Історичні твори Василя Татіщева та Михайла Ломоносова в "опрацьованні" московських опричників від науки

Цікаво пригадати, як у Москві почали з'являтися деякі достовірні українські історичні джерела стосовно Руси. І не тільки українські.

Якщо О. Лизлов наприкінці XVII століття ще не мав уявлення про твір великого Нестора "Повість временних літ", то вже в другому десятилітті XVIII віку історична епопея Нестора була відома московським владоможцям. І не просто відома. Ще за часів Петра І твір вилучили з Києва та вивезли до Московії. Ми ж пам'ятаємо - саме оригінал твору Нестора тримала в своїх руках Катерина ІІ за часів своєї "копіткої" праці над "Историей государства Российского". Той же Петро І давав накази копіювати геніальний твір.

Були й інші шляхи появи українських раритетів у Московії. Особливо цікаві дослідження з цього приводу зробив професор Борис Яценко у своїй праці "Слово о полку Ігоревім" та його доба" (Київ, 2000 р.).

Тобто, починаючи з часів Петра І, в московських архівах почали нагромаджуватися великі історичні раритети та їхні копії. І не тільки українські, а й литовські, польські, золотоординські й інших народів. Саме Петро І започаткував примусове вилучення та вивезення до Московії українських стародруків та рукописів.

Уже відомий нам Г. Міллер цілих десять років їздив східними землями Московської імперії (з 1733 до 1743 року) та нишпорив в усіх закутках, вилучаючи старовинні раритети золотоординської доби. Не один завантажений старовинними архівними матеріалами віз був ним доставлений до Москви та Санкт-Петербурга. А до Московії оцей Міллер був запрошений особисто Петром І. Так накопичувалася основа для написання історії Московії. Зауважу, саме Петро І, сфальшувавши так званий Радзивіллівський (Кенігзберзький) звід, вказав напрям, яким потрібно рухатися - поєднати київську та ростово-суздальську землі. Йому лише не вистачало часу, аби виконати свій "великий" задум. Ту працю виконала Катерина II.

Цікаво придивитися до перших історичних досліджень московитів докатеринівської доби. Про працю О. Лизлова "Скіфська історія" ми вже писали.

Отож звернімося ще до двох подібних: "История Российская с самых древнейших времен" Василя Татіщева та "Древняя Российская история от начала Российского народа до кончины великого Князя Ярослава Первого или до 1054 года" Михайла Ломоносова.

Спочатку з'ясуємо декотрі деталі стосовно появи книги Василя Татіщева. Як зазначив ще в середині XIX століття один із перших дослідників твору Татіщева - Ніл Попов, "Історія" була написана автором впродовж 1727-1739 років.

"Історія" Василя Татіщева не сприймалася ні владою, ні науковцями Академії Наук, її заборонили друкувати "за шкідливість та безглуздя". Хоча Татіщев продовжував працювати над "Історією" до своєї смерти, тобто до середини 1750 року.

Після смерти Василя Татіщева його син, за наказом імператриці Єлізавети Петрівни, передав усі оригінали батьківської праці до кабінету імператриці.

Як бачимо, з середини 1752 року оригінал історичної праці Татіщева в повному обсязі перебував у руках російської влади. Та його ніхто не збирався друкувати. Оригінал "Історії" Василя Татіщева безслідно зник.

Зараз існує більше двадцяти так званих "списків історії Василя Татіщева", немовби якимось чином причетних до оригіналу. Навіть академік О. Шахматов у своєму дослідженні "К вопросу о критическом издании Истории Российской В. Н. Татищева" оперує чотирнадцятьма джерелами (списками). Але нема достовірних джерел, куди подівся беззаперечний оригінал праці Василя Татіщева. Хоча безслідно зникнути з імператорської канцелярії, звичайно, він не міг.

Чому ми так прискіпливо звертаємо увагу саме на ці факти?

Справа в тому, що більшість істориків-дослідників як минулих віків, так і сучасних, вважають "Історію" Татіщева в більшій чи меншій історичній мірі сфальшованою. Російський академік П. Бутков чітко зазначив:

"История Татищева издана не с подлинника, который потерян, а с весьма неисправного, худого списка..."

Між іншим, такої ж думки дотримувався українець, сучасник Буткова, - професор М. Максимович - перший ректор Київського університету.

Перші ж три частини (томи) книги Татіщева видавалися під пильним наглядом Катерини II з 1768 до 1784 року. Редагував працю все той же Герард Міллер.

До праці професора Ніла Попова "В. Н. Татищев и его время", московського видання 1861 року, додано частину так званої "Переписки времен Екатерины II по поводу сочинений Татищева", де наведено два листи завідуючого катеринінської канцелярії Адама Олсуф'єва до Г. Міллера та один лист-відповідь професора Міллера. Що цікаво, листування тривало не один рік, та нам дозволили познайомитися лише з трьома листами. Але й цього вистачає, щоб дізнатись, як агресивно реагувала Катерина II на розголошення історичних таємниць Московської імперії.

Катерина II забороняла професору Міллеру не тільки знайомити когось із працею Татіщева, а й висловлювати власні думки стосовно його "Історії". І це при тому, що Міллер був особливо довіреною особою імператриці. А для повного затаємничення книги вся бібліотека та рукописи самого Міллера були вилучені Катериною II до свого архіву. І це ще за життя професора. Ще одна дуже цікава річ: останній лист Адама Олсуф'єва до Г. Міллера датований 2-м жовтня 1793 року. Лист настільки вразив професора, що, написавши відповідь 10 жовтня, Г. Міллер помер 11 жовтня того ж року. Історія майже детективна. Але тільки для людей, необізнаних з жорстокістю московських владоможців.

Отака достовірна правда щодо появи "Історії" Татіщева.

Далі звернімося до появи історичної праці Михайла Ломоносова. Тут трапилася не менш детективна історія. Одразу зауважу - Михайло Ломоносов писав своє історичне дослідження за наказом імператриці Єлизавети Петрівни.

Ломоносов почав збирати матеріал для своєї історичної праці з 1751 року. А 1754 року приступив до написання книги.

Але далі пішли суцільні недоречності. Коли книжка була частково надрукована, Ломоносов, немовби особисто, припинив друк та забрав з друкарні рукопис для подальшої праці над ним. І працював над новою книгою знову повних чотири роки.

28 лютого 1763 року Михайло Ломоносов пише до Академії Наук листа, де повідомляє, що передає Академії до друку нову книгу, яка складається з чотирьох частин і охоплює московську історію від дослов'янських часів до князя Івана Васильовича, тобто до XVI століття. Таким чином, у друкарському наборі "Історія" Ломоносова була доведена до XVI століття і сягала 300 сторінок.

Тим часом імперії настали інші часи - на троні сиділа Катерина II. Тож друкування книги Ломоносова призупинили. Катерину II щось не влаштовувало в тій "Історії". Лише після смерті Ломоносова, у 1766 році, імператриця дала дозвіл надрукувати перший варіант книги. Чому саме так, історики не повідомляють.

"Історія" Ломоносова була надрукована у двох варіантах. Але нам дозволено ознайомитися лише з одним, тобто з першою частиною книги, що сягає 1054 року. Далі - зась!

Що цікаво, книга надрукована саме в тому форматі, від котрого Ломоносов відмовився. І сягає вона лише 140 сторінок. Між тим, у 1763 році Ломоносов переглядав набір своєї праці особисто, й вона сягала 300 сторінок. Отакі незрозумілі таємниці спіткали працю Ломоносова. Тому друга частина "Історії" і "не сохранилась".

Та полишимо московські таємниці фальшування історичних праць Василя Татіщева та Михайла Ломоносова. То - жалюгідні потуги владоможців. Нас цікавить інше питання. Обидва автори працювали над своїми історичними дослідженнями до появи катеринівських "общерусских летописных сводов", тож вони не могли знати про їхнє існування. І саме цю істину ствердили історичні праці Татіщева та Ломоносова.

Ми вже зазначали, що фальшування московської історії розпочалося за часів Петра І. Хоча не потрібно забувати й "заслуги" на цій ниві Івана ІІІ та Івана IV (Грозного).

Але то були хаотичні спроби. Цар Петро І своїми діями заклав основу для цілеспрямованого фальшування історії московитів. Так, 20 грудня 1720 року він своїм указом наказав київському губернатору Голіцину вилучити з усіх українських монастирів усі старовинні грамоти, літописи та книги. І то був уже не перший указ подібного змісту. Ще раніше, 1716 року, під його наглядом фальшували так званий Радзивіллівський літопис.

Отож, і Татіщев, і Ломоносов, працюючи над своїми історичними творами, уже могли користуватися копіями праці Нестора "Повість минулих літ". Хоча ми не ведемо мови про якість тих копій. Бо пізніше професор О. Шахматов виявив цілу низку "вставок" до праці Нестора, особливо стосовно так званої Ростово-Суздальської землі та її найперших князів. О. Шахматов навіть заявив, а український професор А. Кримський підтримав, що "я отрицаю самую возможность того, что Нестор знал летописное сказание в том его виде, в каком оно дошло до нас".

Як бачите, у справі фальшування історії московити працювали надзвичайно плідно. Але то тема іншої розмови.

У своїх працях обидва історики (Татіщев і Ломоносов) посилалися саме на ці твори - повість Нестора та Радзивіллівський літопис. А ще - на так званий Іоакимівський літописний звід.

Російські науковці вважають, що Радзивіллівський літопис належить до праць кінця XIII століття і написаний у Ростово-Суздальській землі, бо доведений до 1206 року і має згадки про князів тієї землі, що розпочинаються в кінцевій третині книги. Але є одна надзвичайно цікава річ, яку російські (та й українські) історики оминають та замовчують, бо не можуть пояснити. На сторінках Радзивіллівського (Кенігзбергського) літопису маємо 618 кольорових малюнків, що супроводжують текст. Так-от: історики-дослідники встановили, що: "ясные следы немецкой живописи и гравюры, явственная модернизация рисунков начинаются с 96 листа, где находится изображение "катепана", одетого в костюм немецкаго покроя и сидящаго у готического сооружения с башенками..." (А. Шахматов). А російський професор М. Кондаков пішов далі: "..... отметил особенный реалистический характер лицевых изображений в последней трети рукописи (саме тій частині, де є згадки про Ростово-Суздальських князів. - В. Б.), относящейся "к новейшей местной истории", и указал, что именно здесь имеются ясные следы западно-европейского влияния; так, мы найдем здесь западные средневековые башмаки, западные головные уборы и чепцы у женщин; одежда князей представляет западную своего рода далматику; "женщины зачастую одеты в западныя, волочащиеся по полу й узкия в талии платья, которыя - тоже следуя западной моде - оне приподымают спереди, чтобы не наступать при ходьбе и обнаружить цветное исподнее платне..."

У зв'язку з цим, ми пам'ятаємо праці археолога О. Уварова та антрополога О. Богданова, які про подібний одяг та взуття московитів і не згадують. Навпаки, вчені встановили, що впродовж VIII-XVIII століть московити (меряни) ще споживали сире м'ясо та дике коріння. Отака "європейська культура" та "європейський вплив".

У своїх історичних працях Василь Татіщев та Михайло Ломоносов посилалися також на декілька десятків іноземних авторів, і ті імена наведені в їхніх книгах. Але вони, як і Олексій Лизлов у своїй "Скіфській історії", не посилалися на так звані "общерусские летописные своды". Ті "зводи" Катерина II у 60-ті роки XVIII століття лише починала опрацьовувати, і то надзвичайно серйозно і пунктуально.

А загадка про Іоакимівський літопис до уваги прийматися не може. Бо навіть російська історіографія вважає його звичайною фальшивою вигадкою. Хоча багато істориків до сьогодення послуговується цією фальшивкою.

Між іншим, друкуючи Радзивіллівський літопис у переліку "Полного собрания русских летописей", редакція повністю вилучила із книги всі 618 малюнків. Щоб не муляли очі та не нагадували про Петрові забаганки одягти диких лісових мерянок (московитянок) початку XIII століття в довгі шлейфовані європейські сукні ХVІІІ століття.

Володимир БЕЛІНСЬКИЙ, «Нація і держава», 15 січня 2008 р.