочину геноцид, була, по суті, дослівно відтворена у ст. 6 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.

У світлі викладеного контрпродуктивними є спроби самочинної інтерпретації положень Конвенції 1948 р. з метою «поліпшення» її якості або пристосування до специфіки «механізму радянського геноциду». В рамках такого підходу деякі дослідники обстоюють тези, які, всупереч їхнім добрим намірам, із юридичної точки зору, створюють підстави для заперечення геноцидного характеру Голодомору.

З іншого боку, неприпустимими є спроби заперечення геноцидного характеру Голодомору шляхом свідомого спотворення змісту положень Конвенції 1948 р. як дослідниками, політиками та політологами, так і офіційними представниками деяких держав.

Відповідно до принципів права міжнародних договорів, Конвенцію 1948 р. треба сприймати такою, яка вона є, і застосовувати її норми для кваліфікації будь-яких злочинних дій як геноциду у суворій відповідності лише до визначених нею критеріїв, а не критеріїв, які комусь заманулося використати, оскільки вони вписуються у рамки його/її суб’єктивного бачення і є для них зручними.

Суть злочину «геноцид» викладено у формулі початкової частини ст. ІІ Конвенції 1948 р., відповідно до якої «геноцид означає … акти, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». В доктрині і практиці міжнародного права загальновизнаним є розуміння того, що для кваліфікації злочинних дій геноцидом необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену у Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої.

Дії, які не мають усіх згаданих ознак, не є злочином геноциду, навіть якщо їхнім наслідком є масове знищення людей і винищення навіть чслених людських груп. Геноцид відрізняється від інших злочинів проти людяності, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких.

Отже, вирішальним і критичним для юридичної оцінки тієї чи іншої поведінки геноцидом є встановлення спеціального наміру знищити певну групу і доведення того, що цей намір стосувався саме цієї національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а не пошуки відповіді на запитання чому, з яких причин і мотивів, де й коли було вчинено злочин, а також щодо так званого кількісного порогу, тобто чисельності жертв злочину.

Водночас слід підкреслити, що відповіді на ці запитання є важливими як для встановлення спеціального наміру, так і для з’ясування інших обставин злочину, зокрема його спрямованості проти певної групи, визначеної Конвенцією 1948 р. У зв’язку з цим необхідно високо оцінити творчий доробок таких українських істориків, як В. Васильєв, С. Кульчицький, В. Марочко, Ю. Мицик, Р.Пиріг, Є Шаталіна, Ю. Шаповал та багатьох інших, численні розвідки яких є надійним фактологічним підґрунтям для кваліфікації голоду 1932—1933 рр. в Україні злочином геноциду. Не можна не згадати також подвижницьку працю світлої пам’яті Дж. Мейса та В. Маняка.

Наявність наміру сталінського режиму організувати Голодомор в Україні

Для доведення геноцидного характеру Голодомору необхідно насамперед довести наявність наміру сталінського тоталітарного режиму організувати Голодомор в Україні. Противники кваліфікації Голодомору як злочину геноциду ставлять запитання, чи був цей намір зафіксований документально, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував, і відповідають: «Дослідниками не знайдено ще жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, що наказують убити з допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян». (російський вчений В. Кондрашин)

У зв’язку з цим слід наголосити, що Конвенція 1948 р. не передбачає неодмінного пред’явлення документа про план злочину або про намір його здійснення, а вимагає лише доведення такого наміру.

Документ, у якому було б викладено план знищення українських селян із допомогою голоду, навряд чи буде виявлено. З огляду на вкорінену у ментальності більшовицького керівництва схильність до конспірації та його прагнення приховати страхітливо злочинну і нелюдську акцію, існування такого документа у принципі проблематичне. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцидна акція проти євреїв відбувалася під прикриттям евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання».

Сьогодні навіть противники визнання українського Голодомору геноцидом погоджуються з тим, що — голод в Україні та інших частинах СРСР було породжено свавільним вилученням у селян вирощеного ними врожаю та інших сільськогосподарських продуктів на основі надмірних хлібозаготівельних планів, встановлюваних державою за рішеннями вищих партійних органів. Реалізація таких планів неминуче прирікала село на голодну смерть. Отже, планування надмірного вилучення в селян виробленої ними сільгосппродукції є рівнозначним плануванню Голодомору. Таким чином, можна стверджувати: план винищення українських селян був замаскований під надмірні плани хлібозаготівель.

Усі надмірні плани хлібозаготівель виконували злочинні функції, але лише хлібозаготівельні плани 1932 і 1933 років стали планами геноцидного винищення українського селянства.

У 1926 році — останньому році вільних продажу-закупівлі сільськогосподарської продукції — держава заготувала в Україні 3,3 млн. т зерна. Після запровадження централізованого і керованого з Москви планування хлібозаготівель квота для України на 1928 рік становила 4,4 млн. т зерна, а для всього Союзу — 10,5 млн. т. Планові квоти хлібозаготівель 1930 р. було збільшено майже вдвічі: для України вони становили 7,7 млн. т, а для всього Союзу — 20 млн. т.

Радикальне підвищення квот хлібопоставок відбулося в умовах, коли внаслідок політики розкуркулення і насильницької колективізації стару традиційну систему землеробства було зруйновано, а нової ще не було створено. Першого колгоспного року Україна виконала хлібозаготівельний план завдяки сприятливим погодним умовам у 1930 р. і надзвичайно високому врожаю, який сягнув 23 млн. т зерна. Втім, виконання плану супроводжувалося великими втратами зерна, а головне — селян було позбавлено звичайних запасів, які традиційно робилися ними для забезпечення своєї життєдіяльності.

Ігноруючи потреби селян, кремлівське керівництво, хибно переконане, що успішна реалізація плану хлібозаготівель у 1930 р. була досягнута завдяки «перевагам колгоспного ладу», затвердило новий надмірний план хлібозаготівель і на наступний, 1931 рік. Відповідно до цього плану, Україна мала знову поставити 7,7 млн. т зерна, а решта республік Союзу — 21,4 млн. т.

Виконання в Україні хлібозаготівельного плану 1931 року відбувалося з великим напруженням і супроводжувалося вилученням максимально можливих обсягів збіжжя як у колгоспів, так і в одноосібників, оскільки врожай зернових був значно нижчим за торішній і становив 18,3 млн. т.

Україна не виконала повністю плану хлібозаготівель (замість запланованих 7,7 млн. т зерна було зібрано 7 млн. т), але з села знову було вивезено великі обсяги збіжжя, внаслідок чого вже у 1931 р. в багатьох місцевостях України через нестачу харчів почалося голодування і були навіть випадки голоду .

У звіті секретно-політичного відділу ОДПУ, що стосувався кінця 1931 р. — початку 1932 р., констатувалося таке: « В низці населених пунктів (Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської, Вінницької областей) УСРР спостерігаються продускладнення та випадки голодування колгоспних сімейств». У тогочасних офіційних документах немає згадок про голод. Натомість використовуються евфемізми «продускладнення» та «голодування».

Плануючи і здійснюючи хлібозаготівлі 1930—1931 рр., більшовицьке керівництво, найвірогідніше, ще не мало наміру викликати голод. Його мета полягала тоді не у знищенні українських селян та селян в інших регіонах СРСР, а у створенні великих централізованих запасів збіжжя й інших сільгосппродуктів, необхідних для отримання валютних надходжень і використання їх для індустріалізації СРСР, створення потужного військово-промислового комплексу, модернізації і озброєння Червоної Армії як знаряддя майбутніх визвольних походів та силового поширення комунізму в світі.

Голодування і голод, перші ознаки якого з’явилися ще наприкінці 1931 р. і який став поширюватись в Україні та інших регіонах СРСР на початку 1932 р., слід кваліфікувати як результат злочинної недбалості комуністичного керівництва. Його дії мали ознаки злочину, оскільки воно могло і мусило передбачати небезпечні наслідки реалізації надмірних хлібозаготівель.

Водночас не викликає сумніву той факт, що більшовицьке керівництво не могло не усвідомлювати: систематичне продовження свавільної грабіжницької практики хлібозаготівель через запровадження надмірних планів хлібозаготівель викличе широкомасштабний голод і прирече мільйони селян на голодну смерть.

Порівняно з 1930—1931 рр., хлібозаготівельні плани для України на 1932 і 1933 роки передбачали трохи нижчу квоту поставок — 5,8 млн. тонн щорічно. Проте вони виявилися непосильними, оскільки в попередні роки потенціал села було істотно підірвано. Їх затвердження стало рівнозначним затвердженню планів винищення українських селян.

Отже, початком спланованого сталінським режимом Голодомору в Україні слід вважати початок реалізації плану хлібозаготівель на 1932 рік. У світлі викладеного помилковим є твердження, що Голодомор, який набув ознак геноциду, розпочався в Україні в 1933 році. Очевидно, підставою для такого твердження є презумпція наявності певного кількісного порогу числа жертв геноциду. Така презумпція — хибна, оскільки Конвенція 1948 р. не визначає кількісних параметрів злочину. Адже гіпотетично неважко уявити випадки, коли кількість жертв геноциду може бути досить обмеженою й налічувати навіть не тисячі, а сотні людей, наприклад при знищенні невеликого племені або народності.

Вбивство голодом відбувалося в Україні й на Кубані як до 1933 р., так і в 1933 році. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо протягом 1932 р. голодом було замордовано приблизно 150 тис. людей, то в 1933 р. лік ішов на мільйони. Однак і в 1932, му і в 1933 р. в Україні й на Кубані, на відміну від інших регіонів СРСР , де голодом було також виморено чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої.

У критичній ситуації, що склалася в Україні, цивілізована альтернатива виходу з кризи полягала в кардинальному перегляді надмірних планів хлібозаготівель, припиненні варварського визиску села, оголошенні голодуючих районів зонами гуманітарного лиха та наданні їм термінової широкомасштабної допомоги.

Натомість сталінський тоталітарний режим не лише не відмовився від реалізації надмірних планів хлібозаготівель, а й застосував щодо українського села безпрецедентні репресії, спрямовані на забезпечення їх виконання та позбавлення селян продуктів харчування.

Відповідно до наказів і настанов кремлівського керівництва, Постановами ЦК ВКП(б)У від 18 листопада 1932 р. та РНК УСРР від 20 листопада 1932 р. за незадовільне виконання графіків хлібозаготівель, неправильне використання хліба та його розкрадання, створені у колгоспах натуральні фонди перераховувались у фонди хлібозаготівель, заборонялося видавати натураванси, вилучалися натураванси хліба на трудодні, встановлювалися натуральні штрафи розміром 15 місячних норм здавання колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників.

Розширене тлумачення цих постанов виконавцями давало можливість не обмежуватися запровадженням лише м’ясних натуральних штрафів, а й вилучати інші продукти харчування (картоплю, квасолю, цибулю, капусту тощо) під приводом боротьби за виконання планів хлібозаготівель.

Постановою РНК УСРР і ЦК К(б) від 6 грудня 1932 р. затверджувалося занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі. Режим покарання занесених на «чорну дошку» сіл включав: припинення довозу до таких сіл товарів і вивезення з відповідних кооперативних та державних крамниць усіх наявних товарів; повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місцях; цілковиту заборону колгоспної торгівлі як для колгоспників, так і для одноосібників; припинення всілякого кредитування і дочасне стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань; репресії проти всіляких чужих, ворожих і контрреволюційних елементів.

На підставі цієї та інших подібних постанов на «чорну дошку» було занесено сотні українських сіл. І навіть суцільні райони. Їх мешканці опинялись у своєрідних «гетто», позбавлялись елементарних предметів повсякденного побуту, ставали жертвами спеціальних фінансових санкцій та вибіркових політичних репресій. Після виконання хлібозаготівельних планів 1930—1931 рр. в українському селі не залишилося запасів зерна, і це підтверджували результати численних обшуків та рейдів, під час яких вилучалися мізерні, з погляду планових державних квот, обсяги зерна. Незважаючи на це, Сталін 1 січня 1933 р. телеграмою за власним підписом направляє українському керівництву постанову ЦК ВКП(б), яка була своєрідним сигналом до продовження масових обшуків і застосування репресій щодо українських колгоспів, колгоспників та одноосібників.

Широке застосування надзвичайно жорстких і жорстоких методів виконання надмірних планів хлібозаготівель і свавільне позбавлення селян усіх запасів продовольства є переконливим доказом наміру тоталітарної влади викликати голод в Україні і використати його як знаряддя для знищення українського селянства.

Аналіз поведінки комуністичного керівництва свідчить і про наявність низки непрямих доказів, які переконливо підтверджують його намір використати штучно організований ним голод для винищення українських селян.

По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалась розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян із Північного Кавказу в інші краї та в’їзд до меж краю з України», а також «масового виїзду з України в інші краї та в’їзд на Україну з Північного Кавказу». Ця заборона свідомо позбавляла голодуючих селян можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території України, прирікаючи їх на голодну смерть.

По-друге, систематичні і жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти голодуючим селянам шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів.

По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не було використано для надання допомоги голодуючій Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 року зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. — 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн. осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.

По-четверте, величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні , експортувалися за її межі — в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмирали голодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн. т у 1931 р., 1,6 млн. т у 1932 р. та 1,8 млн. т у 1933 р.

Не викликає сумніву, що обмеження зернового експорту в 1931 р., наприкінці якого в Україні вже виникли серйозні продовольчі ускладнення , поширювалося голодування й навіть з’явилися перші ознаки голоду, та його припинення у 1932—1933 рр. могли б запобігти виникненню голоду. Причому такий крок не був критичним для реалізації планів радянської індустріалізації. Річ у тому, що в цей період упали світові ціни на пшеницю і, відповідно, зменшилися валютні надходження від її експорту. У 1932—1933 рр. вартість експортованого хліба становила лише 369 млн. крб. Тоді як від експорту лісоматеріалів і нафтопродуктів було одержано майже 1 млрд. 570 млн. крб.

По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору і відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод як знаряддя знищення українського селянства.

Отже, комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей для запобігання Голодомору і в Україні, і в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не було використано. Натомість в Україні було свідомо задіяно продуману систему репресивних заходів для позбавлення селян їжі та припинення їх доступу до їжі, оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод для знищення українського селянства.

Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932—1933 рр. і навмисного використання його як інструменту вимордовування українських селян є продемонстрована сталінським тоталітарним режимом спроможність «контролювати голод». Із середини 1933 р. смертність від голоду в Україні почала знижуватись, і він припинився наступного року, хоча врожай 1934 р. становив лише 12,3 млн. т і був набагато нижчим, ніж врожаї 1932—1933 рр., які сумарно дорівнювали 36,9 млн. т.

Першим кроком у напрямі припинення репресивного вилучення продовольства в селян стала таємна директива-інструкція від 8 травня 1933 р. за підписами Сталіна і Молотова, адресована «всім партійно-радянським працівникам, органам ОГПУ, суду і прокуратурі». Цей документ орієнтував на припинення масових репресій: «Настав момент, коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях, які, як відомо, торкаються не лише куркулів, а й одноосібників і частини колгоспників». Оскільки знесилені голодом та ізольовані у своїх селах селяни вже не становили загрози режимові, директива передбачала припинення масових виселень, «упорядкування» арештів та «розвантаження» місць ув’язнення.

У другій половині 1933 р. — на початку 1934 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалили низку постанов, спрямованих на поліпшення умов праці і життя в колгоспах. Ці акти, зокрема, передбачали відмову від нереалістичних квот хлібозаготівель та свавільних методів вилучення зерна, встановлення нового порядку видачі авансів за участь у збиральних роботах (10 червня 1933 р.), нормативне закріплення права колгоспників мати корову, дрібну худобу та птицю (20 червня 1933р.), заборону додаткових зустрічних планів колгоспам, які виконали встановлені планові завдання (2 серпня 1933р.), надання допомоги безкорівним колгоспникам у придбанні корів (10 серпня 1933 р.) тощо.

Втім, вирішальним чинником у припиненні голоду стало скасування старої системи хлібозаготівель. Відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) та СНК СРСР від 19 січня 1933 р., встановлювалися тверді норми здачі зерна. Обов’язкова поставка не повинна була перевищувати одну третину валового збору кожного господарства при середньому врожаї. Одночасно з припиненням практики свавільного вилучення в селян зерна було більш ніж удвічі, порівняно з 1932—1933 роками, зменшено його експорт. У 1934 р. на експорт відправлено лише 770 тис. т збіжжя.

Виявлена тоталітарним режимом «ефективність» як в організації, так і в припиненні Голодомору свідчить, що намір винищення українських селян було реалізовано у певно визначених ним часових межах.

У спробах заперечити геноцидний характер українського Голодомору інколи посилаються на виявлені в архівах документи про допомогу, яка, за рішенням союзного центру, надавалася регіонам, у тому числі й Україні. Так, британець Р. Девіс та австралієць С. Уіткрофт згадують і аналізують 35 постанов ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, ухвалених у період із 7 лютого по 20 липня 1933 р., які й стосувалися надання такої допомоги. Схожої позиції дотримується американець М. Таугер. Слід зазначити, що таких постанов є набагато більше — їх видавала не лише союзна влада, і не лише в 1933 році. Вивчення цих документів свідчить, що така допомога була несвоєчасною, недостатньою й вибірковою. Значні її обсяги становила не продовольча допомога голодуючим, а насіннєва допомога колгоспам для забезпечення посівної кампанії і збирання нового врожаю.

Якщо продовольча допомога надходила до села, вона надавалася лише у формі громадського харчування і лише тим колгоспникам, котрі ще були здатні працювати й жили в польових станах. Існували навіть постанови, відповідно до яких навіть у лікарнях годували й лікували лише здоровіших і з кращими шансами на одужання. Продовольча допомога не надавалася селянам-одноосібникам, натомість її отримувало місцеве партійне і комсомольське керівництво, активісти.

Як слушно зазначив В. Марочко, у 1932—1933 рр. рішення союзних органів щодо «виправлення становища а Україні» і «надання допомоги Україні» були спрямовані не на подолання причин голоду і рятування українських селян, а насамперед на забезпечення виробничих потреб у ході посівних та збиральних кампаній.

Така допомога виконувалась як у пропагандистських цілях, так і з метою маскування злочинної поведінки влади. У зв’язку з цим не можна не погодитися зі слушною думкою С. Кульчицького, що допомогу пограбованим селянам, у яких щойно було примусово вилучено всі запаси продовольства, слід вважати елементом злочину.

Продовольча допомога надавалася, а смертність серед українських селян зростала. На лютий—червень 1933 р., протягом яких було видано 35 постанов про надання допомоги українським селянам, припадає пік Голодомору, коли жертви злочину обчислювалися мільйонами. У практичному плані йшлося, швидше про ненадання допомоги, ніж про її надання. Вибіркове надання обмеженої і дозованої допомоги лише визначеній частині селян означало її ненадання іншій частині, яку становили мільйони. Такий характер продовольчої допомоги, за наявності великих запасів зерна у централізованих державних резервних фондах та масштабного продовольчого експорту, аж ніяк не спростовує наміру знищення українських селян, а переконливо підтверджує намір знищити їх частково.

Зазначені параметри наміру обумовлені не лише специфікою сталінської «допомоги» приреченим на голодну смерть українським селянам, а й прагматичними потребами режиму в людських ресурсах для використання у колгоспному та промисловому виробництві, а також у збройних силах.

Об’єкт злочину — українські селяни як питома частина української нації

У 1932—1933 роках жертвами штучно організованого голоду стали не лише українські селяни. Однак лише український Голодомор, який охопив Україну і Кубань, був геноцидом. Голод в інших регіонах СРСР мав ознаки іншого міжнародного злочину, відомого під назвою винищення. І річ тут не в тому, що, порівняно з іншими регіонами, рівень смертності та кількість людей, вимордуваних в Україні й на Кубані, були на кілька порядків вищі. Адже, з юридичного погляду, кількісні показники не є критерієм для кваліфікації протиправної поведінки злочином геноциду.

Між українським Голодомором і голодом, який у той період охопив інші регіони СРСР, існувала якісна різниця: селян поза межами України та Кубані виморювали голодом як соціальний клас, а українські селяни стали жертвами злочину насамперед через свою приналежність до української нації.

Правомірність і справедливість такої оцінки — очевидні у світлі політики більшовицького режиму щодо України та системного аналізу більшовицької доктрини і практики в національному питанні.

Ленінсько-сталінське керівництво завжди надавало виняткового значення Україні, вважаючи, що її утримання в орбіті московського центру є ключовою умовою для забезпечення життєздатності комуністичного режиму та нового імперського утворення у формі СРСР. «Втратити Україну — втратити голову» — казав Ленін. Звідси небажання більшовиків визнавати право української нації на створення незалежної держави. Незважаючи на проголошення Леніним гасла самовизначення націй, керівники більшовицької організації в Україні Горовіц і П’ятаков у червні 1917 р. на засіданні Київського комітету РСДРП(б) заявили: більшовики не можуть підтримати самостійності України, тому що Росія не може існувати без українських хліба, вугілля, цукру тощо.

Після проголошення Української Народної Республіки (УНР) у період з 1917 р. по 1920 р. Радянська Росія, використовуючи кишенькову Українську радянську республіу, утворену на противагу УНР, тричі завойовувала Україну. Підсумовуючи значення другого загарбання України у 1919 р., Ленін казав: «Ми тепер маємо Україну, це означає, що ми маємо хліб».

Третя окупація України завершилася 1920 р. Для утримання її у своєму силовому полі більшовицька Росія дислокувала на території України шість армій чисельністю 1,2 млн. багнетів.

Зважаючи на потужність українського визвольного руху і розуміючи неможливість тривалого підкорення України лише силою зброї, Ленін у грудні 1920 р. підписує з підконтрольним йому радянським урядом України Союзний Договір, який визнав незалежність Радянської України — Української Соціалістичної Радянської Республіки — УСРР. Водночас було зроблено інші тактичні поступки, переважно в національно-культурній сфері. В Україні почала запроваджуватись політика українізації, спрямована на дерусифікацію, що об’єктивно сприяло зміцненню української ідентичності.

Змушене піти на поступки, кремлівське керівництво не послабило свого фактичного контролю України і готувалося до реваншу. Першим кроком на цьому напрямі було створення у грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У практичному плані це означало початок процесу відтворення колишньої імперії, але на трохи звуженому геополітичному просторі і в новій, комуністичній іпостасі.

Реінтеграція України була успіхом кремлівського керівництва, який посилював владні можливості Москви, однак не скасовував свободи республіки у здійсненні свого власного національно-культурного політичного курсу. Більше того, політику українізації, відповідно до рішень VII конференції КП(б)У (4—10 квітня 1923 р.) та XII з’їзду РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.), визнано офіційною лінією партії у сфері національно-культурного будівництва. Незважаючи на певні супереч-ливі моменти і певну непослідовність у її здійсненні, політика українізації була потужним засобом творення української України.

Українізація не лише торкалася царини застосування української мови, а й охоплювала інші ключові сфери суспільного життя. Зокрема у процесі українізації, яка здійснювалася під проводом КП(б)У за активної участі О. Шумського та М. Скрипника, відбувався культурний ренесанс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, які орієнтувались на психологічну Європу під гаслом «Геть від Москви» (М. Хвильовий), створювалася національна система освіти (Г. Гринько), обґрунтовувалась економічна концепція, згідно з якою Україна мала бути автономним економічним організмом (М. Волобуєв).

1928 року ЦК КП(б)У знову порушує питання про передачу УСРР районів із більшістю українського населення Курської та Воронезької губерній і вимагає запровадження українізації на Кубані, яка тоді, за традиціями, мовою, культурою, була українською, але почала вже втрачати свій український характер.

В Україні на кінець 20-х років із 17 дивізій, дислокованих у її межах, 8 були територіальними, тобто складалися з українців. Причому у військових навчальних закладах розпочалося викладання української мови. Підвищувався авторитет і вплив національної церкви — Української автокефальної православної церкви.

Українізація об’єктивно була продовженням хвилі національного піднесення, викликаного проголошенням УНР і національно-визвольними змаганнями. Національне відродження України породило несприйняття і стурбованість кремлівського керівництва, перед яким, як раніше — перед урядом Російської імперії, постала необхідність, але набагато масштабніша, поборювання українського сепаратизму.

Як свідчать аналітичні розробки контрольованої з Москви української спецслужби, у фокусі її уваги була небезпека українського сепаратизму. В них відстежувалися настрої в українському суспільстві, аналізувалося ставлення різних його прошарків до комуністичного режиму, оцінювалися «сепаратистські прояви» та визначалися заходи боротьби з ними. При цьому особливо наголошувалося на діях «сепаратистів» із використання потенціалу українського селянства та його залучення до реалізації їхніх планів. У таємному обіжнику ГПУ УСРР від 4 вересня 1926 р. «Про український сепаратизм» зазначалося, що «село привертає особливу увагу націоналістів» і що їхня робота «по вихованні села в дусі ненависті до Москви дає помітні результати, особливо у середовищі молоді». У зв’язку з цим робився такий організаційний висновок: «пов’язати роботу по українській інтелігенції з роботою по селу».

Найактивніша фаза цієї роботи розпочалася з організації і проведення у 1929—1930 рр. процесу СВУ, спрямованого проти української провідної верстви, і завершилася винищенням мільйонів українських селян під час Голодомору 1932—1933 років. Обвинуваченим у справі СВУ, зазначали В. Пристайко та Ю.Шаповал, інкримінувалося прагнення зруйнувати СРСР, «відірвати» Україну від інших «союзних республік». Відтак, інспіруючи справу СВУ, влада , на її думку, ставила крапку на спробах тих або інших сил виступити під прапором «українського націоналізму» чи «сепаратизму».

Підсудними на процесі проходило 45 осіб, але невдовзі у зв’язку зі справою було заарештовано ще 700. Усього ж під час та після процесу СВУ репресіям в Україні було піддано понад 30 тисяч українських громадян, переважно з числа інтелектуальної еліти.

Отже, відбулася широкомасштабна превентивна зачистка української провідної верстви, яка в умовах широкого спротиву сталінській політиці на селі могла очолити боротьбу селян за повалення комуністичного режиму і утворення незалежної української держави.

«Найголовніше зараз Україна»

Широкий спротив сталінській політиці на селі спостерігався на всій території Радянського Союзу, однак найсильнішим він був в Україні. Із загальної кількості зареєстрованих ОГПУ в 1930 р. селянських заворушень, бунтів і повстань — 13754 (2,5 млн. учасників), 4098 (понад 1 млн. українців) відбулося в Україні і 1061 (приблизно 250 тис. учасників) на Північному Кавказі. Як повідомляв заступник голови ОГПУ В.Балицький у 1930 р. в доповідній записці про політичний стан селянства в Україні у зв’язку з політикою ліквідації куркульства як класу, у деяких селах співають «Ще не вмерла України...» і виголошують гасла «Геть Радянську владу!», «Хай живе самостійна Україна!».

Незважаючи на репресії проти основної верстви українського населення та каральні акції із застосуванням збройних формувань ГПУ проти селян, їхній спротив тривав. Звичайно, він мав спонтанній і неорганізований характер, але за певних умов міг перерости в загальнонаціональний вибух. Такий розвиток подій непокоїв сталінський режим, який планував подальші превентивні репресії проти українського села під приводом боротьби з українським «контрреволюційним підпіллям». Про це, зокрема, свідчить оперативний наказ по Державному політичному управлінню УСРР від 13 лютого 1933 р. під грифом «цілком таємно».

У наказі йшлося про те, що ударно-оперативна група ГПУ «розкрила контрреволюційне повстанське підпілля на Україні, що охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій та депо і низку пунктів прикордонної смуги». На цій підставі робився висновок про наявність єдиного, ретельно розробленого плану «організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої Української незалежної республіки». Зазначимо в цьому зв’язку, що чекістський прогноз щодо часу збройного повстання дивним чином збігається із часом, коли репресії і Голодомор в Україні сягнули свого апогею.

У світлі відомих нині фактів такі оцінки ситуації та висновки видаються, м’яко кажучи, перебільшенням. Тим часом аж ніяк не є перебільшенням страх сталінського керівництва втратити як владу, так і Україну.

Варто звернути увагу, що концептуально наказ перегукується з відомим тепер листом Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р., в якому вождь наголошував: «Найголовніше зараз Україна», де справи надто погані і «по партійній лінії», і «по лінії радянській», і «по лінії ГПУ». І робив висновок: «Якщо не візьмемося нині за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити».

Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності і самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по україн­ському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал.

Досить часто стверджують, що український Голодомор не мав виключно українського національного виміру, а отже, не є злочином геноциду, оскільки від голоду гинули не лише українці, а й представники національних меншин, які на той час жили в Україні.

Із цим твердженням перегукується досить парадоксальна позиція

С.Кульчицького, яку він сформулював так: «Застосований Сталіним терор голодом в Україні і на Кубані був геноцидом українських громадян, а не українців». Він аргументує свою позицію тим, що : а) Сталін мав підстави побоюватися громадян УСРР; б) нікому — ні онукам громадян України, померлим від голоду, ні світовій громадськості неможливо довести, що знищення українців відбувалося подібно до знищення вірменів в Османській імперії у 1915 р. чи євреїв у країнах Європи, окупованих нацистами. З такими підходами не можна погодитися, оскільки вони є хибними у своїй основі і не відповідають критеріям Конвенції 1948 р.

По-перше, населення Кубані, яка була частиною РРФСР, на три чверті складалося з українців, котрі були громадянами Російської Федерації.

По-друге, відповідно до Конвенції 1948 р. геноцидом вважаються злочинні дії з наміром знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу, а не громадян. Тобто людей знищують саме через їхню належність до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи, яка, власне, і є об’єктом злочину.

По-третє, Сталін боявся не громадян України, він вбачав грізну небезпеку в українському національному відродженні. Тому й завдав превентивного удару, і цей удар був спрямований проти української нації як такої. Саме через це українці стали жертвами його злочинних акцій, а не тому, що вони були лише громадянами УСРР.

По-четверте, некоректно як протиставляти, так і ототожнювати український Голодомор із геноцидом вірмен та єврейським Холокостом, оскільки кожний конкретний злочин геноциду має лише йому притаманні зовнішні матеріальні особливості. З юридичного погляду, істотною є не тотожність чи подібність цих особливостей, а відповідність кожного з таких злочинів критеріям або типовим юридичним ознакам, визначеним Конвенцією 1948 р. Доводити комусь подібність знищення українців, вірмен і євреїв під час національних трагедій кожного з народів непотрібно, оскільки такої подібності не існує і об’єктивно не може існувати. Натомість необхідно довести, що параметри українського Голодомору відповідають вимогам положень Конвенції 1948 р.

Нетотожність українського Голодомору єврейському Холокосту не може бути підставою для заперечення геноцидного характеру української національної трагедії. Нацисти звозили євреїв з усієї Європи до таборів смерті і там знищували в газових камерах. Українців виморювали голодом на їхній споконвічній етнічній території. Ма­теріальні параметри обох злочинів явно нетотожні. Однак їхні юридичні виміри у світлі Конвенції 1948 р. є однаковими.

Одна зі специфічних рис українського Голодомору зумовлена тим, що в перебігу історичного розвитку в деяких регіонах України відбулося вкраплення в тіло української нації національних меншин. Тому під час Голодомору, крім українців, справді гинули і представники національних меншин України. Вони також стали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду було спрямовано не проти них, а проти української нації. Голодомор планувався і здійснювався як один з етапів спецоперації проти української нації як такої, оскільки саме вона, а не національні меншини, виступає суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати право на самовизначення шляхом виходу з СРСР і утвердження незалежної держави.

Будучи основною частиною української нації, українські селяни, а не представники національних меншин були живильним ресурсом і рушійною силою українських народних повстань та національно-визвольних рухів і відігравали в них чільну роль. Саме тому безпосереднім об’єктом Голодомору стала українська національна група та її питомий складник — українські селяни.

Той факт, що від українського Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може слугувати підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Холокост проти євреїв, нацисти одночасно знищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расово неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного Яру і інших місць масового знищення євреїв. Але ж ніхто не заперечує, що Холокост є геноцидом єврейського народу.

Представники національних меншин України стали невільними і невинними жертвами українського Голодомору не тому, що були росіянами, євреями, поляками, німцями чи болгарами, а тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. Вони немовби опинилися на лінії вогню, коли мали намір вбити конкретну особу, а постраждали й інші. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що внаслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавляти життя.

Виокремлення українського виміру Голодомору не означає заперечення або ігнорування факту винищення штучним голодом представників національних меншин України. Про це свідчать розвідки українських дослідників Голодомору — зокрема О.Іванова,

І.Іванькова, В.Марочка. Ретельне з’ясування долі національних меншин має стати неодмінним аспектом майбутнього офіційного розслідування всіх обставин Голодомору на території України.

Геноцидний характер українського Голодомору намагаються заперечити, спираючись і на той факт, що штучно організований голод спричинив загибель не лише українців в Україні, а й росіян, казахів, татар, башкирів і ще багатьох в інших регіонах СРСР. Такий підхід лежить в основі концептуальної оцінки голоду 1932—1933 рр. російськими істориками та офіційними чинниками, а також деякими закордонними дослідниками, наприклад німцем С.Мерлем.

Суть позиції російської сторони коротко можна сформулювати так: оскільки голод 1932—1933 рр. на території Російської Федерації не вважається геноцидом, то і голод в Україні не може бути геноцидом. Тим часом така позиція є позбавленою елементарної логіки спробою нав’язати українській стороні і світовому співтовариству власне бачення історії України. При тому що переконливих документів і аргументів на користь ідентичності юридичних ознак штучного голоду в Росії і Голодомору в Україні вони не наводять. І причина одна — їх просто не існує.

Організовуючи штучний голод, сталінський тоталітарний режим мав на меті часткове винищення: а) селян — як представників ворожої соціальної групи — з тим, щоб упокорити та подолати їхній опір, і б) українських селян як представників національної групи, яка чинила найбільший спротив режиму і існування якої становило потенційну загрозу цілісності і самому існуванню комуністичної імперії.

Одночасно з винищенням шляхом штучного голоду мільйонів російських, казахських, татарських, башкирських селян режим вчинив злочин геноциду проти українських селян як представників української національної групи як такої. Виокремлення українського Голодомору як злочину геноциду, яке спирається на ґрунтовну фактологічну базу, аж ніяк не є запереченням злочинного характеру дій комуністичної влади, що спричинили масову загибель селян інших національностей на території РРФСР. Не виключено, що злочинні дії, вчинені в той час проти казахів, татар та башкирів, також були актами геноциду. Підтвердити чи спростувати це можуть спеціальні дослідження та офіційні розслідування в Казахстані, Татарстані чи Башкортостані.

У цьому зв’язку виникає питання: чи міг сталінський тоталітарний режим вчинити злочин геноциду, жертвами якого б стали російські селяни? Відповідь може бути одна — ні. Як українські селяни були етнічними українцями, так російські селяни були етнічними росіянами. Вони належали до різних національних груп, позиціонування і роль яких як у Російській, так і в Радянській імперії були різними.

Російська нація була системоутворюючою основою обох імперій. Російському націоналізмові як офіційному ідеологічному знаряддю розбудови імперії білої та — прихованому машкарою інтернаціоналізму — імперії червоної, був притаманний не сепаратизм, а месіанізм, ідеї імперської єдності та величі.

Російська нація, як і її складник — російське селянство, не могла, за визначенням, стати об’єктом злочину геноциду. Комуністичний режим об’єктивно не був зацікавлений навіть у частковому знищенні російської нації як такої.

Спротив російського селянина більшовицькому режимові не крив у собі загрози політичного сепаратизму і не пов’язувався владою з можливістю виходу Росії зі складу СРСР.

Українську націю владні кола обох імперій завжди розглядали як системоруйнівний чинник. Українському націоналізму, як ідеологічному знаряддю побудови суверенної соборної України, були притаманні ідеї сепаратизму, виділення зі складу імперії та створення української суверенної соборної держави.

Антибільшовизм українського селянина у поєднанні з його національною ментальністю був підґрунтям українського сепаратизму і становив загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим здійснив геноцидне винищення українського селянства як питому частину нації і джерело її духовної та матеріальної сили.

Вибіркову антиукраїнську спрямованість Голодомору підтверджують такі факти:

Найжорстокіші репресивні заходи, які спричинили штучний голод, режим застосував в Україні і на Кубані, яка входила до складу РРФСР, але за мовою, традиціями і культурою була в той час українською. За переписом населення 1926 р. на Кубані проживало 1 млн. 412 тис. українців, що становило 75% її населення. В цілому ж на Північному Кавказі налічувалося 3 млн. 107 тис. українців.

Уповноваженим з питань забезпечення хлібозаготівель в Україні і на Північному Кавказі було призначено Кагановича, найвідданішого соратника Сталіна.

Саме Каганович запровадив режим «чорних дощок» як метод покарання селян Кубані і України шляхом примусового вилучення в них запасів зерна та інших продуктів.

Питання хлібозаготівель в Україні і на Північному Кавказі сталінський тоталітарний режим пов’язав безпосередньо з питаннями українізації, про що свідчить Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі та в Західній області».

У вельми розгорнутих пунктах 4, 6 і 7 Постанови виокремлено лише Україну і Північний Кавказ; українське керівництво піддано жорсткій критиці за хибне здійснення національної політики, а північнокавказьке — за небільшовицьку українізацію, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, зокрема петлюрівцям та учасникам Кубанської Ради (аналог Центральної Ради), «створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків і організацій».

Постанова містила припис ЦК КП(б)У та РНК України «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій» і зобов’язувала Північнокавказький крайком і крайвиконком:

— виселити в найстисліші терміни до північних областей СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, усіх жителів, за винятком справді відданих радвладі колгоспників та одноосібників, і заселити цю станицю колгоспниками-червоноармійцями;

— негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також видання усіх газет і журналів з української на російську мову, більш зрозумілу для кубанців; підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову.

Зміст цієї постанови є переконливим підтвердженням того, що штучно організований голод в Україні і на Північному Кавказі використовувався не лише як знаряддя винищення селян, а насамперед як привід для руйнації української національної ідентичності та знищення носіїв цієї ідентичності за їхню належність до української національної групи.

В.Кондрашин зазначає, що в 1932 р. дестабілізацію ситуації в Північно-Кавказькому краї спричинив «український чинник» — оголошення там планів хлібозаготівель викликало паніку серед селян Кубані і Дону, оскільки вони знали про голод в Україні і відчули загрозу голоду, аналогічного тому, що вже охопив Україну. Цілком очевидно, що паніка охопила цей регіон через те, що населений він переважно українцями, але В.Кондрашин про це не згадує.

У союзних постановах, листуванні і виступах кремлівського керівництва поряд з Україною часто виокремлюється Кубань — як регіон, якому слід приділити особливу увагу. Про це, наприклад, свідчать постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 листопада 1932 р. та бюро Північнокавказького крайкому від 4 листопада 1932 р., листування Кагановича зі Сталіним, його виступи під час поїздок до Північного Кавказу.

Російський дослідник голоду 1932—1933 рр. І.Зеленін зазначає, що дії комісії ЦК ВКП(б) у справах хлібозаготівель, що її очолював Постишев, мали «дещо інший характер порівняно з тим, що здійснювали Каганович і Молотов на Північному Кавказі і Україні». Він небезпідставно вважає, що селяни Нижньої Волги постраждали від голоду меншою мірою, ніж сільське населення України і Північного Кавказу.

Порівняно з іншими регіонами, кількість замордованих голодом в Україні і на Кубані була більшою в десять-тринадцять разів. Причому надвисока смертність спостерігалась у сільській місцевості, заселеній переважно українцями (С.Кульчицький). Факт загибелі в Україні і на Кубані критично більшої, ніж деінде, кількості людей вказує на застосування особливо жорстоких і масштабних примусових вилучень продовольства саме в регіонах, заселених українцями.

З січня 1933 року лише селянам України і Кубані заборонявся виїзд до сусідніх областей Росії і Білорусії «в пошуках хліба». На їхніх кордонах було встановлено режим блокади, дотримання якого забезпечували підрозділи ГПУ та міліції. Аби унеможливити втечу від голодної смерті, війська не допускали голодуючих українських селян у райони, прилеглі до кордону з Румунією і Польщею. Поряд із нормативними актами, із допомогою яких здійснювалась організація штучного голоду на всій території СРСР, існувала ціла низка специфічно «українських», а точніше — антиукраїнських законів, постанов, інструкцій, директив тощо.

Загальносоюзні нормативні акти виконувались на теренах усієї Країни Рад із допомогою практично однакових методів, проте масштаби, цілеспрямованість і, відповідно, наслідки їх застосування в окремих регіонах були різними. З найбільшою ретельністю і жорстокістю їх виконували в Україні і на Кубані. Найактивніші фази вилучення зерна в українських селян супроводжувались істеричними антиукраїнськими кампаніями в загальносоюзній пресі.

Тогочасні повідомлення іноземних кореспондентів та закриті звіти посольств і консульств, акредитованих в СРСР, сконцентровані на голоді в Україні і Північному Кавказі. Причому як у кореспонденціях, так і в аналітичних висновках дипломатичних звітів підкреслюється, що голод в Україні було сплановано з метою знищення української нації.

З припиненням Голодомору в другій половині 1933 р., відповідно до постанов Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, було утворено Всесоюзний комітет з переселення. Згідно з його рішеннями було визначено 42 райони Одеської, Дніпропетровської, Донецької та Харківської областей, куди на місце виморених геноцидом українців організовано переселяли колгоспників з Росії та Білорусії. Під час першого етапу цієї операції до України протягом кінця 1933 — початку 1934 рр. було переселено 20 тисяч сімей. Вимерлі українські села були заселені переважно росіянами, білорусами, а також євреями і німцями, хоча за межами України проживало кілька мільйонів українців.

Механізм здійснення Голодомору: його організатори, виконавці та співучасники

У здійсненні українського Голодомору були задіяні всі елементи партійно-радянської системи, які були складниками тоталітарної партійної держави (Грей-Дорсі), або держави-комуни (С.Кульчицький). Особливість цієї держави полягала в тому, що конституційні органи державної влади і управління — як у центрі, так і на місцях — були підпорядковані Комуністичній партії, яка невдовзі після жовтневого перевороту 1917 р. практично залишилася єдиною партією в країні (а на початку 20-х років — і фактично) і з утворенням Союзу РСР стала називатися Всесоюзною комуністичною партією більшовиків — ВКП(б).

Очолювалась ВКП(б) Політичним бюро, яке складалося з визначеної кількості партійних лідерів і якому належала реальна влада в СРСР. Після того як у внутрішньопартійній боротьбі Сталін утвердився як одноосібний лідер і привласнив собі диктаторські повноваження, най­впливовішими членами Політбюро, починаючи з 20-х років, стали його прибічники — Каганович, Молотов, Мікоян, Калінін та інші. Ухвалені Політбюро рішення втілювались у закони або постанови конституційних органів влади, а з найважливіших питань — у спільні постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР. Партійні рішення, закони, постанови, інші нормативні акти, ухвалені в Центрі, дублювалися в Україні відповідними постановами ЦК КП(б)У і РНК УСРР.

З кінця 20-х років Союз РСР, який відповідно до Конституції 1924 р. був федеративною державою із досить широкими повноваженнями її суб’єктів, перетворився у надцентралізовану партійну тоталітарну державу, керовану Сталіним та його оточенням. Легітимація диктатури комуністичної верхівки, ідеологічним прикриттям для якої слугували демагогічні гасла, відбувалася із допомогою нормативних актів союзних і республіканських органів влади. Нерідко ці акти мали грифи «цілком таємно» і не підлягали розголосу. Партійні рішення і відповідні постанови державних органів з особливо важливих питань ухвалювались Сталіним та його найближчим оточенням без формального обговорення навіть на Політбюро, не фіксувались у формальних документах, але були керівництвом до дії для всієї вертикалі партійної диктатури від «Москвы до самых до окраин».

У планах приборкання України та організації Голодомору важлива роль відводилася Головному політуправлінню УСРР, яке з 1922 р. стало називатися ВУНК.

У 30-ті роки тандем КП(б)У—ГПУ ні за національним складом свого керівництва, ні за спрямуванням своєї діяльності не був українським, діяв під жорстким контролем Кремля і був слухняним знаряддям реалізації антиукраїнської політики центру.

Чільну роль у механізмі здійснення Голодомору в Україні відігравало кремлівське керівництво, яке було його ідеологом, замовником і організатором. Виконавцем, співучасником і посібником у здійсненні Голодомору було партійне і радянське керівництво України.

У здійсненні злочину були активно задіяні органи радянської юстиції, суду і прокуратури, спецслужби, збройні підрозділи органів внутрішніх справ, ГПУ, Червоної армії та прикордонних військ.

Низова ланка виконавців — керівники місцевих організацій КП(б)У та місцевих органів радянської влади, які залучали до злочинних акцій із вилучення в селян продовольства місцевих активістів із числа членів комітетів незаможних селян, сільських партійних і комсомольських осередків.

Ідеологом, замовником і організатором Голодомору в Україні був Сталін, який відігравав керівну і ключову роль у плануванні злочину, формуванні механізму його здійснення і контролі за його здійсненням. Як генеральний секретар ЦК ВКП(б), диктаторській волі якого підкорялося Політ­бюро, Сталін був ініціатором усіх принципових партійних рішень щодо організації Голодомору в Україні.

Спеціалізованими елементами центрального механізму здійснення Голодомору в Україні та на Північному Кавказі стали надзвичайні хлібозаготівельні комісії, створені за рішеннями Політбюро ЦК ВКП(б). На чолі комісій стояли особи з найближчого оточення Сталіна.

Головою Комісії для України було призначено В.Молотова, члена Політбюро ЦК ВКП(б), Голову РНК СРСР. Головою Комісії для Північного Кавказу став Л.Каганович, член Політбюро, секретар та завідувач сільгоспвідділу ЦК ВКП(б). У роботі комісії Молотова, склад якої не було визначено, фактично брав участь Каганович, який походив з України, знав українські реалії і в 1925—1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У.

Поряд із Кагановичем спеціальні функції в Україні виконував Постишев. Їм обом, відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні» від 19 грудня 1932 р., було доручено разом із республіканським керівництвом вжити всіх необхідних організаційних та адміністративних заходів для виконання планів хлібозаготівель. Із цією метою Каганович і Постишев перебували в Україні з 20 по 29 грудня 1932 р.

З січня 1933 р. Постишева було призначено другим секретарем ЦК КП(б)У і першим секретарем Харківського обкому КП(б)У (водночас до лютого 1934 р. він залишався секретарем ЦК ВКП(б)). Будучи наближеною до Сталіна особою, він фактично контролював першого секретаря КП(б)У Косіора, який втратив довіру вождя. Забезпечуючи виконання планів хлібозаготівель, а фактично організовуючи Голодомор, Постишев відіграв вирішальну роль у придушенні національного ухилу в КП(б)У.

Важлива роль у механізмі здійснення Голодомору відводилась каральним органам, які діяли як органи Кремля. Рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 24 листопада 1932 р. заступника голови ОГПУ Балицького було призначено особливим уповноваженим ОГПУ в Україні. На початку грудня 1932 р. він прибув до Харкова і невдовзі обійняв також посаду голови ГПУ УСРР, яку до нього займав С.Реденс.

До республіканського ядра організаторів Голодомору входили перший секретар ЦК КП(б)У С.Косіор, голова РНК УСРР В.Чубар, голова ВУЦВК Г.Петровський, а також перші секретарі обкомів КП(б)У — зокрема М.Хатаєвич, Є.Вегер, Р.Терехов, В.Строганов, М.Майоров, С.Саркісов, Н.Алексєєв. Ці посадовці забезпечували здійснення Голодомору керівництвом нижчих рівнів. При цьому перші особи республіканського керівництва були інкорпоровані також до вищих союзних партійних органів. С.Косіор був членом Політбюро ЦК ВКП(б) — з 1930 р.; В.Чубар — кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б) у 1926—1935 рр.; Г.Петровський — членом ЦК ВКП(б) у 1921—1939 рр.; кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б).

Така конструкція вищого рівня механізму здійснення Голодомору дозволяла ефективно контролювати дії республіканських лідерів і забезпечувати беззастережне виконання ними волі кремлівського керівництва.

Особливістю побудови команди здійснювачів Голодомору промовиста багатоетнічність учасників злочину. Головні ролі в його ідеологічному забезпеченні, плануванні, організації і здійсненні належали неукраїнській інтернаціональній команді, яка складалася зі Сталіна, Кагановича, Молотова, Мікояна, Постишева, Косіора, Балицького, Хатаєвича, Вегера, Терехова, Реденса, та ін.

Очолюване В.Балицьким каральне відомство складалося переважно з неукраїнців, а в його керівному складі етнічних українців не було зовсім.

Проте активними учасниками злочину були й етнічні українці, зокрема ті, що належали до керівного прошарку республіканського рівня, але вони не відігравали ключової ролі в ухваленні та реалізації рішень — В.Чубар, Г.Петровський, В.Затонський та ін., а також численні виконавці злочину на місцях.

Низову ланку виконавців злочинних дій у переважній більшості складали, як правило, вихідці з найбідніших верств, які сприйняли ідеї більшовизму і свідомо підтримували місцеву владу в реалізації планів побудови світлого майбутнього. У той же час багато з них належали до сільських люмпенів, яких комуністична влада свідомо використовувала як знаряддя злочину. Керуючись почуттям заздрості до багатих та бажанням помститися, вони користувалися моментом для самоствердження і виживання за рахунок своїх односельців.

Писати про це доводиться не лише заради історичної правди та відтворення характерних особливостей і ознак злочину, а й, не в останню чергу, тому, що окремі дослідники, політики і політологи, з огляду на багатоетнічний склад суб’єктів злочину і, зокрема, участь у його вчиненні етнічних українців, вважають за неможливе кваліфікувати український Голодомор як злочин геноциду.

Такий підхід є юридично неспроможним. Національне кримінальне законодавство і міжнародне кримінальне право не обумовлюють кваліфікацію жодного злочину національною належністю злочинця. Злочин геноциду не є, не може і не повинен бути винятком із цього фундаментального правила.

Конвенція 1948 р. не дає жодних підстав пов’язувати кваліфікацію конкретних випадків геноциду з національністю осіб, що брали участь у його здійсненні. Її стаття IV лише передбачає: «Особи, що здійснюють геноцид або будь-які інші з перелічених у ст. ІІІ діянь, підлягають покаранню незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими чи приватними особами».

Таким чином, етнічний склад учасників злочину геноциду не є його юридичною ознакою, а отже, не впливає на кваліфікацію конкретних протиправних діянь як злочину геноциду.

Аморальність і спекулятивність таких методів заперечення геноцидного характеру українського Голодомору полягає в навмисному спотворенні однозначних і чітких положень Конвенції 1948 р. та у використанні трагічних обставин злочину для його невизнання, що рівнозначно його виправданню.

Кваліфікація Голодомору 1932—1933 рр. як геноциду пов’язана з питанням відповідальності за вчинення цього страхітливого злочину. З точки зору права така відповідальність лягає на СРСР як «партійну державу», а також на всіх осіб, які брали участь в організації і здійсненні злочину, незалежно від їхньої етнічної належності.

«Партійна держава» припинила своє існування після дезінтеграції СРСР. Її правонаступниками стали всі колишні союзні республіки, а Російська Федерація, всупереч міжнародному праву, проголосила себе державою-продовжувачкою СРСР. Україна неодноразово заявляла, що не пов’язує визнання Голодомору геноцидом з міжнародно-правовою відповідальністю Російської Федерації і не висуватиме до неї жодних претензій. Однак це не виключає прав фізичних осіб — нащадків жертв Голодомору висувати претензії до РФ як до держави, яка вважає себе продовжувачкою СРСР. Звичайно, у практичному плані реалізація цього права є проблематичною. Адже під час Голодомору працівникам медичних закладів і радянських органів було заборонено документально фіксувати справжню причину смерті, а коли голод сягнув апогею, померлих ховали в братських могилах без будь-якої реєстрації взагалі.

Моторошні обставини злочину унеможливлюють встановлення як точної кількості спричинених голодом смертей невинних людей, так і вичерпного поіменного списку жертв. Через 75 років надзвичайно складно знайти людей, які могли б свідчити в конкретних справах. Нарешті, слід зважати і на наявність юрисдикційних труднощів, пов’язаних з тим, що складником тоталітарної «партійної держави» — СРСР була і УСРР, а відтак виконавцями злочину на республіканському рівні були посадові особи УСРР, які в багатьох випадках діяли самостійно й відповідно до республіканських нормативних актів.

Набагато легше встановити відповідальність головних організаторів і виконавців злочину як на союзному, так і на республіканському рівнях. Однак покарання їх є неможливим, оскільки вони, зокрема Сталін, Каганович, Молотов, померли своєю смертю, а значно більша частина його організаторів і виконавців, зокрема Косіор, Чубар, Постишев, Балицький, Реденс, Хатаєвич, а також керівники всіх обкомів КП(б)У були знищені в ході сталінських репресій. Парадоксальний історичний факт: злочинці зазнали кари, але не були покарані за участь у здійсненні Голодомору.

У політичному плані відповідальним за Голодомор-геноцид в Україні і винищення селян голодом в інших регіонах СРСР є сталінський комуністичний режим. Саме тому геноцидний характер Голодомору в Україні, а часто взагалі сам факт голоду в колишньому СРСР намагаються заперечити представники або симпатики КПУ, яка є ідейною спадкоємицею ВКП(б)—КПРС.

На позиції активної протидії міжнародному визнанню Голодомору в Україні як злочину геноциду стоять офіційні чинники Російської Федерації. І це не дивно, адже головного організатора злочину — Сталіна — правляча російська верхівка вважає «успішним менеджером». Але дивним і незрозумілим є те, що визнання Голодомору геноцидом офіційні речники російського МЗС розглядають як образу пам’яті жертв голоду в інших регіонах колишнього СРСР. Кваліфікація Голодомору як злочину геноциду не є і не може бути запереченням злочинного характеру дій сталінського режиму проти селян Росії, Білорусі, Казахстану, Башкирії та ін. Україна не виступає ні проти вшанування пам’яті жертв сталінського режиму в колишньому СРСР (у тому числі і виморених голодом людей), ні проти засудження злочинів сталінізму. Насправді наругою над пам’яттю жертв злочинів комуністичного режиму є не позиція України, а глорифікація керманича цього режиму в Росії.

Істерична реакція російського політичного істеблішменту на історичну правду про український Голодомор пояснюється тим, що виявлення справжньої природи цього злочину, його причин і наслідків підриває позиції антиукраїнських сил як в Україні, так і поза її межами і спонукає до дій, спрямованих на зміцнення національної державності, розбудову демократичних інститутів України, продовження її руху шляхом інтеграції до європейських і євроатлантичних структур.

Отже, сьогодні актуальним є політичне засудження злочинів керованого Сталіним комуністичного тоталітарного режиму, яке має супроводжуватись офіційною правовою оцінкою Голодомору і системним вивченням його руйнівних наслідків для української нації і розвитку України, виробленням та реалізацією комплексних заходів, спрямованих на подолання цих наслідків.

Такого роду заходи не повинні мати кон’юнктурний характер і вживатися від однієї круглої дати до іншої. Вони мають здійснюватися на постійній, системній основі на загальнодержавному і регіональному рівнях. Перші кроки в цьому напрямі робить Український інститут національної пам’яті. Але їх явно недостатньо.

Для вирішення масштабного і складного комплексу питань, пов’язаних із наслідками трагедії, потрібно, щоб Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактом злочину Голодомору на підставі Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», статті 442 Кримінального кодексу України та статей 94, 97 та 112 (ч. 3) Кримінально-процесуального кодексу України. А Верховна Рада України повинна створити на підставі статті 89 (ч. 4) Конституції України тимчасову слідчу комісію для проведення парламентського розслідування всіх обставин Голодо­мору 1932—1933 років в Україні як найтяжчого злочину і трагічної події, що становить суспільний інтерес. І для цього не потрібні резолюції міжнародних організацій. Достатньо наявного законодавства України і вже ухваленого 2006 року парламентом Закону «Про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні», який визнає Голодомор геноцидом. А ще — політична воля для їхньої реалізації.

"Дзеркало тижня" №37 від 4 -10 жовтня 2008 року, №39 від 18-24 жовтня 2008 року

Володимир ВАСИЛЕНКО (доктор юридичних наук, професор)

Джерело: Сайт Служби безпеки України