Мандрує циган циганським звичаєм по світу. В своїй мандрівці подибує пана. Пан їде дорогою каретою. Зустріча­ються оба, циган із паном. Циган із далеку пана вітає і низенько йому кланяється. Може пан чим бідного цигана обдарує...

Каже пан затримати карету й прикликає цигана до себе. Показує циганові золоте яблуко й каже:

— “Цигане, ти по світу мандруєш і немало всяких людей зустрічаєш. Візьми оце золоте яблуко і дай його найкращій дитині, яку в своїй мандрівці зустрінеш. Тоді приведеш ту дитину до мене, щоб я її міг побачити. За твій труд дістанеш від мене нагороду. На відшукання тієї найкращої дитини маєш рік часу".

Розпрощався циган з паном і взявши від нього золоте яблучко, помандрував у світ.

Ходить циган чужими світами, найкращої дитини шукає, щоб яблучко їй дати, а пізніше від пана нагороду дістати. Ходить, блукає, шукає, але тої найкращої дитини найти не може, хоч ось-ось уже рік добігає...

Прийдеться золоте яблучко назад панові повернути... Нема ради. Вертає циган до своїх. Зраділа жінка, побачивши свого цигана, а ще більше зраділи діти своїм батьком. Найменше припало йому до колін.

Глядить циган батьківським оком на своє найменше циганча. Глядить раз — і другий...

„А ось та найкраща дитина, за якою я ввесь рік по світу шукав і найти не міг!!" — Пригортає дитину до серця і дає їй золоте яблучко, а потім бере за руку й веде до пана,

— Оце, паноньку, та найкраща дитина, за якою я цілий рік по світу шукав і ледви тепер найшов.

Дивиться пан то на цигана, то на дитину й усміхається... — Не жартуєш, цигане? Це справді має бути найкраща дитина, яку ти, світами блукаючи, надибав?

— Так, так паноньку, це найкраща дитина в усьому світі! — а чому ж це так? — питає пан.

— Бо, бо, паноньку, це моя, рідна дитина, — відповідає циган.

Задумався пан, поглянув ще раз на цигана й на його дитину, а тоді сказав:

— Правда твоя, цигане, правда:

НАЙКРАЩЕ В СВІТІ ТЕ, ЩО СВОЄ, — ЩО РІДНЕ!

Це тільки приказка. Казка – попереду…

* * *

Нація – це колективний суб'єкт політики, що творить державу. Наука визначає два основні типи націй – етнічну (базовану на конкретному етносі) і громадянську (базовану на громадянстві конкретної держави).

У світі змагаються між собою дві концепції походження нації:

1) Примордіалістська концепція вважає нації продуктами давнього походження, які змінювали уже сучасні віки.

Ообразно — це будівля з глибоким історично-культурним фундаментом, у якій можна по-новому перекривати дах чи міняти вікна, але з місця її не зірвеш.

2) Модерністська концепція вважає нації продуктом останніх кількох сотень років, які формували економіка, війни, газети і телебачення.

Отже. За останньою концепцією, а саме модерністською, нація – це своєрідний вагончик на колесах, який можна перефарбувати, як і коли заманеться, і якого везуть різними дорогами історії у непрогнозоване майбутнє.

Що ж таке Україна? Хто такі Українці? І що для нас Рідне Слово? Чи й насправді ми є "вагончиком на колесах" для почасового підфарбування? Тоді чому ще у XVIII ст. великий натураліст-систематик Ліннеєй називав Україну гніздом, "Вітчизною" племен і народів, які звідси розсели­лися по світу? І яке відношення має український етнос до книги (К.Н. 85041070) Роберта Макрама, Уїльяма Крена та Роберта Макнійла „ The story of English " — „Історія англійської мови" (видавництво „Єлізабет Сіфтон Букс", Нью-Йорк, США. Надруковано у Великобританії. Перше видання — 1986 року) , що знаходиться, поміж іншим, і у бібліотеці Конгресу USA (Вашингтон)? А таки має! На карті вміщеній в цій книзі с трілки вказуть напрямки розповсюдження мов. Зокре­ма — на Захід: БАЛТІЙСЬКІ, КЕЛЬТСЬКІ, СЛОВ'ЯНСЬКІ, ГЕРМАНСЬКІ (до яких належать АНГЛІЙСЬКА, німецька, голландська, данська, швед­ська, норвезька, ідиш, готська та інші); на Південний Захід: ІТАЛІЙСЬКА, ІЛЛІРІЙСЬКА, ГРЕЦЬКА, ТРАКО-ФРІГІЙСЬКА; на Схід і азіатський Південь: ІНДОІРАНСЬКА (навіть УРЕ зму­шена була зазначити: „...в далекому минулому існувала спільна індо­іранська мова; народи, що розмовляли нею, іменували себе агуа (тоб­то — оріями) — УРЕ, т. 5, с. 435) та ГІТТІТСЬКА; на Північ, з верхів'їв Дніпра прямують ФІНО-УГОРСЬКІ мови. А під картою підпис:

THE HOME OF THE INDO - EUROPENS -ПРАБАТЬКІВЩИНА ІНДОЄВРОПЕЙЦІВ

Тож і поговоримо про слово . СВОЄ, РІДНЕ Слово !

Як відомо з праць класиків-мовознавців та філософів, мова є відбитком духу людського і засобом для творчо­го перетворення матеріального світу у світ духовний (В. фон Гумбольдт); мова є оселею буття духу, в оселі цій живе людина (М. Гайдеггер); мова є найважливішим національним іденти­фікатором, завдяки якому кожна на­ція вирізняється з-поміж інших, усвідомлюючи себе самостійним суб'єктом історії.

"Правда". Слово. Просто слово. Просто Українське слово. А що за ним? Чи багато з нас можуть сьогодні окреслити те понятійне означення, яке вкладали в "Правду" наші пращури?

"… В українській мові цим словом позначаються два поняття — поняття права, закону ("Правда Ярослава, "Руська правда") і поняття істини. Слово це поєднує імена отого, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да"). За реставрацією О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас — вищий (небесний) закон. М.Я.Марр писав, — "двозначність слова "правда" є рудиментом полісемантизму і характеризує українську мову мірою розвитку більш давньою, ніж інші індоєвропейські мови". ( О. Братко-Кутинський "Феномен України" .)

Зараз аж занадто "модним" є вислів "гра слів", за чим криється звичайна демагогія. А якщо не грати словами, якщо розуміти їх вагу і призначення?

"… Місяць, на який випадає вшанування Трійці, й нині зветься "червень". Чому не Трійцень, а Червень? А тому, що перед тим, як усталилась назва "Трійця", символ божественної триєдності звався "Чер" (Шр, Щир, Шир, Чар). Варіабельність звучання (а отже, й написання) цієї назви пов'язана з тим, що вона дуже дав­нього походження, — ще від тих часів, коли голосних не було, а приголосні ч, щ і ш не розрізнялись. Хоча згадана назва Трійці й невимірно давня, в українській мові й сьогодні живуть сотні слів, утворених від неї в усіх варіантах її звучання. Розглянемо для по­чатку українське слово "щирий". Словники наводять такі його значення: прямий, душевний, відвертий, сердечний, відкритий, безпосередній, проникливий, доброзичливий, шляхетний, повний, чистий, безхитрісний, справжній, непідробний, зразковий, сут­тєвий, старанний, переконаний, переконливий, активний, палкий, заповзятий, запальний, істинний, вірний, сильний тощо. Яке ж первинне поняття може об'єднати такі всебічно позитивні характе­ристики? Очевидно, одне з найзагальніших, найсуттєвіших. Таким може бути лише поняття про Бога.

Відкинувши від слова "щирий" прикметникове закінчення та голосні, яких в давнину не знали, маємо ім'я, що вимовлялось як Щр , в пізніше, коли в мові з'явились голосні — як "Щир", "Щер", "Чер" і тому подібне. Довідуємось, що на Північному Кавказі в мові адиге й досі є слово "Щр ", яке означає троїстість (три, трійця). В поєднанні зі словом "кес", яке означає "спрямо­ваність", "плин", "меч", адиги утворили слово "щркеси", тобто "троїстоспрямовані" або "поклонники Трійці".

Пізніше слово "щркеси" стало вимовлятися як "черкеси". Те саме спостерігаємо й на Україні, де українців називали "черкаси", що колись означало — шанувальники Трійці. Крім слова "черка­си", в українській мові живе дуже багато слів з коренем "чер", а також з його варіантом "чар". До цих слів належать: назва люди­ни, що присвятила своє життя Богові — "чернець"; назва місяця, в якому відзначається свято Трійці — "червень"; назва сакрально­го кольору — "червоний", назва порядку, безконечної послідов­ності — "черга"; назва осередку життєтворчої, біологічної енергії — "черево" (пізніше "живіт", від слова "жити"); вмістилище здат­ності пізнавати бога — "череп"; породжені богом істоти — "чере­да"; божественна оселя — "чертог"; джерело для "черпання"; забу­те значення слова "черн", що збереглось у прізвищах — Черненко, Черняк, Чернай, Чермак, Черний, Черниш, Черник, Черні, Чернявський, Чернявщенко, Черсах тощо та в українських географіч­них назвах, а саме в назві давньоукраїнського міста на Дністрі — Черн, яке проіснувало з VI по XII ст., сучасних селищ — Черниш, Чернів, Чернелиця, Чернацька, Чернігівка, Чернявка, Черняхів і міст Чернігів і Чернівці...

Не менше українських слів і з коренем "чар". Ця назва божест­венного напою "чар", ритуальної посудини для цього — "чара"; божественної дії — "чари", "чарування"; служителів культу Трійці — "чарівник", "чародій", "чародійник" та багато інших. У зву­чанні "шир", божественна властивість Трійці творити світ породи­ла дієслова: "ширити", "широчити" від яких виникли слова "ши­рина", "широкий", "широчінь", "ширяти" тощо.

Від тих часів, коли культи нових богів потіснили культ триєди­ної космотворчої сили Шр (Чер), священнослужителі нових богів, не маючи сили припинити традицію культу, спробували трактувати ім'я триєдиного бога, як прояв нечистої сили. Від них в ук­раїнській мові з'явились слова з негативним значенням культу: "чорнити", "чорний", "чорт", "чорновий", "чорнокнижник", "чорнороб", "чортівня", "чортовина", "чортовиння" тощо.

Цікаво відзначити, що всі негативні значення культу в українсь­кій мові відокремлені від позитивних уведенням голосної "о" замість "е". В російській мові цього не сталося. Негативні, як і по­зитивні значення культу, пишуться однаково — через "е" — "чернить", "черт" тощо. Чому саме в українській мові сталось таке розокремлення?

Річ у тому, що, як свідчать знахідки Тризуба, культ Трійці десятки тисяч років тому органічно поєднався із свідомістю україн­ського народу. Народ не зміг допустити приниження своїх сокро­венних святинь і негативні значення став вимовляти інакше. Ось чому жоден Черненко не змінить своє прізвище на Чорненко." – знаходимо знову ж таки у фундаментальній праці Олексія Братка-Кутинського "Феномен України".

На симпозіумі санск­ритологів з різних країн світу – Японії, Таїланду й Ірану та ін., говорилися, що санскритом написані найстародавніші книги світу "Веди". Звер­німо увагу, принаймні на кілька санскритських слів (після санскритського слова подано українське): а багу — не багато, а даса — не десять; а дата — не дати; а двая — не два; а зна — не зна; даса — десять; дарава — дерево; дасака — десятка; дася мася — десять місяців; дура — дурна, два — два; гіма — зима; грама — грома­да; кеса — коса; кіл — кіл, кілок; куга — кут, куток; лас — ласий; мага — могутній; міра — міра; нана — неня; пава — повітря; плавіта — плавати; рава — реве; сата — сотня; сушка — сушка, сушити; света — світла; така — така; свастя — щастя; вігара — вигора, вигоряє; вишукана — вишу­кана; гарі — гарна і т. д.

Потроху замислюємось… І це – лишень мікроскопічна дещиця з великого надбання наших пращурів що береглося та передавалося впродовж тисячоліть саме нам, їх нащадкам!..

Так що ж відбувається з нами і у нас? Чому слово , наш " меч духовний " (за ознакою Лазаря Барановича — ректо­ра Києво-Могилянського колегіуму) рука­ми чужинців спрямовано проти нас самих. А звідси й наслідок — пожинаємо абсолютну перевернутість засадничих національно-буттєвих цінностей, що блискуче означив В. Стус: " Що чу­же — то наше. А що наше — нам же й чуже" .

Ліни Костенко у вірші "БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ", за епіграф поставила слова видатної поетеси – Лесі Українки (як казав І.Франко – єдиного мужа в Україні):

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.

Чи не правда, що саме цю "єдину зброю", наш "меч духовний" намагаються принизити, а то й нагло відібрати деякі "сьостро-братья", "зємлякі" і т.д., і т.п. Це скорше послання, аніж вірш, послання з таких вже далеких 60-х років минулого століття….

Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив'яний світанок...
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров'ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово!
Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень —
не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими —
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Киева до Колими.

З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий...
Коли ти навіть звався:— Малоросія.
твоя поетеса була Українкою!

(На мал. докириличне письмо – т.зв. глаголиця. Ще задовго до моравських братів предки наші вміли закарбовувати свої думки! Оригінал зберігається – а от і не вгадали! – не в Ермітажі, в Києві, в бібліотеці В.Вернадського…)

А може відбувається все це тому, що „… Україна — обіцяна земля, що її Бог обіцяв жидівському народові. Хто хоч раз побував на Україні, не мо­же розлучитися з нею, бо вона притягає кожного, мов магнітом залізо. Українське небо сміється і вабить лю­дину до себе. Всюди ростуть овочеві дерева й виноград. У старих дубах і буках рої бджіл і джмелів. Звірів у лі­сах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкір. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповняють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. ... вистачить один раз виорати й засіяти зерном, двічі родить земля. В одному році можна збирати два або три врожаї ” – тут, як кажуть, коментарі зайві. Однак, і це суттєво, ви помилились, якщо початок змусить вас приписати цей опис землі нашої котромусь з рабинів Сіонських пагорбів. Ні. Такою побачив нашу землю французький мандрівник Блєз де Віженер, використавши мотив Старого Заповіту за найкращу з метафор, яка надала б можливість її гідно поцінувати („La description du Royame de Pologne” [„Опис Польського королів­ства”], Париж 1573p.). Але, оцінюючи сьогодні дії загарбників, а їх було безліч – і з Півночі, і з Заходу, зі Сходу і з Півдня – мусимо визнати головне – за цю „обіцяну” землю боротьба ще далеко не скінчилась. Підтвердженням тому є наше сумне сьогодення.

Держава, яка проголосила суве­ренітет, мусить боронити його не ли­ше економічними методами, будів­ництвом війська та реалізацією соці­альних програм, але й всіляко піклу­ватися про духовне здоров'я нації. Тим паче, що досвід такий є. Про нього доречно нагадати. Цитовані нижче документи і матеріали, уривки з газетних повідомлень стосуються лише одного року — 1926-го. Жодних коментарів ці промовисті тексти не потребують.

«Радянський апарат мусить бути на 100% українізований, бо тоді тільки він буде відповідати вимогам, що їх ставлять перед нами українські трудящі маси. Те ж самісіньке і щодо національних меншостей. Коли апа­рат по тих місцевостях, де мешкають компактними масами національні меншості, не зможе перейти в своїй

роботі на відповідну .національну мо­ву, він не буде дійсним апаратом для обслуговування трудящих національ­них меншостей, він не зможе обслу­говувати їхні культурно-соціяльні по­треби».

З виступу секретаря ВУЦВКу А.Буценка.

Українізація радапарату

На черговім засіданні центральної комісії в справі українізації радапарату намічено низку заходів щодо пере­ведення українізації в життя.

Українізація фахівців

По докладу Наркомосвіти про ук­раїнізацію фахівців центральна комісія в справі українізації радапа­рату при РНК постановила 5-тимісячний строк, починаючи з 1-го січня 1926 року, протягом, якого фахівці всіх відомств повинні оста­точно засвоїти собі українську технічну термінологію. Наркомосвіти вживе заходів до вчасного видання потрібних термінологічних словників та підручників по всіх спеціаль­ностях.

Перевірка знань мови

Далі центральна комісія встано­вила остаточний термін іспитів у знанні української мови. В централь­них установах іспити слід закінчити до 15 січня 1926 року, а по всій Ук­раїні до 1 -го лютого цього року.

Щодо знання української мови всіх службовців буде поділено на три категорії: до 1-ї категорії буде залуче­но тих службовців, що добре знають українську мову (говорять, грамотно пишуть та перекладають з російської на українську та навпаки), до другої категорії тих службовців, що за допо­могою словника добре перекладають з російської на українську та навпаки та володіють українською мовою в межах повсякденного вжитку, до тре­тьої групи було залучено осіб, що не знають української мови (не во­лодіють нею, пишуть неграмотно та погано перекладають).

Службовців, що їх віднесено до 3-ї категорії, буде в свою чергу роз­поділено на три групи: до 1-ї ввійдуть ті, що виявили негативне або вороже відношення до українізації, — такі будуть звільнені зі служби. До другої категорії ввійдуть службовці, що з не­залежних від них причин (хвороба, відпуск, командировка) не мали мож­ливості вивчитись української мови; для таких буде встановлено додатко­вий 3-місячний строк з 1-го січня 1926 року для обов'язкового вивчен­ня української мови, про що буде взято від них відповідну підписку.

Під кінець до 3-ї групи буде віднесено всіх тих службовців, що не­добре вивчили українську мову з причин, що залежать від них самих, а не від установи, де вони працюють, або від характеру їхньої роботи і т. ін. Особи, що належать до цієї групи, вважатимуться умовно звільненими зі служби, і від них буде взято підписку в тім, що .протягом 3-х місяців вони вивчать українську мову.

Після закінчення іспитів служ­бовців усі установи повинні надісла­ти відчити про наслідки іспитів до центральної комісії в справі ук­раїнізації радянського апарату.(...)

Під час проведення українізації майже не помічалось ворожого відно­шення до цієї справи, яке ми спос­терігали раніше, а більшість співробітників охоче брались за вив­чення української мови і намагались вивчити її якнайкраще. (...) Переводя­чи іспит, необхідно обов'язково бра­ти на увагу роботи, що їх виконує той чи інший співробітник. Від співробітників нижчих категорій (кур'єри, убиральниці, швейцари, двірники і т. ін., цебто від тих, кому доводиться мало писати) необхідно вимагати, аби вони в першу чергу вільно говорили українською мовою.

Підсумки українізації радянського апарату

Всім окружним комісіям ук­раїнізації радапарату, наркоматам та центральним установам запропоно­вано не пізніше 1-го жовтня цього року звільнити з посад співро­бітників, що до цього часу не за­своїли української мови і що їх відне­сено до 3-ї категорії. Цю постанову подається на затвердження Ради На­родних Комісарів.

Секретаріат Центральної комісії українізації й окружні комісії по­винні негайно виявити установи, де приймаються на службу особи, що не знають української мови, та де не ви­конуються постанови ВУЦВК та РНК УСРР в цій справі. Винних у невиконанні цієї постанови притяга­ють до відповідальності.

З доповіді Народного комісара освіти Олександра Шумського.

Процес українізації зачепив і ту частину території РСФРР, де ком­пактними групами проживали ук­раїнці. Ось як про це писала тогочас­на преса.

Казахстан

Відкриття українського клубу. Нещодавно в Оренбурзі одкрито ук­раїнський клуб імені тов. Петровського. Українське населення надсилає з усіх кутків Казахстану привітання першій українській установі в Орен­бурзі.

Українізація на Вороніжчині

«Воронізька Комуна» сповіщає, що уповноважений Вороніжчини розробив дальший план дальшої ук­раїнізації. За цим планом, опріч ук­раїнізації виконкомів та сільрад, буде українізовано апарат міліції та суду в районах з українським населенням. Щоб відкрити при обласних курсах комскладу міліції український відділ для осіб, що знають українську мову, та завести навчання українознавства та діловодства українською мовою при обласних курсах судових робітників.

Крім того, в жовтні цього року (1926-го) в Вороніжі мають відбутися двомісячні курси вивчення ук­раїнської мови на 150 чоловік для робітників сільрад виконкомів, міліції, суду та інших установ; по во­лостях також будуть курси для робітників радапарату. При хатах-читальнях будуть організовані гуртки українознавства.

Українізація шкіл на Північному Кавказі почалася активно 1922 року. На сьогодні в краї налічується ук­раїнізованих частково чи повністю 170 шкіл з 500 комплектами. Найбільше українізованих шкіл на

Кубані — 500, в Донській окрузі — 14, Армавірській — 3, Чорноморсь­кій — 3. В найгіршому стані справи на Тереку й Ставропільщині — немає жодної української школи, в той час коли потреба в них давно поспіла, особливо в таких районах, як: П'ятигірський, Олександрівський, Медвежинський та Н.-Григорівський — в останньому майже половина населення українці.

На Кубані останнім часом спос­терігається наплив учителів з інших губерень РСФРР та з України. Зважа­ючи на це й маючи на увазі останній випуск учителів Кубанського пед­технікуму, КубокрОНО до вищезазначеної кількості шкіл намітило ук­раїнізувати в наступному навчально­му році ще 200 комплектів. Стільки ж буде українізовано комплектів і в 1927 році.

Шляхи українізації Кубані

До 1922-23 року українізація Ку­бані набирала форми поодиноких, епізодичних випадків, бо в часи гро­мадянської війни про плановість і хоч маленький зв'язок в цій роботі й гадати не приходилось. Тільки з 1923-24 року робота серед ук­раїнського населення Кубані почала розгортатися й дала перші наслідки. Відкриваються перші українські шко­ли, спочатку в Кубанській окрузі, потім в Донській і др.(...)

Тільки Перший Краєвий з'їзд робітників українських шкіл Північного Кавказу, що відбувся в цім році (1926) в травні місяці, вніс плановість і організаційну явність в цю роботу...

Досягнення в роботі за минулий час хоч і невеликі, але ж і їх Крайо­вий з'їзд відмітив. Існує український педагогічний технікум, що випускає

робітників-педагогів масової ук­раїнської школи для всього Північно-Кавказького краю. Розвиток ни­зової української школи на Кубані за останні два роки теж значно поши­рився, й на сьогодні ми маємо шкіл більш як дві сотні, з них декілька шкіл другого ступеня, підвищеного типу, де вчиться до 24 тисяч учнів. Українізація поширюється і на уста­нови профосу, і перші кроки до цьо­го такі: в 25-26 році в Червонограді при Робфаку був відкритий ук­раїнський відділ на 40 чоловік, а при педагогічнім інституті на 55 чоловік. Крім цього, в минулім навчальнім році було введено українознавство на всіх курсах російського Червоноградського педагогічного технікуму й на І і ІІ курсах Кубанського акушерського технікуму. По лінії політосвітньої праці закладено теж перші цеглини, що утворюють основу для система­тичної українізації політосвітніх уста­нов в місцевостях з українським на­селенням. Є хати-читальні, що ціл­ком або почасти перевели свою робо­ту на українську мову.(...)

Як бачимо, в коротку добу ук­раїнського відродження двадцятих років українські націонал-комуністи знайшли можливість почати ук­раїнізацію зрусифікованої України. Інша річ, що успіхи в духовному відродженні українського народу викликали переляк у Москві.

Тоді, в дуже стислі часові терміни, на­слідки не забарилися. Совдепія – мова ознака "буржуазного націоналізму"…

Сьогодні, начебто Україна і що заважає провадити "перевірку знань мови" серед таких собі Азарових і проч.?..

***

А як же росіяни, відомі росіяни, ті яких знає і шанує світ ставляться то етнічних і мовних проблем?

"Не треба нав'язува­ти людям інших етносів невластивий їм спосіб життя. Не треба ображати людей, наклеюючи ярлики тільки то­му, що їхня поведінка відрізняється від нашої. Не треба виходити з міфіч­них уявлень про суть етнічних про­цесів і будувати відповідно до цього практичну політику. Не треба приму­шувати всіх жити разом. Краще жити нарізно, зате у мирі... Історичний досвід показує, що змішання народів, особливо із великими різницями у традиціях, на користь справі не йде".

Вчений-етнолог, доктор історичних наук Лев Гумільов

— Лев Миколайович, — почав я ( Д.І. Яворницький, О.Ч .), — дозвольте мені поспитати вас про одну дуже болючу для нас, українців, справу.

— Будь ласка.

— Чому ви, росіяни, забороняєте нашим дітям учитися в школах нашою мовою?

— Забороняє вам державний уряд на чолі з Побєдоносцевим… А кожний московський уряд є зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку, м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько...

Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка „Наймичка” і читав гарно, з доброю вимовою і з правильними на словах наголосами, як би її читав і природний українець.

Це було 1899 року, в грудні місяці… ( Іван Шаповал "В пошуках скарбів", оповідання про Д.І. Яворницького )

Чи чуємо й сьогодні таких Росіян? Більшість рішуче крокує за Побєдоносцевим…

І летять із Москви (аж із шипінням, але з певним грошовим забезпеченням!) накази для "п'ятої колони" із різних ґрачів, вітрєнак, чорновоняєвих, корнілових та ін. "кирпо-гнучкошеєнкових" – "убіть, вирвать язик, нікакіх мов – только "двуязичіє"!..

Тому і не варто вважати питання русифікації таким собі "опудалом". Царсько-Московське панування, а також 70 років совдепії показали, як можна успішно розколоти українську панетнічну спільноту, примусивши половину її говорити іншою, не рідною мовою.

Русифікація і сьогодні – це реалії етнополітичних сценаріїв, що реалізовуються на території України.

Тому завдання – зберегти українську культуру для світу і створити достатній рівень національної гідності та національної солідарності – є завданням, що становитиме основу нашої національної безпеки.

P . S .

Для вихідців із Твери, Новгорода, Пскова (які найбільш вірогідно відносяться до слов'янської гілки народів), Москви, Суздаля, Іжевська, Пермі, Казані, Сиктивкара і т.д. (що, беззаперечно, є представниками угро-фінської гілки народів) свідомо чи примусово занесених на терени України впродовж останніх 300 років, нагадуємо – в давній і величній Римській імперії (до чого ще з XVI ст. так пнеться Московія зі своєю ІІІ-тє римською ідеєю) одним із законів було – " Cum fueris Romae, Romano vivito more; cum fueris, alibi, vivito sicut ibi " (коли будеш у Римі, живи за римським звичаєм; коли будеш в іншому місці, живи, як там живуть ) , що доповнювалось наступним – " Aede tua magnus, aliena sis velut agnus !" ( У своєму домі будь хазяїном, а в чужому – неначе ягням ). Коли аж так пече бути ІІІ Римом, то хоча б у цьому будьте на них схожими.