Найкращий фільм ХХ сторіччя «Хоробре серце» Мела Гібсона починається з жорстокої, несправедливої, навіть підлої за своєю суттю, і все ж таки – прописної істини: «… Шотландія. ХІІІ сторіччя. Я розповім вам про Уїльяма Волеса. Англійські історики стверджуватимуть, що я брешу , адже історію пишуть ті, що вішають героїв ...»

Так само і у нас в Україні «правдивою» вважалася (а декому аж пече щоби так «вважалося» і надалі) лишень та «історія», що залишив в своїх приповідках Кара-Мурза та його учні й послідовники на кшталт погодіних, соловйових і т.д. В Україні цю традицію «гідно» підхопили (як прапор Стаханова) різного роду академіки клану Толочків та «професори» типу вихідця із синайського півострова Д.Табачніка.

Холодний Яр. Мабуть одна з найбільш сакральних місцевостей України. Разом із Хортицею тут в кожнім урочищі, урвищі, пагорбі, потічку, навіть камінчику таїться душа Роду нашого великого. За останні п'ять сторіч саме Холодний Яр, щонайменше двічі, виступав у ролі осереддя духу Українського і саме з його єства народжувались знаменні події і великі сини та дочки Роду нашого. Так було вже далекого 1768 і так було в 20- роках минулого століття. Як тут не пригадати пророчі слова Т.Шевченка:

«Бо в день радості на вами

Розпадеться кара.

І повіє вогонь новий

З Холодного Яру»

« Холодний Яр – це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом – можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом » – писав Ю. Горліс-Горський у романі «Холодний Яр». « Чигиринщина — це місцевість, в якій все говорить про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовом, стоїть “домовина України” — церква Богдана... Над Чигирином — гора, на якій стояв замок гетьмана Дорошенка.. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю... Про це свідчать сотні високих могил-курганів: “татарських”, “лядських”, “козацьких”, які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних легендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять “городки” та неприступні манастирі-фортеці, за валами яких укривалося колись населення перед ворожою навалою. В часи нової “Руїни” вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шиї, серед якого не загинули ще без сліду войовничі традиції предків-козаків, яке однаково любило і плуг і рушницю. Ці села були в свій час козацькими сторожами перед “Диким полем” — царством орди, що недалеко звідси починалося. Природні умови: великі ліси, гори, яри — робили їх вигідними для оборони. Вони століттями жили спільним життям з недалеким Запоріжжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Розповсюджені в селах прізвища: Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Верни-Гори, Верни-Дуби, Запоріжці, Залізняки і цілий ряд знаних з історії Козаччини прізвищ — говорять самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили для боротьби.

Коли на Україну посунули вперше червоні москалі, населення тих сіл береться за зброю, якої понаносило з царської армії, і починає з ними боротьбу. Ця боротьба не мала “соціяльного” підложжя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким “роздарували” козацькі землі московські царі, а йому, бо вона полита потом і кров'ю його дідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним з поверненням того потоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про “землю і волю”. Москаль — чи “білий”, чи “червоний” — був для нього лише москаль — одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково: кулями.

Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі — визволення України — в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли “товариші” починали через міру обдирати селян — тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин манастир поблизу нього.

Назва: “Холодний Яр” — перестала бути назвою лише одного із численних ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З бігом подій в Україні перестав він бути повстанчою організацією чисто місцевого характеру. В лавах його боєвиків можна було зустрінути полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону.

Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався в тямки червоним і білим москалям у 1919 році, і загинув там, залишивши по собі широку славу, був осавул Війська Кубанського — Уварів. Першим організатором і отаманом був двадцятип'ятилітній селянський хлопець із села Мельників — Василь Чучупака.

Холодний Яр кров'ю і загравами спалених ворогом сіл вписав блискучі сторінки в історію визвольної боротьби » – продовжував Ю.Горліс-Горський.

Щороку нащадки славного козацького роду з усієї України і з тих земель, що поки поза її теперішніми межами, збираються в Холодному віддати шану славним героям. Одним із таких героїв є уродженець сколотсько-улицького степу Кость Пестушко – отаман Блакитний.

Кость Степовий-Блакитний (справжнє прізвище Костянтин Юрович Пестушко) народився 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині с.Ганнівки на Катеринославщині. Батьки його, крім 25 десятин землі, тримали Повітову Земську Станцію, яку перейняли від Семена Павловича Пестушка - діда Костя.

Кость мав три сестри Поліну, Віру, Уляну та трьох братів Івана, Федора, Миколу.

Батько, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковно-приходської школи; мати, Олександра, була малописьменною; обоє тяжко працювали, щоб дати всім дітям освіту. Ще до революції 1917 року всі сестри покінчали гімназії.

Дитинство Костя мало чим відрізнялось від дитинства інших сільських дітей: грав з хлопцями на вигоні у війни, ходив до школи, допомагав батькові по господарці.

“Сестри наші росли панночками-гімназистками. Вчились, приїжджали на вакації і дуже мало втручались у господарські справи. А нам, хлопцям, часом доставалось”, – згадував Федір Пестушко, майбутній автор документальної повісті “В Херсонських степах”.

“Нас мама жаліли, а самі дуже багато робили. Ми, правда, мали служницю і строкових робочих, але тато вставали раніше їх, ще до сходу сонця і, поки робочі спали, напували й годували коней, а мама, ще доки розвидниться, кінчали варити в печі обід. Лягали мати спати пізно, бо пряли і в'язали при каганці і керосиновій лампі”, - згадувала Віра Пестушко.

Не дивлячись на те, що мати мало допускала дівчат до кухні і праці в полі, вони не були ледачими: всі майстерно в'язали, вишивали, а деякі й шили одежу.

В міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, поступив до Олександрівського механіко-технічного училища (тепер Запорізький технічний університет - Р.К.).

Одначе цієї школи закінчити йому не вдалося, бо восени 1915 р. Кость добровольцем пішов на Першу Світову війну.

Про цю подію сестра Віра оповідає так:

“Кость дуже добре вчився, особливо з математики. Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость задавав йому питання, на які вчитель не завжди мав відповідь.

Завершились ці не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.

- Теперь вы материал знаєте, - заявив вчитель і поставив йому "відмінно".

- Вы действительно так думаєте? - перепитав Кость.

- Конечно, - відповів учитель.

- Так вот что, господин профессор, я за целое лето книги в руки не брал, – заявив Кость, а увечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт”.

Віра, очевидно, була певна, що ця несправедливість стала причиною рішення йти на фронт. Але чи дійсно було це так, що здібний до науки студент Костянтин Пестушко покинув школу тільки тому, що мав конфлікт з учителем, якого, до речі, не поважав, оскільки той не міг добре розібратись у тому, що викладав? Очевидно, цей конфлікт став тільки поштовхом для юнака, який хотів стати на захист країни від німців.

Професор історії Дмитро Дорошенко у першому томі “Історії України” (1917-23 pp .) свідчить, що більшість населення російської імперії захопив загальний настрій патріотизму. Про ставлення українців до війни вчений пише так: “Хоч більшість організованих українців поставились до війни стримано, але були й такі, що, поділяючи загальну ненависть російської інтелігенції до "німецького мілітаризму", сподівались, що по розгромі його наступить нова, ліберальна ера в російській внутрішній політиці”.

“Були й такі, - пише вчений, - що дивлячись, як бадьоро, навіть з певним підйомом відбувалась на Україні мобілізація, захопились цим настроєм народних мас і рішили "йти за народом". С.В.Петлюра, будучи редактором "Украинской Жизни" в Москві, видав декларацію, в якій говорилося, що для українців єсть лише один вибір між Росією та Австрією – вибір на користь Росії, і що українці повинні совісно виконати свій обов'язок перед державою. Так само Київська “Рада” надрукувала статтю про те, що українці повинні боронити російську державу, бо вони тим самим боронять свою власну землю від ворога, який напав на неї”.

Загальна атмосфера патріотизму на початку війни могла вплинути на Костя.

Зрозуміло, сподівання українців не виправдались.

Кость міг і не знати, як росіяни під час бойових дій 1914-15 років немилосердно нищили українське життя в Галичині: майже два роки він воював на турецькому фронті. Воював хоробро і дістав в нагороду кілька Георгіївських хрестів. Після поранення, коли Кость вийшов із шпиталю, його вже не вислали на турецький фронт, а направили до офіцерської школи в м.Горі на Кавказі.

Закінчивши військову школу, вже офіцером, Кость був направлений на Західний фронт, де його застала Лютнева революція 1917 року.

Брат Федір оповідає, що на заклик Тимчасового Уряду Кость зголосився добровольцем до т. зв. “ударних батальйонів смерті”. Тут його й захопила жовтнева революція.

Почалась анархія на фронті і в цілій країні. Солдати, розпропаговані більшовиками, почали криваві розправи над офіцерами.

Деталі демобілізації Костя Пестушка з армії не відомі. Відомо тільки, що від розправ його врятували підлеглі солдати, які допомогли йому виїхати до с.Павлиша, біля Кременчука. Звідти він пішки добрався до рідного села Ганнівки.

9 лютого 1918 року українські делегати підписали в Брест-Литовську мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Ці держави визнали самостійність України.

Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли військову допомогу Україні в боротьбі проти Росії. За це Україна зобов'язалась дати їм мільйон тонн хліба та інших харчових продуктів за твердими цінами.

Коли німці разом з трьома дивізіями українських вояків, сформованих з полонених українців царської армії, прийшли в Україну, земельні власники почали домагатися від Центральної Ради відновити їхнє право на володіння землею. Соціалістична Центральна Рада не погоджувалася на зміну своєї політики щодо землі. Тоді Всеукраїнський Союз Земельних Власників, який підтримали німці, 29 квітня 1918 року вчинив державний переворот. Центральна Рада мусила розійтися. З'їзд делегатів Союзу проголосив Гетьманом України генерала Павла Скоропадського.

Земельні закони Центральної Ради були скасовані й проголошено відновлення приватної власності на землю поміщиків.

Формуючи регулярну українську армію, Гетьман Скоропадський провів мобілізацію. Разом з іншими молодими людьми було мобілізовано й Костя Пестушка. Його було призначено, за словами брата Федора, до Маньківського полку на Уманщині.

Українські соціал-демократичні кола були проти ідеї відновлення Гетьманства і об'єдналися в Український Національний Союз.

Після повалення кайзера Вільгельма 9 листопада 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський був позбавлений підтримки Німеччини і на домагання Антанти проголосив 14 листопада 1918 р. федерацію України з “майбутньою”, небільшовицькою, Росією.

Скориставшись цим, Національний Союз розпочав протигетьманське збройне повстання.

Згідно з розповіддю брата Федора, Кость під час цього повстання приєднався до військ Симона Петлюри. Деякі полки, які були організовані Гетьманом Скоропадським, розійшлися, а деякі приєдналися до Симона Петлюри.

В результаті Гетьман Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся влади й виїхав за кордон.

Українську Народну Республіку було відновлено. На її чолі стала Директорія.

В ті дні російські більшовики повели наступ на Україну. З січня 1919 р. вони захопили Харків, 12 січня – Чернігів. 16 січня Директорія нарешті оголосила війну Росії.

Почалася розпачлива боротьба під проводом Симона Петлюри проти червоної Росії. Більшовики наступали рішуче: 19 січня - вони вже в Полтаві, 25 січня – в Катеринославі. 1 лютого захопили Кременчук. – 5 лютого червоні окупанти ввійшли до Києва.

У червні 1919 р. місцевість, де жила родина Пестушків, була зайнята денікінцями. Кость, не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м.Олександрівська, де ще з студентських років мав багато знайомих. У них він й переховувався до січня 1920 року.

Чому він утік від денікінців? Очевидно, що у нього зникло бажання захищати російську імперію, а перебування в українському війську показало йому найкоротший шлях для звільнення Батьківщини.

В січні 1920 р. на Водохреща Кость повертається знову до рідного села, але в ту ж ніч до села вступили лотиші – Червона Лотишська дивізія. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ дивізії, що додому повернувся “білий офіцер”.

Костя заарештували, але перевіривши його інформації про місцеперебування в Олександрівському і, переконавшись, що він у денікінській армії не був, звільнили.

В той же день Військова Рада Лотишської дивізії зібрала збори всього села і на цих зборах Костя було вибрано Головою Волосного Революційного Комітету і Комісаром Волості села Ганнівки. На цій посаді Кость перебував близько трьох місяців – до10 травня 1920 року.

У травні 1920 року було оголошено мобілізацію до Червоної Армії річників 1898,1899 і 1900. Новобранці повинні були їхати до Кривого Рогу під опікою Ганнівського Голови Волосного Комітету, Костянтина Юровича Пестушка і Голови Волосного комітету сусіднього села, Жовтої, Григорія Кіндратовича Гниненка, колишнього капітана царської армії.

Кость (чи сам, чи з Гниненком) підмовив новобранців не йти до червоного війська, а організуватися у повстанський загін, щоб боронити Україну.

Новобранці погодились і 12 травня 1920 р. вчинили в Кривому Розі бунт.

Цей день повстання став днем створення Степової дивізії, 3 яку очолив Кость Пестушко. Спочатку повстанці називали його Степовим, а пізніше, з конспіративних мотивів, Отаманом Блакитним.

Олена Несіна , племінниця і хрещена дочка Отамана Костя Блакитного

Звільнення Кривого Рогу

Большевики посилено готувались до мобілізації в Україні річників 1898-1900. По селах розліплювали відозви до народу із закликом готуватись до чергового призову. У відозвах говорилося, що служба у червоній армії - велика честь для трудящих, що червона армія - перша в світі армія робітників і селян, що вона робить велике історичне діло - визволяє трудящих від гніту поміщиків і капіталістів.

Та ті “патріотичні” відозви не дуже зворушували селян. Прочитавши такий заклик, селянин злісно спльовував, міцно лаявся і йшов собі геть. І, нарешті, п'ятого травня 1920 р. вивісили грізний наказ повітового комісаріату:

“Военный комиссар Криворожского уезда т.Полевой приказал: всем гражданам, родившимся в 1898, 1899 и 1900 годах прибыть на призывной пункт в город Кривой Рог, улица Глинки, 33 - 10 мая настоящего, 1920 года, к 8 часам утра, имея при себе удостоверение и военный билет.

Все уклонившиеся от явки будут рассматриваться, как дезертиры, за что понесут самое суровое наказание по законам военного времени, вплоть до расстрела.

Зав. делопроизводством военного комисариата Контранкевич”.

Новобранці спішно готувалися до “призову”: діставали позакопувані в садах гвинтівки, прочищали іржу, змащували їх щедро олією. Бо саме цей “призов” і мав стати першою іскрою, що розпалить пожежу всенародного повстання на Херсонщині.

Готувались і волосні провідники. Вони скликали сільських провідників, повчали, ділили між ними зброю, перевіряли, як вони знають свої обов'язки.

Сьомого травня зійшлася нарада волосних керівників Криворіжжя. Вона була коротка й ділова. Волосним провідникам наказано, щоб усі новобранці з'явились до приймального пункту організовано і щоб кожний мав якусь зброю, приховану на підводі в соломі. Розказано, як їм триматись на комісії і що робити по комісії. Кожний знав своє місце і знав, що має робити.

Сільські провідники того ж дня ввечері були скликані волосними провідниками на окрему нараду, де їм переказано все, що вирішено...

І після того кожен з нетерпінням, з причаєним віддихом чекав дня десятого травня, що обіцяв щось нове і тривожне, цікаве і загадкове, сміливе і таємниче...

А більшовицькі комісари теж готувались до призову - по-своєму. За всіма правилами воєнного мистецтва розставляли в місті кулемети на дахах будинків, на небезпечних перехрестях вулиць спішно будували цегляні барикади, комсомольці обсаджували окремі ділянки міста, які мали боронити... на випадок заколоту новобранців.

Нарешті дочекалися хлопці того дня десятого травня. Ще як слід і Волосожар не погас на молочно-сірому обрії неба, ще непробудним сном спало невмите небо за Кочубеївськими лісами, і лише зрідка починали висвистувати ранні жайворонки, як усі головні дороги від волостей до Кривого Рогу вкрилися нескінченний валками селянських підвід, а на кожній - по восьмеро, по десятеро молодих, жвавих хлопців - цвіт землі української.

В чистому ранковому повітрі знявся дзвінкий шум, галас. Новобранці почували себе чудово: жартували, сміялися, співали. Он там десь якийсь Терешко розтягає свою дворядку, а дужі, молодечо-буйні, нестримні голоси раптом підхоплюють:

Ой ти ж, мила ти моя,

Я тебе потішу:

Візьму камінь стопудовий

-До шиї привішу...

А спереду десь, із колони Недайвідців, на крилах летять слова:

Ой, гук, мати, гук,

Де козаки йдуть...

Та й веселая тая доріженька,

Куди вони йдуть...

А ще далі, з колони Тернівців, лине:

Нам поможе Святий Юрій,

Ще й Пречиста Мати...

І всюди гамір, співи, гострі селянські дотепи. Тільки на передній тачанці не сміються й не жартують. Вона запряжена двома кіньми в яблуках, що не йдуть, а танцюють, як добрі танцюристи на весіллі. На тачанці сидять, мовчазні, задумані - Степовий, Вовгура і Гнибіда. 1

Але мовчанка тягнеться недовго. Ось Степовий виймає план міста, розкладає його на колінах, розглядає сам, а тоді починає, тикаючи олівцем в окремі місця плану, щось доводити сусідам. Голови всіх схиляються над планом, і в них зав'язується жвава розмова.

А дорога до міста все скорочується і скорочується. І ще не встигла луна від дзвону, що вибив восьму на башті міського собору, потонути в дзеркальних водах Інгулу, як тачанка з сірими кіньми в яблуках під'їхала до триповерхового будинку на вулиці Глінкі, їм назустріч вийшов присадкуватий комісар із приплющеним червоним носом і з рудими вусами, що стирчали як настовбурчена щетина на худій свині.

- Здравствуйте, товарищи! - звернувся хрипким голосом, - ну, как, все приехали?

- Так точно, товарищ комиссар! - по-військовому відповів Степовий, витягтись, як на команду “струнко”.

- Ну, хорошо, - поважно процідив крізь зуби комісар, - пусть подводы останавливаются на площади, а старшие групп - ко мне.

- Есть, товарищ комисар! - браво клацнувши закаблуками, відповів Степовий.

І незабаром почала роботу приймальна комісія. Один за одним заходили в будинок хлопці. Приймали їх на кілька столів. В кабінетах гамірно цокотіли друкарські машинки, вистукуючи спрямування до військових частин. І найбільше друкувалося спрямувань до 66 стрілецького полку, розташованого... в Казані. Було й до Тули, і до Саратова. Тільки не в Україну. Бо червоні добре знали, яким духом дихають українські новобранці, і розуміли, що лишати їх в Україні дуже й дуже небезпечно...

За два дні всі приймальні процедури закінчено. І ранком третього дня всіх вишикувано на площі й урочисто роздано спрямування до військових частин. Хлопці приймали папірці, згортали їх учетверо, ховали до кишень і дякували воєнкомові... за довір'я. А він, мов сич, надутий, походжав по лавах та тільки підхвалював хлопців.

Скінчилось і це.

Тоді воєнком вийшов у центр колони. Пролунав голос Степового:

- Струнко!

На ту команду новобранці, ніби старі курсанти учбової команди, завмерли. І тоді залунав захриплий голос воєнкома:

- Товарищи новобранцы! С этого дня вы становитесь настоящими воинами рабоче-крестьянской красной армии. Это, товарищи, не шутейное дело, а дело ответственное, товарищи, я думаю, что вы сознательный народ и понимаете это. Это очень важное дело. Да, товарищи, важное дело. Нужно только сознательно понять, какое это важное дело. Благодарю, конечно, за то, что организованно приехали, все конечно, молодцы, что приехали организованно, конечно...

На останньому слові він засмикався і на тому скінчив.

Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою. Пильно дивися на своїх соколів і зрідка, ледве помітно, посміхався в пухнасті чорні вуса. Рум'янці йому на щоках чимдалі більше розгоралися. А коли воєнком замовк, він витягся на команду “струнко” і напружено чекав секунду, другу...

Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олова в повітрі і ввігнався у скроню воєнкома. Той снопом повалився на землю. Інші урядовці военкомату на мить отетеріли.

І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:

- За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!

Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання.

За мить площа спорожніла. А на тому місці, де тільки-що рудовусий воєнком виголошував свою промову, лежало, крім нього, ще вісім трупів воєнкомівських урядовців.

Рудовусий корчився у передсмертній агонії, а зі скроні йому стікав повільно тонкий струмок і ліньки капав з бороди у придорожний пил.

Колони новобранців, поділившись на чотири групи, відбивали розмірений військовий крок, затягуючи незрозумілу в тих обставинах пісню:

Нам поможе Святий Юрій,

Ще й Пречиста Мати

Комуну воювати...

Совєтські урядовці, мов переполохані зайці, ховались по льохах, горищах і у підземеллі. Почулися перші несміливі черги Максима з Поштової вулиці. То ударна група повстанців з Степовим наблизилась до будинку повітової ЧК, де їх зустріли кулеметним вогнем.

І враз мелодію Максима перервали сильні вибухи гармат. В повітрі пролунало могутнє: “Слава-а!”.

Повстанці штурмували ЧК, де засіло близько сотні чекістів з кулеметами.

За півгодини будинок був уже в руках повстанців. Із льохів ЧК виходили перелякані в'язні. Вони тривожно озиралися, не розуміючи, що сталося. Але скоро все стало ясно. І тут відбувалися неповторні, зворушливі картини: там батько сина притискав до грудей, там жінка чоловіка зустріла, а мати - дитину... Очі в кожного залиті сльозами радості, сльозами щастя волі.

Тут таки на подвір'ї ЧК нашвидку відбувся збір визволених. Степовий теплими словами втіхи привітав нещодавніх в'язнів. І ударна група, разом із визволеними, здатними рухатися, помашерувала Поштовою. Залунало могутнє “Ще не вмерла...”. До колони приєднувалися місцеві робітники, приїжджі селяни, чоловіки й жінки, дорослі й діти. Колона все зростала й зростала. І незабаром місто перетворилось на безбережне море людських хвиль, що заливали собою все навкруги.

Лише зрідка лунали здалеку запізнілі окремі постріли та глухі вибухи гранат. То хлопці розраховувалися з рештками “товаришів”, що позасідали на дахах або в льохах і далі пробували чинити опір.

До четвертої по півдні місто зовсім було звільнене від московського загарбника. На будинку колишнього военкомату і колишнього ЧК замаяли жовто-блакитні прапори. В першому розташувався штаб повстанкому, у другому - відділ контррозвідки.

Вістка про захоплення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілась по найближчих селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу...

Юрій Степовий, “В Херсонських степах”. С.24-29.

Звільнення Херсону

Дивізія просувалась до Херсону переважно ночами. Днювали у невеликих лісках, подекуди порозкиданих по Херсонщині, по селах та хуторах. Великих населених пунктів уникали. Такі пункти, як Долинська, Бобринець, Новий Буг обходили за кілька кілометрів. Загалом марш проходив дуже скрито і ніяких сутичок по дорозі не було. За кілька днів зосередилися біля самого міста...

Вирішено було нападати на місто тихо, без усякої артилерійської підготовки. Опівночі зняти червоні пости. Цим керувати доручено Сашкові Романенкові. На час зняття постів всі групи мусіли бути зосереджені у зазначених місцях і за сигналом нападати. Вся підготовка мусила була скінчитись до третьої години ночі...

Над Херсоном стояла нічим не порушувана тиша. Лише прозорі води замріяного Інгула розмірене хлюпались об скелясті береги сірого граніту, повільно спливаючи до старого Дніпра, та полохливі крижні у дзеркальних плесах зрідка порушували мертву тишу. Густий очерет у Дніпрових плавнях нашіптував тривожну пісню, яка обережно прокрадалася сонними долинами за місто, і десь далеко зникала.

А Степовики, користуючись тишею, прокрадалися, хто до центру, хто до військових касарень, а інші - на протилежну околицю міста, де в зелені пахучих берез потопала артилерійська школа: кожний займав своє, вигідне, становище до наступного штурму.

Херсон спокійно спав. Раптом із пожежної вежі пролунав дзвін - один, другий, третій... І ще луна третього удару дзвону розкочувалася широко по Дніпрових плавнях, як у центрі ляснув рушничний постріл. Полився смертоносний вогонь відразу із кількох Максимів, до них приєдналися Кольти, вибухнули гранати, розляглося грізне: “Сла-ава-а!”.

Все змішалося у смертельному танку. Повисли в повітрі одчайдушні крики, зойки, стогони. Повстанські резерви заливали широкі вулиці міста. Але в їхній допомозі майже не було потреби, бо всі призначені пункти вже були опановані ударними групами. Напад проходив вдало...

Несподівано від пристані прошуміло в повітрі кілька артилерійських шрапнельних пострілів, за ними заграли станкові кулемети. Почулись несміливі вигуки: “Ура!”...

Як з'ясувалося пізніше, прибуло багато моторових човнів з артилерією й піхотою.

Артилерія почала безперервний обстріл міста, а піхота під її прикриттям посунулася суцільними розстрільнями до міста. Удар від пристані був раптовий та несподіваний. Колони повстанців здригнулись і почали відступати. Місто заливали червоні розстрільні. Вони безперервно сунулися й сунулися. За якусь годину повстанці залишили місто, відходячи в західному напрямку. Правда, відступ був частково організований, бо його прикривала із західного боку артилерія.

Степовий, як вихор, літав між відступаючими і з усієї сили кричав: “Давай, давай!”. Його англійський рисак рвав землю копитами, наступав на п'яти відступаючим, обкидав їх клоччям піни, а артилерія - і з одного і з другого боку - безперервно ревла розлютованим звіром.

За два кілометри від міста Степовий залишив засідку: Лютого з кінним полком і Чорного Ворона. Сам з рештою відступав усе далі. Червоні в шаленому пориві блискучого успіху рухалися вперед і вперед. Ось уже наступають на п'яти повстанцям. На п'ятому кілометрі від міста Степовий кулею вилетів наперед. Махнувши шаблею, голосно гукнув: “Стій!”.

Усе вмить зупинилося. З невеликого ліска, де засів Лютий, відкрили смертоносний вогонь кулемети, а напереріз червоним вилетіли Воронівці. Кіннота йшла повним алюром. Кіннотники з криком і гиком, який вони добре засвоїли ще у Махна, хмарою насувалися на червоних.

Ворог з несподіванки оторопів. Дехто боязко відстрілювався, а більшість підіймала руки і здавалась, але Ворон нікого не щадив. Розгорілась пекельна м'ясорубка. Повстанська піхота теж кинулась назад. Степовий спішився, коня передав вістовому, а сам спереду розстрілень йшов на повний зріст. Запалені героїчним прикладом свого отамана, піхотинці лавами накидалися на червоних і кололи, і кололи багнетами...

Степовий вискочив на тачанку, а Сашко біля нього - другим. Тачанка помчала вперед. Раптом зупинилась. Робиться різкий поворот. З кулемета полився вогонь. Червоні падають, як підкошена трава. Кругом гримить: “Слава-а!”. Скрегочуть шаблі по твердих черепах. Цівками бризкає кров. А з-за ліска вискакують усе нові й нові сотні. Ворон, немов примара, літає між червоними, поблискуючи шаблюкою по ворожих головах.

Недобитки вихром змітаються до міста, а там - урозтіч по дворах. Кіннотники гасають по вулицях, ускакують у двори і дорубують утікаючих. Тишанін так захопився, що за одним влетів конем у перукарню. Піхота суцільною лавиною сунула містом, доганяючи червоних.

У місті зчинилася страшна паніка. Все втікало до пристані, але мало кому вдалося врятуватися моторовими човнами.

Біля четвертої години місто було в руках повстанців...

Площа залита народом. На селянському возі, як на трибуні, з'являється Степовий. Усміхненим поглядом обвів натовп. Натовпом пробігло: тсс... тсс... Людське море затихло... По майдані прокотилося могутнє: - Слава! Слава! Слава-ва-а! Із грудей багатотисячного натовпу прорвалося нестримне:

“Ще не вме-е-рла Україна, І слава, і во-о-ля”...

А десь далеко, у Дніпрових плавнях, луна віддавала:

“Згинуть на-а-ші во-о-роги, Як роса на со-о-о-н-ці-і”...

Урочистість закінчилась. Повстанські відділи гужем витяглись на просторі вулиці Херсону. Курс лежав на захід. Площа поволі порожніла. Однак ще довго на площі вимахували хустками, кашкетами, капелюхами. Повітря пахло чадом...

Юрій Степовий, Названа праця. С.63-67.

Все це відбувалось ще задовго до 1943 – року утворення УПА. Саме звитяга і слава Холодного Яру стала одним з найголовніших чинників щодо її творення.

Нині і на малій батьківщині українського лицаря – землях колишньої Бугогардівськлї паланки Вольностей Великого Війська Запорозького Низового нині належним чином вшановується пам'ять цього лицаря.

«… 15 березня в с. Ганнівці, що на Кіровоградщині, відбулася регіональ­на науково-практична конференція з нагоди 110-ї річниці від дня народ­ження отамана Степової дивізії Костя Пестушка (Степового-Блакитного).

Урочистості відбулися з ініціативи Асоціації криворізьких літераторів та Криворізької паланки Січеславського козацтва запорозького. В них також взяли участь науковці Криворізького історико-краєзнавчого музею, представники Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей, козаки Інгульської паланки Українського козацтва, члени Криворізького міського об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка, Криворізького центру дитячої творчості "Горицвіт", учителі та учні ганнівської школи представники Ганнівської сільської ради, громадськість села, а також духовенство Кіровоградської єпархії УПЦ КП на чолі із владикою Серафимом.

Серед почесних гостей були присутні генеральний директор Криворізького державного гірничо-збагачувального комбінату окислених руд у м. Долинській ганнівчанин Микола Колісник, голова Криворізького міського об'єднання ВТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка Микола Коробко, отаман Криворізької паланки Січеславського козацтва запорозького Леонід Силка зі старшиною.

Владика Серафим відправив панахиду за Костем Пестушком та його побратимами, а учениця Марія Сущенко запалила біля портрета Костя Пестушка свічу пам'яті, яка символізувала відродження пам'яті про славного земляка. Прозвучала пісня "Попливли вінки" у виконанні лауреа­та фестивалів авторської пісні Марії Михайличенко. Після благословіння заходу владикою Серафимом з вітальним словом до учасників конференції звернулися Ганнівський сільський го­лова Віктор Ісак, директор ганнівської школи Ольга Канівець та почесні гості.

З доповіддю "У боротьбі за землю і волю" на конференції виступив голова Асоціації криворізьких літераторів Володимир Стецюк. Ґрунтовний аналіз повстанського руху у 1917 - 1920-х pp. на Криворіжжі зробив завідувач відділу Криворізького історико-краєзнавчого музею, член Історичного клубу "Холодний Яр" Олександр Мельник. Про роль Костя Пестушка у Визвольному русі розповіли начальник штабу Криворізької паланки полковник Олександр Іванов та викладач історії володимирівської школи ганнівчанка Неля Дудник. Цікаві пропозиції щодо увічнення пам'яті про Костя Пестушка, виховання молоді на прикладі борців за незалежну Україну та поширення правдивої інформації про Визвольні змагання, зокрема книг відомого дослідника повстанського руху Романа Коваля, зробили булавний Інгульської паланки Андрій Пустовіт і хорунжий Георгій Портянко.

Учасники конференції одностайно схвалили резолюцію. В ній зокрема пропонується ганнівському голові Вікторові Ісаку перейменувати вулицю Леніна на вулицю Костя Пестушка та встановити в Ганнівці пам'ятний знак з написом - "Славному землякові, герою визвольної боротьби проти більшовизму, Головному отаману Холодного Яру Костю Пестушку (Степовому-Блакитному) 1898 - 1921"; а Криворізькій міській раді встановити пам'ятну дошку на будівлі колишнього окружного військкомату (вул. Глинки), де 12 травня 1920 р. почалося повстання під проводом Костя Пестушка. Учасники конференції також мають намір звернутися до Президента України Віктора Ющенка із клопотанням присвоїти Костеві Пестушку звання Героя України.

Вирішено організувати пошукову роботу з метою встановити місце поховання Костя Пестушка на ганнівському цвинтарі, з'ясування долі його близьких і рідних; встановлення імен ганнівчан, соратників Костя Пестушка. Дослідникам невідомих сторінок життя та діяльності повстанців Січеславське козацтво запорозьке планує заснувати щорічну премію для молоді та юнацтва трьох ступенів - у розмірі 500, 300 та 200 грн.

З метою поширення правдивої інформації про Визвольні змагання вирішено звернутися до районної влади, фермерів і підприємців із клопотанням про надання фінансової підтримки для видання збірки матеріалів цієї конференції та книги історика Олександра Мельника "Отамани степового краю", а також придбання для бібліотек книг дослідника повстанського руху Романа Коваля. Запланова­но провести з учнями ганнівської школи класні години, присвячені видатного діяча Визвольного руху Костя Пестушка.

По завершенні конференції в да­рунок ганнівській школі організатори передали портрет отамана Степової дивізії, книги Олександра Мельника "Голод. Хроніка, документи та матеріали голоду 1921-1923, 1932 - 1933 рр, на Криворіжжі", "Більшовизм проти православ'я" та перший том "Історичної енциклопедії Криворіжжя", а також книгу Олександра Іванова "Велика перерва", її якій йдеться про події 1920 - 1940-х років на Долинщині Кіровоградської області. Шкільну бібліотеку також поповнять і патріотичні видання, передані Валентиною Кривдою, представницею Центру національного відродження ім. Степана Бандери.

Володимир СТЕЦЮК, голова Асоціації криворізьких літераторів.

с. Ганнівка - м. Кривий Ріг

"Ніколи степ цей не забуде"... – і то є правдою – саме ці лицарі своїм життєвим шляхом подали приклад нам, їх нащадкам. А звідси і народна мудрість – «Козацькому роду – нема переводу!» Шануймося братове! Ми варті того! І саме такі урочища як Холодний Яр та інші сакральні українські місця слави й величі Духу Незборимого нашого Великого Роду допоможуть і «мертвим, і живим, і ненародженим!»...

Підготував онук Холоднояроського отамана Чорного Ворона родом із улицьких степів (нині Херсонщина – Миколаївщина) О.Черненко (м. Запоріжжя)