КРУТИ – УКРАЇНСЬКИЙ "ПОПІЛ КЛААСА", ЩО МУСИТЬ СТУКАТИ ДО СЕРЦЯ

на головну

Олександр Черненко

29.01.1918 р. – чому і, головне, – кому нині є пам'ятним той день? Що за ним, трагедія, подвиг?
І перше і друге.

Трагедія. Трагедія не кристально чистих душ юних українців, трагедія народу України, оскільки дозволив отим грушевським, винниченкам, петлюрам урядувати, що й призвело до Крут, а далі й до втрати України, жахливих голодоморів. Трагедія ще й в тому, що новітні "віннічєнкі і грушевські" впродовж останніх 15-ти років продовжують (і не без успіху!) їх ганебну справу. Чи не це є символом національної трагедії та безпечності?

Подвиг. Лишитися невеличкому гурту студіюючої української молоді, не будучи при цьому професійними військовиками, до того ж напівозброєними, сам на сам із п'яною матроснею "братьєв", які ще з дитячого віку молять: "… Тятька, а тятька! Зарежь хохла: люблю, как хохол трепещется!" (Г.П. НАДХИН "ПАМЯТЬ О ЗАПОРОЖЬЕ И О ПОСЛЕДНИХ ДНЯХ ЗАПОРОЖСКОЙ СЕЧИ" По случаю истекших ныне ста лет от падения Запорожского Коша) і не зважаючи ні на що стати з ними на прю! Хіба не це символ героїзму та відданості юнацтва Україні?!!

І все ж, краще відчути і, можливо, зрозуміти той день нам допоможе безпосередній учасник тих подій Борис МОНКЕВИЧ.

БІЙ ПІД КРУТАМИ

"Віддихувати атмосферу лицарів." Ромен Роллан

Крути — це перший етап великої і страшної боротьби Українського народу за визволення, це Ґолґота українського студентства, української молоді.

Масова загибель української молоді в бою під Крутами показала, що раз витягнутий меч — піхва повинна бути відкинена. Ці перші жертви потягнули за собою нові й нові лави борців. Велике горе викликало незломне бажання боротьби до перемоги. Тіні крутянських героїв кликали до продовження цієї боротьби.

З боку сучасної військової науки події під Крутами своїм масштабом і в стратегічному відношенні не можуть мати жодного значіння, але з боку морального вони втілили в собі й Маренго, й Ватерлоо, й Седан.

Разом з революцією 1917 року прийшло й національне відродження українського народу.

Найвидніщі уми нашого відродження спочатку непохитно вірили в російську демократію, вірили в те, що російська революція приносить визволення всім народам і думка про могутню і непорушну монолітність великої Росії була міцно прищеплена в українських угрупуваннях.

Цілком зрозуміло, що ці угрупування не мали своїх певних державних українських ідеольогій і більшість з них годувалася запозиченими радикальними течіями російської суспільності.

І ці найвидніщі наші уми прийшли з великим революційним багажем, але малим державним досвідом. Скоро корабель української держави опинився в їх руках і поплив, неозброєний, без певного курсу.

Треба було творити військо - підвалини цілої державної будови. Але українська влада більше цікавилася військом не як збройною силою, а лише як сконцентрованою масою людей, яка була добрим ґрунтом до агітаційної праці й насаджування соціялізму.

Борячись за "українізацію" армії, вона головно стреміла до одержан­ня, так би сказати, монополю на агітацію серед цієї зібраної маси людей.

З кінцем 1917 року скінчилося і свято революції, настав грізний час для України. Озброєні сили большевиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними ар­міями. Одна армія під командою Єгорова йшла по залізниці Харків— Полтава—Київ. Друга армія під командою Ремигова посувалася в напрямку Курськ—Бахмач—Київ.

Загальне керівництво большевицькими операціями було в руках Муравйова, а сили ворога складалися з великої кількості піхоти й артилерії.

Крім того, з боку Жмеринки — Козятина посувалися здеморалізовані частини російського гвардійського корпусу, стримувані до того часу 1-м українським корпусом генерала Скоропадського.

Помалу це залізне кільце звужувалося й наближалося до Києва.

Трудно в історії знайти більш трагічне положення.

Українське Правительство опинилося майже безборонним з відкритими кордонами держави.

Наказом нашого Військового міністра ще в половині грудня оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці. (вид. О.Ч.)

Цим Український Уряд позбавляв себе останньої оборони. Наслідком цього наказу трагізм положення подвоївся, бо полки, які були опорою Центральної Ради, як, наприклад, Сердюцька дивізія, демобілізувались на протязі кількох днів, натомість полки збольшевичені й здеморалізовані, як Солойдачники, понтонний баталіон та інш., залишилися в повному складі й своїм ворожим настроєм та поважним числом становили велику небезпеку в центрі самої столиці.

При такому стані речей розпочалася гарячкова праця по організації спротивлення наступаючому ворогові. І тут відіграло велику ролю українське студентство, українська шкільна молодь м. Києва.

Доцільним буде тут подати кілька фактів з життя цієї молоді в час революції.

Ще в червні місяці 1917 р. з ініціятиви кількох українських гуртків, тоді ще російських середніх шкіл, відбулися збори представників ук­раїнців середнєшкільників м. Києва в українському клюбі "Родина".

На тих зборах ухвалено організувати всіх середнєшкільників в оден союз під назвою "Осередок Українських Середнєшкільних Організацій м. Києва".

На зборах прийнято резолюцію, в якій середнєшкільна молодь висловлює готівність віддати себе на послуги Українському народові.

"Осередок" об'єднував біля себе 2000 учнів одного лише Києва.

Виконавчий орган "Осередка" розпочав активну працю і вже за який місяць всі міста України були покриті густою сіткою "Осередків". Почав виходити орган комітету "Каміняр".

Сама молодь розпочала культурну працю серед війська, а також виступила в ролі агітаторів за українське національне відродження. І коли в серпні оголошено в Києві маніфестацію вірності української молоді, то перед будинком Центральної Ради пройшов могутній похід цвіту української нації. Перед Центральною Радою вітав молодь зі слізьми на очах батько нашої кооперації Левицький і наче передчуваючи свою близьку смерть, сказав:

"Діти, квіти наші. Вітаю вас, що прийшли нас змінити в тяжкому бою за вільну Україну. Вже небагато лишилося нам жити, але погляд на ваші стрункі лави, готові на всі жертви задля щастя рідного краю, дають нам можливість спокійно вмерти, бо ж ми певні, що боронитимете те, що ми досі зробили. Благословляю ж вас до дальшої світлої праці, хай Бог вам допомагає".

У відповідь йому залунало: "Хай живе вільна Україна".

І цей заповіт Левицького невдовзі ця молодь виконала.

Пройшло ще два місяці, й Україну проголошено самостійною Державою. Найвищий ідеал був досягнутий, але разом з тим настав новий іспит для цілої нації — удержання цієї самостійності. Чорною гадюкою пронеслася вістка про похід Муравйова, що "ніс на вістрях багнетів свободу північного брата". Почуття тривоги з кожним днем росло в серці всякого свідомого українця. Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом і всі стали перед питанням: "що ж далі?"

І вже в останній час перед лицем небезпеки наш уряд кинув розпучливий клич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. Видано відозви, до слухачів народнього Університету, до 2-ї гімназії і взагалі до українського елементу київських шкіл стати зі зброєю на захист українських інтересів. Крім того, по всіх українських організаціях пішла палка агітація, скрізь жваві завзяті промови.

І молодь одразу на цей поклик зголосилася боронити батьківщину. Це були все люди непартійні, готові присвятитися кожній національній праці, бо жадні партійні інтереси не наказували їм зоставитися позаду.

Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної almae matris. Ряди вільного козацтва зароїлися від молоді. Народний Університет закладає в себе "Курінь Студентів Січових Стрільців" під проводом сотника Тимченка. В цей курінь багато записується учнів 2-ї ім. Кирила і Методія гімназії (так напр. 7 і 8 кляси майже всі учні), записуються студенти Володимирського Університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи.

Цей курінь розташувався в будинку константинівської юнацької школи на Печерську, де почалося провадити його формування. Але не було ладу й порядку в праці по організації цього куреня. Одразу частину козаків поставили на варті, не давши їм військового одягу. Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціятиви якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від'їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшини Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили. На обіді й на вечері козаки були всі, а вечером більша половина брала відпустки в місто і з сотні в 140 чоловік залишалося не більше 20. (Усіх записалося 300). На варту назначили людей не в порядку, а так — до вподоби. Були випадки, що одні й ті ж люди вартували по дві доби. Ніхто не знав, коли будуть від'їжджати й куди.

Наслідком такої боєвої підготовки було то, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці.

З більш здатних і обізнаних з військовими вправами зорганізовано кулеметну команду, але без кулеметів. "Взагалі, в Курені Студентів Січових Стрільців,— пише в своїх споминах один з учасників,— куди не кинь оком, скрізь було якесь безглуздя та "взірцеве" безладдя."

Серед такого безпуття в неділю 27 січня 1918 р. Курінь Січових Стрільців одержав від командного складу 1-ї військової школи, з котрою він йшов у контакті, наказ виступати в похід.

Почалася страшенна метушня.

Бунчужні кинулись видавать старі шинелі, штани, черевики без об­моток. Так одягнуті та озброєні старими, нечищеними, "трьохлінєйками" вирушили в похід тільки на другий день — 28 січня.

З войовничим видом виступили з касарень і погрузилися в поїзд. Мов передчуваючи свою загибель, козаки були бадьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів. Нарешті вночі о 11 год. ешелони виїхали з Київа II. і поїхали воювати в напрямку на Бахмач—Конотоп.

Цілу ніч їхали ешелони й тільки о 4 годині ранку приїхали на ст. Крути.

Тут їх зустріли гайдамаки, які до цього часу стримували ворога й після Макошинського бою під Бахмачем мусили відступити в напрямку на Крути, зриваючи за собою мости через річку біля Макошина.

Тільки самопосвята й легендарна енергія людей може робити такі дива, як ця горстка людей, що з чотирма кіньми, одною гарматою та двома кулеметами стримували до цього часу переважаючі авангарди ворога.

Змучені й виснажені, вони тішилися з тих обов'язків і з тої відповідальної праці, яку вони до цього часу несли, стримуючи нахабний поїзд ворога.

Се були старі досвідчені вояки ще російської армії. Між ними був один інвалід без ноги.

В Крутах відділ, який прибув з Києва, входив уже в безпосередню лучність з ворогом. Ешелони затрималися й рішено відсіля розпочати боєву акцію проти ворога.

Порахували свої сили. Січовиків разом з юнаками військової школи було чоловік 250. Вільних козаків та гайдамак 100 чоловік. Кінноти 12 шабель і три гармати.

Оце і вся сила "отряда действующаго на Слободской Украине", як голосно писали тоді газети.

О 5 годині ранку вислано розвідку в напрямі на Пліски. Розвідка складалася з 30 юнаків зі старшинами при двох кулеметах "максіма" від січовиків і вона виїхала окремим поїздом з площадкою, на котрій були уставлені кулемети.

Розвідка доїхала з початку до роз'їзду між Крутами й Плісками. На цьому роз'їзді трохи погрілися і з великою обережністю рушили назад. Але потім старшини порозумілися між собою і рішили їхати ще далі на Пліски.

На третій четвертій вартові на платформі завважили, що хтось йде по залізничному шляху.

Під'їжджають ближче: видно три постаті, дали сигнал паротягові і поїзд спинився.

Невідомі розпочинають розмову, видно, що це червоноґвардійці. В кожного рушниця, сила набоїв, бомби, сигнальні ракети.

— Откуда єдєте? Всьо у нашіх?

— Да, да. А ви кто?

— Да ми нєшто с атрядь Ремньова!

— Ну садись к нам, под'єдєш.

Нічого не підозріваючи, большевики підходять до потягу, коли враз... "Руки вверх! Віддавай зброю!" Не вспіли горопахи оглянуться, як були обезброєні і за поміччу прикладів загнані до вагона.

Попсувавши біля роз'їзду місток, розвідка вернулася в Крути. Зро­били доклад, що Крути можна зайняти без бою. Але ця заява так і зо­сталась заявою. Команда відділу рішила звести бій під Крутами.

В день 29-го січня почали робити малі окопи в дві лінії, по обі сторони високого залізничного шляху, між ст. Крутами і Плісками.

Під вечір кінна розвідка принесла відомості, що ворог зайняв без бою Пліски й лагодить залізничний шлях та телефони.

В годині 5 по полудні, коли почало темніти, засурмили тривогу, вар­тові викликали всіх на двір. "Висипайся в лінію" — чути було зо всіх боків. Помалу задарила тиша й порядок. Вишикували козаків по роях і повели на лінію передових окопів, котра розкинулася вправо й уліво, версти на півтори від самої станції.

В юнаків набої були видані ще в Києві, січовикам же, багато з котрих не вміли добре поводитись зі зброєю, набоїв не дали, щоби не було якого-будь випадку, а в останній час, мабуть, забули. Факт той, що січовики мали не більш як по дві обойми, які вони випросили в юнаків.

Були більш енергійні хлопці, котрі заздалегідь подоставали собі набоїв і в скрутний мент поділилися зі своїми товаришами.

Козаки зайняли окопи й почали очікувати ворога.

Ніч. Тихо, хмарно, вогко, кругом багно та вогкий сніг. Козаки, що мають короткі штани і черевики без овивачів, їжаться від зимна. То там то сям дерчать кулемети, які перемінюють свої становища, шукаючи ліпших позицій для своїх стрілів. Робиться все темніше й темніше. Тихо, вітру немає, протягує тільки вогкість. Зрідка чути то сухий тріск "кольта", то глухувате стукання "максіма". Потроху все заспокоюється.

Коли це знечевля щось блиснуло, а далі гуркнуло й ворожий гармат­ний набій, закреслюючи в повітрі високу траєкторію, розірвався в 2 верстах позад лінії окопів. Потім почали стріляти залпами, поцілюючи по крилі правого відтинку. Рівно ж розпочалася рушнична стрілянина з боку ворожих стеж.

Трохи згодом біля Плісок більшовики розложили багаття й почали лагодити залізничий шлях. Наші гарматчики виїхали з паротягом і плятформою, на котрій стояла 3-х цалева гармата, до роз'їзду, розстріляли шрапнелею робітників, котрі лагодили шлях, забрали приладдя і почали гатити в самі Пліски, відки стріляли більшовики.

Командант цього імпровізованого бронепотягу, сотник Лощенко, або, як його називали козаки, "старшина в жовто-блакитному кашкеті", з одним козаком, маленькою гарматкою й кулеметом під градом куль від­важно й удачно нищив ворога, часто під'їзджаючи до самої ворожої лінії.

Коло 5-ї години ранку все трохи заспокоїлося, хоча поодинокі стріли не замовкали.

Настав день 30 січня н. ст., котрий коштував героїчних оборонців батьківщини надто дорого. Це була середа. День був вогкий і похмурий і вже з самого ранку неспокійний. Відчувалося по рухах ворога, що му­сить відбутися рішаючий бій. (Бій відбувся 29 січня, тут і вище зміщення в часі. ).

Не дивлячись на це, команда відділу зняла з бойової лінії надзвичайну варту, залишаючи на кожному відтинкові по 30 козаків.

Зранку післала кінноту в кількості 12 чоловіка в розвідку.

Довго ця розвідка не верталася, нарешті в годині 2-й дня вернулося двох людей і повідомили штаб, що більшовики наступають.

Знову засурмили тривогу. "Висипай в лінію", — закричали вартові. Знову зчинилося замішання, знову більш як половина козаків пішла на лінію, маючи по одній обоймі набоїв.

Ніхто не звернув уваги, що штабний поїзд утік зі станції, а разом з поїздом сотник Тимченко.

Зайняли окопи й почали чекати на ворога. За годину вернулася післана розвідка з січовиків та юнаків, котра доносила, що більшовики нагромаджуються біля роз'їзду, а крила їх уже наступають.

Внедовзі почалася ворожа гарматна підготовка, ведена досвідченою рукою. Всі напружено ждали... Знали, що за кілька хвилин пічнеться бій.

Командант сотні "січовиків" увесь час був на лівому крилі і додавав енергії своїм хлопцям.

На правому крилі стояли юнаки з трьома кулеметами.

О третій годині виїхала наша платформа з гарматою й почала стріляти в більшовицьке розташовання. Ця наша одинока гармата, що відповідала ворогові, стояла високо на залізничному торі добре видна як нашим, так і ворогові, і працювала під сильним обстрілом ворожих кулеметів та гармат.

Героїчно вів себе гарматник сотник Лощенко. Стріляв він надзвичайно влучно й швидко. Як потім оповідали, наш гарматний вогонь багато наробив клопоту більшовикам, котрі стояли в Плісках.

Незабаром почала зі станції працювати друга наша гармата, але слабо й недовго. Натомісць гармата Лощенка працювала інтенсивно й підносила духа завзятості в рядах козаків.

Хвилинами сум огортав козаків, коли раптом вона затихла, здавалося, що замовкла назавжди. Але це було приготовления до того, щоби з новою силою розпочати ще більший вогонь.

О 3 годині більшовики попровадили сильний наступ на правий відтинок нашого фронту. Зацокали з обох боків рушниці, заторохтіли кулемети. Гармати не переставали піддержувати їх. Козаки міцно держалися в окопах цілий час, тримаючи під вогнем ворожі лави, що наближалися до окопів.

В середині бою наша гармата перестала стрілять і наш "бронетяг" відступив на станцію — здається хтось з цих героїв був ранений.

Але незважаючи на це, бій розгорівся з новою силою. З обох боків скажено заговорили кулемети, і ворог розпочав наступ на багнети.

Ворожа артилерія перестала стріляти.

Густими колонами посувалися більшовики вперед, не дивлячись на великі втрати від рідко розсіяної нашої лави. Наступали матроси Балтійського флота і майже всі були п'яні.

6 тисяч червоної Гвардії і матросів густими лавами посувалися на відважних оборонців батьківщини. Широким луком обходили вони їх справа і зліва.

Тепер почав відчуватися брак нашої гармати, а до того почали виходити набої в козаків. Більшовики обходили наш правий відтинок на флангах, роблячи часті перебіжки. Але весь трагізм положення був у тому, що з відходом нашої гармати зв'язок між обома відтинками по обох боках залізниці був перерваний, а високий насип перешкоджав бачити звичайним оком, що, робиться на другому боці.

Більшовики робили сильний натиск на наш правий відтинок, на лі­вому нашому відтинкові провадили тільки рушничну стрілянину. І коли правий відтинок, глибоко охоплений на крилах ворогом, розпочав від­ворот, лівий відтинок нічого про це не знав. Головний удар ворога був спрямований у центр нашого фронту вздовж залізниці, де спротив був найслабший. Стація Крути, яка лежала в одній версті від лінії окопів, була обхідним рухом зайнята ворогом і таким чином коло, охоплююче наш правий відтинок, майже замикалося.

Тим часом ситуація на лівому нашому відтинкові була ще більш критична.

Не знаючи про відступ правого відтинку, лівий міцно держався на своїх позиціях, а тим часом більшовики накинулися тепер на нього, далеко огибаючи його ліве крило.

Скоро він був з трьох боків окружений більшовиками й розпочав відворот.

Таким чином ціла лінія нашого фронту була в відвороті.

Відступ правого відтинка був дуже утруднений тому, що приходилося пробивати майже через замкнене коло, не даючи його щільніше стиснути. Але відступ відбувався в порядку. Бліді, безстрашні йшли в цілий зріст козаки під градом ворожих куль, тягнучи за собою кулемети. Менш досвідчені козаки віддавали свої набої старшим козакам, а самі понуро з похиленими головами йшли вперед. Багатьом борцям рушниці попсувалися й перестали стріляти. Набоїв ставало щораз то менше. Наші кулемети перестали стріляти. Ранені, опираючися на здорових товаришів, йшли, стікаючи кров'ю. Забиті зоставалися на полі бою.

Майже без набоїв дійшли останки людей до поїзду, який після захоплення ворогом ст. Крут відступив на дві версти назад. Але небагато було таких щасливих, що дійшли до нього.

В той час, коли правий відтинок з бою відходив до поїзда й був уже за стацією, лівий відтинок тільки що розпочав відступ. Не знаючи про захоплення ворогом ст. Крути, більшість відступаючих пішла на двірець, де гадали знайти свій поїзд. 1 тільки наблизившись до станції, вони помітили свою помилку, але вже було запізно її поправити, бо ворог оточив їх зо всіх боків. В останньому розпачливому відрухові кинулись вони в атаку на переважаючого ворога, в котрій частина загинула, а решта попала в полон.

Був уже вечір, коли невелика горстка відступаючих козаків, переслідувана ворогом, підійшла з раненими до поїзда. Дали наказ сідати до вагонів. В останніх вагонах поставили кулемети, які своїм вогнем стримували лави наступаючого ворога. Поїзд помалу від'їхав, нищучи по дорозі залізничний шлях, бо про дальший активний спротив не можна було і думати.

Над полоненими більшовики довго знущалися і на другий день 27 студентів розстріляли, а трупи їх заборонили селянам ховати. 7 чоловік ранених відправили в Харків на лікування.

Довго валялися по полю тіла обезображених молоденьких героїв. І не одна мати заломила руки в божевільній нестямі і не один батько заплакав кривавими сльозами.

Дорогоцінну і найчистішу жертву принесено на вівтар самостійності України.

По увільненню України від московського наїзду в 1918 р. виникла думка відшукати й достойно поховати ці перші жертви українсько-московської війни в золотоверхому Київі.

Кілька вагонів заставлено густо трупами й на протязі кількох днів батьки й родини розпізнавали своїх близьких. Відшукано не всіх, бо одні невідомо де були розстріляні большевиками і потайки поховані селянами.

Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені.

Урочисті похорони відбулися на державний кошт, при великій участі київського громадянства, делегацій, уряду й війська.

Заходами комітету по вшануванню пам'яті поляглих мав будуватися величезний пам'ятник, але ворожа окупація це унеможливила.

Але вічний пам'ятник вони собі збудували в нашій історії. Ці українські Термопілі будуть завжди жити в нашій пам'яті і наших нащадків. І коли Україна стане вільною в сім'ї вільних народів, наші кобзарі в народних думах рознесуть славу про цих юних борців по цілій Україні, бо, як каже Шіллер: "Що невмируще має жити в пісні, мусить загинути в житті".

Всіх їх разом поховано на Аскольдовій могилі над Дніпром, відкіля відкривається широкий краєвид на Чернігівщину, де вони поклали своє життя за рідний край.

(Правопис збережено)

Потім, 19 березня 1918 р., під час переховання на Аскольдовій могилі, серед інших була і пишна промова М. Грушевського, в якій він пафосно наголосив: "Dulce et decorum pro patria mori! (лат. – солодко і гарно вмерти за вітчизну), хоча сам помирати не збирався ні за Вітчизну, ні за її волю. Пізніше, після "закордонного сидіння" повернувся в уярмлену Московією через безпосередню його допомогу Україну і "чесно" служив Совдепії.

Деякі матері, засвідчує д-р Лонгин Горбачевський, після того як побачили тіла своїх синів – збожеволіли. "Братани" – "чісто по-братскі" познущалися над юнаками "…

І хоча "асвабадітєлямі" під страхом смерті мешканцям Крут було заборонено ховати загиблих, селяни їх поховали. Аскольдова могила – це вже перепоховання. До нас дійшов і народний голос, а саме пісня.

ПІСНЯ ПРО ГЕРОЇВ КРУТ

(народна)

Виряджала мати сина під Крути із дому,
Розчесала йому кудрі понад головою.
— Іди, іди, мій синочку. В бою не вагайся!
Як побореш воріженьків, додому вертайся!
— Іду, іду, моя мати, чиню твою волю,
А ти, мамо, молись Богу, щоб вернувсь додому.
Ждала, ждала мати сина, під Крути ходила
І шукала між трупами найменшого сина.
А як знайшла між трупами голівоньку сина,
Положила на коліна — та й заголосила.
— Люлі-люлі, мій синочку... А я твоя мати,
Тебе вбили воріженьки, москалі прокляті.

Народну пісню записав Микола БАРБОН

А хто її чув на українському радіо, різних FM-ах, бачив в чийомусь виконанні на каналах українського TV ?.. Там лише Смєрдючкі і різний московський мотлох. До речі, в переважній більшості, все це "хахльонкі" і "хахльоночкі" або вихідці з України, які щоденно і щоночі начинюють блювотою український ефір. Без зайвих докорів сумління, церковно-московським сленгом Елочки-людожерки, "калотят бабкі" в тій таки Україні… "Какіє Крути – про попу і про пісю – ето доходчівєй і прібильнєй!"…

За Грушевським і нині, вже в наші дні, різного калібру "державці", віддаючи належне героям Крут і рвучи на собі сорочку, плачуть та тужать, не називаючи винуватців – "канкрєтних" злодіїв з того боку, і своїх таки, своїх зрадників. На відміну від них і багатьох дописувачів про Крутянську трагедію Е. Маланюк закликав не плачем вшанувати честь юнаків:" За набої в стінах Софії, За криваву скруту Крут, — Хай московське серце Росії Половецькі пси роздеруть. ". У того ж таки Е. Маланюка знаходимо рецепт і для :" Тих, що живуть без сліз і честі, Хто скинув і любов, і злість ", але які й досі "по урядах", "верховних радах", "кабінетах міністрів", продовжують ганебну справу віннічєнків-грушевських , саме для них трагедія Крут мусить щоденно дзвеніти грізним набатом , як пересторога, що зрада – цінна ворогові, зрадник – нікому !

Євген МАЛАНЮК

* * *

Вчини мене бичем Твоїм,
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.
Хай безсоромні очі їсть,
Тих, що живуть без сліз і честі,
Хто скинув і любов, і злість,
Бо не під силу було нести.
Хто все зітхав — заснуть, втекти,
Сховатись за Мазепу й Крути,
Коли грозою йшли — віки! —
Над полем рути і отрути.

З "ВАРЯГІВ"

І не вирватися, не згоріти, —
Древній обрій ревно стиска.
Синьооокий, стрибожий вітер, —
Мов комонна стать козака.

Свисне шабля хижо і гостро, —
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.

Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита,
І стрілою дзижчатиме чвал.
... Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал...

Ти, у кого і нерви — бандура,
В чиїм серці ридає раб, —
Стань шулікою, вовком, буй-туром,
Тільки просто, просто — на Муром —
Заграбоване граб!

Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім'я, —
Всю палючу отруту злості
На сусальне злото Кремля.

А чи стукає сьогодні український "попіл Клааса" ще комусь до серця?...