на головну

Згідно з “Повістю временних літ” здійснював самостійне правління з 964 по 972 р.

Народився у Києві. Був сином князя Ігоря та княгині Ольги.

Князь Святослав створив надійну основу Київської держави, яка за його княжіння мала найбільшу територію ВІД КАСПІЙСЬКОГО МОРЯ ДО БАЛКАН.

Дитинство його минало в резиденції матері, княгині Ольги, у Вишгороді та серед дружинників батька – запеклих язичників.

Мати прийняла християнство і намагалася навернути сина у свою віру. Святослав же віддав перевагу давнім традиціям військового братства.

Уперше у “Повісті временних літ” Святослава описано в традиціях дружинного епосу. Княгиня Ольга йде на древлян помститися за смерть Ігоря – юний Святослав на коні, поруч із ним дружинники. Кинутий княжичем у бік ворога спис – сигнал до битви – ледь перелетів голову коня (ще занадто важкий для отрока): “сунув коп'ям Святослав на деревлян і коп'я полетіло поміж вуха коневі й ударило коня з ноги, бо був він ще малий ”. Проте битва почалася... “І перемогли древлян”, - завершує оповідь літописець.

З 964 року повнота влади зосереджується в руках Святослава. Вісім років свого князювання до трагичної загибелі він провів у постійних походах, розширюючи і зміцнюючи державу східних слов'ян.

Уже в підлітковому віці, близько 955 р., Святослав КНЯЖИВ У НОВГОРОДІ, правити яким міг тільки разом з довіреними людьми княгині Ольги.

Тут довкола молодого Святослава зібралися відважні й войовничі друзі, що склали кістяк його майбутньої раті.

Самостійне княжіння Святослава розпочалося із згуртування ним східнослов'янських племен у Київській державі – приєднання союзу в'ятичів, що населяли МЕЖИРІЧЧЯ ОКИ й ВОЛГИ, до Русі.

Літописець пише, що Святослав був хоробрим і легким на підйом, як барс, і БАГАТО ВОЮВАВ.

У молоді роки він загартувався на півночі, у боротьбі з варязькими загонами, які загрожували Русі з Балтійського моря, і на південних рубежах, відбиваючи набіги печенігів.

У походи він не брав із собою обозу, навіть казанів, а харчувався зі своїми дружинниками засмаженим на вугіллі м ' ясом. Навіть намети не возив із собою, а спав на повстині, поклавши під голову сідло.

Святослав ніколи зненацька не нападав на противника, він сповіщав його відкрито, попереджаючи: “Хочу йти на вас”.

Про початок походів Святослава відомо з літописної сатті 964 року, коли він зібрав численне військо для великої війни на сході.

Спочатку він вирушив підкоряти в ' ятичів – слов ' ян, котрі жили у верхів ' ї Дону та Оки і платили данину Хозарському каганатові. До складу Хозарії входили Нижнє Поволжя зі столицею каганату, великим торговельним містом Ітіль, а також Північний Кавказ, Приазов ' я і Східний Крим.

Підкорення в ' ятичів неминуче вело до війни з Хозарією, яка спалахнула 965 року. Святослав розбив війська каганату. Підкорив аланів і булгар у басейні Північного Дінця, на Дону, він близько підійшов до Волги, оволодів добре укріпленним, побудованим ще візантійськими інженерами, містом-фортецею Саркелом, яке на Русі називали Білою Вежею.

Це дозволило Святославові розгромити розташовану в дельті Волги столицю Хозарії Ітіль.

Потім святослав спрямував свої війська до гирла Тереку, заволодівши важливим хозарським містом Семендером, а незабаром, просуваючись Північним Кавказом, переміг місцевих ясів і касогів. Заволодівши Прикубанням і територією поблизу Керченської протоки, Святослав завершив розгром Хозарії, яка тривалий час була головним суперником Київської Русі у Східній Європі, і зі славою, богатими трофеями, великою кількістю полонених повернувся у Київ.

За свідченням мусульманських авторів, розорення від святославових дружин зазнала також Волзька Булгарія, яка прийняла іслам.

В 968 році увага Святослава переноситься на Дунай та Балкани. В цей час Візантія, утискувана арабами в Сирії і німцями в Італії, вела виснажливу війну з Болгарським царством. Боротися на три фронти у неї не висточало сил. Тому греки звернулися по допомогу до Святослава, підкрепивши своє прохання богатими подарунками.

Навесні 967 року Святослав розбив болгарську армію і, згідно з “Повістю временних літ”, узяв 80 (!) міст на Дунаї, швидко заволодів більшою частиною території Болгарського царства.

Византія змушена була в наступному році посилати Святославу багаті дари, названі літописцем “даниною”. Вона явно не розраховувала на такий приголомшуючий успіх , а безпосереднє сусідство з Руссю і зовсім не входило в її плани.

Проте Святослав, завоювавши болгарські землі, не збирався покидати їх. У нього визрів план створення величезної, на давньороусько-болгарській основі, держави – від Чорного моря і Балкан до Балтики, Волги і Каспію зі столицею в Переяславці, в дельті Дунаю, де перетиналися найважливіші торговельні шляхи, які зв'язували Русь з Візантією, країнами Центральної Європи і Причерномор'я. Князь стверджував, що там – середина землді його, що “туди привозять все добро: від греків ідуть туди тканини, золото, вино і овочі різні; від чехів і угорців – срібло і коні; а з Русі – хутро, віск, мед і раби”. Певну роль зіграло і те, що у Києві, де реальна влада була в руках Ольги і бояр, які прийняли християнство, він почував себе скутим і непевненим, тому і не прагнув туди повертатися.

Між тим греки, марно намагаючись відтіснити Святослава від кордонів імперії власними силами (війни з арабами і німцями тривали), багатими подарунками схилили до нападу на Русь печенігів. Кочовики, скориставшись відсутністю у Придніпров ' ї основних військ русичів, навесні 968 р. Прорвалися до Києва і взяли його в облогу. Кияни на чолі з пристарілою Ольгою, що опікала онуків, опинилися у критичному становищі, тим паче, що Святослав не знав про небезпеку, яка нависла над містом і його рідними. В Києві знайшовся юнак, який знав печенізьку мову. Йму вдалося пробратися крізь ворожий стан і сповістити Святослава про небезпеку. Одержавши звістку про облогу столиці, Святослав з основними силами вирушив на Київ. Печеніги ж, почувши про його наближення, пішли у степ. На якийсь час небезпека минула. Князеві довелося вислухати гіркі дорікання матері, бояр і старійшин. Вони казали:” Ти, князю, шукаєш чужої землі і береш її, а до своєї тобі і діла немає; нас мало не взяли печеніги, разом з твоєю матір ' ю і дітьми”.

Ольга була проти війни з Візантією, яку замишляв її син, розуміючи, що його шанси на перемогу невеликі. До того ж задуманий похід на греків зводив на нівець її багатолітні зусилля щодо зближення з християнським світом. Проте Святослав був непохитним. Поховавши матір у літку 969 р., він на чолі 60-тисячного війська знову вирушив на Балкани.

Святослав у цей час також провів важливу реформу управління державою. Він замінив племенних вождів у трьох ключових містах Русі своїми синами. Так, старшого Ярополка він посадив на час власної відсутності у Києві, Олега – в новому центрі нещодавно приєднаної Древлянської землі Овручі, а Володимира – у завжди схильному до сепаратизму Новгороді Великому. Цими діями Святослав продовжив справу Ольги стосовно консолідації держави, зміцнення влади київського князя в землях племенних княжінь. І все ж таки в пам ' яті нащадків він залишився насамперед як видатний воїн і полководець свого часу.

Нестор зауважує, що в походах князь поділяв усі тяготи зі своїми дружинниками, діяв швидко й сміливо.

Варто підкреслити, що за часів Святослава Київська Русь мала найбільшу територію. Вдалі походи на Балкани дали можливість Святославові підкорити землі Болгарії. Руське військо стало загрожувати Константинополю. Тому на початку 971 р. Імператор Іоан Цимісхій вступив у боротьбу зі Святославом і повів проти його поріділих загонів величезну армію. Русичів обложили у фортеці Доростол (сучасна Силістра), де вони три місяці мужньо тримали оборону.

Потім були мирні переговори, внаслідок яких маємо рідкісну можливість відновити реальний портрет Святослава. Візантійський історик Лев Диякон повідомляє, що зустріч київського князя з візантійським імператором відбулася на березі Дунаю; Святослав прибув туди на човні, веслуючи разом зі своїми воїнами, нічим не вирізняючись з-поміж них. Був він середній на зріст, широкий у плечах, кремезний, з міцною шиєю; блакитноокий, довговусий, з поголеним волоссям на голові, тільки звисає одне пасмо – знаменитий оселедець, який і в подальші віки вирізнятиме запорозьке козацьке братство. Хроніст навіть у Святослава помітив сережку й описав її: золота, з гранатом, обрамованим двома перлинами...

Мирну угоду, загалом на почесних для Русі умовах, було укладено. Русічи почали збиратися додому. Святослав вважав мир із Візантією тимчасовим, сподівався зібрати нове військо... Але по дорозі до Києва в 972 р. На Дніпрових порогах його було вбито печенігами, яких візантійці попередили про просування князя з малою дружиною цим шляхом.

На вершині своєї могутності Святослав володів величезними територіями від Балкан до Середньої Волги і від Балтийського моря до Каспію та Кавказу.

Видатний український історик М. Грушевський так писав про Святослава:

“Сміливий і чесний лицар-войовик, що у всім поступає открито і сміло, не шукає здобичи, ні багатства, цінить тільки славу воєнну і для неї однієї живе. Се герой княжої дружини, її найвищий ідеал”.

( За матеріалами наукового видання “Видатні постаті України”. МАУП, 2004 )